скажу?
— Що?
— Ти й так це робиш, ненавмисне...
— Зовсім ні!
— Запевняю, що так.
— Побачимо ще! Я цього не знав п’ять хвилин тому.
Він іще ширше посміхнувся.
— Із чого ти починаєш, коли хочеш заговорити с дитиною двох-трьох років?
— Якось це нечасто мені трапляється...
— Згадай останній раз.
— Ну... я говорив із сином консьєржки, тижнів зо два тому. Я попросив його розповісти, що він робив удень у дитячому садочку.
Що довше я відповідав Дюбрею, то краще починав розуміти, що це була дивовижна правда, яка ще була свіжою в пам’яті: щоб говорити з маленьким Марко, я присів, аби бути на одному рівні з ним, почав говорити дуже простими словами та голосом, щоб він краще мене зрозумів. Природно.