На ранок пан Заглобa все ще перебував у відчаї, тому подався до пана Чарнецькогo з проханням, аби послали його до шведів подивитися, що там із Рохом сталося – чи живий іще, у полоні стогне, або горлом за свою сміливість заплатив.
Пан Чарнецький не став перечити, бо йому пан Заглоба дуже до серця припав. Утішаючи його в смутку, зауважив:
– Мені здається, що ваш небіж має бути живий, бо інакше вода б його принесла.
– Дав би Бог! – похитав головою пан Заглобa. – Бo не кожного такого вода винесе, адже не лише руку він мав важку, але й дух наче зі свинцю, про що його вчинок засвідчує.
Пан Чарнецький кивнув:
– Правду кажете! Якщо живий, то мав би я його конем по майдану волочити за порушення дисципліни. Можна тривожити шведські війська, але він усіх підняв, та й шведів без команди і мого наказу не можна бити. Що ж це таке? Посполите рушення чи, до дідька, базар, де кожен на власну руку може воювати?
– Винен, assentior9. Сам його покараю, лише б він із Божою ласкою повернувся!
– Я йому дарую через згадку про рудницькі заслуги. Багато маємо військовополонених на обмін і вищих офіцерів за пана Ковальського. Їдьте до шведів і побалакайте про обмін. Я дам двох, навіть трьох у разі потреби, бо не хочу, щоб ваше серце кров’ю обливалося. Зайдіть до мене по лист до короля і їдьте живо!
Утішений пан Заглобa забіг до намету пана Кміцицa та розповів товаришам, що і як. Пан Анджей і пан Міхал крикнули водночас, що хочуть із ним їхати, бо обох цікавили шведи. А пан Кміциц ще й міг бути корисний, бо німецькою так само вільно, як польською, міг розмовляти.
Приготування не забрали їм багато часу. Пан Чарнецький, не чекаючи знову на пана Заглобy, прислав сам через пахолка послання, після чого друзі прихопили сурмача, сіли в човен із білим полотнищем, насадженим на дрючок, і вирушили.
Спочатку їхали мовчки, чути було лише плюскіт весел на воді, та врешті пан Заглобa занервував і промовив:
– Хай лише сурмач мерщій про нас сповістить, бо шельми, не зважаючи на білий прапор, можуть стрельнути!
– Та що ви таке кажете! – заспокоїв його пан Володийовський. – Навіть варвари послів шанують, а це ж цивілізований народ!
– Хай сурмач не мовчить, кажу! Перший-ліпший жовнір вистрелить, човен продірявить, і підемо під воду, а вона холодна! Не хочу через дипломатію намокнути!
– Ось, уже видно чатових! – зауважив пан Анджей.
Сурмач подав сигнал. Човен помчав швидко, на тамтому березі заворушилися і незабаром під’їхав на коні офіцер, одягнений у жовтий шкіряний капелюх. Він, наблизившись до самої води, прикрив очі рукою і став приглядатися крізь відблиски.
За кільканадцять кроків від берега пан Кміциц зняв шапку для привітання, офіцер схилився їм із відповідною чемністю.
– Лист від пана Чарнецькогo до найяснішого шведського цісаря! – покликав пан Анджей, показуючи згорток.
Тим часом човен вдарився об берег.
Варта стояла на березі зі зброєю напоготові. Пан Заглобa заспокоївся повністю, на обличчі зобразив саму серйозність, гідну делегата, і промовив латиною:
– Минулої ночі певного кавалера схопили на цьому березі, я приїхав зробити пропозицію щодо нього.
– Я не розмовляю латиною, – відповів офіцер.
– Невіглас! – буркнув пан Заглобa.
Офіцер звернувся до пана Анджея.
– Король зараз на іншому кінці табору, – повідомив він. – Прошу, панове, зачекати тут, а я поїду сповістити.
І він завернув коня.
Прибульці стали роззиратися. Табір був дуже обширний, займав весь трикутник, утворений Сяном і Віслою. В одному з кутів трикутника лежав Пнів, біля основи Тарнобжег з одного боку, а Розвадів – з другого. Певна річ, весь периметр неможливо було поглядом охопити. Однак, куди око сягало, видно було шанці, окопи, земляні вали, закріплені в’язками лози, а на них гармати та людей. У самому центрі околиці, в Ґожицях, була королівська ставка, там також стояли головні сили армії.
– Якщо голод їх звідси не викурить, то не дамо їм ради, – оцінив пан Кміциц. – Вся лінія укріплена фортифікаційними спорудами. Є й де коні пасти.
– Але риби для стількох ротів не вистачить, – зауважив пан Заглобa, – зрештою лютеранці пісної їжі не люблять. Ще недавно мали цілу Польщу, а тепер лише цей клин. Нехай сидять собі на здоров’я або знову до Ярослава повертаються.
– Відчайдушні люди насипали ці шанці, – зронив пан Володийовський, оцінюючи оком знавця роботу. – Жовнірів у нас більше, але навчених офіцерів менше, й у воєнному мистецтві ми залишилися позаду них.
– А то чому? – здивувався пан Заглобa.
– Чому? Жовнірові, котрий у кавалерії все життя служив, пояснювати мені це не годиться, але що стосується піхоти й артилерії, то вона в них добра, придатна і до походів, і воєнних набігів, і маршів, і контрмаршів. Багацько книжок у чужоземному війську людина мусить згризти, купу античних авторів переглянути, перш ніж офіцером зможе стати, а в нас це дають за просто так. По-старому кавалерія в дим лавою ходить і шаблями голить, а якщо відразу не виголить, то її виголять.
– Балакайте, пане Міхале, але не заговорюйтесь! А скажіть-но, хто більше знаменитих вікторій здобув?
– Бо раніше всі так воювали, і не маючи такої стрімкості, були змушені програвати. Але тепер порозумнішали і дивіться, пане, що діється.
– Зачекаємо кінця. Поставте мені навіть найрозумнішого інженера, шведа чи німця, а я проти нього Рохa виставлю, котрий книжок не читав, тоді й побачимо.
– Щоб ви його тільки ще змогли виставити, – зітхнув пан Кміциц.
– Правда, правда! Але ж мені того хлопа жаль. Пане Анджею, а спитайте тією собачою мовою цих плюгавців і дізнайтесь, що з ним сталося?
– Ви, пане, не знаєте регулярних жовнірів. Тут ніхто без наказу й рота не розтулить. Шкода балакати!
– Знаю, що шельми нелюб’язні. От якщо до нашої шляхти, особливо до ополченців, делегат приїде, то відразу ж балакають, торочать, про здоров’я жінки та дітвори спитають, і горілки з ним вип’ють. І в політичні нюанси почнуть вдаватися, а ті стоять, як слупи, і лише баньки на нас витріщають. Щоб їх шляк трафив!
Тим часом усе більше піхотинців збиралося навколо посланців, і з цікавістю їх розглядали. Ті ж, позаяк були одягнені охайніше в гарну, і навіть багатшу одіж, чудове справляли враження. Найбільше привертав увагу пан Заглобa, бо майже по-сенаторськи тримався, а найменше пан Міхал, через його невисокий зріст.
Тим часом офіцер, котрий їх першим перестрів на березі, повернувся разом із ще одним, вищим за рангом, і з солдатами, котрі вели баских коней. Той вищий чин вклонився посланцям і промовив польською:
– Його королівська величність просить вас до своєї ставки, а що це не дуже близько, то ми привели коней.
– Ви поляк? – поцікавився пан Заглобa.
– Ні, пане. Я Садовський. Чех на шведській службі.
Пан Кміциц підступив швидко до нього.
– Ви мене не впізнаєте, пане?
Пан Садовський кинув швидкий погляд на його обличчя.
– Як же! Під Ченстоховою! Це ви найбільшу руйнівну гармату висадили і Міллер віддав вас панові Кукліновському. Вітаю, вітаю сердечно такого знаменитого лицаря!
– А що з паном Кукліновським сталося? – спитав Кміциц.
– То ви не знаєте?
– Знаю, що йому відплатив тим самим, чим він мене хотів гостити, але його залишив живого.
– Він помер.
– Так я і думав, що закоцюбне, – махнув рукою пан Анджей.
– Пане полковнику! – втрутився пан Заглобa. – А такого собі Рохa Ковальського ви не зустрічали тут, у таборі?
Пан Садовський засміявся:
– Як же? Є!
– Хвала Богові та Найсвятішій Богородиці! Живий чолов’яга, то його вирятуємо. Хвала Господу!
– Не знаю, чи король захоче його віддати, – засумнівався пан Садовський.
– О! А це чому?
– Бо його дуже собі вподобав. Відразу впізнав його, що це той самий, хто за ним під час рудницької пригоди гнався. За боки ми хапалися, слухаючи відповіді бранця. Король питає: «Що ж ви на мене запосілися?» А той відповідає: «Бо я присягнувся!» Король знову: «То ви й далі мені будете докучати?» – «Аякже»! – торочить шляхтич. Король зареготав: «Зречіться присяги, то я подарую вам здоров’я і волю». «Неможливо!» – «Чому?» – «Бо мене дядько кривоприсяжником оголосить!» – «То ви такий зухвалець, що мене на поєдинку змогли б здолати? – «Я б і п’ятьом таким дав раду!» Король напирає: «І посмієте на монарха руку підняти?» Але той: «Бо ваша віра несправжня!» Ми тлумачили королеві кожне слово, а він ставав щоразу веселішим і все повторював: «Подобається мені цей шаленець!» Допіру, жадаючи дізнатися, чи його переслідувач справді такий дужий, наказав вибрати дванадцятьох найміцніших вояків у гвардії і по черзі їм із цим військовополоненим боротися. Але ж і жилавий цей кавалер! Коли я від’їжджав, десятьох уже поклав одного за одним, і жоден не міг піднятися без допомоги. Ми приїдемо саме на закінчення тієї забави.
О проекте
О подписке
Другие проекты