Присвячую філологу, історику, політологу, двічі доктору і двічі професору, моєму науковому керівникові, що слугував взірцем людяності, порядності, моральності, професіоналізму, – Ігореві Антоновичу Хижняку.

«Моя національність усім відома: я її ніколи не змінювала і ніколи й ніде не зміню, хоч підлесливість та видавання себе кимось іншим іноді приносить користь».

Соломія Крушельницька

© І. А. Коляда, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2009

Розділ перший
«Фіаско, маестро Пуччині!» Найпрекрасніша і найчарівніша Баттерфляй

Цих двох митців об’єднував один світ, світ – музики і театру, якому вони були віддані і який приніс їм славу.

Галина Тихобаєва

1904 рік. Джакомо Пуччині, видатний італійський композитор, улюбленець публіки і нації, перебуває на вершині слави. Написані ним опери – «Манон Леско», «Богема», «Тоска» – з великим успіхом ідуть у театрах Італії та інших країнах Європи. Йому сорок один рік, він – зрілий митець у розквіті фізичних та інтелектуальних сил, сповнений творчої енергії.

Пошуки нового сюжету, як зазначає В. Врублевська, були для композитора дуже важливим і часто болісним періодом в його творчості.

Лондон. Прем’єра «Тоски». Він відвідує один із лондонських театрів. Йде вистава «Мадам Баттерфляй» – п’єса Давида Беласко. І хоча вона йшла англійською мовою і маестро не зрозумів жодного слова, Пуччині захопився нею. У його душі спалахує святий вогонь творчості. Імпресаріо композитора та близький приятель Джуліо Рікорді у вересні 1901 року отримав дозвіл у Беласко на оперну переробку його п’єси. До написання лібрето приступили Луїджі Ілліка і Джакоза, запрошені композитором після вдалої співпраці над «Тоскою». Він працює над оперою з вересня 1901-го до грудня 1903 р., які були досить складними у його житті. Нічна автомобільна аварія. У машині – син і дружина. Для рідних усе обійшлося. А він отримує перелом стегна. Прикутий до ліжка, він продовжував творити оперу з одержимістю закоханого, з упевненістю майстра. Він вважав, що створив оперу, яка має стати його найкращим твором: «Я писав її під впливом таких емоцій… Ніколи не мав задоволення від прослуховування власних творів, за винятком хіба що останнього акту «Богеми». Цю ж оперу слухаю завжди усю – з великою приємністю і зацікавленням. Я переконаний, що написав найбільш сучасну з моїх опер».

У першій редакції опера складалася з прологу, в котрім відбувалася церемонія шлюбу Баттерфляй з капітаном Пінкертоном, і однієї дії, де, власне, розкривалися перипетії драми. Такий варіант був дуже коротким і недостатнім для цілого вечірнього спектаклю. Думка про доповнення його твору якоюсь іншою оперою або балетом була для Пуччині неприпустимою. Отож він вирішує розширити оперу до трьох дій, з яких друга відбувалася в американському консульстві. Пізніше композитор об’єднав другу і третю дії, друга була поділена на два акти оркестровим інтермецо. Уже тоді, як зазначає Галина Тихобаєва, друзі говорили Пуччині, що друга дія перевантажена, і опера видається розтягнутою. Але композитор не звертав на це уваги. Він був зачарований маленькою японочкою, екзотичним тлом твору, можливістю створити щось нове, незвичайне. Адже Пуччині, як зазначали дослідники його творчості, був сильнішим у творенні драми настроїв, почуттів, ніж у ліпленні характерів. «У мене більше серця, ніж фантазії», – зізнавався він.

17 лютого 1904 року. Для прем’єри вибрано найпрестижніший театр Італії – міланський «La Scala». У ролі Баттерфляй композитор уявляв собі лише Розіну Сторкіо. І справді зовнішність співачки якнайкраще пасувала для цього образу: невисокого зросту, з м’якими рисами обличчя, дрібними рухами – вона чимось нагадувала японську гейшу. Пуччині чекав тріумфу. За кілька годин до початку вистави він написав до Сторкіо короткого, сповненого оптимізму листа: «Дорога Розіно, немає потреби у моїх побажаннях! Ваше велике мистецтво настільки щире, вишукане і вражаюче, що публіка буде підкорена ним! І я надіюся з Вашою допомогою прийти до перемоги! Отже, до вечора, люба, із упевненістю у душі, з усією моєю прихильністю».

Але Розіна Сторкіо – перша виконавиця ролі Баттерфляй – у своїх спогадах підкреслює, що іще на початку спектаклю багатьох артистів гнітило передчуття катастрофи. «Пуччині наблизився до мене, – пригадує Розіна Сторкіо, – і сказав: «Дев’ята. Починаємо. Кампаніні вже спустився в оркестр». І цей день прем’єри став найприкрішим днем у житті композитора. «О пів на дев’яту ми усі вже були готові… Підходжу до завіси. Я неспокійна. Маю недобрі передчуття. Коли оркестр починає грати, ліву руку притискаю до серця. Правою тричі хрещуся. Пуччині відходить і непомітно робить те саме. Епізоди на початку першої дії відбуваються мляво, починають пригнічувати. Один із співаків, зайшовши за куліси, обурюється: «Що за публіка! Нічого не робить, тільки кашляє! Щоб їм…» Мій вихід. Співаю «Від моря до берега іде радісний повів весни…» З партеру відчуваю вороже мовчання. І раптом хтось крикнув: «Богема!» «Богема!»… Ми вже це чули». Починаються галас, протести… Під час перерви ніхто не приходить на сцену. Жоден товариш, жоден журналіст. Ворожість надто сильна, і усі її поділяють. Дивлюся на обличчя Пуччині – воно вкрите великими червоними плямами… Нервово палить цигарку за цигаркою, не звертаючи уваги на пожежників, які, розуміючи його стан, удають, що не помічають цього… Лише Тітто спокійний, холодний. Його сильні щелепи вперто стиснуті. Підходить до кожного, плескає по плечах, додаючи одваги: «Вже стартували. В другім акті мусить бути злам. Запевняю вас, що переможемо. Цього разу ми їх візьмемо».

Але це виявилося таким же неможливим, як зловити на льоту ластівку… Навпаки – в другім акті ніби луснули пута, і почалося лінчування опери. Ось Судзукі б’є в гонг і молиться, щоб повернувся Пінкертон… Я впевнена, що він повернеться, що притисне до серця мале створіння, плід нашої любові. Вкладаю дитину спати. Коли виходжу, повів вітру надуває мені кімоно. Публіка шаленіє з утіхи. Хтось кричить: «Баттерфляй ще вагітна від Пінкертона!» Останню арію зустріли… протестами. Може, я сама вже не панувала над своїм голосом? І все-таки я впевнена, що неможливо співати цю арію з більшою експресією. Моє самогубство, дитина із зав’язаними очима і його приготування не справляють враження. «Баттерфляй» закінчується серед галасу і свисту. Ніхто не виходить на авансцену, щоб зібрати оплески друзів, які тут були. Не чую більше жодного слова, на очі мені напливають сльози розпачу. Переконуюся, що битва програна, що затяті вороги Пуччині не відступляться, вони вирішили саботувати кожну сцену, кожен жест і рух і використають кожний дріб’язок, аби зробити капость. Раптом вибігає хлопець (Тоніо – син Пуччині), кидається йому на груди з плачем: «Ох! Тато, мій тато…» Серед моїх артистичних спогадів – численних чи радісних, оці – найбільш незабутні, коли всі ми відчули, як ніколи до того, як сильно ми любимо нашого великого Джакомо».

Глядачі обурено свистіли. Маестро почувався розчавленим. Він був такий шокований, розгублений, спантеличений… Казав: усе, на цьому його кар’єра закінчується, він не зможе написати жодної ноти. Багаторічні тріумфальні успіхи композитора, починаючи «Віллісами» і закінчуючи «Тоскою», були вмить забуті. Критика така ж безжалісна, як і глядач. «Від автора «Манон», який витратив скількись часу над арабесками «Богеми» і квітчастими декламаціями «Тоски», час уже вимагати опери ширших горизонтів і глибшої проблематики… Джакомо Пуччині, користуючись довірою, якою його щедро обдарувала наша громадськість, не докладав зусиль у більш гідних спробах і пішов за смаками мас… Нічого не змінилося в його творчості. Той самий млявий сентименталізм, та ж перевага інструментального колориту, та ж певність у пошуках поліфонічних комбінацій. Він пішов навіть далі: У «Мадам Баттерфляй» широко розсіяв найкращі ідеї, які почерпнув зі своїх попередніх опер, розраховуючи на те, що поверне для них і за їх допомогою давні успіхи…» (із часопису «Темпо»)

«То був жахливий вечір. Невдача глибоко вразила мене, адже була цілком несподіваною… Перед постановкою «Манон», «Богеми», «Тоски» я дуже хвилювався, і ці опери принесли мені успіх. А цим разом я почувався таким спокійним… Опера ця завжди зворушувала мене, коли я читав її біля фортепіано. В «La Scala» я бачив, як артисти і робітники сцени сердечно сприймали «Баттерфляй». Я бачив, що вони полюбили мою японочку так, як полюбив її я. А як же я її любив і як люблю! Коли писав музику, то бачив її перед собою – малу дівчинку, яка сидить на пагорбі, уся в чеканні…» – пригадував згодом композитор.

І ось страшенний удар, тим більш жорстокий, що композитор, поглинутий любов’ю до образу ніжної японки, був абсолютно впевнений у перемозі.

Через кілька років, пригадуючи той фатальний вечір, він напише: «Поразка вразила мене дуже глибоко, бо була несподівана. Але я підставив буревію чоло з твердим почуттям бунту. Я дуже любив оте моє створіння, щоб повірити в об’єктивність судилища, яке його так скривдило… Того вечора у мене вирвався крик протесту…

Наступного дня відчував себе скаліченим і невимовно розгубленим. Може, я не оплакував би так мою трирічну працю, але сумно було бачити розвіяним отой поетичний сон, який я пестив із такою любов’ю… Ранком газетярі бігали під моїми вікнами біля «Ла Скала», викрикуючи: «Фіаско, маестро Пуччині!» Протягом двох тижнів я не хотів виходити з дому. Було соромно».

«Опера не витримала проби… Джакомо Пуччині не зумів знайти відповідну форму ані відповідних вимірів і зловживає у ній тими ефектами, які вже були добре відомі…» – писав в одній із тогочасних газет найприхильніший до опери міланський музичний критик і значний авторитет – Джованні Позза.

Дослідники називали багато причин невдачі: опера камерного плану, а публіка ждала баталій на сцені, великих хорових сцен, якийсь закручений сюжет.

А тут сюжет був дуже простий, життєвий, невигаданий. Це правдива історія про кохання японської гейші до американського капітана. Вони одружуються за японським звичаєм, він її полишає, вона тим часом народжує сина, а він одружується з американкою… І коли дізнався, що у нього є син, вирішив його забрати. Вона не витримала цього, дитину віддала, а сама наклала на себе руки. Отакий сюжет. Це справді камерна опера, там монологи, діалоги, арії, дуети.

І все-таки композитор вирішив довести, що він створив прекрасний твір. І вже через два дні після того страшного вечора береться за переробку опери. Свого лібретиста Луїджі Ілліку вже в лютому він повідомляє: «Дорогий Ілліко, гіркота і розчарування все ще пригнічують мене. Але це швидко мине. Усе міланське віроломство показало себе до решти… Якої помилки припустились! Досі не можу зрозуміти, як це сталося… Підлі свині, кретини без серця і почуттів…» І згодом: «Ось уже другий день я даю лад 2-му актові. Перший уже закінчено. І, безумовно, опера буде поставлена в Брешії наприкінці травня».

«І все-таки я задоволений своєю роботою і люблю її ще більше, – писав з Мілана до приятеля Антоніо Бертолоччі. – Клянуся Богом – ця опера – найбільш емоційна і щира з усіх, які я написав. Вона ще змусить проковтнути жовчну слину тих, хто її ганьбить сьогодні, адже Бог справедливий!»

Враховуючи поради і зауваження друзів, Пуччині зробив поправки в партитурі опери. Їй 22 роки. Композитори, шанувальники її вже знають як блискучу співачку і талановиту акторку, бездоганну виконавицю партій Манон і Тоски у своїх операх. Соломію притягували натури небуденні, вольові, бунтівливі. Вона так любила ваґнерівських героїнь – вони відповідали її характеру і темпераменту. Створені нею на сцені жіночі образи – повнокровні, неповторні. Її голос, драматизм, зовнішність – усе якнайкраще підходило для величних образів. І раптом – дивна, непередбачувана пропозиція. І від кого – від самого маестро Джакомо Пуччині! Зіграти Баттерфляй – такого маленького барвистого метелика… Зіграти покірну істоту, яка змирилася зі своєю долею, покинуту сентиментальну японочку… І не просто зіграти, співати в опері, що провалилася, зазнала краху, попри чудовий виконавський склад: Розіна Сторкіо, Джованні Дзонателло, Джузеппе де Лука, дириґент Кампаніні…

Але Крушельницька докорінно змінила уявлення про цю роль. Сьогодні вже, напевно, ніхто точно не зможе сказати: це друзі Пуччинi нашептали йому на вухо про українську співачку, чи її слава уже дійшла до нього. Адже вона перед тим з великим успіхом виступила у Відні в операх Р. Ваґнера. Хоч як би там було, але дві унікальні особистості зустрілися. Вона погодилася не відразу. «Де ви бачили японку заввишки у мій зріст?» – запитувала вона у Пуччині. «Зате є східна тендітність», – відповідав композитор.

Необхідно було допомогти другові і, окрім усього, опера їй сподобалася. Образ маленької японки був місткий: від безмежної радості, щастя – до пекельних душевних мук і загибелі. Все це відтворювалося дивовижною музикою, де японські стильові елементи поєднувалися з типово італійським способом їх вираження.

Вона настільки серйозно поставилася до роботи над новою роллю (як зазначає Галина Тихобаєва), що майже три місяці (поки йшла підготовка до нової постановки) навіть після репетиції не знімала одягу, який носила на сцені, аби глибше увійти в образ японської гейші Чіо-Чіо-сан.

28 травня 1904 року. Маленьке містечко Бреша, що недалеко від Мілана. Театр «Grande». Друга прем’єра оновленої опери «Мадам Баттерфляй». Поява Соломії Крушельницької в ролі Баттерфляй була така несподівана для меломанів, така невідповідна до уявлень про оперні амплуа співачки, що в залі вмить запанувала тиша.