Отзывы на книги автора «Лариса Денисенко»

Житейские истории о сложной жизни людей, в семье которых есть больные алкоголизмом. Есть, правда, рассказы и от лица самих алкоголиков, но вот в них тоже очень четко прослеживается, кому в данном случае приходится труднее всего.

Не могу сказать, что эта книга может стать каким-то пособием, или толчком помочь справиться с этой проблемой. Нет, это скорее предупреждение о том, к чему может привести злоупотребление спиртным. Рассказы, достаточно интересные и сильные. Они запросто вызовут сострадание и переживание со стороны сторонних наблюдателей, или тех, кому пришлось в жизни столкнуться с «больными» людьми. Очень хорошо, что вышли все эти рассказы из-под пера разных авторов. Иначе столько страниц об одном и том же читать было крайне не интересно. А так, разный стиль, разная манера изложения и свой взгляд на ситуацию сделали книгу не такой "надоедливой" и монотонной.

А написаны они действительно талантливо. Здесь и внутренние переживания, и истории о сложных судьбах, но без излишнего нытья и соплей. Истории очень разные: и о отце алкоголике, и о женщине, спившейся на работе. Да, между прочим, история о девушке медике очень трогательная. И ведь одиночество тоже может быть одной из причин алкоголизма.

В общем, читать о таком хорошо тогда, когда эта беда находится вне твоей семьи, и не коснулась никого из твоих близких. Хотя, я бы ее расценила как предупреждение.

Втнула таке, оскільки Бога немає. Якби був, то було б легше. Тоді вся відповідальність була б на ньому. Але живемо в світі без Бога, тому треба самим приймати рішення. Робити це ще тут, на Землі. Бо, крім Землі, нічого й немає. Є тільки наше одиночне, в одному примірнику, життя, яке більше ніколи не повториться і ніяк не продовжиться. Ані раєм, ані перетворенням у жабу, пагін куща чи в камінь. Живемо — і помремо. І все. На цьому крапка. Тож марно сподіватися на когось чи на щось, треба брати віжки у свої руки, керувати долею, творити чудеса і дива зухвалі. Зцілювати, народжувати, воскрешати і навіть вбивати. Бо, крім нас, це зробити нікому.

Закінчилась книжка, о сльози капають з очей. Шеф каже до побачення, а я відвертаюся до вікна. Їх не можливо стримати. Коли покоління бабусі і дідуся розповідали про війну, вона була далека, як страшний спомин. Потім до нашого класу прийшла дівчина, вони тікали від конфлікту в Нагорному Карабасі, то вже наш час, але між нами сотні кілометрів. А тепер війна в моїй країні. Й наше покоління стає частиною цієї історії. Хтось там на передовій калічить своє тіло і життя захищаючи інших, хтось тут збирає кошти, харчі, одяг. Як би не волонтери ніколи б нашу держава не втрималась на початку агресії. НІКОЛИ. Влада настільки недолуга, що вона скоріше б втекла закордон ніж би спромоглася щось нормальне зробити. У них і зараз е хватає клепок довести все до гідного фіналу.
Мої улюблені автори Лариса Денисенко, Галина Вдовиченко, Ірен Роздобудько, Ірена Карпа, Сергій Жадан. Є і ті кого я ще не читала, але то не головне. Вони написала про те, що болить кожному з нас. Вони написали правду, якою б вона не була.
Ці розповіді про хлопців і дівчат зі сходу і заходу, з Криму, Донбасу, Києву, Закарпаття, про тих хто творить добро, не озираючись і не вагаючись. Про тих хто допомагає і на зв'язку 24 години на добу. Про тих хто не втрачає віри та надії.
Дуже щемлива історія про Поліну. Перша цитата саме з цього оповідання.
А сама болюча мабуть Кідрука. Тому, що існують такі бабці, жіночка з вибіленим пергідролем волоссям, які посміхаються тобі, а самі дарували квіти тим, що прийшли і моляться на портрети на тлі триколору. Тому, що вони не стріляють відкрито, а роблять все тишком нишком. Ховаючись за спини жінок та літніх. Але ми….

Бо ми не вони.

Ця невеличка книга - збірка коротких творів про людей, які, полишивши в’язання светриків для пінгвінів, узялися до важкої і потрібної роботи - допомагати людям, які поряд. По суті, це історії про багатьох, адже сьогодні чимало моїх співгромадян, озирнувшись довкола, побачили, що оточуючі потребують того, що є у надлишку в тебе: стара непотрібна куртка, добре слово, годинка-друга часу. А хтось може поділитися й грошима або трьомастами мілілітрами крові. І це не тільки для вояків чи пацієнтів госпіталів, чи для переселенців, а просто для всіх людей.
В одному з оповідань навіть є спроба проаналізувати мотиви волонтерів, які обділяють увагою рідних і не надто якісно виконують робочі обов’язки. Як на мене, байдуже, чому вони займаються волонтерською діяльністю. Важливо, що вони роблять це.
Вважаю, що заради книги з таким ідейним навантаженням слід полишити на якусь годину інші книжки, може, і більш художньо досконалі. Можливо, саме ця невеличка книжечка надихне когось на добру справу.

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Эта небольшая книжка – собрание коротких произведений о людях, которые, оставив вязание свитеров для пингвинов, принялись за тяжелое и нужное дело – помогать людям, которые рядом. По сути, это истории о многих, ведь сегодня немало моих соотечественников, оглядевшись вокруг, увидели, что окружающие нуждаются в том, что есть в избытке у тебя: старая ненужная куртка, доброе слово, пара часов времени. А кто-то может поделиться и деньгами или тремястами миллилитрами крови. И это не только для воинов или пациентов госпиталей, или для переселенцев, а просто для всех людей.
В одном из рассказов даже есть попытка проанализировать мотивы волонтеров, которые обделяют вниманием родных и не слишком качественно исполняют свои рабочие обязанности. Как по мне, все равно, почему они занимаются волонтерской деятельностью. Важно, что они делают это.
Считаю, что ради книги с такой идейной нагрузкой надо оставить на какой-то час другие книжки, может быть, и более художественно совершенные. Возможно, именно эта небольшая книжечка вдохновит кого-то на доброе дело.

"Нова стара баба" - невеличка сімейна сага, дія якої відбувається починаючи з середини 20 століття та закінчується наші дні. Місця дії - далекий і холодний Сибір та найкраще місто в світі - Київ.
Варвара і Зойка - 85-річні бабусі, абсолютно різні по характеру, але такі дорогі одна одній подруги. Вони розмовляють різними мовами; Зойка - жінка з характером, сварлива, голосиста, проте дуже добра в душі; Варвара ж, навпаки, спокійна, врівноважена, від неї не дочекаєшся лайливих слів.
Ці дві жінки пройшли через багато складнощів, вони разом приїхали з Сибіру в Київ, рідне місто Варвари і таке далеке для Зойки. Проте остання швидко зосередилась та всіма силами допомагала Варварі виховувати доньку Наталю, а потім онука Славка.
Саме через Славка і почалась цікава сімейна історія: виявляється 34-річний "хлопчик" знайшов нову бабу. Хто вона? Як виглядає? Звідки? Чи може це одна з колишніх їхнього дорогого онучка? Старенькі настільки перейнялись цією проблемою, що навіть вдались до детективного методу ))))
На щастя історія закінчилась чудово. Славко, нарешті, знайшов своє щастя чим дуже порадував стареньких. В кінці я так розчулилась, що на очах виступили сльози.
Дуже приємна книга про дружбу, любов до дітей, кохання, тяжке життя в часи Радянського Союзу та вже незалежної України.

Це перша прочитана мною книжка Лариси Денисенко. І не впевнена, що колись захочу прочитати інші її твори. Це було зовсім не те, чого я чекала від книжки, після прочитання анотації. Майже ані слова про Другу Світову й забагато нікому не цікавих міркувань збоченої німкені. Шкода витраченого часу. Нікому не раджу.
Хоча це тільки моя думка. Кожному своє.
До речі, ця книжка довгий час стояла у моєму віш-списку, то хай би стояла там і надалі. Довго не доходили до неї руки. Врешті дійшли... і таке розчарування.

Знаєте за що я люблю Денисенко? За її непересічний стиль, уміння створювати героїв, які з одного боку шаблонні, а з ыншогог такі особливі, життєві та чуттєві. А ще за те, як вона формулює свої думки та вкладає їх в уста своїх героїв.

На пані капітанші МЧС була форма, і представилася вона по формі: «Вікторія Петрова, народилася в Новгородє Вєліком, живу тут, вчилася теж тут, маю офіцерське звання та кімнату в общазі, говорити буду російською, мене ця ваша мова на роботі затрахала». Віка не прогиналася під цей світ, вона вміла прогинати його під себе. «На раз-два-три».
Коли Зойка то все почула, жодних розмов із Вікою Петровою не розводила, берізки не обіймала і не висаджувала, натомість стала вітатися: «Добридень, пані Вікторіє, Слава Ісусу! Як ся маєте?» Моя грішна душа зловтішалася, не знаю, чи зробила це Зойка через любов до мене, чи завдячуючи своїй непримиренній натурі «старої панкоти» (як каже Славік).

До того ж, інколи так і помічаєш в персонажах когось знайомого....

Зойка матюкала усі фіскальні служби, котрі звала «смоктальними», а одного разу замовила у кількох церквах поминальний молебінь для усієї податкової служби країни.

Ця маленька сімейна історія особисто мені до смаку. Нема вульгарщини, нема ескалації конфлікту до неправдоподібних меж. Але є люди, живі, зі своїми "тарганами" і звичками. Люди, що мають свою історію, свої звички та настрої.

Це перша прочитана мною книжка Лариси Денисенко. І не впевнена, що колись захочу прочитати інші її твори. Це було зовсім не те, чого я чекала від книжки, після прочитання анотації. Майже ані слова про Другу Світову й забагато нікому не цікавих міркувань збоченої німкені. Шкода витраченого часу. Нікому не раджу.
Хоча це тільки моя думка. Кожному своє.
До речі, ця книжка довгий час стояла у моєму віш-списку, то хай би стояла там і надалі. Довго не доходили до неї руки. Врешті дійшли... і таке розчарування.

Так много разных историй о таких разных людях. Историй, написанных разными авторами и совершенно по-разному, но все такие трогательные и душевные.
Что же объединяет этих таких разных людей? Что объединяет Светлану (денно и нощно дежурящую в госпитале), девочку без имени, которая вязала свитерочки пингвинам, супругов Марину и Артема, крымчанку Тамилу и десятки, сотни других...
А объединяет их желание и готовность делиться. Делиться временем, деньгами, вещами, душевным теплом с другими, с теми, кому сейчас тяжелее, чем им. С теми, кто не сможет выжить без их помощи. Зачем им это? Может, они действительно прагматики? Которые "выплачивают кредит за жизнь". Или, может, это что-то другое?
В чем феномен волонтерства? Зачем люди безвозмездно жертвуют частичкой себя ради кого-то? Может, волонтерство - это и есть человечность?

Чому волонтери не роблять зупинок? Чому не можуть сказати «досить з мене»? Чому не перемикаються на свої справи?

Все истории заставляют задавать себе эти вопросы, но больше всего меня впечатлили две из них.
Первая - это эссе девочки, которая вязала свитерочки пингвинам. И хоть в ее истории не было ничего из ряда вон выходящего, но написано оно так трогательно и такие вопросы поднимает, что хочется его просто взять и зацитировать полностью.
А вторая - это "Тарзанка" - история девочки-красавицы Полины, по своей глупости или просто по вине несчастного случая оставшейся инвалидом. Девочки, которой пророчили блестящее будущее. И которое буквально за какие-то секунды стало серым и беспросветным с маленьким лучиком надежды - возможностью операции. Операции, на которую нужно насобирать оченьмногоденег, но которая позволит Полине снова стать на ноги. Годы сбора денег - и вот этот шанс практически в руках, но... Пожертвовать своим будущим ради будущего других, которых ты даже не знаешь. А вы на такое способны? До мурашек.

Вже досить давно я не читала літературу, написану чистою українською мовою. так вже склалося, що зручніше мені читати все ж таки на російській. Але маю зазначити, що саме таку літературу варто читати саме українською. Навіть за умови існуючого перекладу, я б не радила читати цю книгу іншою мовою.
Тут увесь шарм та лоск повістей у мові, що немов мед покриває вашу душу.
У цій книжці одразу дві повісті: «Нова стара баба» та «Забавки з плоті та крові». Вони не схожі між собою, не мають спільної теми і відкривають абсолютно різні емоції.
У новій старій бабі мова йде про життя, про етику поведінки, про філософію відчуттів. Дві жінки: абсолютно різні і несхожі між собою Зойка та Варвара. Варвара – щира українка, що розмовляє рідною мовою. Вона тиха, спокійна, врівноважена. Від життя не чекає чудес, пливе немов дровинячка по річечці. Зойка – її антонім. Вона гучна, нестримана, часом груба і пробивна. Ці дві жінки символізують дві сторони одного життя. Є ще багато-багато інших діючих персонажів, але звертати на них увагу я не буду. Усю цю повість можна сміливо розтягати на цитати і шпиняти їми оточуючих. Ця книжка є невеликим посібником для тих, хто не може вирішити як краще жити і яким бути.
У забавках історія зовсім інша. Є сліпа дівчина Міра і є дуже незрозумілий для мене хлопець Ерік, він же Ернест. Міра спокійна, мрійлива і в той же час смілива, тому що іде проти вітру, забиваючи на свої проблемі із здоров'ям. Вона незламна, не дивлячись на тендітність. Ерік... Навіть не знаю, що про нього сказати. Він дивакуватий, постійно знаходиться у своїх скажених думках (а вони скажені, чесне слово, хто у здоровому глузді буде роздумувати над тим, що непокоїть Еріка?) і приховує своє "Я" під образом дівчини. Він не транссексуал, проте дуууууже дивний. Що у цих двох людей може бути спільного? Але щось їх об'єднує. Спочатку це дружба між двома дівчатами: відверта, без прикрас. Вони діляться одна (один) з одною секретами та переживаннями, разом смакують каву та канапки з сиром. Дивно, але після того, як відкрилася правда, їх взаємовідношення не стали гіршими, просто перейшли в щось більше. Ця повість не навчила мене нічому, окрім того, що потрібно завжди пам'ятати хто ти є і куди ти рухаєшся.
Загалом, я ні разу не пожалкувала, що придбала цю книгу. Я читала її перед тим як поїхати на роботу, стоячки у тролейбусі, коли їхала додому, лежачи в ліжку перед сном. Я поринула у розповідь і відчула сум, коли вона закінчилася. Якщо у вас є можливість прочитати цю книгу – не впустіть її.

Поламані тіла, поламані долі - і небайдужі та незламні душі та серця. Багато молодих людей не змогли залишитися осторонь біди і жертвують своїми кращими роками, ставши волонтерами у госпіталях, на передовій і в тилу. І після перемоги вони не жалкуватимуть, бо їх переповнюватиме щастя.

До українців останнім часом, здається, дійшло, що тоді, як комусь поряд дуже зле, нормальній людині добре бути не може.

Перевод

Сломанные тела, сломанные судьбы - и неравнодушные и несокрушимые души и сердца. Много молодых людей не смогли остаться в стороне от беды и жертвуют своими лучшими годами, став волонтерами в госпиталях, на передовой и в тылу. И после победы они не будут сожалеть об этом - ведь их будет переполнять счастье.

До украинцев в последнее время, кажется, дошло, что когда кому-то рядом очень плохо, нормальному человеку хорошо быть не может.