Цікавої думки дотримувався часопис «Il Teatro», який вважав основною причиною успіху артистки її емоційне перевтілення в образ Аїди: «Огниста хвиля африканської крові переможно вливається в пульсуючі артерії цієї слов’янки, яка пройнялася високою і чарівною поезією зелених лісів, де ростуть дивовижні квіти, пурхають незліченні птахи і лунає рикання левів… І в цьому піднесенні нової душі над м’якою північною душею їй вдалося здобути тріумф – цілковитий, безмежний, блискучий».

Італійський критик Родольфо Челетті пов’язує незвичайний драматичний талант Крушельницької з її слов’янським темпераментом. Отож, на його думку, найкращі образи, які створила артистка на оперній сцені – це образи жінок: Аїда, Баттерфляй, Саломея. А щодо драматичного хисту артистки, то він уважав, що вона має власну сценічну концепцію, до якої «прийшла після довгих роздумів, і свою особливу манеру гри створила на підставі власних мистецьких уподобань і поглядів».

Її талант іноді вважали мало не чимось містичним, який необхідно сприймати цілісно, не піддаючи аналізу.

«Вона володіла тою таємничою субстанцією, яка, розливаючись рікою, ніби зачаровує публіку і несе в собі присмак безсмертної слави», – згадував Кортопассі.

У «сродній праці» її вирізняло чуття самоконтролю і самокритичності. Як розповідала О. Охримович: «Вона завжди чомусь відчувала якесь незадоволення собою. Надзвичайно переживала, коли на її думку те чи інше місце у якійсь партії не вдавалося. І це тоді, коли всі навколо захоплювалися її виконанням… Коли вважала, що нетвердо знає роль або не уявляє добре епоху, в якій відбувається дія, або хоч би, наприклад, лібрето викликало деякий сумнів, вона нізащо не виступала в такій опері. Консультувалася у знавців, бувало, що й за останні гроші їхала з цією метою за кордон, працювала в бібліотеках, архівах.

Соломія могла знати роль прекрасно, могла виступати у ній вже кільканадцять разів, однак до кожного виступу готувалася так, наче виконувала цю партію вперше. Мала свій підхід до трактування того чи іншого музичного твору, що, треба сказати, подобалося не всім дириґентам, режисерам. Але ж коли Соломія була переконана у своїй правоті, вона ні перед ким не поступалася і наполягала на своєму».

У статті «Благородність Діви» журналіст цитує С. Крушельницьку, яка на питання про своє ставлення до відгуків музичних критиків відповіла так: «Я сама є своїм найсуворішим критиком, і саме я найбільш незадоволена собою. Не думаю, що є хтось, хто судив мене суворіше, ніж я сама…»

Якось С. Крушельницьку запитали, чи сумує вона за сценою. На що співачка відповіла: «Звичайно, хотілося б і надалі виступати, дарувати людям радість зустрічі з великим мистецтвом. Але закони природи не щадять нікого. Я рада, що можу передати хоч частину свого досвіду і мистецького горіння молодим виконавцям, у голосі і виконанні яких я житиму й далі».

Ще однією важливою рисою характеру Соломії Крушельницької, яку відзначали сучасники і на якій наголошують сучасні музикознавці, є поєднання непересічного музичного інтелекту і водночас – інтелігентності. Це пояснює, чому Соломія Крушельницька була однією з нечисленних світових співачок з абсолютно універсальним амплуа. Причому неможливо визначити, в яких ролях і в яких національних школах, стилях, епохах вона захоплювала більше: в італійських, німецьких, польських, російських чи французьких операх. Або в ліричних чи драматичних ролях, романтичних чи модерних, експресіоністських чи веристських драмах.

Тільки володіючи потужним інтелектом, здатністю раціонально розкласти будь-який стиль на його сутнісні елементи, можна було вибудувати цілісно оперну партію у такий спосіб, щоб знайти ідеальну точку перетину емоційно-психологічного образу живої людини з усіма її пристрастями, одкровеннями і стражданнями – і з умовностями відображення світу у будь-якому художньому стилі.

Важливими рисами характеру, відзначеними тими, хто особисто знав співачку чи принагідно з нею спілкувався, – були гідність і незалежність, що проявлялись у всьому, а найяскравіше – в життєвих інтерв’ю, у всьому комплексі поведінки при зустрічах. Ці властивості характеру Соломії Крушельницької проявлялись упродовж її всього тривалого і драматичного життя. Згадаємо лише кілька найпромовистіших прикладів: її ставлення щодо містечкових пересудів у ранній юності, щодо її артистичних захоплень; її поведінку у Варшаві в 1901–1902 рр. у зв’язку з кампанією, яку підняли проти неї в пресі конкуренти і заздрісники. Гідність і спокій, що проявила тоді співачка, слугували прикладом справді високої інтелігентності. А її позиція щодо більшовицького режиму в останні роки життя і незалежність у декларуванні своїх переконань? Ці її риси, як-от: незалежність, витримка, гідність, дистанційованість від будь-яких дріб’язкових провокацій чи відвертих наклепів, на цілком слушний погляд І. Комаревич, можна об’єднати ще й поняттям «внутрішньої свободи».

Цей стан душі ідеально коригується з самопосвятою обраній меті і пояснюється як вільний вибір тієї справи, заради якої здійснюється регулювання всього життєвого укладу і встановлюються суворі норми відповідальності. Усі ці риси визначають домінантний творчий психотип С. Крушельницької – «аполлонічний». Тобто, за Ф. Ніцше, той, в якому провідним виявляється прагнення досягти досконалої гармонії і точності співвіднесення всіх складових елементів художнього цілого.

Безперечно, в індивідуальному виконавському стилі С. Крушельницької переважало те, що інтуїтивне, стихійне спонтанне світовідчуття завжди виявлялось підпорядкованим строгому контролю художнього раціо. Такий тип митців характеризує багатовекторність художньо-образного світосприйняття, схильності до апробування різних художніх моделей, мобільне реагування на різні естетичні інновації. Митці такого типу, як Соломія Крушельницька, рідко проявляють однобічність смаків, прив’язаність до якогось певного амплуа. Сама співачка неодноразово наголошувала на необхідності ретельно «перестудіювати», «вивчити», «вникнути в суть» стилю композитора, в опері якого вона мала виступати. Навіть більше – її цікавила вся сукупність його творчості, увесь контекст, в якому він формувався.

Її вирізняло також постійне прагнення до самовдосконалення – праця над собою, бажання і вміння вчитися, шліфування своєї майстерності. Подиву гідна її працездатність. «Мізерність» знань (на її переконання), які вона отримала, спонукали молоду співачку до самоосвіти. У листі до Михайла Павлика з Мілана (18.03.1894) Соломія зізнавалася: «Учуся без віддиху, навіть не читаю тепер жодних книжок; зачала читати Золя, та й докінчити нема як! Мені здаєся, що ніколи не перестану учитися…» Про це ж писала в листівці до сестри Емілії з Варшави (1902): «Я завше занята і сама учуся. І в мене, як у горшку, кипить замішанина». Маючи щоденні репетиції, вона вивчала іноземні мови (вільно володіла вісьмома мовами), читала художню та політичну літературу: «друга на моєму б місці, не знаючи язиків світових, не рушила б за поріг, а я нічого, приїхала осьде, й анітрошки не журюся, що заледве два слова по-італійському знала, та от за тих пару місяців вже і говорю, і читаю книжки».

Ця велика артистка, яку можна назвати «громадянкою світу», була насамперед українкою і сама завжди це підкреслювала. Де б не жила С. Крушельницька, вона ніколи не забувала про свою рідну землю, завжди залишалася вірною українській національній ідеї, жваво цікавилась громадсько-політичним і культурним життям України.

Вона часто приїздила до Львова, подорожувала містами і селами Галичини, давала концерти, зокрема, на різні благодійні цілі.

У 1939 р. у силу обставин вона повернулася на батьківщину і прожила тут свої останні 17 років життя, працюючи до самої смерті у Львівській консерваторії. Вона постійно і невтомно пропагувала рідну українську культуру, зазначає Л. Ніколаєва, вбачаючи в цьому свою місію, і це великою мірою позначилося на її репертуарі, особливо камерному.

Твори українських композиторів та українські пісні вона виконувала протягом усього життя. Співачка часто була першою виконавицею романсів М. Лисенка, О. Нижанківського, Я. Лопатинського, Д. Січинського. Вже будучи примадонною Варшавської та Санкт-Петербурзької опер, вона часто приїздила до Галичини й виступала із сольними концертами у Львові, Тернополі, Чернівцях, Станіславові та в повітових містах Галичини. Своїми концертами, до яких включала багато українських творів, вона пробуджувала і підтримувала національний дух українців, які за умов іноземного панування зазнавали всіляких утисків.

В її репертуарі була українська музика різних жанрів. Вона виконувала головні партії в українських операх «Купало» A. Вахнянина, «Різдвяна ніч» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського (1900 р. приїхала до Львова і на сцені театру Скарбка співала в цій опері разом з О. Мишугою), виконувала сольні та ансамблеві фрагменти з опер М. Лисенка «Утоплена», «Чорноморці», з «Підгорян» М. Вербицького та «Вечорниць» П. Ніщинського. Виконувала сольні партії в хорових і вокально-симфонічних творах українських композиторів (у кантатах «Б’ють пороги» М. Лисенка та «Хустина» Г. Топольницького). Була невтомною пропагандисткою камерних творів багатьох українських композиторів, особливо М. Лисенка, який присвятив співачці три романси («Я вірую в красу», «Хіба тільки рожам цвісти», «Не забудь юних днів»). Він зробив для неї і декілька обробок українських пісень, які Крушельницька блискуче виконувала.

Протягом усього життя вона підтримувала тісні творчі контакти й з іншими композиторами. Саме для неї один зі своїх кращих солоспівів «І молилася я» написав О. Нижанківський. Соломія Крушельницька була неперевершеною виконавицею українських народних пісень, яких в її репертуарі було дуже багато і якими вона завершувала кожен свій концерт (часто під власний акомпанемент). В її виконанні у 1903 р. українська пісня вперше прозвучала в концерті щойно створеної Львівської філармонії (кошти, виручені з нього, призначалися у фонд будови будинку для театру «Руської бесіди»). Крім творів західноєвропейської класики, співала М. Лисенка: «Ой, одна я, одна», «Якби мені, мамо, намисто», «Дощик», народну пісню «Ой, ти, місяцю-зоре», а понад програму – «Зажурилася удівонька», «Тихо Дунай воду несе», «А хто йде? Кум до куми». Племінниця та учениця С. Крушельницької О. Бандрівська у спогадах «Слово про мою улюблену вчительку» писала, що співачка виконувала солоспіви та опери М. Лисенка, а також збірку його народних пісень, знала всіх галицьких композиторів, а від 1940 р., коли проживала у Львові, вивчала твори українських радянських композиторів. Вона прекрасно відчувала різні стилі музики, та все ж в інтерпретації йшла переважно від поетичного тексту. О. Бандрівська писала, що Крушельницька знала всі народні пісні «своєрідно, дуже пластично, ясно фразуючи, повнокровно, з душею, де треба – з гумором, де – з легкою іронією». Більшості пісень навчилася безпосередньо від селян, але їхній спосіб співу вона не імітувала. «Виконувала народні пісні у своїй, так би мовити, обробці, і вони справляли на слухачів величезне враження». Про це свідчать спогади всіх, хто чув її виконання. Кожна, навіть найпростіша пісня ставала в її інтерпретації драматичною сценкою. Згадуючи про концерт до 100-річчя М. Шашкевича, Хома Водяний писав, що йому найбільше сподобалася «Цвітка дрібная» В. Матюка. «Соломія Крушельницька виконувала її зовсім інакше, ніж інші співачки, не так здрібніло та перечулено, а протяжно, поважно й навіть дещо трагічно. Це потрясло слухачів. Не пам’ятаю, щоб коли-небудь у житгі я був зворушений більше, ніж цією, здавалося б, простенькою мелодією у задушевному виконанні знаменитої співачки».

Про один з концертів С. Крушельницької на користь будівництва українського театру М. Яцків писав: «Більше півсотні літ минає, а я все чую Лисенкову пісню у виконанні Крушельницької «Ой, одна я, одна». З такою силою, з такою правдою, з такою майстерністю – я не знаю, коли ще хтось проспіває цю глибоко драматичну пісню».

Станіслав Людкевич згадував про своє враження, яке справило на нього виконання С. Крушельницькою народних пісень: «Можна було бачити, як артистка тоді перевтілювалася: вона, здавалося, забувала про свою велику славу, про свої успіхи на столичних сценах і цілковито переносилася в середовище рідного села. Співала ті пісні в своїй обробці, навмисне так, як збереглися вони в її душі ще з дитячих років. Краса, навіть своєрідна примітивність окремих пісень робили їх надзвичайно оригінальними».

«Співає охоче, натхненно. Одна пісня, друга… Вони все більше беруть за душу, заводять у якесь особливе царство піднесеної туги, ясного трагізму, моління до рідної землі. Це ті народні пісні, в яких Соломія завжди знаходила затаєний лише для неї нюанс, натяк, ледь вловимий поворот думки», – згадувала Ярослава Музика, що гостювала у Віареджо і мала змогу неодноразово чути народні пісні, які С. Крушельницька співала у вузькому колі рідних і друзів.

Письменниця Ірина Вільде, для якої С. Крушельницька вже у похилому віці кілька разів співала у своєму помешканні, була вражена майстерністю співачки. «Мабуть, немає українця, особливо в західних областях України, який не знав би популярної «пияцької» пісні «Сам п’ю, сам гуляю». Але Крушельницька заспівала її так, що все моє дотеперішнє емоційне, логічне й етичне сприймання цієї пісні зазнало не те що коректури, а просто зникло з соромом, щоб поступитися благородному співчуттю трагічній долі самотньої людини». Вдруге народилася для I. Вільде під впливом інтерпретації С. Крушельницької і подільська народна пісня «Ой, прийшов я до хати», яка «здавалася мені з дитинства лірично-сентиментальним, приємним для вуха і близьким до серця витвором нашого народу. А тут я відчула трагедію нелюбої невістки, а може, й дочки-покритки».