IV. НА ДОРОЗІ

Бандурист з поводатирем. – Валка поселенців осадчого Старочудного. – Пісня. – Дорога на Хорошів. – Погоня. – «Добре підвіз москаля!»

Надвечір з пасіки Журавля вийшов старий сліпий бандурист. Видно було, що він колись був високою, дужою людиною, але тепер вже трохи зігнувся і важко спирався на плече босоногого хлопця повода-тиря у великому брилі, насунутому хлопцеві аж на очі. Бандурист ішов, підвівши голову і невидющими очима дивився перед себе.

Коли вони підійшли до Бєлгородської криниці, коло неї стояло чоловіка десять озброєних москалів і розпитували щось у молодиць, що брали з криниці воду.

Сліпий з поводатирем не піднялися в старий город, що своїми дерев’яними стінами висився праворуч над ними, а пішли берегом річки, обійшли город і зайшли у новий остріг стіни, що його три роки тому збудував воєвода, Сухотін. Серед вулиць і по дворах стояли вози з майном, плугами, боронами й домовим скарбом. Це була валка поселян з осадчим Старочудним, про якого приказний дяк казав воєводі.

Сонце вже сіло і над городом стояла тепла літня сутінь. Вогники багаттів блимали поміж возами поселян; молодиці та дівчата зустрічали худобу, що поверталася з паші додому; повітря було повне диму й запаху страви. Собаки поселян кидалися на перехожих, гризлися й міряли свої сили з місцевими псами. Блідий місяць вже стояв над городом.

Бандурист та хлопець швидко йшли поміж возами, поспішаючи, поки не зачинилися ворота острогу. Потім перейшли греблю і вийшли на дорогу, що вела на Хорошів. На дорозі не було нікого, і вона білуватим піском своїм виблискувала при блідім світлі місяця. Трохи згодом вони побачили мажу, що стояла серед дороги. Чорна тінь від мажі падала на дорогу незграбною плямою. Коли бандурист та хлопець підійшли до неї, від мажі з тіні одійшли два чоловіки з рушницями і запитали подорожніх:

– Хто іде? Що за люди?

Бандурист та хлопець спинилися.

– Це батько! – шепнув поводатир бандуристові.

– Мовчи! – тихо відповів той, а потім голосно сказав:

– Добрий вечір! А скажіть, будь ласка, чи сюди дорога на Жу-равлівку?

– А ви хто такі? – знову запитав чоловік з рушницею,

– Сліпий з поводатирем.

– Мабуть, у тебе, діду, і поводатир сліпий, що завів тебе сюди. Хіба ж це дорога на Журавлівку? Це – дорога на Хорошів.

– На Хорошів? Ти скажи… Хоч ночуй серед дороги. Ач куди завів, капосний хлопець. Ну, що тепер робити? Було б заночувати у городі: там у мене й чоловічок знайомий є, Наливайко Семен. Та й діло є до нього… – бурмотів дід.

– А нащо тобі Наливайко Семен? – підозріло запитав чоловік з рушницею.

– Та так… діло є…

– Яке? – грізно вже запитав чоловік.

Видно було, як старий затрусився від жаху.

– Хто це? Хто це? – голосно зашепотів він, нахиляючи до хлопця. – Чи не розбишаки які?

– Кажи, яке діло у тебе до Семена Наливайка?

– Діло?.. – мимрив дід. – Та ось яке: кланявся йому мурза ногайський з того світу, що тягав його колись на аркані коло Тору!

– Тьху, чортяка! – вилаявся чоловік, – я й не впізнав тебе… А це – Дороше?

– Це – я, тату! – засміявся поводатир і зняв бриля.

– Це ти, Дороше? – почувся дівочий голос з возу.

Дорош, придивившись, побачив свою старшу сестру, що підвелася й дивилася на нього з мажі.

Батько Дорошів, знявши шапку, цілувався з запорожцем.

– А… – сказав другий чоловік, що досі стояв мовчки коло До-рошевого батька, – це мій молодчик Дорош. Так ось на кого чекав Семен серед дороги. Ти що це, у поводатирі найнявся?

– У поводатирі!

– Дивні діла твої, Господи. Нічого не розумію.

– Сідай на воза, дяче, потім зрозумієш, – весело сказав Наливайко.

Але бакаляр не поліз на воза, і мажа, поскрипуючи, рушила з місця, а коло неї пішли чоловіки. Бандурист ішов тепер легко й рівно, а головне без поводатиря. Бакаляр, що йшов поруч, скоса поглядав на бандуриста й ніяк не міг второпати, в чому діло. Він іноді намагався обігнати бандуриста і наче непомітно заглядав йому в вічі, та ледве він кидав погляд на нього, бандурист закочував баньки, і перед бакаляром при блідім світлі місяця були невидющі очі сліпця. Нарешті бакаляр не витримав і спитав:

– Скажи, добрий чоловіче, як це ти, сліпий, та ще поночі, так добре йдеш по дорозі?

– А мені однаково, що вночі, що вдень.

– Мабуть, неоднаково, бо вдень ти ходиш з поводатирем, а вночі сам.

– А це мене воєвода ваш навчив так ходити.

– Чи не батогами часом?

Бандурист засміявся:

– Ти думаєш, пане бакаляре, що й нам субітки дають, як ти своїм школярам? У нас, друже, не так: прикують до стовпа ланцюгом та киями.

– Еге-ге! – сказав бакаляр, – тепер і я бачу, що ти за нічний птах. Ти часом не з тих птахів, що кричать: «Пугу! пугу!»

– Козак з Лугу! – відгукнувся з мажі Дорош.

– Ач… це вже пугаченя обізвалося.

– Трохи з тих, – відповів запорожець.

Розмовляючи таким чином, подорожні зайшли у ліс лісовою дорогою. Місяця не було видно і під деревами лягла густа тінь. Ліс легенько шумів; серед кущів, як зелені зірки, маячіли вогники світляків. Запорожець раптом спинився й прислухався.

– Що таке? – спитав Наливайко.

– Я чую тупіт.

Всі прислухалися. З темряви теплої ночі ззаду них долинуло ледве чутне тупотіння.

– Хто б це був?

– Це погоня, – сказав запорожець. – Я заховаюся в кущах, а ви потихеньку йдіть.

Він звернув з дороги й зник у темряві лісу. Тупіт погоні ставав усе дужчий і трохи згодом до мажі, ледве не наскочивши на неї, підскакала ватага їздців.

– Стой! – закричав хтось з їхнього гурту, хоч мажа давно стояла нерухомо серед дороги.

– А ви хто такі? – запитав Наливайко.

– Государєви служилиє люді; а ви самі кто будєтє!

– Козак Харківського полку Семен Наливайко та пан бакаляр Цурка.

– Нєчістая сіла носіт вас по лєсу. Куда єдєтє?

– Туди їдемо, де вас нема! – грубо відповів Наливайко.

Москалі ближче присунулись до подорожніх.

– Поговорі мнє!

Але Наливайко вже сам схаменувся, зрозумівши, що так балакати з десятком озброєних їздців серед ночі та ще в лісі не годиться, і через те значно м’якше сказав:

– Ідемо до себе на винницю.

– А на тєлєгє кто?

– На якій телезі?

– Телезі, телезі… Тарабарщина… Ну, на возу, что – нє поні-маєш?

– Син та дочка.

– А слєпого с поводирьом нє відалі? Когда виєхалі із города?

– Ще завидна… А сліпого з поводатирем не бачили. Бачив якогось старця з хлопцем, так старець зовсім не сліпий.

«Нащо тато так кажуть, – подумав Дорош, – сказали б, що не бачили, та й годі».

– Так, так… – сказав москаль, – так он совсєм нє слєпой?

– Де там сліпий! Ми тільки з города, а він стоїть, на річку дивиться. А що, каже, як перейти цю греблю, чи дійдеш до Панасів-ки? – Дійдеш, кажу. Так він уперед чимчикує, а хлопець за ним ледве встигає. Де там сліпий!

Їздці згуртувалися ближче один до одного і пошепки забалакали враз.

– Нє врьот лі? – долетів до Дорошевого вуха скептичний голос одного з москалів.

– Каби врал, сказал би, что нє відєл, – відповів інший.

– Так ти говоріш, на Панасовку пашол слєпой?

– Який сліпий? Він не сліпий.

– Ну тот… старік с мальчіком?

– Старець? А хто його знає. Питав дорогу на Панасівку, а куди пішов – не знаю.

– Ну, ладно… Поворачівай назад, рєбята!

Москалі повернули коней і поскакали назад.

«Добре підвіз москаля батько, – подумав Дорош, – я б так не збрехав».

Подорожні прислухалися, поки зовсім не затихло кінське тупотіння.

– Цоб! – гукнув на воли Наливайко.

«А як же запорожець? Чом його не підождати?» – подумав Дорош. Він підвівся й прислухався. Раптом спереду на дорозі спалахнув вогник. Коли на хвилинку він блимнув удруге, Дорош побачив вусате обличчя запорожця, що стояв серед дороги й запалював люльку. Дорош почув легенький запах тютюну, зарився в сіно і трохи згодом заснув.

V. НА ВИННИЦІ

Винниия Наливайка. – Купання. – Вепр. – Бровко. – Балачки про Хмельниччину. – Козак Жменя. – Подорожній. – Оповідання подорожнього про турецьку неволю. – Вудкарі. – Знову москаль у соболевій шапці

Коли Дорош прокинувся, був уже ранок. Мажа стала серед невеликої лісової галявини. Випряжені воли стояли коло корита і їли барду. Під грушею, що стояла край галявини, курився вогник, а над вогником, на двох кілках міцно вбитих у землю, на перечці висів казан. Коло казан навколішках стояла Галя і, нахилившись, роздмухувала вогонь. Біляве волосся впало їй на чоло, обличчя почервоніло з натуги. Вона була дуже гарна в цю хвилину, а Дорош, як і всі брати, не помічав краси сестри. На другому краю галявини стояла соснова брусована винниця, де були чани та діжки, а коло неї рублена комора і хата для винників, що мешкали тут. Сонце ще не вийшло з-за лісу, і на галявині лежала ранкова сутінь. Уся галявина заросла бур’янами та споришем, бо де оселилася людина, обов’язково за нею з’являлись бур’яни та спориш, нищили всі трави, що росли тут досі, і розташовувались, наче дома. Під хатою на ряднах, вкрившись свитками, спало чоловіка п’ять робітників з винниці.

З лісу вийшов запорожець з оберемком хмизу на плечах. Він підійшов до багаття й скинув оберемок на землю. Вуси його знову були чорні, як дьоготь, і сьогодні б ніхто не пізнав у цьому молодці вчорашнього діда. Він трохи постояв коло Галі, дивлячись, як вона намагалася роздмухати вогонь, а потім сказав:

– Давай, дівчино, я розпалю. Це діло знайоме більше козакові.

Він ліг на живіт, і за кілька хвилин багаття весело запалало на галявині.

Батька й бакаляра не було коло винниці, але Дорош добре знав, де вони: з лісу один за одним загуркотіли постріли з рушниць.

– Ач, палять, – сказав запорожець, – наче Кизикирмен беруть.

Він підвівся і обличчя його було червоне, як і той вогонь, що він щойно роздмухував.

– Прокинувся? – спитав він Дороша, що підвівся на мажі. – Ходімо купатися; я тобі покажу, як лежати на воді.

Нема нічого кращого за купання вранці в тихій лісовій річці. Вода здається зеленою, але це від того, що в ній одбилися верхів’я дерев. Кущі ожини позвисали з правого крутого берега річки так, що, підпливши, можна, держачись руками за віти, брати ягоди просто ротом. А в заводі, що була вже осяяна сонцем, розкинуло своє широке листя біле й жовте латаття. По листях, наче по землі, бігала якась маненька пташка.

Коли Дорош та запорожець підійшли до піщаного берега, дві дикі кози, зайшовши по коліна в річку, пили воду. Побачивши людей, вони дременули набік і зникли в лісі.

Дорош, влізши у річку, боявся, чи не забув він, як плавати, але страх його був марний: хто раз навчився плавати, той не забуде до самої смерти. Запорожець ліг на воду, витягнув ноги й склав руки на грудях. Хлопець штовхнув його, і він поплив, як колода. Але лежати на воді так і не навчився Дорош. Коли він лягав, як запорожець, на воду, ноги його мимоволі йшли долу і йому доводилося підсобляти собі руками, щоб вдержатися на воді. Зате він навчився добре пірнати і, пірнаючи, нарвав цілий пучок білого жовтого латаття для Галі.

Коли вони повернулися до винниці, на галявині вже клекотів казан, а Наливайко та пан бакаляр за допомогою винників смалили убитого підсвинка-вепра. Галя розіслала на траві під грушею рядно і ставила пляшки з горілкою, чарки й ложки для куліша. Тут же перед Галею сидів пес Бровко, що якимсь чудом опинився тут з мотузком на шиї. Він привітно махав хвостом і солодко поглядав оком на вепра, а другим на книш, що в той час тримала в руці Галя.

– Бровко! – крикнув Дорош, – і ти тут?

Бровко облизнувся й дужче замахав хвостом.

– Так от, сучий собако, – обізвався Наливайко, – я його взяв на мотуз і прив’язав коло хати. Нехай, мовляв стереже господиню. А він і тут знайшов нас.

Бровко, наче розуміючи, що балакають про нього, і ще сильніше крутнув хвостом, але не ворухнувся з місця: дужче од Наливайко-вого мотузка держала його коло себе вепряча туша, що на неї він покладав великі надії, і не помилився. Коли почали розбирати вепра, багато куснів припало на долю Бровка, так що він сам роздувся, як кабан і ледве ноги волочив.

Кабанятина зашкварчала над багаттям і, коли вона засмажилася, настала нарешті та щаслива хвилина, якої ще з учора жадала бака-лярова душа: чарка з свіжою піною заходила по руках. Бакаляр узяв тріску, запалив і підніс до чарки з горілкою: горілка зайнялася блідим блакитним вогнем.

– О… Тепер я бачу, що це горілка! – сказав бакаляр. – Ну, Господи благослови… – він дмухнув і вихилив чарку.

– Е… – сказав старий винник, що пив більш за всіх і не п’янів. – Не пив ти, дяче, лядської старки. Я сам курив цю горілку, але скажу, що перед старкою вона, як вода з річки.

– А де ти пив лядську старку?

– Ну, де пив… Хіба мало пошарпали ми з Хмелем лядських замків? Був у нас у ватазі козак Жменя. Так той, бува, як дірветься до винового льоху, підійде до бочки, та й гряне в бочку з пістоля. «Ану, – каже, – покуштуємо панського пійла!» А вино цівкою сажні на два б’є з дірки. Підставить рота під цівку, покуштує трохи, плюне. «Погане, – каже, – ану, інше, чи не краще буде?» Та знову з пістоля. Дзюрчить, як струмок, воно; а ми по коліна в горілці та вині й ходимо. І пропав той Жменя в льоху, – роздумливо додав винник, – а добрий козак був…

– Пропав?

– Пропав. Це було вже тоді, як повстали на Волині і наш загін з отаманом Кривоносом, визволяючи людей від лядської неволі і прилучаючи до себе повстанців, гнав ляхів на Полісся.

Після недовгої облоги взяли ми якось невеличкий замок пана Пухальського. Невеличкий і панок був Пухальський, але вина й горілки в льоху у нього було до біса. Дав нам погуляти отаман в замку години зо три, бо поспішав далі, маючи на думці наздогнати князя Ярему Вишневецького. Викотили ми бочок з п’ять з льоху, повибивали днища та й гуляємо. П’ємо, хто чаркою, хто шапкою, а я молодий був, дурний, скинув чобіт, та чоботом. А потім до льоху. Потрощили бочки зі старкою і випустили горілку. Дух такий пішов, що й не встоїш. Від одного духу п’яний будеш. Коли чуємо, хтось у темному куточку: «Ап-чхи! ап-чхи!» – «Хто там! – кричимо, – вилазь!». А воно мовчить. «От я його вижену», – каже Жменя, та з пістоля в куток як торохне. «Ой!» – крикнув хтось з кутка, та так тонко й голосно. А там баба! Далебі баба! А тут чуємо з двору гука отаман: «До зброї, хлопці, до зброї!» Ну, тут нема чого чекати, треба бігти. «Чуєш, – кажу я Жмені, – гасло «до зброї»? Виходь!» – «Зараз, – каже, – тільки бабу витягну». Та взяв смолоскип, що лежав у пригребиці, запалив його й поліз у куток, де була жінка. Лізе Жменя по льоху, горілка хлюпає під колінами, а жінка верещить у кутку від жаху. І наступив Жменя коліном або на гвіздок, або на биту пляшку, бо раптом скрикнув і випустив смолоскип з рук.

Тут винник випив чарку, витер вуса і потягнувся за закускою.

– Ну? – нетерпляче спитав бакаляр.

– Ну… Старка спалахнула і згорів Жменя у льоху разом з жінкою, а я ледве вибрався з льоху, добре, що був тоді у пригребиці.

Оповідання винникове справило велике вражіння на слухачів, особливо на Галю та Дороша: вони виразно уявляли собі, як горить Жменя, а в кутку від жаху верещить нещасна полячка.

– Висипався хміль з мішка, наробив біди панам! – засміявся бакаляр, згадавши старе прислів’я.

– А що з того? – запитав запорожець, що ввесь час мовчав, слухаючи старого винника.

– Як що з того?

– А так… Ляхів побили, опинилися під воєводами. І на гетьманщині, і тут свої пани позаводилися.

– Е, братику, – відповів винник, – не бачив ти ще смаленого вовка, не знаєш ти лядської неволі. Там горілки не покуриш. Намолотив хліба – давай панові «осип»; маєш пасіку – плати «очкове» з вулика; хочеш пополовити риби – тягни до пана «ставщину»; змолов борошна – сип «сухомельщину». Там, брате, як тут, з рушниці не постріляєш, бо вся зброя одібрана і за всім доглядає дозорець. Багато ми їхнього брата дозорців поперевішували на гілках.

– Так, так… – підтакнув Наливайко.

– Постривай трохи і тут те ж буде, свої пани позаводять порядки. Але я не про те… Ти от що скажи, Семене: де твої ґрунти, де хата, де твоє село, що з нього ви з Хмелем ляхів повигонили? Усе зруйнували гетьмани, ляхи та москалі… А ти, старий чоловіче, – звернувся запорожець до винника, – ляхів бив, старку лядську чоботом пив замки Яреми та Пухальського руйнував, добував волю України, а сам тиняєшся по чужих кутках, горілку куриш та не собі. А своєї хати, свого кутка не маєш. «Висипався хміль з мішка…» Понасипали ви хмелю, та в чужі кишені…