Розквіт Скіфії

Михайло Відейко

Упродовж майже трьох сотень років, а саме в VI–IV ст. до н. е. степова Скіфія стала провідним політичним гравцем на північ від Понту. Від її володарів залежало мирне існування не лише еллінських полісів, а й їхніх торгових партнерів у Лісостепу. Останніх скіфи розглядали як джерела цінностей і ресурсів, необхідних для існування і, по можливості, процвітання в умовах перманентних економічних проблем. За розквіт мав хтось платити, і це часто доводилося робити сусідам, ближнім і дальнім – скіфські загони досягли навіть теренів Центральної Європи, повторивши «подвиги» попередників-кіммерійців. Перемоги змінювалися поразками, але скіфська епоха залишила дуже помітний слід у давній історії регіону.

Протистояння

Після повернення з Азії скіфам довелося починати нове життя на нововіднайденій батьківщині. Геродот про це оповів так: «Коли… після 28-річної відсутності через стільки часу скіфи повернулися до своєї країни, на них чекало нещастя, не менше, ніж війна із мідянами: вони зустріли там сильне вороже військо». Історик викладає подальші події за версією своїх інформаторів-скіфів, які зберегли переказ про те, що військо це складалося… з нащадків скіфських дружин і рабів. Далі йде сюжет про втихомирення цього війська, що здавалося грізним на початку, за допомогою бичів.

Історія з бичами, звичайно, хоча повчальна, одначе маловірогідна. А от у те, що у Причорномор’ї скіфів могло зустріти «вороже військо» повірити набагато легше. Адже життя тут на час азіатських походів не припинялася. Якісь кочовища цілком могли й під владу сусідів потрапити, і захотіти відділитися від «дорогих» родичів, що відправилися невідомо куди.

Ветерани азійських походів розраховували на об’єднання з одноплемінниками й перерозподіл контролю над якимись територіями, а також торговельними шляхами. Однак нове покоління бачило своє майбутнє інакше за тих, хто повернувся із далекої війни. Адже для тих, хто вже укорінився у Причорномор’ї, інтереси угруповань, до складу яких вони входили, а головне – місце у них – були для них набагато важливішими, ніж претензії родичів-ветеранів.

З півночі над скіфськими кочовищами вже нависав зовсім нескіфський Лісостеп (споріднений з ворогами скіфів – кіммерійцями) з його величезними городищами-містами, а, головне, досить численними мешканцями, а також власними уявленнями про те, який саме має бути у степу (і не лише у степу) порядок, і хто тут взагалі за головного. Адже по степах ще до появи тут скіфів проходили досить важливі торговельні шляхи до еллінських міст на узбережжі Понту Евксинського.

Поділений на декілька великих вождівств-царств, Лісостеп виготовив гори зброї й обладунків, маючи вдосталь власних зброярів (і кращі імпортні – власне скіфські, а також й інші, не менш прогресивні зразки). «Лицарі» нинішніх Полтавщини та Черкащини були екіпіровані не гірше за своїх степових сусідів і не поступалися їм чисельністю.

До того ж їх тили були надійно прикриті могутніми валами, що виросли навколо старих і нових фортець. Були створені цілі укріплені райони, що прикрили стратегічні переправи через Дніпро та інші ріки, здатні вмістити населення території Лісостепу.

Скіфам не вистачило б воїнів, щоб розпочати облогу хоча б одного із них. З іншого боку, вони мали багаторічний досвід війни у Азії, де доводилося мати справу не лише з регулярними арміями місцевих держав (рівень організації яких був не до порівняння і ранньодержавними утвореннями Лісостепу), але і фортифікаціями, на тлі яких лісостепові городища виглядали досить скромно.

Конфлікт був неминучий, почалися рейди кочівників на північ, що супроводжувалися часом успішними штурмами деяких фортець⁴. Проте навіть степову смугу у другій половині VI ст. до н. е. скіфи контролювали далеко не усю. Для них все ще лишалися недосяжними землі у межиріччя Дністра й Дунаю, не кажучи про більш західні землі.

На якийсь час увагу скіфів відволікла війна проти Дарія I Гістаспа, прозваного Великим за його воєнну здобич і численні перемоги⁵.

Військово-грабіжницька економіка

Мешканці степів потребували ремісничих виробів, зокрема зброї, посуду, прикрас і багато чого ще. Необхідним атрибутом життя стало вино, із яким відважні вояки встигли познайомитися під час східних походів. І якщо виробництво захисних обладунків, мечів, списів, стріл і ліпного посуду вони могли налагодити самі, часом могли обійтися пивом, то вирощувати виноград і давити вино явно не уміли (та й навряд чи стали б). До того ж скіфським царям, і не лише царям, було добре відомо, що зовсім неподалік є міста й країни, де умілі ремісники виготовляють чудові речі, а вина взагалі море розливане.

Усі ці корисні та приємні товари можна було придбати, як нині кажуть, із доставкою додому. Але ж за це треба було платити. Захопленого на Сході золота могло вистачити не надовго, та й більшу його частину використали (з точки зору сьогоднішнього дня) зовсім не по-хазяйськи: поклали у могили як заупокійні дари. Що могла запропонувати Скіфія навколишньому світу, крім послуг найманців? Грубо зліплені горщики, овець і коней? Зроблені місцевими умільцями горщики та кубки могли прикрасити(і то теоретично) хіба що колекцію якогось еллінського аматора «варварської» етнографії, а доставка худоби через неозорі степи у віддалені міста на узбережжі Понту виглядала малоприбутковим і ризикованим підприємництвом.

Довгий час писали про масштабні поставки хліба зі Скіфії (точніше Лісостепу), однак нині у цієї думки майже не зосталося прихильників. Для початку виявилося, що злаки, вирощувані сусідами скіфів у Лісостепу, навряд чи могли бути у ті часи повноцінним експортним товаром. Це сьогодні освічена Європа запала на «здорову їжу», тобто плівчасті пшениці, однак у античну епоху елліни віддавали перевагу «справжньому» хлібу. Та й доставка товарних партій зерна з далекого Поділля, Київщини або Полтавщини, за багато сотень кілометрів до морського узбережжя явно виглядала тоді заняттям маловигідним.

У давні часи найбільш рентабельним, транспортабельним, а відтак – найкоштовнішим «товаром» були люди, раби. Основним, і, мабуть, монопольним, постачальником «живого товару» із Причорномор’я були, ясна річ, скіфи, а до них – кіммерійці. Для захоплення невільників вони робили набіги на хліборобські племена лісостепу, а іноді й тривалі рейди через карпатські перевали, за Дністер і Дунай.

Можна сказати, що «працевлаштування» земляків і найближчих сусідів за кордоном було чи не найприбутковішим бізнесом степових кланів. Відзначимо, мовиться про «примусове працевлаштування». Економіки багатьох розвинених держав тих далеких часів – у Європі, і на Сході (як і зараз) не могли обійтися без рабської праці.

Крім того, тоді не тільки військові підрозділи, але навіть підрозділи стражів порядку часом формувалися зі скіфів. Приміром, афінські громадяни вважали роботу з наведення правопорядку надто непрестижною. Тому лад у колисці європейської демократії підтримували за допомогою воїнів із далекої Скіфії. Їх відмінні бойові якості високо цінувалися не лише в Елладі.

Отримані від подібного «товарообміну» прибутки скіфи не тільки могли направили на споживання, але також інвестували и нарощування військового потенціалу. Виготовлення на замовлення й закупівля зброї, обладунків відтепер могло бути поставлене на потік. Не лише царі й воєначальники, а й багато воїнів могли дозволити собі вкриті золотом (інколи й зовсім золоті) предмети кінської збруї, не кажучи про зброю й посуд. Навіть традиційні дерев’яні чаші покривали тонкими золотими платівками. Стали модними хутряний і шкіряний одяг, і навіть взуття, обшиті безліччю різноманітних золотих бляшок.

Усю цю розкіш уже не треба було везти через море, її можна було замовити десь на Боспорі, у Ольвії або Херсонесі. Елліни платили за товари золотом, сріблом, але та плата до них же й поверталася. Перепродаж живого товару де-небудь в Афінах або у Мілеті приносив цілком пристойні бариші.

Так виникла та кілька століть процвітала економіка, що важко назвати інакше, як військово-грабіжницькою. Однак така система не може бути вічною. Жорстокі набіги, що знелюднили край, а часом, і опір сусідів неминуче наближали крах, розвал «варварської» «економічної системи». Найважливішою ланкою у цій системі були еллінські колонії Північного Причорномор’я.

Війни царя Атея

У IV ст. до н. е. скіфи перебували у зеніті могутності. Правителі окремих племен на свій страх і ризик намагалися розширити сферу впливу та межі Скіфії на Захід, за Дунай. Однак склалося так, що саме цього часу в Європі сходить зірка маленької Македонії. Батько Александра Великого, Філіп II, реорганізував македонську фалангу. Чотири-п’ять шеренг воїнів-гоплітів для важкоозброєної кавалерії, зокрема скіфської, поважної перешкоди не являли. Однак шістнадцять-двадцять рядів піхотинців, наїжачених довжелезними, шестиметровими списами, до того ж достатньо надійно прикриті із флангів кіннотою, виявилися здатними не лише витримати напад, а й завдати нищівного удару у відповідь.

Привід випробувати можливості модернізованої фаланги трапився 339 р. до н. е. Македоняни зіштовхнулися цього разу не з усією Скіфією, а лише з найзахіднішими її представниками, котрі облаштувалися у степах Нижнього Подунав’я. Правив у тих краях цар Атей. Під його владою перебували не лише скіфи-кочовики, а й прибережні міста-поліси.

Один із них, Каллатіс, на своєму монетному дворі навіть карбував цікаві срібні монети – тетрадрахми. На аверсі – голова Геракла, загального предка еллінів і скіфів. На звороті, замість грецького вершника-олімпіоніка, було зображено оголеного до пояса бородатого скіфа, який натягає лук і готовий послати у ціль смертоносну стрілу. Чимало сусідів скіфів у ті часи за певних обставин могли стати мішенню для подібної стріли. Перепадало від степових воїнів не лише еллінам, але й тим, хто проживав як на півночі, так і на сході. Войовничість згодом зле прислужилася старому Атею: коли настала скрутна година, у навколишніх землях не знайшлося надійних союзників.

Вважають, що початок конфлікту правителя скіфів із македонянами розпочався тоді, коли цар Атей вів війну з істріанами. Самостійно впоратися з підступними істріанами володар скіфів не зміг, тому попрохав допомоги у царя македонян Філіпа. Як плата останньому було обіцяно усе скіфське царство. Атей обіцяв усиновити Філіпа для того, щоб той як настане час, успадкував царство і владу. Для Філіпа здобуток спадщини Атея означав не лише мирне розширення володінь, забезпечення тилу в Подунав’ї, а й істотне зміцнення армії численними і добре вимуштруваними кінними підрозділами.

Це не було зайвим, адже на порядку денному стояло питання остаточного підкорення Еллади. Повідомляють, що Філіп купився на щедру обіцянку Атея і відправив військо на допомогу. Однак якось дуже доречно помер правитель (або командувач ополчення) Істріан, і конфлікт був залагоджений без втручання македонян. Коли настав час платити за рахунками, Атей заявив, що «не просив у нього [Філіпа] допомоги й не доручав говорити йому про всиновлення, тому що не мають потреби скіфи у македонському захисті, тому що перевершують македонян [у хоробрості], та й у спадкоємці він [Атей] не має потреби, тому що його син живий та здоровий». Навіть військові витрати Філіпу владика скіфів відмовився відшкодувати, поскаржившись на те, що й із погодою останнім часом погано, і неврожай, а грошей у скарбниці взагалі залишилося стільки, що «відбутися невеличкою подачкою він уважає більше непристойним, аніж зовсім відмовити».

У працях, що дійшли до нас, стародавні греки й римляни іменували Атея зрозумілими їм титулами – BASILEUS, REX. Ці титули перекладають, зазвичай, однаково – «цар». І лише у одному із давніх творів (і те написаному кілька сотень років посля смерті царя) написано, що Атей правив у «Скіфському царстві». Серед його підданих згадано воїнів, хліборобів і конярів. Це – типова структура соціуму кочовиків: на вершині правитель і його воїнство, далі – співвітчизники, що випасають худобу, унизу піраміди – збіднілі безкінні родичі, що перейшли до землеробства.

Скіфи з’явилися у Добруджі згодом після 357 р. до н. е., коли розпалося Одриське царство, що раніше контролювало цієї землі. Розпалося царство, цілком імовірно, не без участі тих самих скіфів. Таким чином, до моменту конфлікту з македонянами Атей володарював на цих землях років сімнадцять-вісімнадцять.

У багатьох вітчизняних підручниках з історії можна прочитати, що мудрий Атей був могутнім царем єдиної і неподільної Великої Скіфії, величезної степової імперії, держави, що у середині IV ст. до н. е. мала володіння від берегів Дона-Танаїса або передгір’їв Кавказу до пониззя Дунаю. Столицею цієї супердержави називають величезне Кам’янське городище на Дніпрі. З іменем Атея пов’язували царське поховання у знаменитому кургані Чортомлик. Серед інших аргументів наводять напис на дні знайденого там срібного кубка – AATAA, у якому вбачають ім’я царя. Утім на царських монетах ми бачимо явно інше написання – ATAIAS. І якщо врахувати, що на дні згаданого кубка є й інші букви крім AATAA, то визнати цей напис за ім’я царя недостовірно. Відзначають, що ім’я Ата (що, погодимося, більш схоже на AATAA) носила Богиня забуття. Її ім’я, справді, має більш доречний вигляд на кубку із числа поховальних дарів.

За версією деяких істориків і археологів, великий цар Атей з’явився за Дунаєм, розширюючи межі степової імперії на захід. Відзначимо, що у такому разі в розпорядженні скіфського царя повинні були перебувати економічні, а головне – військові ресурси, що багаторазово перевершували те, що теоретично міг мати в ті часи цар Македонії. За деякими підрахунками Скіфія напередодні 340 р. до н. е. могла виставити до 130 тисяч воїнів. Найбільше ж військо македонян того часу не перевищувало 30 000–45 000 піхотинців і кіннотників.

Отже, складно зрозуміти, навіщо Атей, цар Великої Скіфії, не лише звернувся по військову допомогу до Філіпа ІІ, а й пообіцяв йому у винагороду все своє величезне царство. Слід зазначити, що нині багато істориків стверджують: уявлення про Атея як очільника неозорої скіфської імперії ґрунтуються зовсім не на свідченнях древніх авторів та інших фактах, а на бажанні певних учених (і політиків) мати у минулому своєї батьківщини якусь велику, могутню і об’єднану державу під владою мудрого правителя.

Стосовно реальних масштабів царства Атея, нехай і побічно, свідчать кілька фактів. Перший – Філіпові після перемоги над царем скіфів дісталося 20 тисяч полонених – зазначимо, жінок і дітей скіфів, а не чоловіків. Якщо навіть вважати цю цифру достовірною (а у давніх авторів завжди проблеми із цифрами), скіфські родини однодітними, то на цих бранців мало припадати максимум 10 тисяч воїнів. Насправді ж скіфські родини навряд чи складалися з 2–3 осіб. Тобто воїнів у царя Атея могло бути не більше як 3000–5000.

Показово, що македонянам дісталися, окрім полонених, як здобич увесь обоз і всі коні, череди, що належали скіфам. Отже, Атей перед боєм не відправив їх із зони бойових дій. Під час війни із Дарієм його предки так не чинили, а евакуювали мирне населення й «рухоме майно» якнайдалі. Якщо ж мудрий і завбачливий Атей не подбав у такий спосіб про родичів і підданих, то, найімовірніше, евакуювати їх було нікуди. Або ж він настільки не довіряв сусідам, щоб відправляти на їх територію обоз без охорони.

Загалом, така поведінка царя видається якоюсь несолідно для правителя скіфської імперії від Дунаю й Істра до Танаїса, від Понту до Невриди. Зате цілком логічна для царя-вождя невеликого скіфського союзу племен у Добруджі, з усіх боків оточеного ворогами, успішно нажитими за довге, але небезгрішне життя. Лише після 357 р. до н. е. за Дунаєм цар Атей встиг повоювати не лише з істріанами, але й із фракійським племенем трибаллів. Тому завойовницькі амбіції Атея із самого початку явно перевершували його військові можливості.

У македонян з’явився привід оголосити війну учорашнім союзникам. Філіп у цей момент тримав у облозі місто Візантій (той самий, що через 700 років стане Константинополем і столицею Римської імперії), відмобілізувавши на те досить численну армію. Він негайно зняв облогу й з усім військом відправився до володінь Атея. Офіційно військо вирушило до гирла Істра (Дунаю) з побожними намірами: поставити там по обітниці мідну статую Геракла. Звичайно, що цар скіфів став не лише заперечувати, а й погрожувати македонянам. Спочатку він запропонував поставити статую спільного предка одну на двох, а коли отримав відмову – пригрозив перелити статую, у разі, якщо вона буде поставлена самочинно, на вістря до стріл.

У вирішальній битві зійшлися македонська фаланга й панцирна кавалерія скіфів. Скіфи зазнали повної поразки, їхній цар загинув у битві. Підсумок бою підтверджує висновки про те, що у ньому брали участь далеко не всі збройні сили Великої Скіфії. Пишуть також і про військову хитрість. Найімовірніше, хитрість ця полягала в тому, щоб спровокувати свідомо приречену на провал лобову атаку скіфів на фалангу. Атаку, яка б неминуче захлинулася на шестиметрових списах зімкнутих у моноліт двадцяти шеренг гоплітів. І тоді македонська кіннота зможе вдарити у фланг, оточити й добити загрузлого в рукопашному бою вже наполовину спішеного супротивника, якого зможуть урятувати лише свіжі резерви.

Однак навіть жертовна відвага старого царя, що рушив на поміч своєму воїнству, так і не переломила хід бою. Римський історик Помпей Трог у своєму творі повідомляв, що «…хоча скіфи перевершували [македонян] і числом і хоробрістю, але вони були переможені хитрістю Філіпа. Двадцять тисяч жінок і дітей було взято в полон, було захоплено безліч худоби. У Македонію послали двадцять тисяч найкращих кобилиць для розведення коней [скіфської породи]». Зауважимо, що серед здобичі македонян не згадано ні золота, ні срібла. Очевидно, нечисленні піддані Атея справді виявилися бідними. Якщо який жовтий метал і дістався переможцям – так це знятий із полеглих у битві воїнів, метал, що прикрашав зброю й збрую коней.