Зізнання Рендольфа Картера

Повторюю вам, панове, ваші допити безплідні. Затримайте мене тут назавжди, якщо бажаєте; обмежте мою свободу, можете навіть стратити мене, якщо потрібна жертва, щоб умилостивити ілюзію, яку ви називаєте справедливістю; але я можу сказати не більше, ніж уже сказав. Усе, що пам’ятаю, я виклав із ідеальною відвертістю. Ніщо не спотворив, нічого не приховав, і коли щось залишається невизначеним, то тільки через темну хмару, яка затуманила мій розум, та хмара і туманна природа жахів, які вона принесла мені.

І знову кажу: не знаю, що сталося з Гарлі Ворреном, хоча мені здається, я майже впевнений, що зараз він перебуває в мирному забутті, якщо там існує така благословенна річ. Правда те, що упродовж п’яти років я був його найближчим приятелем і навіть розділив із ним дослідження невідомого. Не заперечуватиму (знайшовся свідок, нехай слабкий і ненадійний – моя пам’ять) нашого походу до піку Ґаїнсвіль, дорогою до Великого кипарисового болота, тієї огидної ночі, о пів на дванадцяту. Електричні ліхтарики, лопати, котушка дроту, що ми несли, – лише декорації тієї огидної сцени, спаленої моєю схибленою пам’яттю. Але потім, я змушений наполягти, не приховую нічого, вартого уваги, про те, чому мене знайшли наступного ранку на краю болота самотнім і ошелешеним. Ви стверджуєте, що ні на болоті, ні поруч мене не було нічого, що могло б вселити страх. Погоджуся, але додам, що воно було деінде, я ж бачив. Марева, жахіття, що заселили це видиво, або ж кошмар, сподіваюся, все, що зберіг мій розум про ті огидні години, коли ми опинилися там, куди не сягало людське око. І чому Гарлі Воррен не повернувся, він, або хоча б його тінь, або якась безіменна річ, яку я б навіть не ризикнув описати, позаяк лише він особисто міг усе розповісти.

Кажу ж, що знав про дослідження Гарлі Ворреном надприродного і до певної міри допомагав йому. У його великій колекції є купа дивних, рідкісних книжок про заборонене, я прочитав усі, видані мовами, які знаю, але їх було мало. Більшість книжок, мабуть, були арабською, а книга про лиходія-зрадника, придбана останньою і яку він завжди носив у своїй кишені, написана письменами, подібних до яких я навіть не бачив. Воррен ніколи не розповідав, про що в ній ішлося. Про його дослідження повторюся: навіть не здогадуюся, що саме він шукав. І чи не занадто це милосердно до мене, бо я не заслужив такого, враховуючи наші жахливі заняття, в яких я брав участь швидше під його впливом, ніж мав до цього справжню схильність. Воррен завжди домінував наді мною, інколи я навіть боявся його. Пригадую, як сіпався однієї ночі від страху перед жахливим походом, коли він виклав свою теорію, що деякі трупи не розкладаються, а залишаються нетлінними у своїх могилах тисячі років. Але я не боюся його тепер, бо підозрюю, що він пізнав жахи, недоступні моєму жалюгідному розуму. Тепер я вже боюся за нього.

І знову повторюся, що нічого не знав про його наміри тієї ночі. Звісно, книга, яку Воррен ніс із собою, – та сама антична книга з незрозумілими символами, що потрапила до нього з Індії місяць тому. Її ж треба було якось використовувати, але присягаюся, що не знаю, що саме ми мали знайти. Ваш свідок стверджує, що бачив нас о пів на дванадцяту на піку Ґаїнсвіль, дорогою до Великого кипарисового болота. Можливо, так і було, але моя пам’ять – свідок ненадійний. Усе розмито, і в моїй душі залишилася тільки одна-єдина картина, що могла виникнути лише набагато пізніше, ніж опівночі, – серпик виснаженого місяця застиг високо у захмареному небі.

Нашою метою було старовинне кладовище, таке давнє, що я аж тремтів від численних ознак давнини. Кладовище, розміщене у глибокому вогкому видолинку, зарослому рідкою травою, мохом і встелене кучерявими бур’янами, було заповнене смородом, який моя бездіяльна уява абсурдно пов’язала з вивітрюванням каміння. Ознаки запустіння й старезності траплялися всюди, і зауваження Воррена, що ми – перші живі створіння, які вторглися у смертельну тишу віків, здалося мені правдивим. Блідий ущербний місяць тьмяно визирав крізь нездорові випаровування, які, здавалося, виходили з катакомб, і в його слабких нерішучих промінцях я ледве міг розгледіти моторошні масиви античних плит, ваз, кенотафів^[3] і фасадів мавзолеїв, що руйнувалися, порослі мохом, з’їдені вологістю і частково приховані під брутальною розкішшю нездорової рослинності.

Перше яскраве враження у цьому жахливому некрополі: Воррен зупинився перед напівзруйнованою могилою і кинув на землю свої речі. Тоді я помітив у себе електричний ліхтарик і дві лопати, а у компаньйона, окрім ліхтаря, ще й переносний телефонний апарат. Ми не промовили жодного слова, місце й цілі здавалися визначеними, без найменшої затримки ми схопилися за лопати і почали розчищати траву, бур’яни, знімаючи землю з плаского архаїчного поховання. Коли ж ми повністю розчистили могилу, що складалася з трьох величезних гранітних плит, я відступив назад, щоб розглянути все краще, а Воррен, здавалося, подумки зайнявся розрахунками. Потім він обернувся до могили та, використовуючи лопату як важіль, спробував зазирнути під плиту, що лежала найближче до кам’яних руїн, які колись, імовірно, були пам’ятником.

Він не досяг успіху й звернувся до мене по допомогу. Вкупі ми розхитали камінь, а потім перевернули його.

Відсунувши плиту, ми виявили чорне провалля, з якого випірнули міазми – такі нудотні, що ми перелякано відсахнулися. Але за якийсь час ми підійшли до ями знову і вирішили, що випаровування не такі вже й нудотні. Ліхтарики освітили вогкі стіни та кам’яні сходи, на які крапала огидна гидота зсередини. І тоді моя пам’ять уперше зафіксувала вимовлене вголос. Воррен звернувся до мене низьким тенором, занадто незворушним для такої страхітливої атмосфери.

– Даруй, але я змушений просити тебе залишитися назовні, – сказав він, – адже буде злочином дозволити комусь із таким слабкими нервами спуститися вниз. Ти навіть не можеш уявити, хоч і читав про це, та й я тобі розповідав, що побачу і зроблю. Це пекельна робота, Картере, я турбуюся, чи зможе людина, не наділена чутливістю дредноута, хоча б поглянути на це і повернутися живим і нормальним. Не хочу тебе образити, і лише небо знає, наскільки я був би радий прихопити тебе з собою, але відповідальність лежить на мені, а я не можу тягнути клубок нервів (а ти і є клубок нервів) вниз до можливої смерті й божевілля. Кажу тобі, ти навіть не можеш уявити, на що це насправді схоже! Але присягаюся повідомляти телефоном про кожен свій крок – у мене вистачить дроту до центру Землі й назад.

Я ще чую в пам’яті ті холодно промовлені слова і ще можу пригадати свої протести. Здається, я відчайдушно хвилювався і намагався переконати товариша дозволити супроводжувати його у ті могильні глибини, але він виявився невблаганним. Навіть пригрозив взагалі відмовитися від спуску, якщо я продовжу наполягати, і ця погроза подіяла, бо лише він знав, що робити далі. Це я ще пам’ятаю, хоча й не знаю, що саме ми шукали. Я поступився, а Воррен розкрутив дріт і почав збирати обладнання. За його кивком я взяв апарат і сів на стару знебарвлену могильну плиту поруч із нещодавно розкритим отвором. Потім він потиснув мені руку, звалив на плечі котушку дроту і зник у крипті.

Ще з хвилину я бачив відблиски його ліхтарика і чув шелестіння дроту, що спадав за ним, але світло раптово зникло, так ніби він завернув за закрут кам’яних сходів, і звук майже також скоро завмер. Я був самотній і все ж прив’язаний до невідомих глибин чарівною ниткою, чия ізольована поверхня лежала під поновленим сяйвом виснаженого серпика місяця.

У світлі ліхтарика я постійно звірявся з годинником, з гарячковим неспокоєм вслухаючись у телефонну слухавку, але понад чверть години так нічого й не почув. Потім із телефону щось слабко затріскотіло, і я покликав приятеля тривожним голосом. Я був сповнений передчуттів, проте в словах, промовлених з тієї дивної оселі, було набагато більше тривоги, ніж будь-коли раніше я чув від Воррена, і не був до цього готовий. Він той, хто так спокійно залишив мене недавно нагорі, тепер тремтів і кликав знизу пошепки, зловісніше, ніж це був би гучний лемент: «Боже! Якби ти міг бачити те, що бачу я!»

Мені відібрало мову. Я міг лише німотно чекати. Тоді перелякані зойки пролунали знову:

– Картере, це жахливо… жахливо… неймовірно!

Цього разу голос не підвів мене, і я вилив у слухавку повінь запитань, що переповнювали мене. Я злякано повторював:

– Воррене, що там? Що там?

Іще раз пролунав голос мого товариша, хрипкий від страху і розведений присмаком розпуки.

– Я можу сказати тобі, Картере! Це поза людською свідомістю… Та я не смію тобі сказати… Людина не може дізнатися про це і вижити. Великий Боже! Я ще ніколи не думав про таке!

Знову німота врятувала мене від безмовного потоку тремтячих запитань. А потім пролунав голос Воррена у дикому переляку:

– Картере! Заради любові до Господа, поверни плиту на місце й негайно забирайся геть! Кидай усе, що робиш назовні, й давай драпака… Це твій єдиний шанс! Роби, що тобі кажуть, і не проси пояснень!

Я чув, але був здатен лише повторювати свої перелякані запитання. Навколо мене були могили, темрява і тіні; піді мною – якась небезпека за межами людського розуму. Але мій приятель був у більшій небезпеці, ніж я, і крізь страх я відчував певне обурення, що він вважає мене здатним покинути його зараз. Ще клацання – і після паузи жалюгідний лемент Воррена:

– Знищ його! Заради Бога, поклади плиту на місце і знищ його, Картере!

Голос мого компаньйона звільнив мене від паралічу.

– Воррене, тримайся! Я спускаюся!

У відповідь я почув зойк відчаю:

– Ні, ти не розумієш! Занадто пізно, це моя помилка. Засунь плиту на місце і втікай, нічого іншого ти або будь-хто не в змозі зробити.

Його голос знову змінився, стаючи дедалі тихішим і знаходячи безнадійну смиренність:

– Хутчій, перш ніж стане занадто пізно.

Я намагався не слухати його, намагався прорватися крізь параліч, що скував мене, і кинутися вниз на допомогу. Але його наступні слова заскочили мене все ще нерухомим у ланцюгах цілковитого жаху:

– Картере, поквапся! Це марно, ти повинен піти, краще один, ніж два… плита…

Пауза, клацання, слабкий голос Воррена:

– Уже майже… не будь затятим, сховай ці кляті сходи й утікай заради власного життя… Ти гаєш час… поки… Картере, ми більше не побачимося.

Тут шепотіння Воррена переросло у волання, крик поступово доріс до лементу, сповненого жахів століть:

– Проклинаю пекельні створіння… леґіони… Мій Боже! Бий! Бий! Бий!

Після цього – тиша. Я не знав, яку нескінченну вічність сидів приголомшеним; шепотіння, бурмотіння, зойки в телефоні. Знову й знову крізь вічність я шепотів, бурмотів, кричав і вигукував:

– Воррене, Воррене! Відповідай мені: ти там?

Пізніше я очуняв скутий неймовірним, майже незбагненним жахом. Я казав, що, здавалося, ціла вічність минула після лементу Воррена, який виголошував своє останнє попередження, і лише мій власний зойк розірвав цю огидну тишу. Аж тут у слухавці знову пролунало клацання, і я прислухався. Ще раз покликав у провалля:

– Воррене, ти там?

Відповідь затьмарила мій розум. Я не намагаюся, панове, пояснити ту річ, той голос… Не ризикну й описати деталі. Перші ж слова позбавили мене свідомості і вкинули в уявну порожнечу, що тривала аж до пробудження в лікарні. Маю лиш сказати, що голос був низький, пустельний, драглистий, віддалений, таємничий, жорстокий, позбавлений людського тембру. Що я маю сказати? Я чув його і не знаю при цьому про нього нічого, оскільки чув його, коли сидів, скам’янілий, на невідомому кладовищі, у порожнечі, серед стишених мелодій, занедбаних могил, заростей рослинності та випарів міазмів, чув добре із самих глибин цих розритих могил, що заслуговують на осуд, де я спостерігав безформний замогильний танок тіней під блідим ущербним місяцем.

Й ось він що сказав:

– Ти телепень, бо Воррен – мертвий!