Світло від вогнища можна було побачити хіба що з небес – бо, по-перше, воно ледве жевріло, а по-друге, жевріло в ямі.
Ще місяців зо два тому козак Уманського куреня Кирин Драгон сказав би, що цього більш ніж досить, але тепер він упіймав себе на бажанні не виходити з-під дерев: чи, бува, не кружляє в небі хтось на помелі чи… як отой арабський купець казав – на килимі?
Бо він бачив ще й не таке.
Отож, вечеряючи смаженою на рожні рибою (гачок та моток шовку завжди носив із собою – батьківська ще наука, скільки разів виручала, хоча й коштує шовк дорого, та життя дорожче – дякую, батьку, не забуду до скону), він сушив собі голову: що ж робити? І єдиний вихід, що спадав на думку, козакові не подобався.
У недавній сутичці його було двічі поранено, і хоча відьма чарами загоїла рани, проте будь-який новий ворог уклав би його на місці – слабкий став запорожець, як кошеня. (Він звідкілясь знав, що чаклунка використала його ж власну життєву силу, та й не перші були ці рани в його житті, не міг він просто на травах так швидко одужати, але й слабкості такої після не таких уже й тяжких ран не мало би бути – одно явно з іншим пов’язане).
Сила ж могла знадобитися будь-якої миті, бо на козака полювали. Полювали песиголовці, можливо, навіть дві різні зграї песиголовців, полювали чаклуни – адже до загибелі Брацлавського полку доклали рук два ворожих ворожбити (власне, три – проте третього Боян убив), і слід було гадати, що вони вже щось та про нього знають.
Нарешті, Кирин був певен, що його досі розшукують люди Молдовського господаря, до замаху на якого козак був причетний сім років тому.
І не те лише важить, що Лупу – він і є лупу,[70] сорок тисяч уже стратив,[71] отож сім років – не термін для його помсти.
Головне, що слуга, якому молодий та наївний хлопець передав склянку (вірив, дурень, що ліки! Вірив, що від сестри!), встиг із палацового вікна сторчголов стрибнути – чим і порятував себе від тортур та палі, а майбутньому козакові дав час накивати п’ятами… Що, в свою чергу, означає: господар і досі не знає, від кого був даруночок, і навряд чи це незнання сприяє його гарному настрою. (До Драгонових вух доходили чутки про людей, що шукають хлопця з рудим пасмом у волоссі.) Два роки тому, коли гетьман уклав із королем мир,[72] Кирин навіть не намагався найнятися до якогось купця, а подався на Низ – туди, де не люблять питань «а хто це і звідки?» – точніше, не люблять цікавих.
Проте… Проте не було в козака зимівника на Низу – тільки місце в Уманському курені.
Отже, з жінкою на руках, з жінкою, хворою на дивну хворобу – тривалий сон (слова «летаргія» козак знати не міг), – йому туди зась. Тим більше, що її теж шукають. Не шукали б, то можна було б почекати у тому селі, де її залишив, обіцяючи повернутися… До речі, невідомо, хто він для неї – батько? Брат? Чоловік?
Але на неї теж полювали, і місце песиголовцям було відоме.
Залишався один вихід – на Дон, а, як там кажуть, – «с Дону выдачи нету».
Проте… Знову «проте»! Один із двох чаклунів, що чомусь об’єдналися проти козаків, був впливовою людиною на Москві, можливо навіть – із ближніх бояр царя Олексія. Щоб така людина – та не мала шпигунів на Дону?
«А ось про це – потім», – Драгонова рука лягла на пістоль, великий палець повільно, аби не клацнути, почав зводити курок…
– Не лякайся, ми добрі люди.
– А де ж гора? – мимоволі прохопився козак.
– Гора в горах. А нам і пагорба вистачить.
Дух Гори мав точнісінько такий вигляд, як у переказах розповідали, – невеличкий такий дідок із бородою аж по коліна. І навіть слова були ті самі, з дитинства знайомі.
– Поздоровкався б зі старою людиною.
– Здоров був, якщо вмієш хворіти.
Козак подумки лайнув себе – останні слова вийшли грубуватими.
– Неввічливий ти якийсь. Невихований. Я ж скарбу не дам. – У слові «скарб» пролунав ледь прихований глум.
– А якщо «добрі люди» – то зі спини не підходь, я ж міг і почастувати.
– Гадаєш, візьме? А що – рука самого Бояна…
«Тьху, та що ж це робиться? Написано на мені, чи що, чи як?»
– …рука самого Бояна, може, і візьме. А може, й ні. А от проклясти я все одно встигну.
– Дзуськи! Я первісток![73]
– Наївна людина!
«Ну вже свого батька я знаю!»
– Не кинули б вони дитину, хай і байстря.
– Правда твоя, не кидав. Та вони всі померли, брати твої.
– Земля їм пером. – Казати «Царство їм небесне» в присутності духа якось не випадало.
– Ну це так. Мати всіх прийме.
«І його тягне на філозопію!»
– Так що, Бояне…
– Та який з мене, в біса, Боян! Я навіть не знаю, що він за один був!
Дідок узяв бороду в кулак, кілька разів обернув:
– Але ж знаєш, що був, що це не просто титул – ім’я людини.
«А справді – я знаю, хоча ніхто мені не казав, проте знаю, і квит!»
– Так хто ж це був?
– Цар. – Тепер дух був цілком серйозний. – Цар обрів.[74] Твій предок. Ворожбит. Мартелові з ним не рівнятися. А про Хельгу взагалі шкода говорити. Земні володарі досі звуть себе ім’ям того, хто винищив обрів.[75]
«Якби він ще пояснив, як я вмудрився Бояном стати». Співбесідник неначе почув питання.
– Добре, що Боян, помираючи, встиг на тебе перекинути.
«Справді, як це я забув – жоден ворожбит не може померти, поки не передасть комусь іншому свою силу».[76]
– А оце брехня – те, про що ти подумав. Ніяких чар – просто я здогадався. Чаклун-то померти може, а от його сила – якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пішла нового хазяїна – і це могла б бути і не людина.
Дух примружився, наче кіт:
– То як щодо скарбу?
«Якщо це жарт, то вже не смішний».
– Краще пораду дай.
– Ти сказав. Порада замість скарбу. Жалкувати не будеш?
Драгон відчув, що ще трохи – і він не витримає.
– Давай, діду, домовимося: якщо я правильно вгадав, що скарб мені все ’дно не дістався б, то ти мені – дві поради…
Дух зітхнув – якось зовсім по-людському:
– Купець і в пеклі торгується… Добре… Перша порада…
«Зараз він утне якусь штуку…»
– Перша порада тобі – стережися, Бояне.
Козак мовчав досить довго: з одного боку, гість відверто знущався. Проте…
Проте назвати пораду неслушною було важко. Стерегтися справді потрібно.
Отож треба було підібрати таке питання, аби дух не міг викрутитися.
– Як допомогти оцій дівчині, що зі мною?
– Ніяк. Допомога їй не потрібна.
Ось тепер Боян ледь стримався! Ні, він розумів (а ще того більше – відчував) – дух знову сказав пряму правду, чомусь, у якомусь сенсі дівча справді не потребувало нічого. «Може, вона зараз щаслива, спить та бачить себе королівною».
– Ну, що ще скажеш?
– А те й скажу: не я до тебе – ти до мене прийшов. Отже – є що сказати… – козак затнувся.
– Отож «або кажи, або геть забирайся»? А що, можу й забратися.
Козак одвернувся. Матері його чорт, скаже – так скаже, не скаже – ну й біс із ним.
– Нумо, хлопче, мізкуй! Ти ж мене упізнав одразу, то згадуй, що люди кажуть!
– Найчастіше розповідають, як малого хлопця побили, а він плакав, бо шапку загубив, впала вона у провалля, а ти йому її повернув, та ще й повну золота.
– Брехня. Тобто брехня про золото, а все інше що було, те було, аж приємно згадати. – Дух подивився на Кирина і, бачачи, що козак нічого не розуміє, продовжив:
– Мізкуй, хлопче, мізкуй.
«Та до чого ж він веде?!»
– Начебто я нічого не губив…
– Нічого – можливо…
«Що він хоче сказати? Я загубив не щось? А… а когось? Невже і таке можливо?»
– Друзів! Товаришів! Побратимів! – і затнувся, побачивши духів вираз обличчя.
– Хто вмер, той вмер.
– То не крути!
– Двох жінок загубив ти, Бояне.
– Та вони ж самі від мене втекли.
– Ну то й що? Як гадаєш, що буде, коли помітять – одна з двох у вогні не горить, у воді не тоне, її не лише куля – шабля й та не бере! Візьмуть на муки, усе скаже, а ім’я в тебе рідкісне, прикмета страшна…
Ну, це козак і сам знав.
– І як же мені знайти їх?
Дух мовчки показав на річку:
– Дивися, Бояне. Уважно.
Козак напружив увагу. Точніше – він би не зміг пояснити, щό саме зробив, але зробив щось таке, для чого і слів не знав і що, власне, зробилося само собою при слові «дивися».
З глибини води на поверхню проступили три смуги: одна, широка, іржава, дуже нагадувала ті сліди-не-сліди, що їх залишали песиголовці, друга, золотиста та яскрава, поряд із нею іще одна – рожева, дуже тонка та бліда.
Драгон озирнувся, водячи поглядом по землі. Так і є – за ним теж тяглася золота смуга.
– Так-так, усе вірно.
– Скільки?
Від подиву та, чого там, і переляку (берігся-ховався, а, виявляється, воно все дарма – слід усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумів:
– Буде видно днів, мабуть, зо три. Злякався?
Драгон знизав плечима. Він давно вийшов з того віку, коли міг до чорта в зуби – аби довести свою хоробрість.
– Ану накажи йому щезнути.
Кирин наказав – і нічого не змінилося. Він спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став відчувати зовсім недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»
Дідька лисого! Слід залишився.
– От і добре.
«Знову знущається…»
– Не зрозумів? Тепер твій слід може побачити лише рівний тобі чи, звісно, той, хто вищий за тебе. А їх небагато – і тих, і других.
– Тяжкі часи настали, якщо таких, як я, небагато.
– І се правда, тяжкі часи.
– Ось такий колір, – Драгон показав пальцем на іржаву смугу, – я бачив уже раз.
– Таки-так, його залишають за собою ті, хто не з нашого світу. Не забувай – одна з них рахман.
«А в них усе, неначе у дзеркалі».
– Тобто Галка – слабка чаклунка, отже, рахман – могутня.
– Галка взагалі не чаклунка, скільки тобі пояснювати? – старий розсердився бозна-чому. – Вона чує чари, це зовсім інше! І в цьому вона дуже сильна.
– А тоді чому за рахманом тягнеться ширший слід?
– Сходи туди й запитай у мого рахмана!
«Ось воно що! Він скаженіє тому, що чогось не знає!»
У схилі пагорба з’явився отвір, у якому світилося біле світло (козак подумав, що ані свічки, ані каганець не дадуть такого білого та спокійного світла – звичайно язики полум’я викликають танок тіней).
Дух пішов назад – не порачкував, а саме пішов назад, неначе в нього були на потилиці очі:
– А хлопцеві я золота не давав. Сільський пастушок, його б убили за золото. Я йому сили додав від землі-матері.
З цими словами дух щез в отворі, а за цим щез і сам отвір.
Козак повільно, дуже повільно обернувся. Він знав, що знову не сам, але тепер боявся налякати.
– Боян, – напівствердження-напівпитання.
«Ось що дух мав на увазі, він лише пропустив слово “вже” – вона вже допомоги не потребує».
Утім, дівчинка не була схожа на перелякану – і на таку, що вже нічого не боїться, – теж.
«Мабуть, довіряє Боянові». Звідкіля вона знає, з ким має справу, теж було ясно: в руках тримала шпагу, про яку Богун писав, що вона є знаком – хто володіє, той і Боян. «А якщо вкрадуть? Треба було в духа спитати». Однак дівчина не дала козакові часу на роздуми.
– Дольх! Майн дольх!
Драгон, як і майже всі молдовські купці, знав десь дві-три сотні німецьких слів – у сусідній Трансільванії це одна з державних мов, на княжій службі чимало німців.
«Дольх – це кинджал».
Витяг його з-за халяви, простягнув дівчині. Та й собі простягла шпагу.
– Ну й що далі робитимемо?
Власне, сам себе питав, але дівчина у відповідь показала рукою спочатку на сліди, потім на коней, потім махнула рукою вздовж річки – мовляв, давай у погоню!
«Вона що, все чула? Та, мабуть, ні – розуміла б, то звернулася б нашою мовою. Ладна гнатися будь за ким – аби разом з Бояном».
Дівчина щось заторохтіла німецькою мовою, козак зрозумів лише слова «Боян» та «фатер», повторені по кілька разів кожне.
«Він усе-таки її батько. Але так не піде».
– Но Боян! Боян ніхт! Кирин! Кирин мене звуть!
– Кір! – погодилася співбесідниця.
– Кирин!
– Кір! – дівча аж тупнуло ніжкою.
«Нехай його буде гречка. Це завжди пояснити можна – те, що вона так мене зве».
– А тебе? Ду найме?[77]
Дівча посміхнулося:
– Матьяш!
«Це ж хлопчаче ім’я! А, ясно – вона бажає і далі вдавати хлопця, але боїться, що я забудуся та назву жіночим ім’ям».
– Матьяш ніхт! Матвійко! – дівча кивнуло у відповідь, усміхаючись білозубо. І не встиг козак подумати про те, що півсправи зроблено, як вона сама другу робила – замугикала, почала якісь миги показувати – ну чисто глухоніма!
О проекте
О подписке
Другие проекты