– Зачекаю, – швидко вирішив Єгор.

Все краще, аніж тинятися самому. Роздивився кабінет. Робоче приміщення харківських оперативників виявилося вдвічі більшим за його в Рівному. А працювало тут не троє поліцейських, а двоє. І, що не менш важливо, цей кабінет набагато світліший за його. «Так, тут би в мене очі не боліли». Похмурі приміщення діяли на нього депресивно, і від темряви починали боліти очі.

За вікнами забарабанив дощ. Ще одна депресивна річ. Одна справа, коли дощ літній чи весняний, інша – осінній чи зимовий. Єгор ненавидів цей період року. Порадувати могла лише справжня сніжна морозна зима. Та коли вони такими востаннє були?

– Даси почитати справу? – несподівано поцікавився.

– Бери, – стенув плечима Бовтун.

* * *

Харків. Субота, 2 листопада 2019 року. 22:41

– Я ее сейчас буду убивать, – швиденько прошепотів на вухо приятелю, аби Лілька не почула. Той подивився на нього затуманеним поглядом й усміхнувся кутиком рота: «Ага, как же».

Хлопці були майже одного віку і, на диво, дуже схожі. Хіба зростом трішки відрізнялися. Обоє мали каштанове волосся та карі очі. А ще страшенно худі та бліді.

Ліля озирнулася, мовби щось відчула. Дівчина якийсь час мовчки похмуро вдивлялася в них: спершу замість приятелів побачила лише розмиту пляму, та потім зір сфокусувався. Стишила ходу, бо несподівано зрозуміла: йде надто швидко. Вона відчувала, як серце починає битися швидше, проте загалом відчуття були приємні. Як завжди після солей ^[6].

– Так чё Колян-то сказал? – він був цілком впевнений, що ця сучка нічого не почула. Інакше б вже влаштувала скандал.

Юнак відчував піднесення, серце нестримно калатало в передчутті того, що замислив.

Після обіду вони з приятелем через інтернет замовили наркотики, забрали «закладку»^[7], відтак зустрілися з Лількою та пішли «зависати» до неї додому, де і вживали.

– Кто-то может одолжить двести гривень? Я потом верну, – Лілька навіть не почула запитання приятеля. Єдине, що турбувало, – знайти гроші на наступну дозу.

– Не вопрос, – відповів, швидко зметикувавши, як добре все складається. Жертва сама йому допомагає. – Только для этого нужно зайти к приятелю. Он мне как раз должен. С собой нету, – вивернув кишені штанів, підтверджуючи свої слова.

Лілька кивнула без слів. Поволі огортало відчуття порожнечі та відсутність думок. За гроші домовилася – можна розслабитися. Знову пошкандибала вперед, вкотре обігнавши хлопців на добрих пів метра. Вони завжди дивувалися її вмінню ходити швидше за них.

– Ты не бойся, – знову прошепотів на вухо приятелю, коли впевнився, що Лілька занурилися в себе й не звертає на них жодної уваги. – Я тебе ничего не сделаю. Сейчас мы будем проходить мимо одного укромного местечка, я отлучусь – возьму биту, одену маску, вернусь и ее убью.

Приятель мовчки хитав головою, думаючи про своє. Точніше, насолоджуючись відсутністю думок. Він теж відчував пришвидшене серцебиття й ловив від того кайф. Інколи, щоправда, після солей у нього боліло в грудях. Проте, на щастя, не сьогодні. Цього разу все так, як він любить.

Більше не розмовляючи, усі троє дійшли до потрібного повороту й завернули. Ще за кілька хвилин молодь зупинилася поблизу житлових будинків. На той час Ліля вже почала відчувати прилив сил, вона з цікавістю роззирнулася. Ліхтарі слабо освітлювали місцину, у будинках світилося. Щоб нікому не потрапляти на очі, вирішили заскочити в маленький провулок, відтак зайти на територію покинутого складу: тут їх точно не побачать.

– Ждите здесь, – по-діловому заявив один із хлопців і непомітно для Лільки підморгнув приятелеві.

Той усміхнувся, знову лиш самим кутиком рота, і відволікся: він зосереджено хитав головою в такт музиці, що звучала в нього в голові.

– Сейчас принесу бабло, – пообіцяв дівчині приятель і посміхнувся, присипляючи її увагу.

Ліля витріщалася насуплено, немов щось запідозрила. Юнак пильно вдивився в її очі з розширеними зіницями (у нього зараз, напевно, такі ж). «Кажется», – заспокоїв себе. Він знав, що наркотики діяли на неї спершу заспокійливо, і тільки потім вона ставала агресивною. Тож варто поспішити.

У хлопця змокріли руки й ще більше пришвидшилося дихання та серцебиття. За знаряддям вбивства він подався легким кроком, у напрочуд чудовому гуморі.

* * *

Харків. Субота, 2 листопада 2019 року. 23:11

Бовтун засидівся на службі не на годину, а на цілих три. Після роботи вони швиденько заїхали в «Таврію В» докупити потрібні для вечері продукти, відтак поїхали до Льоні. Дружину Бовтуна, Надю, Єгор пам’ятав добре. А от дітей бачив лише раз, ще коли тим було близько двох років. Зараз же на нього з цікавістю витріщалися дві пари очей. Дівчата лукаво усміхалися, розглядаючи його весь вечір.

– Що? Дуже рудий? – посміхнувся Скляр.

Діти зашарілися, проте дружньо підтвердили його здогади: «Дуже».

«Ви обоє дуже схожі. Я давно помітила», – пригадав слова малої сусідки, яка порівняла його з котом. Скривився. Терпіти не міг дітей. Більшість його дратувала. Зрештою, так само, як і люди дорослого віку. Не дратували лише деякі. Ті, які вміли думати. З тупих дітей виростають тупі дорослі.

Слідак із цікавістю роздивлявся. Звички Льоні не змінилися. У помешканні чимало книг із криміналістики та юриспруденції. Любить таке читати. І на відміну від Скляра ніяк не бажає переходити на електронні книги. «Запах книги ні з чим не порівняти», – каже приятель. А Єгор чхати хотів на запах книг. Головне – отримати інформацію. Яка різниця з паперової чи електронної? Та й навіщо захаращувати квартиру стосами книг? Коли в радянських квартирах і без того мало місця.

Придивився: тепер на полицях величезної шафи на всю стіну (масивні меблі, зокрема такі шафи, як ця, Єгор теж вважав пережитком минулого) стояли не лише книги Бовтуна, а й, очевидно, дружини та дітей. Скляр прекрасно пам’ятав, що Льоня читає тільки професійну літературу.

Тим часом дівчата знову пирснули зі сміху. Дітям набридло сидіти за столом з дорослими й вони тепер гралися з шиншилою.

– Діти, не годуйте тварину наїдками зі столу. В Агати своя їжа, – нагадала Надя, коли помітила, що ті намагаються пригостити чотирилапого друга копченою ковбасою.

Єгор не втримався й усміхнувся. Ці дівчата йому сподобалися. Тепер вони весело жартували про щось своє. У той час, як Єгор із Бовтуном згадували роки навчання. Надя слухала й інколи ставила якісь уточнювальні питання, часом ділилася історіями з власного життя.

Надворі суцільна темрява, лише світло у будинку навпроти. І силуети людей, які час від часу підходять до вікон. Єгор вкотре відчув себе незатишно. Слідак швиденько відігнав непрохані думки й знову зосередився на розмові. Відтак час за вечерею минув швидко. Льоня запропонував заночувати в них, проте Скляр тактовно відмовився. Хай як би добре не було в цій компанії, йому вже давно хотілося усамітнитися.

Він щойно повернувся до готельного номера. Швиденько перевдягнувся, почистив зуби. У душ йти не мав бажання, тож відразу вклався в ліжко. Покрутив у руках новопридбаний кубик Рубіка, проте швидко відклав вбік. Потягнувся до нічного столика, дістав звідти справу Олександри Альтман. Стажування розпочиналося щодня (крім вихідних) з восьмої ранку й мало тривати до третьої. Далі – роби, що хочеш. Тож Скляр зголосився допомогти Бовтуну в роботі. Усе краще, аніж тинятися Харковом без діла.

Згідно із зібраною інформацією, дівчину вважали безвісти зниклою з січня 2019 року. Ввечері вона пішла з дому й так і не повернулася. Тіло (точніше рештки) знайшли півтора місяця тому. Громадянка Дарія Миколаївна Базир виявила їх у несподіваному місці – власному новопридбаному будинку. Налякана до смерті жінка відразу повідомила в поліцію. Правоохоронці взялися за справу, та все виявилося не так просто. Тільки встановлення особи зайняло бозна-скільки часу. Тепер новий етап у розслідуванні – впіймати вбивцю.

До того, як перейти до нової власниці, помешкання довгий час лишалося без господарів. За словами ріелтора, усе тому, що продавець поставив на нього зависоку ціну. Тільки після того, як за вмовляннями спеціаліста з нерухомості, власник погодився знизити вартість, будинок нарешті вдалося продати. На жаль, зустрітися з господарем (Володимиром Корідзе) поліція не має змоги, оскільки той проживає в Німеччині. Вдалося поспілкуватися лише телефоном.

– Загалом справив непогане враження. За документами йому 50 років, тримає в Німеччині невеличкий бізнес, – пригадав розповідь Бовтуна Єгор. – Виїхав з України ще в кінці дев’яностих.

– Як так сталося, що тіло не виявили відразу? Усі ці дев’ять місяців воно перебувало там?

– Експертиза встановила, що її вбили саме там, так. Тіло з місця злочину не рухали. Смерть настала від удару по голові важким предметом, – коротко вводив у курс справи вже трішки захмелілий Льоня.

Опер страшенно радів допомозі Єгора. А головне знав – справа у надійних руках. Ну а він тим часом попідтягує власні «хвости», спробує трохи допомогти з розслідуваннями Вікторії (інакше після повернення її чекає повний «завал»), а також, наскільки дозволить час, допоможе батькам із ремонтом. – На будинок майже не було покупців. Аж поки власник не знизив ціну. Тож тіло спокійно пролежало там стільки часу. Подружжя, яке придбало оселю, дивилося її, ще коли ціна стояла висока. А щойно вартість знизили, придбали.

– Я так розумію, дивилися вони його до того, як там опинилося тіло?

– У грудні минулого року, – підтвердив здогади Єгора Льоня.

«Неабиякий сюрприз: знайти у власному будинку вбиту людину, – Єгор спробував уявити ситуацію. – А тепер їм у цьому будинку жити».

Скляр доволі швидко познайомився з деталями справи. Поки інформації виявилося небагато. Проте навіть із того, що довідався, запідозрив: не все в ній так просто.

Не тому, що тіло Олександри Альтман так довго не могли знайти.

Чоловік вбитої, Віктор Альтман, зник два роки тому. Тіла його досі ніхто не знайшов.

* * *

Харків. Субота, 2 листопада 2019 року. 23:23

– Так Колька решил не приезжать, что ль? – хлопець напнув на голову капюшон, рятуючись від вітру. Він стояв, засунувши руки до кишені джинсів і длубаючи носком взуття сиру землю. Ліля присіла навпочіпки спиною до входу на територію й дивилася на хлопця знизу вгору.

– Да *уй его знает, приедет или нет, мне пофиг.

Голос її був прокуреним, від того звучав майже як чоловічий. Дівчина харкнула й сплюнула.

– Чё он там так долго? – повернула голову й спробувала видивитися дружбана. – Б**дь, я уже замерзла и в туалет хочу, – вона шмигнула носом і врешті повернула голову до співрозмовника.

Той продовжував длубати землю, тільки вже із заплющеними очима, все так само слухаючи в голові нечутну їй музику.

– Попрошусь щас к его приятелю сходить. Слышь? – гукнула, не отримавши належної уваги.

Хлопець на мить розплющив очі й подивився на дівчину. Він був спокійний мов той слон і ловив кайф. Пісні групи «Аеросміт» несподівано змінилися на власну мелодію, що видумував саме в цей момент. Завтра й не згадає, що на таке був спроможний. На кілька хвилин «завис», поринувши у власний новий світ.

Знову розплющив очі – саме вчасно, аби побачити силует у темряві. Хтось ішов, такого самого зросту, як і його приятель. Навіть хода та сама. У руках міцно стискає биту, швидким кроком наближається до них. Хлопець зусиллям волі сфокусував зір: «Кто это? И чё это у него с лицом?» – думки формувалися складно. Єдине, що спромігся згадати: сьогодні вже чув про якусь маску й биту. Зовсім недавно йому щось про них розповідали.

Лілька продовжувала балакати про Колю своїм чоловічим басом, не озираючись. Її слух притупився. Вона мало розуміла з того, що сама говорить.

Крізь маску хлопець із битою бачив, як змінюється обличчя приятеля. Його відсторонений погляд починав набувати усвідомлення. «Ты думал, я не отважусь?» – у думках засміявся юнак, впевнено підійшов до дівчини ззаду й із розмаху вдарив по голові.

Лілька впала на землю, нападник із подивом зрозумів, що з першого удару вбити не вдалося. Дівчина лаялася сплутаною мовою, тож він знову вдарив по потилиці. Цього разу прикладаючи більше сили.

– Ты чё, чувак, – отетерів приятель. – Перестань!

Хлопець сяк-так очуняв і підскочив, аби зупинити удари. Капюшон впав із голови на плечі. Вбивця з подивом подивився на приятеля: він не чекав такої реакції. Замість того, щоб допомагати, той чомусь вирішив його зупинити.

– Будешь мешать – прибью тоже, – агресивно прошипів крізь зуби, і дружбан, злякавшись, відскочив вбік.

Тим часом Лілька із закривавленим обличчям звивалася на землі, зробила спробу підвестися. Дівчина мало розуміла, що відбувається. Вона відчувала пекучий біль у голові, інстинктивно продовжувала боротися за життя, намагаючись відповзти від кривдника. Ліля підвела голову, і саме в цей момент наступний удар розтрощив їй носа й вибив кілька зубів. Дівчина відкинулася на землю, перевернувшись на спину. Важке хрипле дихання переривалося кашлем: кров та зуби потрапили до горла й заважали дихати.

– Чувак, перестань! – зробив нову спробу свідок.

Вбивця відволікся й втупив погляд у того, хто мав би допомагати замість того, щоб постійно заважати. Натягнута на обличчя маска Фантомаса мала навдивовижу реалістичний вигляд і лякала сама по собі. Проте на нього зараз дивилися очі набагато страшніші за маску.

Наркотики все ще гальмували. Хлопець дивом ухилився від удару. Бита зі свистом пролетіла біля вуха, і юнак відразу ж дав драла. Випробувати долю й чекати наступної спроби він не наважився. Музика в голові різко зупинилася. Вбивця спершу кинувся за ним, та вчасно спинився ще до того, як вийшов із провулка на світло ліхтарів: не може ж він наздоганяти виродка в такому вигляді.

– Ничё, доберусь до тебя, – сплюнув і розвернувся до Лілі.

Дівчина все ще пробувала відповзти якомога далі, абсолютно не усвідомлюючи, що тікати нікуди. Не довго думаючи, вбивця дістав із куртки ножа й кілька разів вдарив у шию та спину. Скоро жінка завмерла.

Більше вона не рухалася. І не дихала.

* * *

Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 00:11

Час зникав, мов пісок крізь пальці. Юнак не передбачив, що позбавитися тіла виявиться так складно. Він затявся помститися приятелю за малодушність та втечу. Хлопець все більше нервував і дратувався. «Держи себя в руках, иначе она заметит. А если заметит, нужно будет и ее грохнуть», – заспокоював і водночас давав собі настанову.

– Да плохо стало, но уже попустило, – якомога безтурботніше відмахнувся.

– А почему скорую не вызвал, если плохо стало? А вдруг не полегчало бы. Что бы было? Что ты здесь вообще делаешь? – озирнулася, і вкотре їй стало моторошно в цьому місці. – Домой-то далеко отсюда? – поцікавилася жінка.

Хлопець, що подзвонив її синові серед ночі й прохав терміново прийти, переминався з ноги на ногу – це допомагало йому почуватися спокійніше. Погляд ковзнув на кущі за спиною непроханої гості, і він із жахом усвідомив, що звідти стирчить нога. «Если она оглянется…»

Перед тим, як комусь телефонувати, вбивця завбачливо перевдягнувся в заздалегідь приготований одяг, а закривавлений разом із битою заховав поряд із тілом. На території покинутого складу було темно, хоч око стрель. Скупе світло потрапляло від будинків та ліхтарів на головній вулиці далеко звідси. Таким чином ти бачив достатньо, аби не навернутися в темряві, але й не настільки добре, щоб помітити сліди крові на землі та труп.

– Совсем близко. Уже вот-вот родители домой придут, – збрехав.

Він ненавидів її усіма фібрами душі, проте невимушено усміхався. «Блин, чувак, ты не мог без нее прийти? Ты чё, маленький ребенок, что ли?»

Жінка горнулася в куртку, вночі сирість та крижаний вітер особливо відчувалися. Її чотирнадцятирічний син, Роман, мовчки стояв поряд. Його старшому приятелеві вона ніколи не довіряла й підозрювала, що той вживає наркотики. Тільки от ніяк не вдавалося заборонити синові з ним спілкуватися. Побачивши, що малий кудись зібрався посеред ночі, поспішила за ним.

Ромка виявився другим, кому вбивця подзвонив сьогодні. Телефоном він збрехав, що почувається зле, і прохав про допомогу. Раптом чийсь мобільний прослуховують «мусора»? Усі його приятелі наркомани й уже давно відомі в поліції. Перший хлопець приїхав, та, дізнавшись справжню причину, відмовився брати в цьому участь.

Врешті-решт вбивці вдалося відвести малого вбік, так би мовити, «на мужской разговор». Розмовляючи, хлопець не втрачав його матір із поля зору, аби вчасно побачити, якщо вона раптом помітить тіло.

Жінка тупцяла на місці: намагалася зігрітися. Нудьгуючи, роздивилася напіврозвалену непоказну будівлю колишнього складу й подивувалася, наскільки тут темно. Стенула плечима й взялася роздивлятися прилеглу територію. Біля огорожі роздивилася купу сміття, очевидно, залишеного тут багато років тому, коли склад припинив роботу. На невеличкому шматі землі росли дерева та кущі. Також помітила кілька шин, як-небудь складених під огорожею.

Тим часом у приятеля її сина плуталися у голові думки. Він ніяк не міг придумати, що б таке сказати, аби ця дурепа припинила роззиратися. Від напруження він увесь змокрів.

У кишені він і досі мав ножа, яким добив дівчину.

* * *

Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 00:53

«Успели», – зітхнув із полегшенням, коли останні грудки землі впали на свіжу могилу. Чотирнадцятирічний приятель відмовився, тож йому знову довелося шукати допомогу. Та він і сам відразу зрозумів, що нічого не вийде, коли побачив, що той приперся з мамашею.

За третім разом знайти напарника вдалося. Тіло Лільки вони успішно закопали тут, у яру, що неподалік. Тепер лишалося знайти виродка, через якого все мало не зійшло на пси.

Вбивця озирнувся й посвітив ліхтарем довкола. Тиша і нікого. Проте він бачив, що коли той боягуз втікав, побіг у бік яру. Ану ж раптом він ще тут?

– Чё ты смотришь? Что-то услышал? – сполохався приятель.

Тільки свідків йому зараз бракувало. Допомагаючи нести й закопувати тіло, він тільки те й робив, що озирався навсібіч, аби не «спалитися».

– Я видел, он в эту сторону убежал, – юнак зосереджено роздивлявся місцину.

– Да смылся уже давно. Чё, он будет ждать, пока ты его придёшь сюда искать? – йому хотілося вшитися якомога швидше.

Місце йому не подобалося: кущі, дерева, яма на ямі, вибій на вибої. Тинятися тут у темряві, хай і з ліхтарями, – ризикувати зламати собі шию. Та старший приятель не мав наміру йти звідси так просто.

Добрих пів години хлопці нишпорили темним яром у пошуках небажаного свідка. Врешті помічникові вдалося вмовити новоспеченого вбивцю піти геть.

Свідок же довго не вірив своєму щастю, коли двоє безжальних вбивць нарешті залишили це місце. Він досидів тут майже до восьмої й пішов, тільки коли розвиднилося.

* * *

Харків. Неділя, 3 листопада 2019 року. 08:35

Сьогодні Єгор прокинувся рано. Зрештою, як завжди в чужому ліжку. Поза межами домівки спав він, як правило, не більше чотирьох-п’яти годин. Тож тепер снідав у Fresh Line^[8]