Розділ другий. Батько

Павло Григорович Тичина народився 23 січня 1891 року в селі Піски Бобровицького району Чернігівської області у багатодітній родині дяка Григорія Тимофійовича Тичини. Григорій Тичина пишався своїм козацьким походженням. В «Автобіографії» Павло Григорович писав: «Батько мій з нижчого духовенства: він був сільським дячком і водночас учителем грамоти». Як свідчать архівні документи, Григорій Тимофійович Тичина прибув у село Піски влітку 1887 року в тридцятилітньому віці. Спочатку служив паламарем при храмі, а згодом його призначили дяком і водночас учителем грамоти для селянських дітей. «Слишком тяжела была молодость отца. Отец его, а мой дед Тимофей, никак не хотел учить маленького Григория. В школу походил, мол, год-два – ну и хватит. Этим воспользовались два далеких родственника моего отца. Один из них, священник села Лёток над Десной, сманил Григория к себе, пообещав отдать его учиться в бурсу. Григорий два года чистил у него конюшню, да так и не дождался обещанного. Тогда перехватил Григория к себе другой родственник – священник из села Семиполки. Здесь на подростка помимо чистки конюшни и присмотра за лошадьми в поле еще больше навалили работы. Священник со своими подручными живописцами исполнял заказы иконописной мастерской Киева на Подоле. Часто Григория срочно посылали верхом на лошади в Киев, через глухой Броварский лес, с тем, чтобы к ночи он уже возвратился оттуда с ответом. Григорий мыл кисти, счищал палитры, растирал краски. Но годы шли. Как переростка, его уже не принимали ни в какое училище.

Оставалось одно: самому готовиться к экзамену на дьячка, готовиться урывками, около лошадей, на лугу. Он выдержал экзамен, и его сразу назначили в село Пески», – писав згодом П. Тичина.

У Пісках Григорій Тичина познайомився з молодесенькою дівчи-ною-сиротою Марією Савицькою, яка вийшла за нього заміж у неповні шістнадцять років. У шлюбі Марії Василівни та Григорія Тимо-фійовича Тичин народилося тринадцятеро дітей, живими з яких залишилося дев’ятеро – четверо хлопчиків і п’ятеро дівчаток. У своєму щоденнику він згодом зробив такий запис: «Я тільки син бідного дячка з Пісок… Я – сьомий, а всіх тринадцятеро. Я – посередині. До мене: Василь, Проня, Пелагія, Михайло, Ірина, Іван, після мене: Оксана, Євген, Кость, Олександра, Наталка, Сергій».

«Сім’я Тичин (Тичиніних) на ті часи бідна, засмикана нестатками, селянськими клопотами родина, – писав дослідник життя і творчого шляху письменника С. Тельнюк: – …І все ж, щось у ній було особливе. Всі Тичини… талановиті, тягнулись до творчості».

Люди, які пам’ятали Григорія в молодості, твердили, що ця людина відрізнялася від міщан не тільки одягом (носив піджак, сорочку зі стоячим коміром, мав добротні чоботи), не тільки красою, а й міськими замашками й неабиякою енергійністю. Він усе любив робити «на панську ногу». Так, примушував малих розчісувати волосся за панською модою, називав їх «по-панськи» Мішею, Ванею, Павлушею, Ксенею. Навіть дружину, хоч вона й противилась цьому, кликав Машею. Схиляння перед усім панським, а значить, не своїм, автоматично російським, призвело до того, що батько змінив прізвище на Тичинін.

Батько любив дітей, однак зловживав спиртним і, коли хтось попадав під гарячу руку, міг жорстоко побити. Саме від таких побоїв і помер малий Костик, а його смерть примусила батька терпіти муки совісті й ще частіше заглядати в чарку.

Дяк Григорій Тимофійович Тичина вирізнявся серед односельців ще і своєю неординарністю. «Часто отец мечтал вслух о том, чтобы через Пески прошла железная дорога, чтобы была построена в нашем селе больница и почта… Вот если бы и в нашем селе… Но изобразить своего отца начинателем и осуществителем какого-то героического дела – я, право, не могу… Отец мой о многом хорошем думал, о многом беседовал с песковской учительницей Серафимой Николаевной Морачевской (а с ней можно было откровенно говорить)… Отец мой… душой своей любил народ, чувствовал его и уважал, как только можно. Эту любовь к народу он передал и нам, своим детям…»

У родині панував культ книги: довгими осінніми та зимовими вечорами діти вголос читали твори Тараса Шевченка, «Тараса Бульбу» Миколи Гоголя, «Байки» Леоніда Глібова, твори Бориса Грінчен-ка та Марії Загірньої.

«У батька мого освіта була домашня, а проте, як тепер я пригадую і з’ясовую, він своїм багатющим досвідом стояв набагато вище багатьох інших. Так навчанню і вихованню дітей він приділяв виключну увагу, навчаючи нас, як треба у світі жити… батько був чудесним, хоча й суворим чоловіком. Він не терпів, коли ми, діти, сиділи без діла… Він об’єднував усіх нас. Чим? Розповідями про свою важку молодість… Батько вчив нас стояти за правду, за справедливість… Мій батько… своєю всією душею любив людей, відчував їх і поважав як тільки можна, цю любов до людей він передав і нам, своїм дітям… Не канонізую його – аніяк! – а передаю все те, що пам’ятаю про нього. Отже: він був і добрим, і строгим, цілими годинами скупченим у собі; він бував і стриманим, бував і гарячим – до того гарячим, що йому трудно було б зупинити самого себе, що було причиною того, що він (всього один раз я в дитинстві це бачив) за коси тягав по долівці мою маму… я той день не забуду… Обмер тоді я весь. І скрикнув я люто, я кинувсь до лави – отам, де сокира, мене стусаном п’яний батько одкинув. А сам мов отямивсь – і вийшов із хати, замовкли сестрички. Мов згасло і літо», – згадував згодом Павло Тичина.

Родина Тичин, яка була великою, жила скрутно, перебиваючись із хліба на воду, у хаті були несказанні злидні, діти хворіли, але не те що на ліки, навіть на кращі харчі батько не міг спромогтися, через що малими дітьми пішли з цього світу три Павлові брати й сестра.

Батько майбутнього поета був музично обдарованим: мав тонкий слух і чудовий голос. «В одну из поездок своих в Киев он купил себе малого формата гармонию. И вот, когда мы пели песни, он подыгрывал на ней. Он научил нас петь украинские песни: «Ой, за гаєм, гаєм», «Тече річка невеличка», «У сусіда хата біла», «Сонце низенько», а из русских – «Хуторок» («За рекой на горе лес зеленый стоит»), а также «По синим волнам океана» – «запрещенную» песню, как он говорил нам таинственным голосом». «Мало тямлячи в каертоні, – писав син про батька, – він страшенно був засумував, як по дорозі в Нову Басань загубив цю магічну річ. Коли ж на весіллі закричали на все село кларнет, тромбон з барабаном та скрипкою – батько цілу ніч сидів на призьбі і все слухав. Ходив також батько і на іменини до Раковича (пана по сусідству) – послухати військову музику з Ко-зельця. Слух у батька був дуже тонкий. Це не тільки щодо співів. Було, увечері, на призьбі: а цить, Павлушо, он чугунка на Бобровицю їде, чуєш, як торохтить? Звичайно, я не міг так напружити слух, тим більше що Бобровиця від нас – 18 верстов».

Діти у Григорія Тичини від природи мали унікальний слух, були дуже голосистими, співучими. Батько і в цій сфері вишколював їх по-своєму. Він любив похвалитися перед гостями домашнім хором, та репетиції проводив оригінально. Як тільки приходив напідпитку, то навіть серед ночі будив дітей і примушував співати пісню «Тече річка невеличка», а сам диригував. У великій родині Григорія та Марії Тичин любили співати пісні українського народу. Із семи років кожен із синів уже допомагав батькові у церкві, співав у церковному хорі.

Вчитель – дяк Григорій Тимофійович – не був схожий на тих дяків, які вчили дітей по селах. Він мав талант педагога. Прищеплював учням високоморальні засади: доброту, чесність, правдолюбство, наполегливість у досягненні мети, любов до рідного краю, рідної мови і пісні. Він мав чудовий голос, а тому з учнями розучував, окрім духовних творів, народні пісні, колядки, веснянки». Годинами сидів маленький Павлусь на печі й слухав, як батько розповідає дітям урок. «У нашій хаті в першій кімнаті із земляною долівкою (а була ще й друга кімната, з дерев’яною підлогою) стояли дві довгі парти. На кожній парті сиділо душ по десять або ж по дванадцять учнів. Не знаю, скільки мені тоді вийшло років, коли я однієї зими вже підсідав то до одного, то до іншого учня і якось швидко, непомітно для себе вивчився читати», – пригадував згодом Павло Григорович.

Григорій Тимофійович, прагнучи дати синам освіту, влаштовував їх у церковні хори, що давало змогу навчатися в духовному училищі та семінарії, де учнів утримували за церковний кошт. «У отца много было нас, детей. Чтобы обучить всех в губернских школах – не хватало средств. Жалованье свое (60 рублей в год) надо было делить пополам с другим дьячком, присланным из Курской епархии… Не удивительно, что самая старшая сестра моя Ефросиния осталась без учения, малограмотной. Она нанялась служить у каких-то панов в Киеве. Старшего брата Михаила отцу удалось определить в Троицкий хор города Чернигова, и он уже учился в бурсе. Любимая моя сестра Поля – только еще кончала песковскую земскую школу, – и отец с матерью не знали, как быть с ней: определять ли ее в одно из учебных заведений Чернигова (у Поли была склонность к математике), или же попытаться пристроить в модистки, в Киев, – учиться шить. За учение другого старшего брата моего, Ивана, приходилось платить в бурсу, а тут еще и я подрастаю. Что делать? Куда кинуться? И надо сказать: часто в нашей семье из-за нехватки денег между отцом и матерью возникали нелады… что очень тяжело отражалось на мне» (зі спогадів Павла Тичини).

Незважаючи ні на що, майбутній поет через усе своє життя зберіг у пам’яті шановне ставлення до батька, і перший відомий вірш датовано 1906 роком – роком смерті батька, що прожив усього 56 літ; він називався «Під моїм вікном» і був присвячений саме йому.

Розділ третій. Мати

«У житті моєму великий вплив на мене мала моя мати, світлий образ якої я ніколи не забуду. Мати першою прищепила мені любов до народної пісні, прилучивши до найбагатших цінностей української творчості. Вона вчила нас насамперед бути чесними в житті й правдивими», – згадував Павло Григорович Тичина.

Мати – Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька; 1861— 1915), молодша від поетового батька, була вродливою, лагідною, працьовитою, кохалася в народних піснях. Зберігся її портрет: на голові темна хустка, добре лагідне, хоч і зажурене обличчя, проникливі очі, замріяна і збентежена палка натура – характерний образ української жінки.

«Мати моя Марія Василівна – яка вона була добра, людяна й хороша… Бувало, мама й каже: не займай павука, викинь легенько з віничка – хай лізе… Привчала, щоб ми уранці, умившись, ставали на молитву перед іконами».

Матуся була добра і милосердна, бо січнева. І Павлусь був січневий і вродився в маму. Від матері, яка прекрасно співала, наслідував абсолютний слух і гарний тембр голосу. Жили в скруті, упроголодь. Прийде було матуся аж поночі, не роздіваючись, у чоботях так і засне, бо ж вимучилася, добуваючи клуночок борошна у шкуродера Базики. Але на порятунок приходила пісня. Вона розраджувала, не давала щоденним клопотам про хліб насущний затьмарити світ, зів’янути ясному «цвіту-первоцвіту», що розквітав у душі малого хлопчика, якому судилася доля генія.

«Батько помер. Телеграми прийшли мені й Євгену. Увесь поїзд здавався мені наповненим печаллю. На другий [день], як поховали батька, я пішов на свіжу могилу. Там уже на колінах стояла мати, маленькі сестри мої Саша й Наташа принесли батькові снідать (у мисках і в тарілках), і мати все це поставила на могилі, сказавши: нехай старець чи странник якийсь це знайде».

Марія Василівна, як і батько Григорій Тимофійович, робила все можливе, щоб діти здобули освіту. Коли сини і дочки почали підростати, вона віддавала в оренду, а потім і продала свої землі, щоб платити за навчання дітей. Односельці заздрили, що діти Тичин навчаються в Чернігові та Києві. Коли діти приїздили додому, Марія Василівна, на той час уже вдова, йшла по селу на позички, щоб нагодувати дітей, – радість яка ж, діти приїхали на канікули. А односельчани їй дорікали, чого вона побирається, як старчиха. Марія Василівна приходила додому, тихо плакала, діти страждали від того, що їхня ніжна і лагідна матуся непомітно втирає сльози і нічого їм не каже. Хтось із односельців дорікнув і Тичининим дітям – мовляв, придурюєтеся бідними, а самі он – і вчитеся, і малюєте, і книжки з собою привозите… Діти зрозуміли причину материних сліз і намагалися додому приїздити нечасто й ненадовго, щоб не приносити матері страждання. Вони, мабуть, не розуміли, що мати, яка бачить дітей рідко, страждає ще більше.

Марія Василівна померла 1915 року. Померла несподівано, і лише тоді діти довідалися, в яких боргах жила їхня мама, щоб дати їм усім раду. Братам і сестрам Тичинам пропонували за борги віддати родинну садибу, але вони не погодилися. Це ж РОДИННА САДИБА, тут ходили тато й мама, тут й вони росли… Кілька років були дуже важкими, бо все зароблене по копійці діти складали, щоб віддати материні борги. Але ця хата, в якій народився поет, не збереглася. Її, як і все село, спалили солдати нацистської Німеччини 28 грудня 1942 року. У цю ніч гітлерівці спалили і розстріляли 840 пісківчан, серед них і племінницю Павла Григоровича Ольгу з двома дітьми. Це була помста фашистів за вбитого в лісі офіцера. Місцеві партизани вкрали його мотоцикл. Тоді німці від місця вбивства відрахували відстань до найближчого села. Вийшло так, що це були Піски. Попередили селян, щоб мотоцикл поставили під церкву. Партизани не призналися, що це їхніх рук справа. На ранок села не стало…

…Від матусі дітям діставалися дивні слова: «перегулюється небо», «окалавуритись», «обговтатись», «переминджигується». дітвора смішила маму: «А йдіть, мамо, а то самовар перегулюється, треба окалавуритись чашками, щоб вода не переминджигувалась».

І вже по матусиній смерті засяє її душа в її ж таки слові енгармонійнім:

 
День біжить,
дзвенить-сміється,
Перегулюється! —
 

запише молодий поет Павло Тичина у своїй збірці «Сонячні кларнети».

Розділ четвертий. Дитинство Співця яблуневоцвітності

У мальовничому куточку лісостепової України, в Новобасан-ському районі, недалеко від Чернігова, розкинулось село Піски, яке оповите з півдня чарівними лісами та заквітчаними луками з синьоокими озерами, а з півночі розлогими степами. Село Піски засноване в середині XVII ст. в період Національно-визвольної війни 1648— 1657 років на території Басанської сотні Переяславського полку.

Піски! Яка проста й звична назва, але яка особлива, важка, трудом і горем освячена доля! Це ж скільки треба було людині докласти рук, щоб на цих бідних піщаних пригорбах забуяло життя, щоб пустило свій корінь у глибінь землі, де сховані її скарби! Піски… А звідки вони тут? Геологи твердять, що тут, де нині розкинулося село, колись давним-давно знайшов свій кінець один із останніх льодовиків, що сунув із півночі. По дорозі зі Скандинавії він розгубив свої кам’яні валуни, а сюди докотив лише піщані язики й сказав історії: більше не можу! Води могутнього скандинавського льодовика збігли у видолинки, котрі згодом перетворилися на своєрідні оази серед піщаного моря.

Минав час. Родина Маковія (так каже історія, саме з нього, втікача з-під панського ярма, зачалося село) розросталася. Вона вперто освоювала землі на схід, де були чорноземи, озера, пасовиська. Навколо найбільшої водойми – Подолу – з’явилися садиби. Той, хто жив тут, вигідно відрізнявся від решти: город тягнеться до води, а на ньому – і жито, і картопля, і своя паша. Не випадково, що саме серед «подолян» піднялися свої дуки – вершителі сільської долі.