© С. Г. Мусіяко, Т. Л. Чібізова (правонаступники М. О. Лукаша), переклад українською, 1962

© О. В. Пронкевич, передмова, примітки, 2017

© Я. І. Кравець, примітки, 2017

© В. М. Карасик, художнє оформлення, 2017

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2001

* * *

Лопе де Вега та його славнозвісні п’єси

Лопе Фелікс де Вега-і-Карпіо (1562–1635) – один з найоригінальніших драматургів світової літератури. Він був надзвичайною людиною, справжнім титаном Ренесансу, з усіма його світлими і темними сторонами. Як свідчать біографи, письменник у цей світ прийшов унаслідок розв’язання одного з любовних трикутників, які так часто покладав в основу інтриг своїх п’єс. Його батько, вишивальник за професією, людина низького походження, втік від сім’ї зі своєю коханкою з Вальядоліда до Мадрида, але дружина поїхала за втікачами, зуміла їх розлучити і повернути чоловіка в сім’ю. Народження Лопе де Веги 1562 року стало результатом примирення подружжя. («En fin, por celos soy, ¡qué fundamento! / ¡El haber nacido de tan inquieta causa / fue un portento!» – «Нарешті, я народився завдяки ревнощам. Який міцний фундамент! Народитися через таку непевну причину було справжнім дивом!»)

Обдарований непересічними здібностями хлопчик-вундеркінд вже у віці п’яти років читав латиною і писав вірші. Ставши дорослим, сміливий і талановитий молодик приваблював і водночас лякав усіх, хто його оточував, своєю нестримною енергією, яка не знала меж і нерідко кидала виклик загальноприйнятим нормам. Батько Лопе помер, коли майбутньому письменнику виповнилося шістнадцять років. Освіту він отримував у Королівській академії, в Університеті Алкала-де-Енареса, а потім в Університеті Саламанки, поєднуючи своє навчання з амурними авантюрами. 1583 року юнак перериває свої студії, аби записатися в експедицію Філіппа ІІ на острів Терсейра.

Життя Лопе буквально переповнюють любовні пригоди: він постійно втягується у стосунки з різними жінками, нехтуючи небезпекою і покаранням. Повернувшись до Іспанії, Лопе знайомиться з Еленою Осоріо, дочкою театрального актора Херонімо Веласкеса, в яку палко закохується. Те, що вона вже була заміжня, йому не завадило. Щоправда, її чоловік завжди був відсутнім. Батьки Елени спочатку також доволі поблажливо дивилися на її стосунки з драматургом-початківцем, який з часом став писати комедії для Веласкеса. У самої Елени були романи на стороні, на які Лопе дивився крізь пальці. Він навіть привласнив подарунки одного з її залицяльників, який був сином кардинала, а потім ще й описав взаємини цього молодика з власною коханкою на сторінках любовного роману «Доротея». Атмосферу скандалу навколо Лопе посилювали дошкульні поетичні тексти, які виходили з під його пера й ображали почуття тих, про кого були написані. Врешті-решт, родина Елени почала тиснути на жінку і примусила її порвати з коханцем, який відповів тим, що поширив у Мадриді вірші, спрямовані проти Веласкесів. За цей вчинок його було притягнуто до суду і засуджено до в’язниці, а також до восьмирічного вигнання з Мадрида із забороною повертатися до столиці під страхом смерті. Проте Лопе порушив закон і прибув до столиці, щоб викрасти Ісабель де Урбіна, дочку члена муніципальної ради Мадрида і герольда Філіппа ІІ. Для того щоб залагодити справу, родині Ісабель нічого не залишалося, як погодитись на її шлюб з Лопе. Не минуло і двох тижнів, як він залишив свою дружину, аби записатися волонтером до війська, що відходило разом з Непереможною армадою. Очікуючи на початок бойових дій, новоспечений військовий розважався з іншими дівчатами, присвятивши своїй дружині ніжний і чудовий романс. Після поразки королівського флоту, яка забрала життя його брата Хуана, Лопе повертається до Іспанії і на якийсь час оселяється у Валенсії, де пише велику кількість п’єс, чим започатковує місцеву драматургічну школу. Відтоді починається стрімке зростання його популярності як одного з найуспішніших авторів комедії у всій Іспанії.

1590 року закінчується термін вигнання, і Лопе де Вега переселяється до Толедо, де працює секретарем герцога де Альба. У 1594-му його дружина помирає під час пологів другої дитини, яка також невдовзі пішла з життя. Наступного року Лопе повертається до Мадрида і знову потрапляє під судове розслідування через позашлюбні стосунки з удовою Антонією Трільйо. 1598 року письменник одружується вдруге з Хуаною де Гуардо, дочкою заможного м’ясника, який був постачальником двору його Величності короля. Палка пристрасть навряд чи була причиною цього кроку, адже найшвидше нареченого приваблював великий посаг, який давали за дівчину. Принаймні так писали у сатиричних віршах, до створення яких доклали руку відомі літератори того часу, зокрема дон Луїс де Гонгора. Того ж року побачив світ пасторальний роман «Аркадія». На його обкладинці Лопе де Вега, натякаючи на своє шляхетне походження, розмістив герб свого другого прізвища Карпіо, який зображує дев’ятнадцять веж. За ці свої підставні спроби зарахувати себе до аристократії він знову стає об’єктом дошкульної сатири Гонгори.

Після того як Філіпп ІІ наказав закрити театри, драматург залишився без засобів для існування і знову поступив на службу до маркіза де Сарріо. Ще до одруження з Хуаною де Гуардо розпочався роман Лопе з комедійною актрисою Мікаелою де Лухан, яка також була заміжня і вже мала двох дітей. Після того як чоловік Мікаели поїхав до Перу, вона почала відкрито жити з письменником у його оселі, народила йому дітей, у той час коли законна дружина Хуана де Гуардо перебувала у Толедо.

Скандальна слава Лопе підсилювалася ще й тим, що він використовував кожну можливість, аби розповідати про своїх коханок у творах, називаючи їх вигаданими іменами. Коли у 1608 році пристрасть до Мікаели де Лухан (Каміли Лусінди) охолола, Лопе забирає до Мадрида свою законну дружину й дітей і оселяється в будинку, в якому проживе до смерті й напише свої найкращі твори, оточений квітами, рідкісними книгами і витворами мистецтва. Час від часу його гризуть докори сумління, що врешті-решт спричиняє те, що 1609 року він вступає до Братства Рабів Святого Таїнства, а трохи згодом стає чиновником інквізиції. Книга поетичних текстів «Священні рими» виражає його прагнення до побожності.

1613 року помирають з коротким інтервалом його дружина і шестирічний син. Лопе поселяє у себе в будинку двох молодших дітей від Мікаели де Лухан, дівчину Марселу і хлопчика Лопе Фелікса. Перетнувши межу п’ятдесяти років, письменник переживає гостру духовну кризу і вирішує стати ченцем, що не заважає йому під час підготовки до прийняття сану дозволяти собі заводити короткочасні любовні інтрижки. У 1614-му Лопе служить свою першу месу як чернець у тому самому монастирі кармелітів, де була похована його дружина.

Рішення стати ченцем не рятує його від любовної хвороби. 1616 року Лопе запалюється останнім глибоким коханням до Марти Неварес Сантойо, яку в своїх віршах називає іменами Амаріліс або Марсія Леонарда. Їй виповнилося двадцять три роки. Її у віці тринадцяти років батьки видали заміж за одного негоціанта. Лопе описує Марту як вершину фізичної й духовної досконалості, як істоту з вишуканими смаками і витонченою чуттєвістю. Вона ідеально підходила драматургові, але їхньому одруженню заважали його сан священика і її статус заміжньої жінки. Любов до Марти надала Лопе нового життя. У них народився син, внаслідок чого їхні таємні стосунки стали відомими всьому Мадриду і, звичайно, чоловікові. Вкотре драматургу довелося проходити смугу судових процесів, метою яких було отримання Мартою дозволу на розлучення. Доля наче стає на бік коханців, адже її чоловік несподівано помирає, що викликає у Лопе цілу хвилю жорстких і безсоромних жартів. Проте радість його була короткою.

Марта переїхала до будинку письменника, в якому жили всі його законні й незаконні діти. У неї розпочалася хвороба очей, згодом вона втратила розум, а у 1632-му померла у віці 40 років. На той момент драматург уже був сімдесятирічним старим. Оточений шаленою славою, він почувався покинутим і самотнім. Його улюблений син Лопе Фелікс, якого йому народила Мікаела де Лухан, потонув на острові Маргарита (на півночі Венесуели). Його смерть стала нищівним ударом для Лопе. Трохи пізніше сімнадцятирічна Антонія Клара, його дочка від союзу з Мартою де Неварес, була зґвалтована придворним, наближеним до графа-герцога де Олівареса. За словами Хусто Фернадеса Лопеса, «доля помстилася Лопе тією самою зброєю, яку так часто використовував він сам». Розбитий горем і з порожнім гаманцем, він помирає 1635 року. Уся столиця прийшла, щоб попрощатися з ним під час похорону, який тривав дев’ять днів.

«Лопе, на відміну від Дона Хуана, був наділений невичерпною здатністю любити», – писав про драматурга Х. Ф. Монтесинос. Це була людина, сповнена колосальної енергії, запальна, м’яка, щира, пристрасна і відкрита. Серед інших іспанських авторів золотої доби його вирізняють демократизм, оптимізм і схильність до імпровізації. Його характер і спосіб життя просякнуті протиріччями, типовими для ренесансно-барокової людини. З одного боку, він відвідував лікарні й займався доброчинністю. З іншого – його любовна пристрасть проявлялася у вибухах насильства. Лопе демонстрував релігійну нетерпимість і рабську відданість своїм меценатам. Як зауважує Хусто Фернандес Лопес, «його дух коливається між прагненням тілесних блаженств і середньовічним неоплатонізмом». Зітканий із крайнощів, він був ідеально створений для драматургії і надзвичайно успішно реалізував себе на цій ниві.

Отже, Лопе де Вега був «природним фахівцем з еротології» (Естер Фернандес і Крістіна Мартінес-Карасо), тому немає нічого дивного в тому, що він є автором такої взірцевої комедії кохання, як «Собака на сіні». Очевидно, письменник зміг так майстерно зобразити любовну пристрасть у своїй п’єсі тому, що сам протягом усього свого тривалого життя палав нею. Вона нерідко ставила його в незручне і небезпечне становище, але вона ж несла його вгору і кидала вниз. Як і його персонажі Діана і Теодоро, драматург знає, що означає запалюватися бажанням, любити щиро й водночас бути прагматиком і використовувати кохання задля досягнення власної цілі. Так само як і вони, у своєму житті письменник балансує на межі сексуального і духовного. «Собака на сіні» – це твір, в якому складаються і розкладаються любовні трикутники, вирують ревнощі і в якому закохані ведуть нескінченні вербальні дуелі, якими так захоплюються глядачі.

Комедія є показовою п’єсою Лопе де Веги і в тому сенсі, що в ній чітко проявились ознаки тієї революції, яку він здійснив у царині драматургії. Взагалі доробок письменника вражає своєю масштабністю. Він залишив після себе колосальний спадок, який налічує сотні (а то і тисячі) п’єс, томи поезії (сонети, оди, вільянсикос, романси, послання, еклоги, пісні, поеми) й романи «Аркадія» (1598), «Паломник своєї батьківщини» (1604), «Пастухи з Віфлієма» (1612) і «Доротея» (1632). У своєму віршованому трактаті «Нове мистецтво писати комедії» (1609) Лопе зізнається, що є автором тисячі п’ятисот комедій. Його учень Хуан Перес де Монтальбан нарахував, що перу вчителя належить тисяча вісімсот комедій і понад чотириста аутос сакраменталес. Звичайно, в істориків літератури такі фантастично високі показники креативності викликають сумнів. На сьогодні більшість спеціалістів погоджуються з результатами досліджень іспаністів Морлі й Бруертона, які довели, що серед текстів, які безперечно були створені Лопе, фігурують 314 комедій. Ще 187 комедій йому приписується, 27 вірогідно були написані ним, автором ще 73 він теоретично міг бути, а ще 87 точно не його. Звичайно, науково обґрунтовані підрахунки значно відрізняються від тих, що навели Лопе де Вега і Монтальбан, але й вони вражають. Історики й досі не можуть зрозуміти, звідки цей чоловік, який був постійно втягнутий у вирій пригод, знайшов сили і час, щоб так багато написати. Ще сучасники виражали здивування тією спонтанністю, природністю, широтою і продуктивністю, з якими жив і творив письменник. Сервантес, який вважав його своїм суперником на ниві театру, охрестив його «чудовиськом природи». Для інших шанувальників його таланту він був «інтелектуальним Феніксом», «Феніксом Іспанії», «Феніксом геніїв».

Творчість Лопе де Веги припадає на поворотний момент в історії іспанської драматургії й театру золотої доби. Точніше буде сказати, що сам письменник був цим поворотним моментом, адже він синтезував усі жанрові традиції, які були відомі на той час (античні, іспанські, італійські) і революціонізував розуміння комедії і взагалі драми як роду. Він застає усебічно розвинену театральну культуру з великим колом авторів, з власною акторською традицією, із сформованою системою театральних професій. На той час в Іспанії було три простори, в яких ставилися вистави: 1) корралі – стаціонарні міські театри; 2) собори, церкви і прилеглі до них площі й вулиці і 3) придворні театри – палаци з парками, які належали королям та представникам іспанської аристократії. Кожен з цих просторів надавав різні можливості драматургам для реалізації своїх задумів.

Корралі, які швидко поширювались Іспанією починаючи від 1565 р., становили собою внутрішні дворики, оточені з усіх боків стінами будинків, з помостом, який використовувався як сцена і примикав до однієї зі стін. Над більшістю корралів не було дахів, за винятком піддашка над сценою, перед якою були розташовані крісла і лави для глядачів. За дійством також можна було спостерігати з вікон будинків. Там під час вистави знаходилися люди заможні й привілейовані. Простолюду також дозволялося приходити до театру, тільки йому відводилися стоячі місця. Незважаючи на соціальну градацію у розподілі місць, у корралі представники різних класів мали можливість перебувати поряд, чим ставили драматурга перед важкою проблемою, адже він вимушений був писати п’єси таким чином, щоб задовольняти смаки усіх. Водночас автори п’єс і постановники комедій для корралів були обмежені у виборі засобів сценографії. Незважаючи на цілий арсенал прийомів, які перетворювали п’єси на яскраве видовище: на розмаїття жанрів, наявність чітко визначених амплуа персонажів, використання декорацій і костюмів, музичного супроводу, головним засобом творення театральної реальності залишалося слово.

П’єси релігійного змісту (autos sacramentales – буквально «священне дійство») складалися з одного акту і розігрувались на площах і сходах перед соборами під час процесій. Вони й донині є невід’ємною частиною іспанського релігійного життя під час святкування Тіла Господня або Великоднього тижня. Сценою були також візки, прикрашені різьбленням і скульптурними зображеннями святих і християнських чеснот. Релігійний театр був пов’язаний з літургією і представляв алегорично-символічні образи церковних догматів, соціальні ролі, типи людської поведінки. Оскільки цими постановками опікувалася церква, яка сплачувала за тексти творів, а також за самі вистави, то автори виявлялися менш залежними від комерційних чинників театрального життя, ніж ті драматурги, що писали для корралів. Крім того, постановники мали більше можливостей для експериментування зі сценографією.

У придворних театрах активно використовувалися театральні машини, костюми, хореографія, співи, музичний супровід, різноманітні спецефекти та інші режисерські винаходи, які за великі гроші привозилися з Італії. Як декорації слугували приміщення палаців, парки, прикрашені статуями, штучні й природні водойми. У такий спосіб вистава, глядачами якої були виключно обрані представники верхівки, перетворювалася на справжнє дійство, що органічно поєднувало поетичний текст і сценографію.