Пишучи про хаос, я маю на думці ті зміни, що сталися в Польщі та всій Центральній Європі. Справдешня революція. За кільканадцять років цілковито змінилося життя, змінилися обставини, в яких ми робимо наші життєві вибори. Чи змінилося принципове розуміння того, що таке щастя, що надає життю сенс? На вигляд – так. На нас наче з неба впала свобода – така велика, що ми й досі неспроможні осягти її розумом. Кільканадцять років тому ми купували у крамницях те, що було, а того, що треба, частіш за все не було. Сьогодні товарів стільки, що нам важко визначитись. І вибираємо ми не лише товари. Ми вибираємо політичні партії і парламент. Вибираємо собі одяг – раніше-бо вдягалися в абищо. Вибираємо спосіб життя – а раніше всі жили як жилося. Що більше свободи, то більше невідомих. Коли стількох можливостей вибору не було, людина робила що могла. Сьогодні вона більшою мірою може робити що хоче. З огляду на це постановка питання «як жити?» є цілком обґрунтованою, зокрема з практичного боку. Сьогоднішній польській молоді важче, бо більше залежить від неї самої.

Формулюючи в цій книжці різні думки, я не хочу бути в цьому самотнім. На жаль, багатої книгозбірні вдома я не маю, не маю й змоги просиджувати години в публічних бібліотеках. Зрештою, акуратне цитування було б з мого боку своєрідним позерством: адже протягом життя я зроду-віку не мав часу на впорядкування прочитаного. Тому посилатимусь на те, що пам’ятаю і що зумію знайти. Тепер ось, наприклад, пишучи про те, як багато змін сталося в нашому житті (а їх так багато, що можна сказати: все змінилося, все! – хоч це й буде легким перебільшенням), я скористаюся з нагоди і процитую одну зі своїх улюблених книжок, до якої іноді повертаюся. Це «Леопард» Томазі ді Лампедузи. Там описується революція, результатом якої стало визволення італійських князівств із-під панування французів і австрійців та об’єднання Італії в одну державу, а заодно й послаблення ролі аристократії у громадському житті. Старий князь у «Леопарді» повторює думку всіх консерваторів: «усе має змінитися, щоб усе залишилося по-старому». І в тому, що стосується нашого життя, здійснюваних нами виборів, урешті-решт, нашого щастя (що б ми не розуміли під цим словом), старий князь має певну рацію. Гадаю, в часи, коли від змін уже паморочиться голова, це спостереження може пробуджувати оптимізм. Здається, все змінюється, але насправді найсуттєвіші в житті речі підпорядковуються тим самим законам впродовж і десятиліть, і століть.

Питання «як жити?» стосується передусім людей молодих. Це вони стоять на роздоріжжі, вперше проживають свою свободу, стоять віч-на-віч зі світом, якого їхні батьки собі й не уявляли. Кожен життєвий крок, зроблений в молодості, лишає по собі певний карб, і наслідки його тривкі. Коли настане час робити наступний вибір, ми вже набуваємо певних звичок, навчаємося в певний спосіб реаґувати; починає формуватися наш життєвий стиль. Цей стиль уже на самісінькому початку може бути кращим чи гіршим, дуже добрим чи геть поганим. Молода людина погоджується в деяких ситуаціях мовчати – або не погоджується; починає так чи інак говорити про інших; визначає межі для себе – що вона собі дозволяє, а що ні. Звісно, людина і в зрілому віці може змінити стиль поведінки, однак рішення молодості тяжать над кожним, і з часом радикальні зміни даються дедалі важче.

Навзагал ми всі визнаємо це. Навзагал ми всі погоджуємось і з Десятьма заповідями; віряни й невіряни, християни й мусульмани, ми віримо, що існують певні непорушні принципи, і вчимося застосовувати їх у житті. А ось чи випливає з постулату «не вкради», що слід платити податки й не їздити «зайцем», залежить від нашого вибору; і ми знаємо, що податки іноді здаються нам несправедливими, а не сплачуючи за проїзд, ми у своєму суб’єктивному уявленні стягуємо з міста якийсь борг. Це все я можу назвати питанням стилю. Один уважає, що в боротьбі за кар’єру можна у присутності шефа делікатно зронити зауваження, яке дискредитує конкурента; а інший ніколи цього не зробить, бо не хоче переходити межі fair play.^[1] Ці всі речі формуються ще в нашій молодості. Ще замолоду ми вирішуємо, чи завжди будемо скрупульозно повертати позичені книжки або гроші, чи іноді дозволятимемо собі послатися на забудькуватість. Молодість визначає й далекосяжність наших прагнень – чи ми живемо «аби день до вечора», чи дбаємо й про завтрашній день, чи будуємо плани на далеке майбутнє, чи просто покладаємось на мить.

Фраґментарно пишу про життєві вибори, щоб підвести вас до формулювання, яким я часто розважаю глядацьку залу під час зустрічей. Дивлячись на залу, повну молодих людей, я щиро кажу, що глибоко їм співчуваю, оскільки знаю, що молодість – найгірша пора життя. А щоб їх потішити, додаю, що ця молодість, на щастя, хутко мине і, ймовірно, їм ніколи вже не буде так тяжко, як нині. Зала зазвичай вибухає сміхом, бо всі ми живемо в культурі, сформованій під впливом Фавстової леґенди, в якій молодість явлено як беззаперечну цінність. Насправді ж такою цінністю вона аж ніяк не є. Молодість цінна лише в тілесному плані: наші органи, наше тіло сягає вершини свого розвитку у віці статевого дозрівання, і саме через те юнакам заздрять старі. Проте ніхто не хоче пам’ятати, якою страшною була юнацька невпевненість, брак знань про себе та світ, вічна незграбність юності. Про це все забув навіть Фавст.

А я чому пам’ятаю про це так добре? Чи не тому, що моя молодість була гіркою, бо минала у сталінські часи? Гадаю, таке пояснення було б надто простим. Здобувши атестат зрілості, я після цього ще десять років навчався, не в змозі знайти своє місце у світі, не тямлячи, на що я годжуся, в чому моє покликання. Можливо, хтось інший, хто дозрівав легше, не пам’ятає так глибоко того, що мені сьогодні пригадується як темний бік молодості. Але ж є й другий бік медалі… не менш похмурий.

Кожен молодий щось собою обіцяє. На когось заповідається. Про жодного молодого чоловіка не можна сказати, що він безнадійний, що не має перспектив на майбутнє. Найбільший неук у класі має шанс чимось уславитися, стати найкращим коханцем або героєм-пожежником. Але страшно потім приїжджати на зустріч однокласників. Скільки людей з нашого блискучого класу зійшло на пси протягом кількох десятиліть? Скільки проміняло своє життя на стоптані капці, скільки розтелеп живуть так, наче вже програли своє життя? Це і є отой темний бік, про який пам’ятає молодість: саме будучи підлітком, бачиш старших як збіговисько невдах і розчарованих.

Я не наважуюсь запитати, чи справді кожен має в житті якийсь шанс. Чи є люди безнадійно приречені на неуспіх? Чи, враховуючи різні вихідні точки, різне здоров’я, зовнішність, здібності, соціальне становище, кожен може досягти чогось, що стане для нього зреалізованістю? А як не досягне, то чи його в тім буде вина? А яку роль відіграє5 в житті випадок, ота дещиця везіння, що припадає не кожному? Може, йдеться про те, що віряни звуть рукою Провидіння? Неможливо про це не запитувати – і відповісти щось також неможливо. Під час зустрічі однокласників ми підраховуємо всіх, що рано померли, загинули в аваріях чи згоріли від раку. Чи були в них такі самі шанси, що й у нас, живих? Чи були вони «самі винні» (це ми так вибудовуємо собі ілюзію, ніби в тому, що ми досі живі, є якась наша заслуга: аякже, ми ж не палимо і стежимо за здоров’ям)? Розмірковуючи про це, ми торкаємось Таємниці, – якщо тільки ми готові пристати на те, що за завісою нерозуміння стоїть Сила і Думка, якій можна довіряти і яка нас випробовує, але не кривдить. Або ж – із позиції невір’я – мусимо визнати, що ми іграшка в руках сліпої долі. У всякому разі, цілком очевидно, що, хоча щось від нас і залежить, усе ж таки більшість речей і подій залишається поза нашим контролем.

Чи думка ця, навіть у найпохмурішому своєму вияві, у вимірі невір’я, конче мусить нас паралізувати? А може, варто тут процитувати старий єврейський анекдот про чоловіка, який роками благав Бога, щоб Той нарешті зглянувся над ним і дозволив йому виграти в лотерею… аж доки Бог не прогримів розлючено: «Дай Мені нарешті шанс! Купи лотерейний квиток!».

Хоч і важко судити, скільки всього в житті залежить від нас самих, а скільки від Провидіння та Милості Божої (в очах вірян) чи від сліпого випадку, – купувати лотерейні квитки все ж таки варто. У культурі Заходу, особливо в її англосаксонській версії, де домінує doer – той, хто діє (homo faber), легко впасти в ілюзію, буцімто все залежить від того, що ти зробиш, – і тому питання «Як жити?» перекладають тут «What should I do?». Для людини Сходу не є важливим, що вона зробить, бо все визначене наперед – чи то Богом, чи то сліпою долею. Однак абсолютна покора не передбачена природою людини. Ми кажемо, що кидаємо виклик долі – «і хай буде що буде»; кажемо: «хай Бог помагає». І купуємо час від часу лотерейні квитки, навіть якщо не маємо віри, що якась Сила нам сприяє.

Знову суперечність. Світ сповнений суперечностей, а ми ж бо – невіддільна частина світу. Тоді чому ж ми не сприймаємо суперечностей? Чому інстинктивно намагаємось їх розплутати? Чому в нашому уявленні про порядок суперечність не має права на існування? Врешті-решт, чи варто братися за Сізіфову працю і відшуковувати порядок? Чи варто й починати – без надії, що вдасться коли-небудь досягти мети?… Я глибоко вірю, що варто.

Якою є ця мета? Відповідь буде такою ж туманною, як і запитання. Мета – впорядкувати певним чином наші думки, домогтися певного ладу, який ніколи не буде довершеним, та все ж завжди кращий, ніж цілковите безладдя. Порядок, хай і геть недосконалий, – це ліпше, ніж повна його відсутність. Так я вважаю і вірю в це; довести цього я не можу, бо у сфері таких узагальнень не діють жодні правила доказовості. Тож пошлюся на інтуїцію, а вона мені підказує, що людина, життя якої занурене в хаос, людина, сповнена суперечливих почуттів і думок, завжди нещасна. Мало того: такій людині часто загрожує руйнування психіки і безумство. Іноді ми спостерігаємо це у людей, яким не вдається примирити принципи, винесені з батьківського дому, з геть протилежними правилами, які їм довелося для себе відкрити протягом життя. Вони метаються від одного способу мислення до іншого і не знають, що вони насправді полюбляють і чого хочуть. Я вірю, що зусилля, вкладені в ненастанне впорядковування світу наших думок і почуттів (себто, висловлюючись піднесено, світу духовного), неодмінно окупляться. Це інвестиція в наш внутрішній розвиток, це крок на шляху до щастя.

Щастя, як і істини, вповні досягти неможливо: воно не може бути абсолютним, як не може й тривати вічно. Щастя можна лише прагнути і наближатися до нього. Саме цьому й мають служити всі зусилля нашого духу. І якщо я в своїх зусиллях можу принести комусь користь, ділячись своїм способом мислення і світовідчування, – я вважатиму, що наблизився до успіху.

Повного успіху теж не існує. І слава Богу, – бо що б ми тоді робили, досягнувши його? Завмерли? Адже успіх – штука недовга, а отже, й недосконала. Я часто думаю про людей, успіх яких може бути наочно виміряний: це науковці, що здійснюють великі відкриття, спортсмени, що б’ють рекорди, підприємці, що примножують свої статки, та, зрештою, митці, до яких належу я сам. Що об’єднує всіх цих людей, які женуться за успіхом? На мою думку, усвідомлення неможливості повної, абсолютної зреалізованості. Ніхто ніколи не досягне геть усього, чого прагне. А якщо досягне – це лише означатиме, що він занизько поставив собі поперечину.

Мені б не хотілося задовго розводитися про те, як успіх співвідноситься зі щастям. До речі, в молодості я схвильовано читав книжку професора Владислава Татаркевича^[2] про щастя. З маси розмаїтих визначень щастя, поданих у тій книжці, на сторінках її виріс цілий путівник, ясний і зрозумілий; і хоч сьогодні я вже половини тих визначень не пам’ятаю, та все одно ніколи не наважуся говорити про щастя як про щось однозначне і очевидне.

Доволі часто мені зустрічаються тривіальні погляди на те, що мало б бути найважливішим для кожної людини. Як жити, щоб досягти стану, який я вважаю найдовершенішим з усіх можливих станів, доступних мені? Вище я вже навів одну пораду: шукати ладу в хаосі, порядку в бедламі. Чи є ця порада універсальною? Не знаю. В цю мить, коли я замислююся над цим, це спостереження здається мені непохитно правильним. Лад і порядок. Єдність думок, почуттів і дій – ось та умова, що збільшує наші шанси прожити хоча б відносно вдале життя. Вдале – себто щасливе.

І я ще раз запитую: чи кожне людське життя має шанс бути прожитим вдало? Нема жодної раціональної відповіді на це, і дослідженням ця тема також не піддається. Спостерігаючи за життям, ми неозброєним оком бачимо, що чимало людських доль здаються невдалими (вертаюся до мотиву «стоптаних капців»). Чи вони й справді невдалі? В якому розумінні? Якщо, наприклад, послатися на суб’єктивні оцінки, на тих багатьох людей, що невдоволені своїм життям, то ми опинимося на слизькому. Що, коли ці люди помиляються? Називають своє життя невдалим, тоді як кращим воно бути й не могло, бо не було на те підстав… Може, їхні очікування були зависокими? Які очікування? Від себе чи від долі? Той, хто думає, що йому належалося щось, чого він не отримав, має рацію чи помиляється? Хто його впевнив, буцімто йому щось належиться?… А про себе самого що можна сказати? Про очікування від самого себе? Якщо хтось дістав у ґенетичний спадок короткі ноги та присадкувату фігуру, а хотів би бути високим і струнким, то співчувати йому важко, бо, врешті-решт, ця його забаганка геть необґрунтована. А той, хто народився недужим і кволим, чи має право все життя плекати образу на світ (чи пак на Творця, якщо в Нього вірує)? Чи можливо зійтися на тому, що кожен із нас народжується з певним потенціалом можливостей – фізичних і духовних, інтелектуальних, емоційних тощо? Кожна людина по-своєму озброєна для життя, і, щоб оцінювати свою зреалізованість (чи незреалізованість) тверезо, мусить усвідомити, що рівень її досягнень співвідноситься з її можливостями. Щоб зрозуміти, багато ти досяг чи мало, зваж на те, яким ти народжений.

Є негарне прислів’я: «як на горбатого ти ще прямий». Ще жорстокіший жарт оповідає в одному зі своїх фільмів Вуді Аллен. До психотерапевта (психотерапевти – улюблені персонажі Аллена) приходить пацієнт і скаржиться, що страждає на комплекс меншовартості. Психотерапевт, провівши з ним цілу серію вдумливих розмов, нарешті каже: «Маю для вас добру новину. Ви не маєте комплексу меншовартості. Ви й справді гірший за інших». Люди, що не вдовольняються своїм життям, бо хотіли б мати інше, – просто нерозумні, й мені навіть важко їм співчувати. Тут пригадується ще один анекдот – про арабського шейха, що сидить сумний у своєму гаремі, в колі дружин-красунь. «Про що ти мрієш? – запитує його одна з них. – У твоєму гаремі є жінки на будь-який смак, красуні, яких тільки породила земля». А сумний шейх відказує: «Я мрію про який-небудь інший гарем!». Важко співчувати шейхові й важко допомогти комусь, хто не вміє точно сформулювати своїх бажань.

В оцінці самого себе можна припуститися двох протилежних помилок: можна себе переоцінити або недооцінити. Якщо ми, неправильно оцінивши себе, поставимо поперечину зависоко, то страждатимемо, коли нам не вдасться її доскочити; але коли наша поперечина занизька, це теж прикро – адже відомо, що ми могли б стрибнути й вище. Вже з цього протиставлення двох хибних оцінок випливає проста мудрість: для того, щоб жити, людина потребує правди. Правди про себе саму і про світ, у якому випало жити. Хто не шукає правди, той програє. Всієї правди не відкриє ніхто, але навіть побіжному погляду видно, що одні ближче підійшли до правди про себе, інші лишаються на віддалі. І тому я знову, наче до рефрену, вертаюся до своєї приказки про молодість. Молодість – найгірша пора в житті, бо саме тоді нам найважче збагнути, які ж ми насправді. І якщо, читаючи цю книжку, ви замислитесь над тим, хто ви і чи почуваєтеся хоча б близькими до того, що заведено називати щастям, то я відчую, що таки варто мені було записати все це… все те, що лишилося в моїй пам’яті від різноманітних зустрічей із людьми.

Інколи я чую вислів, буцімто щастя в житті людини – не що інше, як сума відчутих нею задоволень. Що ж, формулювання не найгірше, у філософському стилі, – хоча, як на мене, надто воно легковажне й оманливе. Молодь ту саму думку висловлює простіше: задоволення – це єдине, що в житті насправді має сенс, і робити варто лишень те, що примножує нам хвилини задоволення.

Я з цим погодитись не можу, хоча й не збираюся заперечувати, що задоволення – явище, якого ми всі шалено бажаємо. Нема причин уникати його. Щоправда, задоволення бувають різними. Приємно підкорювати засніжені гірські вершини, перемагати себе, виконувати почесні обов’язки, отримувати заслужені нагороди. Сексуальна насолода теж є благом, благом є й витончений смак страви чи напою, особливо якщо алкоголь, уміщений в ньому, покращує наше самопочуття. Тоді чом же задоволення не може бути благом абсолютним? Гадаю, тому, що більшим від нього благом є свобода. Задоволення небезпечне тим, що легко стати його заручником; ми стаємо залежними від успіху, стаємо залежними від чуттєвих насолод. Ми втрачаємо свободу керувати самими собою. Людина, яка не може жити без задоволення, не є вільною, а отже, не є й щасливою. Крім того, з її поля зору зникають більш важливі цінності.

Крайнім прикладом життя заради задоволення є наркоманія. Наркотики, введені в наш організм, дають нам неймовірно сильні відчуття, які майже дорівнюють найбільшим духовним досягненням і тілесним насолодам. Якщо за найвищу життєву цінність визнати задоволення, в нас не буде причин відмовляти собі в наркотиках. Факт, що вони прирікають нас на ранню смерть, не матиме значення. Заради повсякчасного задоволення ми можемо погодитися на відносно коротке життя, тим паче що наркотичне сп’яніння може вплинути на наше суб’єктивне відчуття часу і розтягнути його для нас так, що мить перетвориться ледь не на вічність. Тоді чому ж ми вважаємо наркотики злом? Ну справді, чому?

Якийсь інстинкт каже нам, що життя в ненастанному наркотичному сп’янінні – не життя, а омана. Але хіба зобов’язана людина жити виключно правдою? Знов інтуїтивний здогад підказує мені: так, жити ми повинні з повагою до реальності. Але звідки він, цей здогад, з якого джерела походить і що означає? І чи так уже бездоганно ми цієї вказівки дотримуємося, коли страждальцеві, що конає в муках, забезпечуємо крапельницю з морфієм?