Драгон почав сідлати коней, та зрозумів раптом, що його слабкість щезла кудись, неначе рік пройшов після поранення та чаклунського лікування. «Я йому сили додав від землі-матері», – спливли у пам’яті останні слова духа.

– Дякую, діду.

Вчулося йому, а чи справді у відповідь прошелестіло: «Матері дякуй!»

* * *

…Відчуття небезпеки з'явилося несподівано – звичайно, воно набирало сили потроху, а тут – неначе обухом ударило… Кирин різко звернув у гайок, спішився сам, допоміг супутниці – вона сперлася на Драгонову руку, як вельможна пані («Йолоп! Я йолопі Якщо це хлопчик – джура, то це він повинен мені служити! Треба було їй це… Гм, пояснити, а як?») – перестук копит уже було чути.

«Татари». Драгон охопив руками кінську морду, дівчинка зробила те ж саме. «Добре, що я залишив нам меринів – кобили чи жеребці все 'дно би подали голос».

Загін – близько тридцяти вершників – проскакав собі далі, убік ніхто й не глянув.

Щось було не те, але Драгон не міг утямити, що саме. Це були союзні татари – поряд з мурзою їхало двоє козаків, один добре одягнутий – старшина. Чому вночі – тут могло бути тисяча й одне пояснення. І на перший, і на другий погляд – татари татарами, точніше – ногайці, бідно одягнені, на ногайських конях…

«Списи! У них у всіх були і списи і луки!»

Мало того, що вміння володіти водночас списом та луком вимагало високого професіоналізму, вимоги до коня лучника і до коня, що несе списоносця, були діаметрально протилежні. У першому випадку потрібен був дуже витривалий кінь, що здатен годинами крутити карусель (такими здебільшого бувають невеликі на зріст, ззовні непоказні коники). Кінь списоносця має розвинути максимальну швидкість на короткій відстані, і чим він більший – тим краще, бо, як відомо, сила удару дорівнює масі, що її помножено на швидкість (ясна річ, Драгон не вивчав фізики, отож формулював усе дещо інакше). Коні, придатні й до того, і до другого, коштують не просто дорого, а дуже дорого, тому рядові татарські воїни озброєні здебільшого тільки луками (а ногайські – і поготів).

Отже, ці вершники або були з особистої дружини якогось значного мурзи, або… Та ні, не може бути. «Постривай, хлопче. З одного боку, перевдягання – звичайна річ на війні, у поляків татар служать тисячі, здавна в Литві оселилися. Знайдуть вони і двійко козаків-зрадників. Але такі речі роблять, коли неподалік свої головні сили, бо якщо перевдягнені зустрінуть татар або козаків, у яких отаман добре знає татарську та Крим – а серед старих старшин це не дивина, – ніколи ж обдурити не зможуть. Хтось скаже не тією говіркою,^[78] хтось не зможе відповісти на питання, нарешті, не так багато мурз у кримському війську – завжди можна знайти когось, хто знає в обличчя Юсуфа чи Мустафу. Єдина можливість – якщо вони розраховують на… на чари. Та ні, пусте – не можуть ворожбити бути за кожним рогом. Це татари, яким отаман їхній наказав одягтися бідно – аби менше впадали в око».

Чекання було нестерпним, проте вони чекали, мабуть, цілу годину: загін міг виявитися авангардом загону більшого.

Ні, здається, немає більше нікого. І якраз тієї миті, коли козак остаточно вирішив, що можна знову вибратися на шлях, з усіх боків безгучно, без найменшого навіть шелесту піднялися людські фігури. На щастя, козацькі…

– Я що, тобі ворог, пане полковнику? – спитав Кирин, дивлячись тому у вічі.

– Я ж не знав, що це ти. – Але відповідь пролунала звідкілясь ізбоку.

Серед козаків стояло два Богуни.^[79]

* * *

Вогню не розпалювали – щоб не привертати уваги. Козаки розійшлися у різні боки – і неначе розчинилися у темряві. Кирин ладен був об заклад битися, що через кільце і вужака не пролізе.

– Здивований, хлопче?

– Не тут би вам бути, панове полковники.

– Твоя правда, не тут, – засміявся один.

Засміявся?! Дідька лисого – засміялася!

Тепер Боян ясно бачив – це жінка (він навіть скосив очі на першого – ні, чоловік), що вона ніяка не чарівниця, тільки майстерно володіє однією-єдиною штукою – може змусити всіх довкола вірити, що вони бачать Богуна, на якого таки справді схожа, неначе рідна сестра.

«А може, й справді вони не тільки кохаються – звідкілясь він знав, що кохаються, – ай справді рідні?» – утім, подумав без особливого жаху, бо на одиноких хуторах у Дикому полі таке, бувало, траплялося.

– Задивився на наші обличчя, – якось стомлено посміхнулася жінка. Перезирнулася з Іваном і пояснила: – Оце тобі, як вивчати науку по книгах. Коли він мене викрадав, то зробив, як сказано в одній старій книзі; ну, слугам і здалося, що я – сестра Іванова, хто там рахував, скільки разів вона туди-сюди, мене ж було наказано не випускати. А потім колишній мій вигляд назад повернути не зміг. Туди спрацювало, а назад – ні.

«А може, тому і не спрацювало, що ви обоє цього насправді не бажали? Зразу ж видно, що для вас зовнішність – то пусте».

– У чомусь воно й краще, – підтвердив його здогадку Іван, – кому я більше, ніж їй, можу довіритися?

– Ось чому люди кажуть, що у вашому полку два полковники, та ніхто не знає, хто другий.

– Отож-бо, у Дуні^[80] – голова гетьманська. – Трохи помовчав і продовжив: – Про цих татар ти мені задав загадку – у селі казали, що вони між собою балакали не татарською мовою, та це нічого не варто, бо в ханському війську кого тільки немає.

– Серед польських татар теж усяких-різних повно, – додала жінка.

Справді, Драгон дещо чув про те, що польські татарські корогви поповнювалися усякими волоцюгами, більше того – навіть серед татар, що осіли в Литві та на Підляшші три століття тому, траплялися такі, що досі розмовляли якоюсь іншою, нетатарською, мовою.

– Та займатися цим мені не з руки… Ти правду сказав – не тут би нам бути… Богдан – сказав, наче рубонув з плеча – наказав мене ув’язнити.

– А мене забити в кайдани,^[81] – усміхнулася пані полковник, неначе розмова йшла про веселу справу. – Так ми йому і далися!

Від такої звістки Драгон отетерів. Після такої блискучої перемоги! Наступ поляків захлинувся під Вінницею, вони втратили половину війська… Ні, він не вчора народився – знає, що таке «по-царському віддячити», але за гетьманом досі такого не помічали…

– Ч-чому?

– Це ти в нас питаєш, чому робить те чи інше Богдан Хмельницький? Я не певна, що сам Бог це знає!

– Принаймні до сповіді він не ходить, патріарх відпустив йому майбутні гріхи – і перестав сповідатися гетьман.^[82] Та не про це мова, Бояне… Тут такі дива, що не знаю, з чого й починати… Якщо з кінця – Демка зурочили.

– Якого Демка, генерального осавулу, чи що?^[83]

– Його самого. Він перебрав командування над моїми полками,^[84] над Глуховими, сам привів два полки – і все це поділив навпіл, одну частину послав навздогін за ляхами, другу – на Кам’янець.

– Він що, здурів? Кам’янець Морозенко не зумів узяти!

– Що Морозенко, – невесело посміхнувся полковник, – одного разу сам султан підступав з усією турською силою, подивився на оті кручі й запитав: «Хто це місто так укріпив?» Йому відповіли, що сам Аллах. «Ну, тоді хай шайтан його здобуває!»^[85]

Боян особисто не знав Демка Лисовця, не довелося й воювати під його командою, та почуте справляло враження: це ж кожен десятник розуміє – не можна дробити сили, коли вороже військо зібрано в один кулак. У козаків була значна кількісна перевага – своїм безглуздим рішенням Лисовець звів її нанівець.

«Але… може, це можна пояснити інакше?»

– Я сам його, звісно, не бачив. Та кажуть, сам на себе не схожий, уперся мов цап – раніше він упертим не був. Зурочили чоловіка, – упевнено сказав Богун, хоча Кирин не відчував такої певності.

– Та це не все, навіть і не початок. Тут таке – небіжчики повертаються з того світу.

– Мені казали, що це неможливо, – хтό сказав, Драгон не збирався пояснювати навіть Богунові.

– Мені також, – кивнув полковник. – Але… Перед початком походу сейм нобілітував^[86] козаків-перекинчиків.

«Римляни Юду нобілем робити не стали, тридцять аспрів^[87] – і квит».

– І знаєш кого? Забузького та… та Ганжу.

– Він же мертвий! Усе військо бачило!^[88]

– Я ж і кажу.

– Може, це інший Ганжа?

– Може. – Але голос полковника показував – не вірить Богун, що так усе просто.

Думки Бояна билися в голові, немов птахи в клітці. Він сам смерті Ганжі не бачив, і Богун не міг бачити: майбутній полковник вів в Україну загін донських козаків, а Драгон до них приєднався, кинувши царське військо – і не він один так зробив, а багато хто. Але ж це тисяч сто бачило! Виїхали і від ляхів, і від наших кращі рубаки на герці, і тут Ганжу на очах обох військ убив джура-волох, якому уманський полковник як собі вірив – а той убив його в спину.

«Постривай, хлопче. Може, в цьому і штука? Може, волох і не вбивав? Просто вдарив тупою зброєю… Та ні, навряд – перекинутися до ляхів можна було простіше».

Далі – хто такий Ганжа? Їх четверо було – вождів полови, загонщиків, чотири нікому не підвладні шаблі – Забузький, Джеджалій, Ганжа і… і Богун – наймолодший. Забузький не просто переметнувся – щось таке він королю повідомив, що той його перед Зборівською баталією проголосив гетьманом. Якщо ще і Ганжа – той самий або якщо гетьман повірив, що він той самий, то тоді ясно, чому тінь упала на Богуна.

– Я згадав навіть, що Роман Каторжний^[89] якось розповідав – десь, мовляв, за морями є такі чаклуни, що вміють не оживляти мерців, бо це неможливо, – але змушують їх рухатися, розмовляти, а вони все роблять, що чаклун хоче; якось він ще й назвав отаких мерців – сомбі чи якось схоже… Я вже навіть про таке думав.

Справді, ляхи до свого шляхетства ставляться дуже серйозно, вони навіть князів іноземних не вважають рівними своїй шляхті… Забузький, Ганжа – це імена відомі, тут усе ясно. Але якщо з’ясується, що сейму підсунули не того Ганжу, – тут такий ґвалт зчиниться…

– А якщо хтось…

– Зробив те, що Іван зі мною? – підхопила Дуня Богун, – оце найпевніше.

– Але тоді правий був Боярин – у ляхів хтось є.

– У московитів також.

Розповідь Кирина забрала не дуже багато часу – він намагався казати лише головне, а Богуни не перепитували – тільки коли довелося розповісти про песиголовців, то Іван аж крекнув, а Дуня перехрестилася. Про те, що він женеться за Галками Стапками, козак пояснювати не став.

– Ну просто як у казці – чим далі, тим страшніше!

І на підтвердження Дуниних слів десь – приблизно за півтори-дві тисячі кроків – хтось заволав страшним голосом.

* * *

– Нічого не знайшли, пане полковнику. Нічого й нікого.

– Так лементують лише перед смертю. – Дуня Богунова навіть не посміхнулася на те, що її назвали паном полковником, хоча козак був явно з тих, хто знав таємницю.

– Пан полковник залишився там про всяк випадок, – і тепер козак нічим не виказав свого ставлення до ситуації – ну два полковники разом їдуть, то й що?

На сході вже свінуло, почали подавати голоси перші птахи. Дівчина, що зволила назвати себе Матяшем-Матвійком, здавалося, дрімала, сівши на опанчу, що їй підстелив один із козаків, але Драгон ладен був заприсягтися, що вона все чує й бачить.

– Ти когось шукаєш або за кимсь женешся, – Дуня не питала, вона стверджувала. – Тобі треба або до Чигирина, раз її батько туди поїхав, або на Дон, якщо вирішив її викрасти, як Іван мене – скоро вже десять років. А цей шлях не туди й не сюди.

Кирин якось гостро зрозумів, що він досі жодного разу навіть не згадав про можливість знайти Матвійкового батька у Чигирині – і що причина була та сама, яку так просто вгадала Дуня.

– Тобі треба знати, що ми робитимемо, бо ти Боян. Ми їдемо туди, де нас чекає повідомлення – що трапилося. Якщо його просто якийсь ґедзь укусив…

Про страшні напади люті, які траплялися з Богданом Хмельницьким, знали всі. Мабуть, не так воно вже й приємно – гетьманом бути, не завжди це може витримати людина.

– То Іван просто до нього з'явиться, неначе нічого й не було. Якщо нас хтось оббрехав – виправдаємося.

Дуня всміхнулася. Нічого зловісного не було в цій усмішці – просто молода жінка в доброму гуморі, але Драгон зрозумів, що одним виправданням справа тут не минеться, що коли хтось справді звів наклеп на Богунів, то такому розумникові саме час купувати прудких коней – і мчати чим далі, тим краще…

– Якщо ж він боїться суперництва – доведеться піти з дороги…

– Чому? – питання вихопилося неначе само собою. Козак, ясна річ, і гадки не мав, що настануть такі часи, коли кожен крок Богданів буде вважатися якщо не єдино правильним, то принаймні кращим з усіх можливих. У 1651 році питання – чому він,