– А я вам кажу, що ні, – заперечив пан Заглобa. – Ніхто на нас більшого зуба не має, ніж пруссак. Коли він твій слуга, котрий мусить тебе в ноги цілувати й одіж твою чистити, а через вибрики фортуни паном твоїм стане, то буде поводитися набагато гірше, ніж ви до нього ставилися.
– А це чому? – поцікавився пан Володийовський.
– Бо йому його підневільне становище в пам’яті залишиться, і мстити буде за неї вам, навіть якщо від вас лише добро знав.
– Менше з цим! – вирішив змінити тему пан Володийовський. – Не раз таке трапляється, що і собака пана в руку вкусить. Хай нам пан Бабинич краще про свої пригоди розповість.
– Ми слухаємо! – підбадьорив пан Скшетуський.
Пан Кміциц трохи помовчав, набрав повітря в груди і став розповідати про перипетії протистояння Сапєги з Богуславом, про поразку останнього під Янoвом, а також про те, як князь Богуслав, розбивши в пух і прах татарів, його самого разом із конем на землю скинув і живий утік.
– А ви казали, – вставив слівце пан Володийовський, – що його будете зі своїми татарами аж до самої Балтики переслідувати.
Пан Анджей у боргу не залишився:
– А ви мені казали також свого часу, як тут присутній пан Скшетуський, коли йому Богун любаску захопив, і її і помсту занехаяв, бо батьківщина в нужді. Хто з кимось спілкується, сам таким стає, я ж до ваших порад прислухався й їм слідувати прагну.
– Бодай би вас Божа Матінка нагородила так само, як і пана Скшетуського! – посерйознішав пан Заглобa. – Я від усієї душі бажав би, щоб ваша наречена була тепер у пущі, а не в пазурах Богуслава.
– Дурниці, – зронив пан Володийовський, – знайдете ще її!
– Мені треба не лише її знайти, а й її прихильність повернути.
– Одне прийде за другим, – промовив пан Міхал, – хоч би й довелося її силоміць повертати, як тоді. Пам’ятаєте?
– Такого я більше не зроблю!
Тут пан Кміциц зітхнув важко, але за хвилину зронив:
– Не лише її не повернув, а й ще одну Богуслав у мене відібрав.
– Чисто тобі турок! Як мені Бог милий! – зарепетував пан Заглобa.
Але пан Володийовський став випитувати:
– Кого маєте на увазі?
– Ех, довго розказувати, – відмахнувся пан Анджей. – Була одна дівчина, дуже гарна, в Замості, котра панові старості калуському дуже до смаку прийшлася. А він сестри, княгині Вишневецької, як вогню, боїться, і не смів при ній занадто руки розпускати, тому замислив ту панночку вислати зі мною, ніби до пана Сапєги, за спадком у Литві. А насправді хотів її за півмилі за Замостям відібрати і в десь у глушині сховати, де ніхто б його пристрастям не міг нашкодити. Але я цей його намір розгадав. «Хочете з мене, – подумав я, – звідника зробити? Чекайте ж!» Його людей канчуками нагодував, а панночку цілу та неушкоджену до пана Сапєги відвіз. І скажу вам, дівчина ця красна, як щиголь, але чесна. Я також уже інший чоловік, ніж мої компанійці! Змилуйся, Боже, над їхніми душами! Давно вже вони в сирій землі лежать!
– І що ж це була за панночка? – нетерплячився пан Заглобa.
– З хорошого дому, вихованка княгині пані Вишневецької. Колись була заручена з литвином Підбийп’ятою, ви його знали.
– Ганнуся Борзобагатa!!! – вигукнув, схопившись із місця, пан Володийовський.
Пан Заглобa і собі схопився з купи повсті.
– Пане Міхале, вгамуйтеся!
Але пан Володийовський підстрибнув, як кіт, до пана Кміцица.
– І ви, зраднику, дали її захопити Богуславoвi?!
– Прошу мене не кривдити! – застеріг пан Кміциц. – Я відвіз її щасливо до гетьманa, піклувався про неї, як про сестру, а Богуслав відібрав її не в мене, а в іншого офіцера, з котрим пан Сапєгa її до своєї родини відіслав. Прізвище його було Ґловбич чи якось подібно, добре не пам’ятаю.
– А де він зараз?!
– Немає його, бо поліг. Так принаймні офіцери пана Сапєги повідомили. Я окремо з татарами за Богуславом ганявся, тому точно нічого не знаю. Але з вашої реакції бачу, що одна біда нас спіткала, одна людина нас скривдила, а оскільки так і є, то проти нього об’єднаймося, щоб спільно за кривду поквитатися. Великий він пан і великий лицар, але гадаю, що тісно йому буде в усій Речі Посполитій, якщо двох таких матиме ворогів.
– Ось вам моя рука! – гарячкував пан Володийовський. – Відтепер ми друзі до смерті! Хто його першим знай-де, той йому за двох заплатить. Дав би Бог мені першому, то я з нього крові наточу, це як амінь у молитві!
Тут пан Міхал так моторно став вусами ворушити і шаблю мацати, що пана Заглобу аж страх узяв, бо знав, що з паном Володийовським жарти кепські.
– Не хотів би я бути тепер князем Богуславом, – зауважив він за хвилину, – хоч би мені хтось усю Інфлянтy у володіння передав. Досить одного такого лісового кота, як пан Кміциц, мати проти себе, а тут ще й пан Міхал! Бa! Мало того, бо й я до вас приєднуюся. Моя голова, ваші шаблі! Не знаю, чи є такий магнат у християнському світі, котрий би перед такою могутністю не затремтів. До того ж і Господь Бог від нього нарешті відвернеться, бо не може такого бути, щоб на зрадника і єретика кари не було. Пан Анджей уже йому і так непогано лою за шкуру залив.
– Не заперечую, що здибала його від мене не одна конфузія, – підтвердив пан Кміциц.
І, звелівши наповнити келихи, розповів, як Сороку з полону звільнив. Змовчав лише те, що спершу до ніг Радзивілла кинувся, бо на сам спогад про цю подію кров його заливала.
Пан Міхал звеселів, слухаючи цю оповідь, а наприкінці промовив:
– Хай вам Бог помагає, Єндрею! З таким товаришем можна навіть до пекла йти! Лише погано, що не завжди будемо мати змогу разом ходити, бо служба є службою. Мене можуть вислати в один бік Речі Посполитої, вас – в інший. Невідомо, хто його першим дістане.
Пан Анджей помовчав.
– По справедливості, я мав би його одержати. Якщо тільки знову з конфузією не вийду, бо, соромно зізнатися, але я напряму цьому пекельникові протистояти не зможу.
– Та я вас усіх своїх прийомів навчу! – запропонував пан Володийовський.
– Або я! – підтримав пан Заглобa.
– Ні! Даруйте, пане, але волію в пана Міхалa вчитися! – відмовився пан Кміциц.
– Хоч він і лицар, але його пані Ковальська не злякається, хай там як! – втрутився пан Рох.
– Тихо будь, Роху! – цитьнув пан Заглобa. – Щоб тебе Бог своєю рукою за вихваляння не покарав.
– Овва! Нічого мені не буде!
Бідний пан Рох не був щасливим пророком, але добряче цієї миті в його макітрі затуманилося і готовий був весь світ на поєдинок викликати. Інші також пиячили без міри, собі на здоров’я, а Богуславoвi та шведам на погибель.
– Я чув, – торочив пан Кміциц, – що коли тільки цих шведів тут зітремо і короля захопимо, зараз же під Варшаву потягнемо. Потім уже точно буде і війні кінець. А після цього дійде черга і до електора.
– Оце воно! Так! Так! – промовив пан Заглобa.
– Я чув, як сам пан Сапєгa таке якось казав, а він, як великий чоловік, краще калькулює. То він нам сказав: «Зі шведом буде квітка! Зі септентронами також, але з електором не можна в жодні угоди бавитись. Пан Чарнецький, казав, з паном Любомирським підуть до Бранденбургії, а я з паном підскарбієм литовським у Пруссію електора, а якщо потім, казав, ми не приєднаємо Пруссію на віки до Речі Посполитої, то лише тому, що в канцелярії немає хоча б однієї такої голови, як пан Заглобa, котрий самостійно листами електорові погрожував».
– Так пан Сапєга сказав? – відкрив рота пан Заглобa, червоніючи від задоволення.
– Всі це чули. А я дуже цим втішився, бо та сама різка Богуслава вперіщить, й якщо не швидше, то тоді напевно його вже дістанемо.
– Тільки б із цими шведами якнайшвидше покінчити, тільки б покінчити! – потирав руки пан Заглобa. – Урвалося їм! Хай в Інфлянтy відступлять і репарації виплатять, то дамо їм спокій.
– Упіймав козак татарина, а татарин за голову тримає! – зареготав Ян Скшетуський. – Ще Карл у Польщі, ще Краків, Варшава, Познань і всі великі міста у його руках, а батько вже хоче, щоб відкуповувався. Гей, ще доведеться попітніти, перш ніж про електора подумаємо!
– А є ще армія Штейнбокa, і гарнізони, і Вірц! – докинув пан Станіслав.
– То чому ми тут сидимо зі закладеними руками? – спитав враз Рох, витріщившись. – Не можемо шведів відлупцювати?
– Але ж ти й бовдур, Роху! – зауважив пан Заглобa.
– Дядько завжди мене шпетить, а я, чесне слово, бачив човни біля берега. Можна було б переправитись і хоча б варту захопити. Темно, хоч в око стрель. Перш ніж очуняють, то ми вже повернемося, і нашу здатність продемонструємо. Якщо не хочете, то я сам піду!
– Замахало мертве теля хвостом, диво над дивами! – промовив гнівно пан Заглобa.
Але панові Кміцицу зараз же ніздрі стали роздиматися.
– А непогана думка! Непогана думка! – промовив він.
– Непогана для челяді, але не для поважної особи. Люди, майте пошану до себе самих! Та ви ж полковники якісь, а хочете, як розбишаки, повеселитися.
– Звісно ж, не дуже личить! – задумався пан Володийовський. – Краще спати ходімо, бо вже пізно.
Всі погодилися з цією думкою, зараз же клякнули до молитов і стали їх уголос відмовляти. Після цього повкладалися на повсті і скоро вже заснули сном праведників.
Але годиною пізніше схопилися всі на рівні ноги, тому що гуркіт пострілів пролунав за рікою, після чого гомін, вереск вчинився в усьому таборі пана Сапєги.
– Ісусе, Маріє! – залементував пан Заглобa. – Шведи наступають!
– Та що ви таке кажете! – відповів, хапаючись за шаблю, пан Володийовський.
– Роху, ти де? – покликав Заглобa, котрий у нагальних випадках любив мати «небожа» біля себе.
Але Рохa в наметі не було.
Вибігли всі на мaйдaн. Юрба вже товпилася перед наметами й усі подалися на річку. На тому боці виднілися спалахи вогню та гуркіт став усе гучніший.
– Що сталося? Що діється? – питали у варти, яку порозставляли рясно біля берега.
Але ті нічого не бачили. Один із жовнірів розповів, що чув, немовби щось шубовснуло у воду, але що туман висів над водою, то не міг нічого розгледіти, і не хотів від одного сигналу здіймати тривогу в усьому таборі.
Пан Заглобa, вислухавши повідомлення, схопився за голову з відчаєм.
– Рох поплив до шведів! Обіцяв варту захопити!
– Заради бога! Це можливо! – погодився пан Кміциц.
– Заб’ють мені хлопа, як Бог на небі! – бідкався пан Заглобa. – Шановне панство, чи немає якогось порятунку? Ісусе Христе! Та він, як золото найщиріше! Немає такого другого чолов’яги в обох військах. Що йому в дурну довбешку стрельнуло?! Матінко Бoжa, вирятуй його з цих тарапатів!..
– Може, й припливе, бо туман густий! Не побачать його!
– Я тут чатуватиму навіть і до ранку. Богородице Діво! Матір Божа!
Тим часом постріли на протилежному березі вщухли, вогонь поступово згас і вже за годину запанувало глухе мовчання. Пан Заглобa метався берегом річки, як курка, що каченят водить, і рвав собі рештки волосся з чуприни, але даремно чекав, даремно бідкався. Ранок вибілив річку, врешті сонце зійшло, а Рох не повертався.
О проекте
О подписке