Субота була їхнім днем. Роман щоразу казав, що не міг дочекатися цього дня. Тиждень без неї прирівнювався до місяця. Роман приїжджав за нею до умовленого місця автомобілем, і вони справді їхали в село. Спочатку їхні побачення відбувалися на тій же базі відпочинку, де вони кохалися вперше. Вони любили походити зимовим лісом, поговорити, подуріти. Катулялися по снігу, цілувались і бігали одне за одним, кидалися сніжками й знову цілувались. Вони були молодими – кохання відібрало в них роки, за їхніми плечима не було нічого – ні подружнього життя, ні дітей. Цей день був тільки їхнім – день кохання, сміху і веселощів. Вони раділи життю!

Закохані й щасливі не могли натішитись одне одним. Роман готувався до зустрічі, як справжній джентльмен. Привозив зі собою різні делікатеси, смакоти, фрукти і вино. Уляна любила напівсолодке вино із красивою назвою «Біла заздрість».

Роман урочисто відкорковував пляшку і заворожливим голосом незмінно казав: «Вип'ємо за нас і наше кохання. Хочу, щоб на нашому шляху зустрічалася тільки біла заздрість».

Кохання розбудило їхні напівсонні тіла та душі, і вони не могли накохатись одне одним… У них була гармонійна любовна ідилія, і кожна нова зустріч була ще більшим вибухом емоцій, ніж попередня, а кохання було все палкішим і досконалішим. Він так пристрасно цілував і ніжив її гарне тіло, що вона у хвилини їхньої близькості готова була померти від щастя та захоплення. Він був найсолодшим чоловіком на цілому світі! Він кохав і пестив її, розглядав і гладив ніжну шовковисту шкіру, цілував лінії згинів красивого та спокусливого тіла. Він топився у вирі кохання та її синіх очах і був сліпим до всіх жінок, окрім неї. Навіть до дружини! Йому здавалось, що він жив насправді тільки в суботу, а всі решта дні – це було існування і підготовка до справжнього «суботнього життя».

Чоловік і жінка втрачали голови від кохання. У них не було жодних інших органів, лише велике закохане серце. Кожний суботній день злітав, як одна година! Вони забували про час, і тільки годинне табло мобільного телефону нагадувало – настав час розлуки! Міцно обнявшись, вони дивились на годинник і обманювали себе – чекали «круглого рахунку», коли стрілки покажуть рівно якусь годину. Ці декілька хвилин давали їм можливість ще трохи побути разом і відтягнути час розставання.

…Так тривало майже три роки, і тільки декілька місяців тому вони почали зустрічатися рідше – через суботу. Роман сказав, що має пильні сімейні справи. Уляна все розуміла, сім'я – на першому місці. Вона ніколи не розпитувала про його сім'ю, а він говорив про дітей, дім, господарські справи, але тільки не про дружину. Напевно, на це були якісь причини. Він був відвертий з Уляною в усьому, окрім його жінки. Міг дещо розказати віддалено, у загальних рисах. Уляна не чула про неї нічого – ні хорошого, ні поганого. Чомусь, як тільки їхня розмова потрапляла в русло його сімейної ріки, в нього відразу псувався настрій, і Уляна вирішила раз і назавжди: «Якщо захоче щось розказати, то вислухаю, а ні – то сама ніколи не поцікавлюсь». Із свого житейського досвіду знала – «ніколи від добра не шукають добра» – мусить бути якась причина, що Роман тікає з дому і так палко кохає її.

Уляна не шукала розгадки, не лізла йому в душу, не вимагала розлучитись із дружиною. Але якби він запропонував їй вийти за нього заміж, вона б відразу покинула все і пішла б за ним, хоч на інший край землі. так Уляна думала, коли вони були разом. Як тільки розставались, її починало мучити сумління, що вона краде стільки часу у своєї сім'ї. І тільки той факт, що діти вже зовсім дорослі, трохи заспокоював її совість. Вона не хотіла і не могла позбавити себе задоволення бачити Романа, хоч двічі на місяць, бо кохала його до безтями і не могла подолати свій потяг до нього. Чим би вона не займалась, думка підсвідомо поверталась до нього – він заполонив усю її душу.

…Того тижня вони не мали зустрічатись, і Уляна зі спокійною душею їхала у відрядження виконати завдання шефа та трохи розвіятись.

Чоловік без великого ентузіазму зустрів звістку, що Уляна їде на цілий тиждень, хоча вона забезпечила сім'ю їжею майже до свого повернення. Діти також незадоволено «покрутили носами». Але через годину змирились і заспокоїлись.

Уляна виїхала зі самого ранку і вже перед обідом була на місці. Керівник познайомив її зі своїм відділом та виділив робочий стіл, за яким вона могла працювати.

У містечку не було готелю, був тільки якийсь занедбаний гуртожиток. Улянин шеф із начальником відділу, в який вона приїхала на перевірку, завчасно домовилися запропонувати їй зупинитись у молодої співпрацівниці, яка має невеликий приватний будинок, де живе сама, без батьків. Її мама померла декілька місяців тому, а тата в неї не було. Вона неодружена, і Уляна їй не буде заважати. Крім того, керівник Галини, так її звали, виділив кошти, щоб було чим пригостити гостю. Одне слово, усе організував по-людськи.

Роботи виявилося достатньо, але Уляна хотіла закінчити в суботу, а в неділю вранці поїхати додому. Працювала цілісінький день, виходила тільки на обід і трохи швидше з роботи, щоб пройтись по містечку і побродити по магазинах. У своєму місті завжди не мала часу. Тиждень на роботі, потім дім – прибирання, прання, готування – все, як у всіх. Тільки субота – це було її свято, вихідний і взагалі – її повноцінне життя. Наступного тижня мала зустрітись із Романом і чекала цієї зустрічі з нетерпінням.

Коли їхала у відрядження, то в ранішньому поспіху забула мобільний телефон і зараз страждала, що не могла йому зателефонувати, бо і вже майже цілий тиждень не чула його ніжного, оксамитового голосу – не встигла навіть сповістити його, що поїхала у відрядження. Вона, як і він, ніколи не телефонувала йому на робочий чи домашній телефон, лише на мобільний. У них була така домовленість, і за три роки вони ніколи її не порушували. галина, яка на час відрядження дала їй притулок у своєму домі, виявилася дуже приємною особою. Вони разом вечеряли, говорили, і хоча вона була набагато молодшою від Уляни (Галина – майже ровесниця її дочки), у них було багато спільних тем для розмови.

Цього дня зранку Галина залишилася вдома, а Уляна пішла на роботу. Господиня дала їй ключі від хати, бо їй треба було кудись від- лучитись. Був вихідний, і в неї були свої справи. Попередила Уляну, що ключі в коморі на обумовленому місці.

Будинок був розділений на дві частини: у маленькій розмістилась Уляна, це була вільна гостьова кімната, в якій ніхто не жив, а в другій, більшій частині – Галина, там була велика вітальня, спальня, кухня і ванна кімната, все як у звичайних приватних будовах. Затишно і просто, бо галина була не з дуже заможного роду – звичайна молода жінка. Коли Уляна повернулась із роботи, то побачила, що двері до галининої кімнати були напіввідчинені, отже, господиня вдома. Уляна не хотіла заважати і пішла до своєї кімнати, щоб розкласти папери, зібрати свої речі, а потім вирушити до автобуса. Вона ще може встигнути виїхати сьогодні. Потроху шпорталась зі своєю валізою, коли почула, що під'їхав автомобіль і грюкнули вхідні двері. Підняла голову і подивилась у вікно. Від побаченого вона мало не зомліла – на подвір'я заїхав автомобіль Романа. Він вийшов з авто зі своєю сумкою, з якою приїздив до Уляни і в якій привозив для неї всякі смакоти. Сумка була важка, Галина хотіла взяти її з його руки, але він не дав, засміявся і поцілував її в щічку. Вона обняла його за шию та поцілувала так само в щоку, притулилася до нього, обвила його стан руками, і так вони пішли в будинок.

Уляна сіла приголомшена і не знала, що їй робити. Перші хвилини не могла навіть дихати, щось стиснуло в грудях, їй не вдавалось ані поворухнутись, ані встати із крісла. Трохи оговтавшись, подумала, чи не затьмарилось, бува, у неї в голові і чи не привиділось їй усе. Але ні, чула, як у сусідній кімнаті вони обоє сміялися і брязкали якимись бляшанками та пляшками. Вона зрозуміла, що це він витягає з торби гостинці. Уляна встала із крісла, і її кинуло в жар – боялась, що Галина зайде до неї в кімнату за чим-небудь або, не дай Боже, загляне Роман. Вона не знала, як поводитись у цій ситуації, вона не була готовою до такої зустрічі. Не могла зрозуміти, яка лиха сила привела її сюди, щоб вона терпіла такі душевні тортури. Схвильована і спантеличена подумала: «Добре, що одяг поскладала ще вчора». Знервована зібрала весь дріб'язок і косметику та кинула гамузом у валізу, не дивилась, чи висиплеться її пудра на одяг, чи добре закрита пляшечка з парфумами – їй було не до педантичності та акуратності, запхала в бокову кишеню робочі папери. Зовсім зім'яла написану сьогодні довідку. Їй уже все було немиле – і та довідка, і робота, і сім'я – їй помутніло в голові від горя, і вона не знала, як реагувати на цю дику і несподівано жорстоку дійсність. Одягнула дублянку та вискочила з будинку. Хоча точніше було б сказати – проповзла тінню – вийшла так тихо, ніби боялася когось розбудити. Ключі від хати залишила на столі. Повела себе нечемно, навіть не подякувала господині за гостинність, але зараз їй було не до етикету. Уляна не знала, що з нею коїться – її морозило, і вона не могла впоратися з тим нервовим ознобом, який пробивав її наскрізь. Тремтячи вона не йшла до зупинки автобуса, а так швидко бігла, ніби щось вкрала, і за нею гналося десятеро величезних псів. Була збентежена, здивована і морально розчавлена.

Коли автобус рушив з місця, Уляна полегшено зітхнула, хоча її ніхто не наздоганяв, і, загалом, в цьому автобусі та в цілому місті нікому до неї не було жодного діла. Всі пасажири були заклопотані своїми справами.

Тепер, в автобусі, спостерігаючи за сніжинками, які пролітали за вікном, вона мала час проаналізувати все те, що з нею трапилось. Цієї хвилини здавалось, що в неї обірвано всі зв'язки з життям. Їй хотілося заплющити очі і померти – так мучилась її закохана душа від усвідомлення того, що він її зрадив.

Вона не могла зрозуміти, як він опинився в домі в такої молодої, як для нього, жінки. Подумки обзивала його різними словами, але їй від того не ставало легше. Вона знала, що життя є швидкоплинним та динамічним. Морально завжди слід бути готовим до будь-яких змін у ньому, тоді ця зміна не ранить тебе так боляче і може навіть стати твоїм спільником. І в той же час зміна стане твоїм запеклим ворогом, коли застане тебе зненацька. Що з нею і сталося сьогодні!!!

За три роки бурхливого роману Уляну жодного разу не осінила думка, що все може закінчитися так само раптово, як і почалось. Вона ніколи не обмірковувала ситуацію розставання, зради чи ще чогось, що могло привести до їхнього розриву. Вона просто не уявляла свого життя без нього, але зараз вона виявилася покинутою, зрадженою й абсолютно непідготовленою до таких радикальних змін в її житті.

Вона їхала додому напівпритомна, хотіла побути на самоті з думками і своїм горем. Вона не знала, як вона зіграє роль дружини і мами після повернення додому. Їй хотілося втекти від усіх, щоб могти голосно поплакати та стогнати від душевної муки, дошкульнішої за фізичний біль. Перед її очима знову і знову поставала постать Романа, який обнімав цю дівчину і йшов із нею в дім. Уляна не мала жодних претензій до Галини, вона навіть була їй симпатична, але до нього – підлий брехун, нікчема. Казав, що має термінові сімейні справи! Що, не міг зізнатися, що розкохав?! Боявся сказати правду? Нехай навіть гірку? Ну, вона б перемучилась, перестраждала!!!

А зараз, коли вона своїми очима побачила його зраду!!! Це було нестерпно!!! Надзвичайно боляче! Вона ледь стримувала тремтіння в усьому тілі. Він її зрадив! Але ж вона добре знала, що зрада є там, де є правда і честь! А їхнє кохання – суцільний обман близьких людей! Уляна не хотіла і не могла зізнатись у цьому навіть сама собі, і тому її постійно мучило сумління.

Вона відчувала себе злодійкою, злочинницею. Але яким солодким був цей злочин! Кожна мить разом із ним – суцільне свято!!!

Роман не був її чоловіком, і вона прекрасно знала, що не має жодного права його ревнувати. «Нехай його ревнує дружина!!!» – ображено думала Уляна. Але за ці три роки вона, крім того, що дуже звикла до нього, так його покохала, що не уявляла своє життя без нього. І якби він сказав, що йде від своєї дружини і хоче бути з нею, Уляна б, не задумуючись, зруйнувала спокій своєї сім'ї заради нього і приспала свою постійно ниючу совість або отруїла її та знищила ті докори сумління, які постійно терзали її чесну душу. Але він нічого не пропонував, і вони залишалися тільки коханцями. А тепер? Вона не знала, що їй робити!!! Поверталась додому, бо мала повертатись, і не було більше на всій землі місця, де б її так із нетерпінням і любов'ю чекали, як удома діти та чоловік.

Однак як замаскувати перед близькими зболену і зраджену душу? Уляна завжди була такою веселою, легкою, а Роман так жорстоко підрізав їй крила, і вона вже не зможе літати по життю веселим метеликом. Невідомо, як вона буде ходити і навіть дихати!!! Її розпачу не було меж.

Коли автобус приїхав у її місто, було вже темно, і вона раділа цьому – не хотіла когось зустріти. Автобусна зупинка була неподалік її будинку. Назустріч вийшли діти і чоловік, втішились, що вона повернулась, бо чекали її зранку наступного дня.

– Чудово, що приїхала зараз, усі разом повечеряємо, – радісно вимовив Андрій. – Я приготував смачну вечерю.

Коли переодягнулась і прийшла до кухні, де зібралось усе її сімейство, то всі в один голос спитали, чи вона добре почувається, бо виглядає дуже кепсько.

…Уночі Андрій прокинувся від того, що дружина голосно стогнала. Увімкнув світло, хотів розбудити – думав, що їй щось страшне сниться, але їй було погано – обличчя червоне, її бив озноб. Переляканий Андрій викликав швидку медичну допомогу, розбудив дітей. Усі стурбовано і з жалем дивились на свою маму, їй було так кепсько, що боялись, що вона ось-ось помре.

Приїхала швидка допомога. Лікарі обстежили її, дали необхідні уколи і забрали до лікарні. Геть блідий від шоку Андрій поїхав із дружиною. Діти вже не лягали спати, увімкнули по всій квартирі світло, сіли в кімнаті на диван і попритулювались один до одного – такі дорослі і водночас такі малі й незахищені. Мама потрібна в будь-якому віці, тим більше їм – вони ще не влаштовані в житті.

Сиділи, мало не плакали. Під ранок повернувся тато, повідомив, що в мами був гіпертонічний криз і серцевий напад. Ні з того ні з сього насварив дітей, що це через них, бо вони нічого не допомагають мамі по дому, не слухають і взагалі, що всі біди від них. Діти вже і не сперечались, боялись, щоб і з татом не сталось якогось лиха.

Уранці Андрій зателефонував шефові, повідомив, що Уляна потрапила до лікарні, і сказав, який в неї діагноз. Іван сам мало не помер від такої новини, і вже через годину вони з Дарцею були в лікарні.

Уляна лежала на вбогому лікарняному ліжку, металевому з іржавими бильцями і з незручним старим матрацом, продавленим сотнями чужих тіл, які колись на ньому чекали свого одужання. Загальну картину бідності та убогості доповнював вигляд лікарняної сірої постелі з якимись чудернацькими візерунками на простирадлі. Уляна спиралась на подушку і була така бліда, що на неї було лячно дивитись. Така свіжа і красива вона їхала у відрядження, а за один день різко зістарилась.

Дарця аж застогнала, як побачила свою вірну подругу. Сіла на крісло біля Уляни, взяла її за руку і з ненавистю глянула на свого чоловіка. Уляна злегка усміхнулась: «Дивись, не вбий його, не він винен у моїй хворобі, а Роман».

– Ти його там бачила? – спитав Іван.

– Так, приїхав до молодої, поміняв мене, як дешеву жінку. Я сама винна, що покохала його, – сказала, ледь стримуючи сльози, Уляна.

– А ти знав? – і подивилась запитально на Івана.

– Так. Ти знаєш, у відрядження мав їхати Микола. Ми розмовляли з начальником того відділу про обласне керівництво, і він мені сказав, що Роман приїжджає до його підлеглої вже декілька місяців, я хотів, щоб ти побачила це сама, і тому поїхала ти, а не Микола. Пробач мені, я не думав, що все буде так серйозно, – Іван був дуже засмучений.

– Іван мені тільки сьогодні розповів після того, як нам зателефонував Андрій і сповістив, що ти в лікарні. Я думала, що приб'ю його, – з жалем у голосі сказала Дарця.

Іван із Дарцею ще трохи біля неї побули та й пішли у своїх справах. Іван сказав, щоб вона одужувала і не переживала за роботу. Дарця обіцяла прийти наступного дня і принести щось смачненького.

Після обіду до Уляни прийшли діти з чоловіком. Андрій приготував борщ, дочка стушкувала м'ясо. Усі дивились, як мама їсть, і раділи кожному шматочку курочки, що вона проковтнула. По їхніх очах бачила, як вони переживають за неї. Їй стало боляче за них, за себе і за своє втрачене крадене кохання, яке три роки було її життєвим стимулом, стержнем, який тримав її у відмінній формі, додавав життєвих сил та наснаги.

Вона хотіла, щоб родина пішла і залишила її саму, бо боялась, що заплаче при них і не зможе пояснити причини своїх сліз. Сказала, що втомилась і хоче відпочити. Вони поцілували її, побажали швидкого одужання і пішли додому. Андрій, коли виходив, пильно подивився в її очі і стурбовано запитав:

– З тобою все гаразд? Ти виглядаєш чимось дуже засмученою.

– Я переживаю за вас, – тихо відповіла Уляна.

Тільки за ними зачинились двері, вона заплющила очі і почала згадувала свої побачення, палкі поцілунки, цікаві випадки, які були у неї з Романом. Рясні сльози жалю за минулим коханням і за майбутнім життям, в якому вона вже не буде із коханим, текли із її заплющених очей. Вона їх змахувала рукою, а вони все текли і текли.

У палату зайшов лікар:

– Шановна пані, що це за водоспад? Припиніть плакати! Ваше серце вимагає позитивних емоцій і що більше, то краще.

Потім прийшли медсестри, поставили крапельницю і вкололи її в різні цікаві місця. Уляна міцно заснула. І снився їй приємний сон, в якому вона танцювала з Романом, а він притискав її до себе все міцніше і міцніше. Навіть у сні думками вона поринала в безодню за солодким минулим, скривджена розсікала хвилі нещасного сьогодення і прагнула піти в щасливе майбутнє з коханим чоловіком.

Уранці, було ще темно, коли прийшла медсестра, безцеремонно розбудила Уляну та із задоволенням зробила їй у сідниці декілька уколів. На її лиці було зловредно написано: «Я не сплю, і ти не спи – лікарня прокидається рано або взагалі не лягає спати».

Медсестра вийшла, голосно рипнувши дверима. Уляна лежала в темряві палати і не хотіла відпускати гарний спомин про свій сон. Вона згадала одне побачення з Романом.

…Був сонячний жовтневий день – золота осінь. Вони поїхали в ліс. Ходили м'яким килимом пахучого опалого листя. Аромат осіннього лісу – неймовірний. Запах сухих трав, змішаний із духмяним запахом грибів, листя та дерев, п'янив. Таким повітрям неможливо надихатись.