Руда Курка

Дороті розбудив якийсь дивний звук, і вона, розплющивши очі, побачила, що вже білий день і на синьому небі ясно світить сонце. Їй снилося, ніби вона вдома, у Канзасі, й грається в старій оборі біля стайні, а кругом неї телята, свині та кури. І спочатку, поки протирала очі зі сну, вона думала, що й справді сидить там.

– Куд-куд-куд-ку-да! Куд-куд-куд-ку-дах!

О, знов цей дивний звук, що розбудив її. Ну, звісно, це ж курка кудкудакає! Але широко розплющені очі насамперед побачили між планками клітки блакитні води океану, тепер спокійного й тихого, і думки її вернулись до минулої, такої сповненої небезпек ночі. І вона почала пригадувати, що стала здобиччю шторму й пливе по зрадливому невідомому морю.

– Куд-куд-куд-да, куд-куд-куд-дах!

– Що це таке? – вигукнула Дороті, схопившись на ноги.

– Це просто я знесла яйце, от і все, – відповів тихий, але чіткий і виразний голосок, і, озирнувшись, дівчинка побачила Руду Курку, що сиділа в іншому кутку клітки.

– Ой-йой-йой! – зойкнула вона зчудовано. – Ти теж весь час була тут?

– Авжеж, – відповіла Курка, помахавши крильми й позіхнувши. – Коли клітку зірвало з корабля, я вчепилась за планку в цьому кутку пазурами й дзьобом, бо знала, що напевне потону, коли впаду в воду. Я й так мало не потонула в усій отій воді, що хлюпала тут на мене. Я ще зроду не бувала така мокра!

– Так, – погодилась Дороті, – я знаю, вночі тут усе заливало водою. Ну, а тепер тобі краще?

– Не дуже. Сонце висушило на мені пір’я, а на тобі одяг, і я почуваюся краще, відколи знесла своє вранішнє яйце. Але я б хотіла знати, що буде з нами – чи ми й далі плаватимемо по цьому великому ставку?

– Я б теж хотіла це знати, – сказала Дороті. – Але поясни мені: як це так, що ти вмієш говорити? Я думала, що кури вміють тільки кудкудакати, сокотіти та квоктати.

– Ну, щодо цього, – відповіла Руда Курка замислено, – то я кудкудакала й сокотіла все своє життя. До цього ранку, скільки себе пам’ятаю, слова не вимовила. Та коли ти хвилину тому спитала: «Що це таке?» – мені здалося найприроднішою у світі річчю відповісти тобі. Я й заговорила – і, здається, говорю далі, як ти і всі люди. Чудне діло, правда?

– Дуже, – погодилась Дороті. – Якби ми були в країні Оз, мені б це не здалося таким чудним, бо в тій чарівній країні багато звірів уміють говорити. Але тут, в океані, ми напевне дуже далеко від Озу.

– А як у мене з граматикою? – спитала Руда Курка трохи занепокоєно. – Я говорю цілком правильно, як ти гадаєш?

– Так, – відповіла Дороті. – Як для початку, ти говориш дуже добре.

– Рада це почути, – приязно провадила Руда Курка далі, – бо як уже починаєш говорити, то краще говорити правильно. Наш півень часто казав мені, що й кудкудакаю, й сокочу я бездоганно; а тепер мені дуже приємно чути, що я й говорю так само бездоганно.

– Щось мені вже їсти захотілося, – зауважила Дороті. – Саме час снідати, а сніданку нема.

– Можеш узяти моє яйце, – запропонувала Руда Курка. – Мені за нього байдуже.

– І ти не хочеш висидіти курча? – здивовано спитала дівчинка.

– Не хочу. Я висиджую курчат тільки тоді, коли маю гарне м’якеньке гніздечко десь у спокійному місці й тринадцятеро яєчок під собою. Бо тринадцять – це для курей щасливе число. Тому можеш це яйце з’їсти.

– Та ні, сирого яйця я нізащо не з’їм, тільки варене! – вигукнула Дороті. – Але однаково я тобі дуже вдячна.

– Нема за що дякувати, люба моя, – відповіла Курка спокійно й заходилась чистити на собі пір’я.

Якийсь час Дороті стояла, дивлячись у морську далечінь. Але вона все думала про яйце і тому врешті спитала:

– А нащо ж ти несеш яйця, коли не хочеш висиджувати курчат?

– Така в мене звичка, – відповіла Руда Курка. – Я завжди пишалася тим, що маю свіженьке яєчко щоранку, окрім тої пори, коли квокчу. Я ж не можу вранці покудкудакати, поки не знесу як слід яєчка, а без кудкудакання я не була б щаслива.

– Дивно, – в задумі промовила дівчинка, – але ж я не курка, й від мене не можна чекати, щоб я це зрозуміла.

– Безперечно, люба моя.

Дороті знов замовкла. Правда, з Рудої Курки було сяке-таке товариство, з нею трохи веселіше, і все ж у океані їй було страшенно самотньо.

Трохи згодом курка підлетіла вище й сіла на верхню рейку клітки, тобто трохи вище від голови Дороті, коли та сиділа на дні, як було саме тоді.

– Ой, та ми ж недалечко від берега! – вигукнула Курка.

– Де ж він? Де? – схвильовано закричала Дороті, зірвавшись на ноги.

– А он там, трохи далі, – відповіла Курка, кивнувши головою у певному напрямку. – Здається, нас несе туди, і ще до полудня ми будемо на сухій землі.

– От добре буде! – сказала Дороті й тихенько зітхнула, бо її ноги ще й тепер час від часу заливала хвиля, що хлюпала між планками.

– Авжеж добре, – відповіла її товаришка, – бо нема у світі нікого нещаснішого за мокру курку.

Земля, до якої вони, як здавалося їм, швидко наближалися, бо виднілася з кожною хвилиною виразніше, була напрочуд гарна. Такою бачила її дівчинка у плавучій курячій клітці. Понад самою водою тяглася широка смуга білого піску та ріні, а далі височіло кілька скелястих пагорків, за якими зеленів рядок дерев – певне, там починався ліс. Але не видно було жодної оселі й жодного знаку того, що на цій невідомій землі живуть люди.

– Сподіваюся, ми знайдемо щось попоїсти, – сказала Дороті, нетерпляче дивлячись на берег, до якого їх несло. – Адже час сніданку давно минув.

– Я теж трошечки зголодніла, – зауважила Руда Курка.

– А чого ти не з’їси свого яйця? – спитала дівчинка. – Тобі ж не треба, як мені, щоб їжа була варена.

– Ти що, маєш мене за канібалку? – обурено вигукнула Курка. – Я наче не сказала й не зробила нічого такого, за що ти могла б мене ображати!

– Вибачте мені, пані… пані… до речі, дозвольте запитати: як вас звуть, добродійко? – спитала дівчинка.

– Мене звуть Біл, – відказала Руда Курка трохи сердито.

– Біл? Так це ж хлоп’яче ім’я!

– А яка різниця?

– Але ж ви… дама, хіба не правда?

– Звичайно. Та коли я тільки вилупилася з яйця, ніхто не міг би сказати, чи з мене виросте курочка, чи півник, і хлопчик, що жив на фермі, де я народилася, назвав мене Білом, і я стала його улюбленицею, бо в усьому виводку тільки я одна була жовтенька. А коли я виросла й він побачив, що я не кукурікаю й не б’юся, як півники, то вже не схотів міняти моє ім’я, і вся худоба в оборі, та й усі люди в оселі знали мене як Біла. Тому мене завжди звали Білом, і Біл – це моє ім’я.

– Однаково так не годиться, – поважно сказала Дороті, – і я, коли ти не заперечуєш, буду звати тебе Біліною. Розумієш, як додати «іна», ім’я робиться жіноче.

– Ет, мені однаковісінько, – відказала Руда Курка. – Називай мене як хочеш, аби тільки я знала, що це ім’я – моє.

– От і гаразд, Біліно. А мене звуть Дороті Гейл. Для друзів я просто Дороті, а для чужих – міс Гейл. Ти можеш називати мене Дороті, коли хочеш. Ми вже зовсім близенько від берега. Як ти гадаєш, тут глибоко? Я вже можу дійти вбрід?

– Почекай іще кілька хвилин. Сонечко пригріває, квапитись нам нікуди.

– Але ж у мене такі мокрі ноги! – заперечила дівчинка. – Платтячко на мені вже висохло, але я не зможу почуватися добре, поки в мене мокрі ноги.

Проте вона зачекала, як радила курка, і невдовзі велика дерев’яна клітка м’яко пристала до піщаного берега. Небезпечне плавання скінчилося.

Обом, звісно, неважко було дістатися до берега. Руда Курка одразу перелетіла на пісок, а Дороті треба було перелізти через високу стінку з планок. Але для сільської дівчинки це не складно, і Дороті, ледве опинившись на березі, стягла з ніг мокрі черевички та панчішки й поклала сушитися на нагрітому сонцем піску.

Потім вона сіла й стала дивитись на Біліну, що вже шпорталась гострим дзьобом у піску, розгрібаючи його міцними пазурами.

– Що ти робиш? – спитала Дороті.

– Снідаю, а що ж іще, – відказала Курка, не кидаючи дзьобати.

– А що ти там знаходиш?

– Трохи жирних рудих мурашок, трохи піщаних кузьок, а часом невеличкого краба. Вони такі гарні й такі смачні, повір!

– Яка гидота! – жахнулась Дороті.

– Що гидота? – перепитала Курка, підвівши голову й дивлячись одним блискучим оком на свою товаришку.

– Ну, їсти живі створіння, та ще отих гидких кузьок і мурашок. Як тобі не соромно!

– О ненько! – спантеличено відказала Курка. – Яка ти чудна, Дороті! Усе живе куди смачніше й корисніше, ніж мертве, а ви, люди, їсте всіляких мертвих тварин.

– Ні! – заперечила Дороті. – Не їмо!

– Їсте, їсте, – наполягала Біліна. – Ви їсте ягнят, овечок, корів, свиней і навіть курей.

– Так ми ж їх варимо! – переможно вигукнула Дороті.

– Яка різниця?

– Дуже велика, – сказала Дороті вже поважніше. – Я не можу пояснити, яка саме, але різниця є. І ніколи в світі ми не їмо такої гидоти, як кузьки.

– Зате ви їсте курей, а ті їдять кузьок, – відказала Руда Курка, якось чудно кудкудакнувши. – Отож ви нічим не кращі за нас, курей.

Над цими словами Дороті замислилась. Те, що казала Біліна, було, звісно, правдою, і це майже відбило їй охоту снідати. Ну а Руда Курка й далі щось старанно видзьобувала з піску й була наче цілком задоволена своєю долею.

Врешті біля самої води Біліна встромила дзьоб глибоко в пісок, та враз висмикнула його й здригнулась.

– Ой! – зойкнула вона. – Цього разу я дзьобнула метал і трохи не поламала дзьоба.

– А може, то камінь? – недбало спитала Дороті.

– Дурниця. Хіба я не знаю, де камінь, а де метал? – відказала Курка. – Вони ж зовсім різні на дотик.

– Але ж на цьому дикому безлюдному березі не може бути металу! – наполягала дівчинка. – Де ти дзьобнула? Зараз я розрию там, і ти сама побачиш, що правда моя.

Біліна показала їй те місце, де вона «цюкнула дзьобом», як вона висловилась, і Дороті розгрібала пісок, поки відчула щось тверде. Тоді, застромивши туди руку, витягла той предмет і побачила, що то великий золотий ключ – досить старий, але ще блискучий і цілісінький.

– А що я казала? – вигукнула Курка, переможно кудкудакнувши. – Можу я впізнати метал, коли стукнусь об нього, чи це справді камінь?

– Метал, авжеж метал, – відповіла дівчинка, замислено дивлячись на ту дивну річ, що вона знайшла. – По-моєму, це щире золото, і лежить воно тут, у піску, дуже давно. Як ти гадаєш, Біліно, звідки він тут узявся? І що, по-твоєму, відмикає цей таємничий ключ?

– Не знаю, – відказала Курка. – Ти ж, мабуть, більше за мене знаєш про ключі та замки.

Дороті оглянулась круг себе. Ніде в тій місцевості не було й знаку оселі, а вона думала, що кожен ключ повинен пасувати до якогось замка, а кожен замок має щось замикати. Мабуть, ключа загубив тут хтось такий, хто живе далеко, але чомусь побував на цьому березі.

Міркуючи про ці речі, дівчинка поклала ключ у кишеню, а потім неквапливо наділа панчохи й узула черевики, бо сонце вже висушило їх.

– Мабуть, і я, Біліно, – сказала вона, – пройдуся тут поблизу, може, знайду щось на сніданок.