Параска схопилася за голову. Поліцаї притихли, перезирались. І тут Левко встав, обнімаючи старосту, і заспівав так, як він не співав ніколи в житті. За ним голос за голосом почали підтягувати сільські хлопці, яким зручніше було співати, ніж полювати за дівчатами і відправляти їх у Німеччину. Вони були п’яні, махали тяжкими головами, як коні в полудень, знову і знову наливали собі гіркої буряківки. Параска бігала туди-сюди, носила вологі гарячі ганчірки, казанки з водою, усміхалася старості в одній кімнаті, приймала роди в другій. Левко співав як божевільний, п’яний Мусій стріляв по миснику, розбиваючи вщент одну за одною всі миски, тарілки, куманці, баранчики. Біля дверей у коморі стояв Сидір зі своїм товаришем, вони тримали німецькі автомати напоготові й не дихали.

А батько тим часом у божевільній агонії кричав, співав, бив свої ж горшки, крутив свій порожній гончарний круг – і цей гул, ці крики приглушували крики породіллі і перший різкий і тоненький, як соломинка, крик народженої дитини…

Прибігли за ним, і страшна звістка врятувала становище. Він одягнув куфайку, поставив відро на сани, щойно привезені з лісу, поклав гаки і, не усвідомлюючи, що робить, напівп’яний, напівхворий, потягнувся до криниці. Там уже стояли староста, поліцаї, люди, що збіглися. Сусіди перед ним розступилися, як перед катом. Левко прив’язався до ланцюга, два поліцаї крутили корбу, ліхтар він тримав в одній руці, а другою рукою відштовхувався від льодяного наросту дерев’яного зрубу криниці. Левко спускався на дно. Вгорі горіли сині зорі, внизу, в круглому отворі води, освічена ліхтарем, плавала побита, утоплена Оксана – чорне волосся гойдалося у воді…

Її поклали на сани Левка. Вона зразу ж покрилася крижаною кіркою.

Матір її, Маройку, тримали за руки, але вона продовжувала вклонятися Левкові в пояс:

– Спасибі, Левко, спасибі за донечку. А тепер іди напувай їх!.. – Вона плюнула під ноги старості і, захлинаючись від ридань, знову кланялася.

– Люди добрі, ми ж народ підневільний, – оправдувався староста, а веснянкуватий Мусій зняв поліцейського кашкета, сидів на снігу і ридав по-дитячому. Суха, висушена Мотря, яка несла в горщику тліючі вуглики, затуляючи їх долонею, щоб вітер не задув, раптом з усього розмаху кинула горщик під ноги Левкові. Розсипалися чорні черепки, а жар шипів і ставав чорним на білих заметах.

– На, візьми, вдавися своїм горшком, сволото продажна!

– Був один чесний, і той продався, – кричала друга жінка, і також кинула горщик під ноги, хоча в ньому й не було жару…

…Стояв стовп диму над Левковим комином, везли утоплену, розбрелися в різні кінці села поліцаї, рипів сніг під ногами, і як тільки Левко підійшов до свого порога, ще один чорний горщик розсипався вщент, ударившись об білу стіну хати.

…Левко зайшов до породіллі. Параска витирала її спітніле чоло; жінка запитала, ледве рухаючи блідими губами:

– А де хлопці наші?

– Мовчи, лежи і мовчи. Пішли. Пішли.

Кричала дитина, спала безтурботно жінка. Левко машинально крутив свій порожній гончарний круг босою ногою і тремтів, як у пропасниці, – цілу ніч розбивалися горщики об стіну гончара. Один влетів у хату, розбив подвійне скло; Параска перехрестилася і затулила вікно подушкою. Зачорнів, як від галок, весь город, по всьому подвір’ї валялися черепки від мисок, глечиків, тарілок.

А коли вранці жінка дивилася на Левка посвітлілими очима, запитала:

– А як її назвемо? – і кивнула на маленьку запеленану грудочку, Левко відповів:

– Оксаною.

Узяв відро і підборну лопату, вийшов на подвір’я. Але жодного чорного сліду не залишилося на подвір’ї, ні на подвір’ї, ні за хатою: на всіх черепках лежав пухнастий шар білого снігу. Білого, до солоної різі в очах. І тільки чорні кури дзьобали білий сніг. І тільки коли Левко пройшовся в чорних чоботях по білому подвір’ю, а сніг усе сипав і сипав, чорні язики битих горшків підіймалися просто з-під ніг…

Це не перша ніч, коли старому не спиться, проте й сьогодні він уперто будить онуку. Оксана спить солодко, розметавши голі руки й ноги на широкому ліжку. Вона повертається лицем до стіни, та жодної уваги на діда…

– Оксано, Оксанко, пробудись-но.

Оксана тре кулаком очі:

– Діду, знаєте що, ви вдень собі доспите, а мені он знов треба бігти на ферму. Не чіпайте мене.

– Оксанко, дитино моя, – дід протягує жалібно, як баба Параска, – пробудись, маю тобі щось сказати!..

– Сказати, сказати! Вже ви мене сто разів будили. Знаю я, що ви скажете: «Оксано, не їдь до дядька Петра і не їдь до дядька Максима, коли я помру, а їдь до дядька Івася». А я, може, не хочу нікуди їхати. Може, я хочу заміж, а ви мене позорите на все село, до молодиць чіпляєтеся на старості літ, отой проклятий гроб собі зробили на посміховище. Он мене Радій покинув через те. Ходив-ходив, сміявся-сміявся, та й покинув. – Оксана почала сердито, а потім перейшла на звичайнісінький плач, упавши на дідові старечі рамена, а він голубив її і шепотів:

– Ой дитино, чую, кінець мені! Чую, що помру сьогодні!

Оксана стенулася.

– То й умирайте. Хоч би вже людей не смішили. Дайте мені спати.

Левко обережно перекладає дівочу голову зі своїх колін на подушку, накриває ноги онуки теплою хустиною і чалапає до відра з водою, де плаває кружальце місяця.

Найдовші червневі ночі для Левка – це ті, коли ні синів не діждешся, ні дощу, а вмерти сил не вистачає.

Лежить він у труні, перевертається, дослухається до нічних шумів. Місяць стоїть над ним незрозумілий і далекий, сини не їдуть, гуркоче вдалині трактор, що гонить воду з річки на колгоспні ферми.

Оксана, звичайно, і не згадає про ятері на Стариці, коли він помре, і зогниють вони в мулі. І знову Левко, захопивши відро з собою, пробирається вигоном на великі луги. Простує під великими копицями сіна, де похропують косарі. Обережно так торкає коси, що стоять зіперті об дупло спаленої блискавкою верби. Береться за край кісся і легенько згинає його – бринить криця під руками, тихо подзвонює. Левко повільно і вимучено довго треться бородою об тупий край коси. Підіймається котрийсь із хлопців-косарів, зачудовано дивиться на діда, потім б’ється головою в лугову траву – сон бере своє. Лише рибалки не піддаються сну. Місяць, вистрибнувши з-за хмар, пірнає між посрібленими поплавками.

– А, попалась! – стежить старий за щукою, що летить за волосінню.

Потім носом човна розштовхує очерет, лякає чутливу сім’ю диких качок, витрушує ятері – карасі й верховодки сиплються в місячних блискавках на дно човна, що поволі розламує місячну стежку.

– Ось і юшка буде на похороні!

Левко звертається вже до риби чи до верби, а може, до самої принишклої нічної річки, що тихо поплюскує в борти човна:

– Треба добренько помитися, щоб менше бабам роботи було. А то як почнуть мертвого шурувати, аж напаряться, – і пробує воду ногою. Вибирає плесо з пісочком, ставить відро з рибою на землі, роздягається і, помітивши одірваного ґудзика на спідніх, злиться: – І скільки вже нагадувати Оксані: приший ти мені ґудзика. Ех, Параска, все робила мені без напоминанія.

Ляпотіння води розноситься по тихих лугах.

І ось один із рибалок тре дідові спину шовковистою зеленою травою. Дід стоїть ледь зігнувшись, задоволено крекче.

– Чого це, діду, серед ночі? – допитується рибалка.

– Завтра в армію піду, – жартує Левко. Потім вділяє кілька карасів рибалці-невдасі зі свого відерця, береться за дужку й тягне за собою ятері.

Скрикує на призьбі під розложистим кленом пара, злякавшись білого діда-сновиду.

Рипить корба в нічній тиші, і завиванням на неї відгукується Кудла.

– А запався б ти, ану, помовч, – тихенько кричить на нього господар. Кудла тихо погавкує у відповідь. Босі ноги одхиляють молоденьке картоплиння і квасолиння. Дідові видно, як у сусіда за тином нічну темінь розпанахує вогонь. Смалятина вдаряє у дідові ніздрі. Дармидон і Дармидониха вовтузяться коло свині, перевертають її з боку на бік на обсмалених цеглинах.

Сусіди трохи перелякані – вони аж ніяк не чекали побачити перед собою старого Левка, котрий обходив їх удень десятою дорогою.

– Боже поможи вам, – несподівано виплинуло у Левка.

– Спасибі, – здивовано Дармидон, одказує що із засученими рукавами порається коло вогню.

– Нічого кабанчик, – знову вставляє Левко.

– Богу дякувати, добре сало буде, на долоню, – примирливо відповідає Дармидониха.

– Ну, я пішов. – Дід знову взявся за відро.

– Бувайте здорові, – одказують здивовані вкрай поступливістю і примирливістю діда Дармидони.

Дід іде через картоплиння додому і на подвір’ї зі зла виливає воду з відер на гнойовище.

– Тьху тобі, зовсім перевівся, навіть ворогові дулі скласти не годен. Не інакше, як помру сьогодні…

І виплив у пам’яті той день повоєнного голодного року, коли Левкова Параска ледве дісталася додому. І в тому спогаді так багато місця займав Дармидон.

У селі більше землянок, ніж білостінних мазанок.

– За податком ідуть! За податком! – біжать хлопчаки, притримуючи штанці однією рукою, спішать виконати свою одвічну місію вістунів.

За кілька хат од Левка з’являються фінагент у важкому кавалерійському галіфе з червоними лампасами і високий, до чорноти просмалений об’їждчик у зеленому картузі з чорною околицею – Дармидон.

Левко хитро підморгує підліткові Івасеві, ставить помальовану смолою драбину і, чіпляючись за джгути сухої ненадійної смоли, викарабкується до самого димаря – це мідна розкраяна німецька гільза. За ним натужно тягнеться малий Івась: в одній руці в нього, майже під пахвою, довгий нерозряджений снаряд, в кишені віддулися молоток і обценьки.

Батько з сином спокійнісінько всідаються на кону даху і починають неспішно знешкоджувати страшну зброю. Промені сонця виграють на полірованому стволі гільзи.

– Киш у хату! – гонить переляканих, але цікавих синів рудувата сусідка, вона визирає з напівпричинених дверей землянки.

Тікає баба, оглядаючись на свого збожеволілого сусіду, біжить з цинковим тазом по розсипищах білих, пойнятих фіолетово-синім блиском, шкаралущах молюсків – у тазу підстрибують свіжовпіймані линки.

Тікають від проклятої Левкової хати фінагент з Дармидоном у зеленому військовому картузі.

– Ой, гляди, Левко, приведемо міліцію, коли податку не заплатиш!

Та Левко так дзвінко, так хоробро б’є молотком по снаряду, що Дармидон тікає подалі, а однорукий фінагент присідає з переляку. Залягла в кущах, очікуючи вибуху, баба Маройка – в її руках задихається леггорна з червонястим гребенем.

…Уже на подвір’ї, під грушею, топчучись біля труни, старий перевдягається в свою найдорожчу одежу: натягує свіжу байкову білизну, а стару складає на прохолодній лаві, одягає чорні святкові штани, взувається в нові черевики, вийнявши їх з картонної коробки, і, поцілувавши внучку в чоло, зауважує, що черевики затісні. Трохи розпускає шнуровку, влягається в домовину, складає руки на грудях.

Потім, щось згадавши, ще раз схоплюється на ноги, виносить люльку, виймає зі старих штанів кисет з турецьким тютюном, шукає сірники і, полінувавшись знову вставати, засинає з нерозпаленою люлькою в роті…