© Х. Кунець, переклад українською, 2020

© О. Гугалова-Мєшкова, художнє оформлення, 2020

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

* * *

Усім дівчатам зі всього світу

які «хотіли ще» про Енн

Все цінне, що знаходять тільки з часом

Тим, хто шукає, дає сил

Бо з долею Любов працює разом

І з цінного здуває пил.

А.Теннісон

І. Тінь змін

«Жнива минули, скінчилось літо», – процитувала Енн Ширлі, замріяно вдивляючись в обібрані поля. Вони з Діаною Баррі збирали яблука з саду Зелених Дахів, але тепер відпочивали від праці в сонячному закутку, де крила вітру несли на собі пух з будяків; вітру, який ще був по літньому солодким з ароматом папороті з Лісу Привидів.

Але все в пейзажі навколо вже нагадувало про осінь. Вдалині глухо ревіло море, поля стояли сухі й голі, розрізані навскіс золотою смугою, долина струмка внизу Зелених Дахів була ефірно-пурпурова від айстр, а Озеро Блискучих Вод було синім-синім-синім; не по-весняному мінливо синім, не по-літньому блідо-блакитним, а чисто, ясно синім, ніби у води минули всі настрої й емоційні перепади, і тепер навіть сни не тривожили її спокій.

– Гарне було літо, – сказала Діана, з усмішкою крутячи перснем на лівій руці. – А весілля пані Лаванди ніби його увінчало. Думаю, пан та пані Ірвінг зараз на узбережжі Тихого океану.

– А мені здається, що вони вже так давно поїхали, що до цього часу могли здійснити подорож навколо світу, – зітхнула Енн.

– Аж не віриться, що лише тиждень минув, відколи вони одружилися. Все змінилося. Пані Лаванда і пан та пані Аллан поїхали – який же самотній вигляд має їхній дім зі закритими віконницями! Вчора ввечері я проходила повз, і в мене виникло відчуття, ніби всі в ньому померли.

– Ніколи в нас не буде такого чудового священника, як пан Аллан, – сказала Діана з понурою упевненістю. – Думаю, цієї зими будемо мати різних заступників, а половину неділь не буде проповідей. І ще й ви з Гілбертом поїдете – тут буде жахливо нудно.

– Фред буде тут, – хитро натякнула Енн.

– Коли сюди перебирається пані Лінд? – спитала Діана, ніби не почула слів Енн.

– Завтра. Я рада, що вона приїжджає – але це ще одна зміна. Ми з Маріллою вчора прибрали кімнату для гостей. Знаєш, як мені не хотілося цього робити? Звичайно, це не нерозумно – але все одно відчуття було таке, ніби ми скоюємо святотатство. Для мене ця кімната завжди була як святилище. У дитинстві вона мені здавалася найпрекраснішим помешканням на світі. Пам’ятаєш, як сильно я хотіла спати на ліжку в кімнаті для гостей – але не в «Зелених дахах», ні-ні-ні! Було б жахливо – я б там не змогла зімкнути очей! Я ніколи не ХОДИЛА по тій кімнаті, коли Марілла мене по щось посилала – я йшла навшпиньки й затамувавши подих, ніби в церкві, і відчувала полегшення, коли звідти виходила. Там висіли портрети Джорджа Вайтфілда та герцога Веллінгтонського, по обидва боки від дзеркала, і вони так суворо на мене дивилися весь час, коли я була там, особливо коли відважувалася зазирнути в дзеркало, яке було єдиним в домі, що не викривляло мого обличчя. Мені завжди було цікаво, як Марілла взагалі сміла там прибирати. А тепер там не просто чисто – кімната гола. Джорджа Вайтфілда та герцога Веллінгтонського переселили в коридор на другому поверсі. «Так проходить мирська слава», – підсумувала Енн, засміявшись сміхом з дрібкою смутку. Завжди неприємно оскверняти старі святилища, навіть коли ми їх переросли.

– Мені буде так самотньо, коли ти поїдеш, – всоте застогнала Діана. – Подумати тільки, ти їдеш вже наступного тижня!

– Але поки ми разом, – бадьоро сказала Енн. – Не можна дозволяти наступному тижню позбавляти нас радості цього тижня. Я сама не уявляю, як поїду звідси – ми з домом не розлий вода. Кому ще буде самотньо! Це я маю жалітися! ТИ тут залишаєшся зі всіма друзями – і з ФРЕДОМ! Я ж тим часом буда наодинці між незнайомцями, не знатиму ні душі!

– КРІМ Гілберта – А ЩЕ Чарлі Слоана, – сказала Діана, наслідуючи хитру інтонацію Енн.

– Чарлі Слоан, звісно, мені зразу полегшало, – саркастично погодилися Енн; після чого обоє безвідповідальних дівчат засміялися. Діана добре знала, що Енн думає про Чарлі Слоана; але попри всякі різні приватні розмови вона не знала, що Енн думає про Гілберта Блайта. Власне, Енн і сама не знала.

– Хлопці можуть жити на другому кінці Кінґспорта, наскільки я знаю, – продовжила Енн. – Я рада, що буду в Редмонді, і впевнена, що з часом мені там сподобається. Але я також знаю, що перші декілька тижнів мені точно не подобатиметься. І я навіть не зможу втішати себе тим, що на вихідних поїду додому, як це було в академії. А до Різдва ще тисяча років.

– Все міняється – чи буде мінятися, – сумно сказала Діана. – У мене відчуття, що нічого вже не буде, як раніше, Енн.

– Думаю, ми дійшли до місця, де наші шляхи розходяться, – вдумливо сказала Енн. – Ми мали сюди дійти. Як гадаєш, Діано, бути дорослими – справді так добре, як ми уявляли в дитинстві?

– Не знаю – щось добре в цьому точно є, – відповіла Діана, знову погладжуючи перстень з тією легкою усмішкою, яка завжди змушувала Енн почуватися зайвою й недосвідченою. – Але багато всього заплутує. Буває, я почуваюся так, наче бути дорослою мене тільки лякає – і я б все віддала, щоб знову стати маленькою дівчинкою.

– Думаю, з часом ми всі звикнемо бути дорослими, – сказала Енн бадьоро. – Згодом вже буде не так багато несподіваного – хоча, зрештою, мені здається, саме несподіване робить наше життя цікавим. Нам вісімнадцять, Діано. За два роки нам виповниться двадцять. А там не встигнеш й оком кліпнути, як ти станеш поважною матроною середніх літ, а я буду милою старою дівою тіткою Енн, яка приїжджатиме в гості на канікули. У тебе завжди знайдеться для мене куточок, правда, люба Ді? Не кімната для гостей – старі діви не можуть і мріяти про кімнати для гостей, і я буду «скромна, як Урія Гіп, і задовольнятимуся маленькою затишною місциною десь над верандою чи при вітальні».

– Що за дурниці, Енн, – засміялася Діана. – Ти вийдеш за когось чудового, вродливого й багатого – і жодна кімната для гостей в Ейвонлі не буде й наполовину такою розкішною, як тобі треба, а ти задиратимеш носа на всіх друзів молодості.

– Дуже шкода; ніс в мене гарний, але, боюся, задирання вгору його зіпсує, – сказала Енн, погладжуючи свій фігурний ніс. – У мене не так багато гарних рис, щоб я могла собі дозволити їх псувати; тому, навіть якщо я вийду за короля острова Людожерів, я тобі обіцяю, що не задиратиму носа, Діано.

Ще раз весело засміявшись, дівчата розійшлися, Діана пішла до Садового Схилу, а Енн – на пошту. Там на неї чекав лист, і коли на мосту через озеро Блискучих Вод її обігнав Гілберт Блайт, вона іскрилася від хвилювання.

– Прісцилла Грант теж їде в Редмонд, – вигукнула вона. – Хіба не чудово? Я на це сподівалася, але вона думала, що її батько не погодиться. Але він погодився, і ми житимемо разом. Мені здається, що я вистою перед цілою армією – чи професорами Редмонда в одній фАлланзі – з такою подругою як Прісцилла поруч зі мною.

– Думаю, нам сподобається Кінґспорт, – сказав Гілберт. – Кажуть, це гарне мрії й надії, які захоплювали його душу. Але Енн висмикнула руку й швидко відвернулася. Чари сутінків для неї були зламані.

– Мені треба додому, – вигукнула вона, з перебільшеною байдужістю. – У Марілли сьогодні боліла голова, і я впевнена, що близнята вже щось натворили. Мені не слід було так довго бути не вдома.

Вона незв’язно базікала без упину, поки вони не дійшли до дороги, яка вела до Зелених Дахів. Бідний Гілберт не міг вставити й слова. Енн відчула полегшення, коли вони розпрощалися. Глибоко в душі вона почувалася незручно поряд з Гілбертом від тої короткої миті одкровення в саду Будинку Відлуння. Щось чуже втрутилося в стару добру шкільну дружбу – щось, що могло її затьмарити.

– Раніше мені ніколи не хотілося спекатися Гілберта, – подумала вона, трохи з жалем, трохи зі смутком, поки наближалися до дому. – Нашу дружбу буде втрачено, якщо він продовжуватиме ці нісенітниці. Але я не допущу, щоб її було втрачено. Ох, чому хлопці не можуть бути більш розсудливими!

Енн, щоправда, мучив сумнів, чи дуже це «розсудливо» все ще відчувати тепло Гілбертової руки, так само сильно, як тої короткої миті, коли вона була на її руці; і ще менше розсудливим було те, що це відчуття аж ніяк не було неприємним – зовсім не таке, як те, що вона відчула, коли сиділа на танцях з Чарлі Слоаном три ночі перед тим. Але всі проблеми, пов’язані з нестямними залицяльниками, вивітрилися в неї з голови, коли вона увійшла в домашню атмосферу кухні Зелених Дахів, де на канапі гірко плакав восьмилітній хлопчик.

– Що сталося, Деві? – спитала Енн, беручи його на руки. – Де Марілла з Дорою?

– Марілла вкладає Дору спати, – схлипнув Деві, – а я плачу, бо Дора впала зі сходів до пивниці, полетіла шкереберть, і здерла шкіру з носа, і…

– О, ну не плач, любий. Звичайно, тобі шкода її, але сльозами їй ніяк не допоможеш. Завтра з нею все буде добре. Сльози ще нікому не допомогли, Деві, хлопчику, і…

– Я плачу не тому що Дора впала, – сказав Деві, з гіркотою обірвавши повчання Енн, яка мала тільки найкращі наміри. – Я плачу, бо мене там не було, і я не бачив, як вона впала. Я завжди пропускаю всі веселощі.

– Ох, Деві! – Енн ледве стримала сміх. – Хіба весело б було дивитися, як падає і забивається бідна Дора?

– Ой, та не дуже вона й забилася, – непокірно сказав Деві. – Звісно, якби вона вбилася, тоді в би дійсно було шкода, Енн. Але Кітів не так легко вбити. Вони, думаю, як Блуети. Герб Блует впав зі сінника минулої середи, скотився по жолобу в стійло, де вони тримають страшного дикого коня, і впав просто йому під ноги. А він вибрався живий, всього лиш три кістки зламав! Пані Лінд каже, є люди, яких і сокирою не заб’єш. Пані Лінд приїжджає завтра, Енн?

– Так, Деві, і сподіваюся, ти будеш чемним і добрим до неї.

– Я буду чемним і добрим. Але чи буде вона мене вкладати звечора, Енн?

– Можливо. А що?

– Бо, – рішуче сказав Деві, – якщо так, перед нею я не відмовлятиму своїх молитов, як перед тобою, Енн.

– Чому ні?

– Бо не думаю, що гарно розмовляти з Богом перед незнайомцями, Енн. Дора може молитися при мані Лінд, якщо хоче, але я не буду. Я чекатиму, поки вона не піде, а тоді молитимуся. Так можна, Енн?

– Так, якщо ти точно не забудеш потім помолитися, Деві, хлопчику.

– О, я не забуду, повір. Я люблю відмовляти молитви. Але самому це так весело, як з тобою. Шкода, що ти не залишаєшся вдома, Енн. Я не розумію, чому ти хочеш поїхати й нас покинути.

– Я не те що б ХОЧУ поїхати, Деві, але мені здається, це те, що мені слід зробити.

– Якщо не хочеш їхати, то не мусиш. Ти доросла. Коли я виросту, я не робитиму нічого, чого сам не захочу, Енн.

– Все життя, Деві, ти будеш робити те, чого ти не хотітимеш робити.

– Не буду, – категорично сказав Деві. – От побачиш! Зараз я мушу робити те, що не хочу, бо ви з Маріллою відправляєте мене спати, коли я не слухаюся. Але коли я виросту, ви вже не зможете так робити, і не буде нікого, хто мені щось заборонятиме. Ото я заживу! Скажи, Енн, Мілті Болтер каже, що його мама каже, що ти їдеш в коледж, щоб спіймати чоловіка. Це правда, Енн? Я хочу знати.

Якусь мить Енн палала від образи. А тоді засміялася, згадавши, що вульгарність пані Болтер не може їй нічого заподіяти.

– Ні, Деві, ні. Я їду вчитися, щоб вирости й дізнатися щось нове.

– Що дізнатися?

– «Про чоботи і човники,

Капусту й королів», – процитувала Енн.

– Але якби ти ХОТІЛА спіймати чоловіка, як би ти це робила? Я хочу знати, – наполягав Деві, якого ця тема явно зачаровувала.

– Краще спитай пані Болтер, – не подумавши, сказала Енн. – Думаю, вона про цей процес знає більше, ніж я.

– І спитаю, наступного разу, коли її побачу, – серйозно сказав Деві.

– Деві! Якщо спитаєш! – вигукнула Енн, усвідомивши свою помилку.

– Але ж ти сама сказала, – запротестував Деві.

– Пора тобі йти спати, – розпорядилася Енн, щоб уникнути відповіді.

Після того, як Деві пішов спати, Енн спустилася до острова Вікторії й сіла наодинці в темряві, яку пом’якшувало тільки місячне світло, а за спиною сміялася вода в струмку в дуеті з вітром. Енн завжди любила той струмок. Не раз вона кружляла над його блискучими водами у своїх мріях та снах. Вона забула любовні страждання молодості, гості слова злісних сусідів і всі проблеми дівочого існування. В уяві пливла через легендарні моря, які омивають далекі сяючі береги втрачених казкових країв де розкинулися Атлантида й Елізіум, де вечірня зірка веде до землі Бажань Серця. І в цих мріях вона була багатша, ніж насправді; бо те, що ми бачимо, минає, але те, чого не побачиш – вічне.