Найдовші літні ночі

Левко нишпорив за фотографіями синів, виймаючи з-за кожної по листу, здув з них порох, узяв пачку поштового паперу, олівець, вийшов з хати.

Вчитель Скрекотень сидів на білій акації, прив’язуючи древко антени до стовбура, і Левко вирішив його не турбувати – чоловік зайнятий важливою справою. Потривожив Левко Келю, прийшовши на молочну ферму. Холодно було босим ногам на цементній підлозі, поки він пройшовся корівником, а руда Нюрка заверещала, коли запитав, де Келя:

– Вона коло бугая.

Келя дійсно стояла коло станка з іншими доярками: кожна з них тримала своїх корів за поводки, очі бабів лукаво поблискували серед переляканих коров’ячих морд. Чорний бугай-плідник розгулював з ветеринаром по колі. Левко відкликав Келю, та передала Зірку й Ліниву сусідці, а сама прийшла в «червоний куток».

Левкові було незручно, і він загинав палець за пальцем, перелічуючи конверти. А Келя тим часом піднесла йому відро з молоком, напоїла його, витерла рукавом білі вуса і теж приємно зашарілася.

– Всім моїм годилося б вдарити по телеграмі, листи понаписувати. Ти мені скомпонуй, тільки б подешевше.

– Які листи?

– Ну, нащот того, що помираю я. І якщо вони совість мають, нехай прибувають на похорон. Ось. – Левко не дивився на Келю, а на дошку показників, проте на ній нічого не бачив. – А то я окуляри розбив, а поки випаде в город сходити…

Келя не знала, що й робити, чи присісти і листи писати, чи присоромити діда за такі вибрики, чи в доброму старому дусі почати загравати з Левком.

– На похорон?! І що то ви, дідуню, видумали? Навіщо вам синів тривожити? – і поклала лице підборіддям на повні руки і дивилася очі в очі. – На похорон? Ось осені дочекаємося, та горілки наваримо, та хлопці ваші з’їдуться – ну й вип’ємо та закусимо на ваших поминках… А я ще з вашим Кирилом потанцюю.

Так уїдливо шпигала вдовичка, погладжуючи підошвою своєї ноги Левкову ногу. Але бачачи, як поник дід, Келя пом’якшала і сказала, крутячи в руках олівець:

– Ну що толку писати олівцем! Сьогодні ось вечорком заглянете – у мене фіолетове чорнило є. Так це ви їх обманом хочете взяти, чи як?..

У великій хаті баби Маройки весела і дотепна збірня – і молодих, і підтоптаних: усе село ходить підстригатись до баби-перукаря, жоден із сільських модників не оминає її веселої хати.

Левко намагається потрапити на круглий ослінчик поза чергою, та його зупиняють найстарші, найповажніші модники. Деякі з них літніші за Левка, деякі – в батьки йому годяться.

– Ну, то як, Михтодю, пропустимо цього хлопчиська без очереді? – киває один беззубий на Левка.

– А чиє то воно, Кириле, ввійшло, трясця його матері, і не поздоровкалось? Треба буде батькові сказати, щоб одрепіжив паском.

– Це Сидорів, царство йому небесне, меншенький, мізинчик, літ на двадцять менший за мене, та вже йому цвинтарним насінням запахло – не протовпишся за тими молодими на цвинтар.

– Ну, так пропустимо це пацаня поперед себе, коли воно на ладан дише, чи нехай в чергу стає?

– Всі рівні перед Богом.

І коли він сидів на ослінчику, а меткі руки перукаря міцно тримали його сиву голову, старий Никін хрипів своїм беззубим ротом:

– Гонучко, придумай-но Левкові підходящу зачіску для домовини.

А сусід Никонів докинув:

– Щоб не соромно було лежати в такій почесті, коли над тобою псалтир читають і на вшивання не кличуть, – лежи собі та салом запасайся.

Проте найдошкульнішими були бабські плітки-балачки. Сусідки, куми, свахи сиділи за довгим столом у глибині хати й тихенько душилися од сміху. А Маройка бігала від клієнта до жінок, пильнуючи за всім, усім раду давала: сусідки і свахи скубли пух із гусячого пір’я – повнісінький мішок обперся об довгу ніжку стола.

– Секлето, а ти не знаєш, котрий це раз помирає Левко Сердюк?

– Не знаю, щось не везе йому, бідному, не може вмерти.

– Кажуть, усі стеаринові свічки закупив.

– І заздалегідь батюшку задобрив.

Од жіночого сміху гусячий пух розлітається по хаті. Маройка соромить сусідок, кумів і свах, регіт вщухає, аж коли Левко не прокашлюється від пуху, а потім жіноцтво знов підстьобує старого:

– Так, так, сусідонько. Вчора була в крамниці, хотіла марлі на завіски купити, а продавщиця мені: «Дід Левко всюсіньку закупив, збирається помирати і хоче, щоб марля була у два слої».

– І хустини за ним не докупишся: збирається гробарям не які-небудь простенькі хусточки, а все шерстяні та шовкові…

…Онука Оксана порядкує в Левковій хаті, жовтою глиною мастить долівку, підводить охрою під стінами, трусить татарським зіллям і луговою м’ятою, протирає цілий іконостас фотографій – господа готується до приїзду гостей.

А дід Левко покашлює на подвір’ї – не дає спокою ядуха. Він щойно закінчив збивати труну. Вона готова і цілісінька лежить перед ним і вабить у своє сосново-кленово-вербове лоно. Дід повертає її на всі боки, ще і ще забиває цвяхи, щоб бува не розскочилася там, на тому невідомому підземному світі. Дід веселий і задоволений: нарешті він домігся свого, труна ніби вже є, жаль, поки що дощок не вистачає на віко. Лізе він на горище, тягне звідти добрий оберемок пахучого сіна і мостить його в труні.

– Бач, – киває Горпина до Оксани, – боїться твій дідок боки нам’яти на тому світі.

Дід підбиває сіно, потім потихеньку, щоб не розломити труну, влягається в неї. Босими ногами пробує дістати краю, але все вийшло дуже зручно – труна в міру задовга, в міру заширока: майстер знав замовника, і все вийшло дуже справно, тільки сіно коле в голову.

Дід схопився, побіг до хати, стягнув з тапчана квітчасте рядно, маленьку подушку. Розстелив, підтушковуючи з боків, розправив у ногах, поклав під голову подушку – і аж тепер улігся.

Коли це рипнула хвіртка – у двір з пакунком під пахвою чалапає бригадир Оксентій. Левка ніби водою знесло з домовини. Він хутенько стягнув квітчасте рядно і застелив зверху домовину – вийшло так, ніби це стоять собі звичайнісінькі ночви і господар не дуже хоче виставляти свої злидні, вкинуті туди для прання, перед такими поважними людьми, як-от Оксентій.

– Доброго вам здоров’ячка, Левку!

– І вам того, Оксентію.

– Оце баба передала вам ринку ковбаси. Ви вже вибачте, що ми не зразу боржок віддали.

– А хіба ви брали у нас ковбасу? Оксентію, щось ви плутаєте.

– Старий та забудькуватий ви, діду, стали. Вже не в пам’яті, як самі навіть односили до моєї господи, бо я такий був п’яний, що не міг і на ногах стояти.

Дід Левко отетеріло дивиться і на замотану білою хустиною ринку його ж таки виробу, і на кривого Оксентія.

– Оксано, було таке чи ні?

Оксентій підморгує до Оксани – не підведи, мовляв, скажи, що було, адже ти пам’ятаєш, чого викручуватись.

А Левко постарався подалі відвести Оксентія від непоміченої труни…

Рипнула хвіртка – і першим вийшов Оксентій.

Він тримав біля грудей двома руками новенькі горщики, він незмінно дмухав у них, а з них викочувався приємний для Оксентія гул. За бригадиром, піднімаючи через перекладину спочатку одне колесо, потім друге, викотив возика, оббитого по краях дошками, – в них упиралися горщики, глечики, миски й інше гончарське начиння – сам дід Левко.

І Левко під’їжджав від хати до хати, був хто вдома – діставав горшки, нікого не було – горшки ставилися на призьбу, на хатній поріг або ж просто чіплялися, як і в давнину, на кілки плоту. За дідом бігали діти і лозинами видзвонювали в глиняні дзвони.

– Не інакше, здурів Левко, – згідливо кивали біля криниці дві баби, пробуючи із новеньких, тільки що одержаних від діда ринок, свіжу джерельну воду.

– В останній обхід пішов.

– Кажуть, навіть круг гончарний нахвалявся побити перед смертю.

– Ви подумайте тільки!

– Не може вибачити селу образи, пам’ятаєш, Мотре?

– Ще б не пам’ятати…

І ось дві такі ж баби, одягнуті по-зимовому, біжать з горшками, повними тліючих вугликів, від хати до хати, потім щезають у сінях.

А зимовий морозний вечір наповнюється скрипом полозів. Двоє втомлених чоловіків, зарослих рудою щетиною, у великих чоботях, у замурзаних шапках-вушанках тягнуть невеликі сани. На них загорнута в кожух, накрита рядном лежить жінка – вона тяжко дихає, сходить парою, китиці хустини давно вже стали бурульками.

Коли на вибоїнах вона зойкує, мужчини боязко озираються і цитькають на неї – людська упряжка іде садами, ярами, городами, віддалік від пробитої дороги.

Мужчини вже було направилися до приземкуватої довгої клуні з осілим верхом, проминувши чорні зрізи соняшників, як раптом з відкритих дверей вийшли два поліцаї. Вони вели попідруки дівчину, що відбивалася від них.

– Кінчай, попалась, – умовляв її високий красивий поліцай.

– Приїдеш з Німеччини – ото будеш фрау! – П’яний веснянкуватий тлустяк з підбитим оком нахабно лапає спійману.

Мужчини, які везуть сани, залягли в яру, один із них рукавицею затулив рот жінці, що стогнала, рипіли ялові чоботи служителів рейху, покірно йшла, зневірившись у всьому, Оксана.

А позаду за ними пленталась Маройка, її мати, в одному сірому зношеному піджачку, несучи під рукою бутель самогону, і протягувала повну склянку вслід за дочкою, і кляла її на чому світ стоїть.

– А щоб ти грілась і не зігрілась! Казала тобі, сиди в шопі, танцюй, як холодно, не лізь у хату, шмаркачка! Вони тебе зігріють, вони тебе зігріють! Випийте, хлопчики, випийте, спасібоньки, що забрали її, спасибі, Грицьку, спасибі, Мусій! Спасибі, однокласнички…

Чи стогнала, чи то сміялась, випивала одним духом склянку за склянкою, і рипіли на морозі ялові чоботи односельців-поліцаїв, і билася в руках, чіпких і невблаганних, молода «фройляйн». І знову на ходу випивала Маройка, але тільки вже з бутля, яким так і не відкупилась…

Левко стояв за грушею і чекав сани.

Нарешті двоє мужчин зняли шапки – пара повалила від розіпрілих голів. Жінка з покусаними губами і руками перестала стогнати, тільки беззвучно задихалась. Параска вискочила з хати і, оглянувшись по боках, кивнула Левкові й двом пришельцям – сани залишились порожніми.

– Невчасно, Сидоре, сьогодні облава – в Німеччину гонять! – брався за голову Левко, радився з сином і другим партизаном, тихим і веселим.

– Просто з лісу – в Берлін попадем, – віджартувався той…

Параска розігрівала казанки, лила воду в миску. Малого Івася загнала на піч, щоб той не дивився на породіллю.

Жінка кричала ще надривніше, коли її винесли в комору – від хати до хати рухався поліцайський обхід, рипіли чоботи на морозі…

…За столом на дванадцяти стільцях сиділи поліцаї на чолі зі старостою. Гладкий, розчервонілий, він термосив своїх п’яних колег і підіймав тост за Левка.

– За господаря п’ємо! За господаря!

Товстий Мусій з підбитим оком реготав.

– А я знаю, чого він добрий! А я знаю! Він добрий, а синочки його де? Де його знаменита дюжина? Де твої братики? – тягнув за вухо Івася, який сидів у кутку.

Параска ставила на стіл картоплю в лушпайках, огірки, помідори, різала холодне сало, і раптом із комори пролунав несамовитий крик – кричала породілля.