Дорога, якою ми просувалися на верблюдах того ранку, описувала круту дугу, оминаючи дерев’яну будівлю поліційного відділку, пошту, аптеку й крамниці по ліву руку від нього, а потім завертала на південь і далі на схід, роблячи таким чином повний вигин й одночасно підіймаючись на плато, тож ми навіть не помітили, як опинилися віч-на-віч із пустелею, з підвітряного боку від Великої піраміди. Неначе якийсь циклоп збудував грандіозну споруду, східну грань якої ми зараз оминали, витріщаючись на долину з малими пірамідами, що простирається далеко внизу. Ще далі, на схід від цих пірамід, поблискував вічний Ніл, а на захід від них мерехтіла вічна пустеля. Зовсім поруч із нами загрозливо височіли три головні піраміди. У найбільшій із них було цілком відсутнє зовнішнє облицювання, й оголилися величезні брили, що становлять її основу. У двох інших тут і там виднілися добре підігнані шматки облицювання, завдяки якому вони свого часу виглядали дуже гладкими й акуратними.

Ми спустилися до Сфінкса і застигли перед ним, неспроможні зронити ні слова, неначе зачаровані його важким незрячим поглядом. На його могутніх кам’яних грудях ледь вирізнявся символ Ра-Горахті, за зображення якого помилково приймали Сфінкса в епоху пізніх династій, і хоча табличка між величезними лапами чудовиська була вкрита піском, ми згадали слова, написані на ній Тутмосом IV, і про марево, що відвідало його, коли юнак був спадкоємцем престолу. З цього моменту посмішка Сфінкса стала вселяти в нас неусвідомлений жах, і в нашій пам’яті спливали леґенди про підземні переходи під велетнем, що тягнуться глибоко-глибоко донизу, в такі безодні, про які навіть страшно подумати, безодні, пов’язані з таємницями давнішими, ніж той Єгипет, що його розкопують сучасні археологи, і мають зловісний стосунок до існування в стародавньому пантеоні Нілу потворних богів із головами тварин. Саме цієї миті я вперше задав собі дурне запитання, все жаске значення якого прояснилося лише багато годин потому.

Тим часом до нас стали долучатися й інші туристи, і ми пройшли до похованого під горами піску Храму Сфінкса. Він розташований за п’ятдесят ярдів на південний схід від велетня, і я вже згадував його як парадний вхід до коридора, що провадить до поховального храму Другої піраміди, розташованого на плато. Значна частина храму все ще залишалася нерозкопаною, і хоча нас провели сучасним коридором до алебастрової галереї, а звідти – до вестибюля з колонами, я став підозрювати, що Абдул і місцевий служитель-німець показали нам далеко не все, що заслуговувало на увагу. Потім ми здійснили традиційну прогулянку плато з пірамідами, в ході якої оглянули Другу піраміду з характерними руїнами поховального храму на схід від неї. Третю піраміду з її мініатюрними південними супутницями і зруйнованим східним храмом; кам’яні надгробки і могили представників четвертої і п’ятої династій; і, нарешті, знаменита гробниця Кемпбелла, що зяяла чорним проваллям у п’ятдесят три фути завглибшки, із саркофагом, що затаївся на дні. Один із наших погоничів очистив його від піску, спустившись у запаморочливу безодню на линві.

Раптом до нас долинули зойки з боку Великої піраміди, де групу туристів буквально тримала в облозі юрма бедуїнів, котрі навперебій пропонували продемонструвати швидкість у пробіжках на вершину піраміди і назад. Рекордний час для такого підйому і спуску, подейкують, становить сім хвилин, однак декотрі добре треновані шейхи із синами запевняли нас, що зможуть укластися в п’ять, якщо тільки їм запропонують, так би мовити, необхідний стимул у вигляді щедрого бакшишу.

Ніякого стимулу вони не отримали, зате Абдул на наше прохання завів нас на вершину піраміди, звідки відкривався неперевершено величний вигляд не лише на Каїр, що вирізнявся на віддалі на тлі фортечної стіни золотисто-лілових пагорбів, які утворюють таку собі корону для нього, але і на всі піраміди в околицях Мемфіса від Абу-Роаш на півночі до Дашура на півдні. Саккарська ступінчаста піраміда, яка є перехідною формою між невисокою штабою і власне пірамідою, спокусливо чітко вимальовувалася в далечіні серед пісків. Саме поряд із цією перехідною спорудою свого часу виявили знамениту гробницю Пернеба, тобто більше, ніж за чотириста миль на північ від рівнини Фів, де лежить Тутанхамон. І я вкотре вже немов онімів, охоплений невимовним тремтінням. Глибока давнина, що підступає з усіх боків, і таємниці, які, здавалося, зберігала в собі й плекала кожна з цих пам’яток старовини, сповнили мене таким благоговінням і почуттям нескінченності, яких я ніколи раніше не відчував.

Утомлені сходженням і надокучливими бедуїнами, поведінка яких виходила за межі будь-якої пристойності, ми вважали за щастя позбутися нудних і втомливих екскурсій в середину пірамід, куди вели дуже тісні й задушливі проходи, якими можна було пересуватися лише навкарачки. Тим часом на наших очах кілька особливо витривалих туристів готувалися до відвідин найбільшого з меморіалів піраміди Хеопса. Заплативши з лишком і відпустивши свій місцевий ескорт, ми пустилися в зворотний шлях під спекотним післяполуденним сонцем і опікою вірного Абдула Раїса. І тільки пройшовши половину шляху, пошкодували про свою недопитливість. Бо про нижні коридори пірамід, коридори, про які не згадують у путівниках, розповідали найфантастичніші чутки. Відомо було також те, що археологи, котрі відкрили ці коридори й узялися за їхнє обстеження, тут же заблокували входи до них і тепер тримають місце, де вони є, в таємниці.

Природно, усі ці плітки були здебільшого безпідставними, принаймні на перший погляд. І все ж та завзятість, із якою наполягали на забороні на відвідини пірамід ночами, а найбільше нижніх ходів і крипти Великої піраміди незалежно від часу доби, спонукала до певних роздумів. Утім, що стосується другої заборони, то її причиною, ймовірно, слугувало застереження, що психологічний вплив на відвідувача може виявитися занадто відчутним. Бідолаха, котрий зігнувся в три погибелі, почуватиметься ніби похованим під гігантською кам’яною горою, де єдиний зв’язок із зовнішнім світом – вузький тунель, яким можна пересуватися лише повзком і вхід у який будь-якої миті може бути завалений у результаті випадковості або через злостиві дії. Одним словом, усе це виглядало настільки загадково й інтригуюче, що ми вирішили за першої ж нагоди ще раз навідати ті піраміди. Мені ця нагода випала набагато швидше, ніж я міг сподіватися.

Того ж вечора, коли наші супутники, трохи потомлені напруженою програмою дня, влаштувалися на відпочинок, ми з Абдулом пішли пройтися мальовничими арабськими кварталами. Я вже милувався ними при світлі дня, і мені аж свербіло дізнатися, як виглядають ці вулиці й базари в сутінках, коли чергування соковитих густих тіней із м’якими західними променями має лише підкреслювати їхню чарівність і ефемерність. Натовпи перехожих рідшали, але в місті було, як і раніше, велелюдно. Проходячи базаром мідників Сукен-Накхасін, ми натрапили на компанію бедуїнів-гультіпак, котрими, за всіма ознаками, верховодив зухвалий чолов’яга з грубими рисами обличчя і в хвацько зсунутій набакир фесці. Він іще здалеку нас помітив, і судячи з погляду, аж ніяк не доброзичливого, яким він обдарував Абдула, мого вірного провідника тут добре знали, ймовірно, його вважали глузливим і зарозумілим.

Можливо, молодика обурювала та дивна копія напівпосмішки-напівсмішка Сфінкса, яку я сам доволі часто помічав на обличчі Абдула і яка викликала в мені цікавість у поєднанні з роздратуванням; а може, йому був неприємний глухий, ніби змагальний резонанс голосу мого провідника. Як би там не було, обмін лайками і згадуванням імен рідних і близьких відбувся негайно і був доволі жвавим. Цим, однак, справа не скінчилася. Алі Зіз, як назвав Абдул свого кривдника, коли не вживав вигадливіших прізвиськ, став смикати мого супутника за халат, той не забарився з відповідною дією, й ось уже обоє ворогів самовіддано лупцювали один одного. Ще трохи, і зовнішній вигляд суперників неабияк зіпсувався б, тим більше, що вони вже втратили свої головні убори, які є предметом священних гордощів обох, аж тут втрутився я і силою розборонив забіяк.

Спершу обидві сторони не вельми прихильно поставилися до моїх дій, однак, урешті-решт, нехай не мир, але перемир’я таки відбулося. Опоненти в похмурій мовчанці стали приводити до ладу свою одежу. Трохи охолонувши, кожен із них набув шляхетного вигляду, така різка зміна ще й як вражала. Потім вороги уклали своєрідну угоду честі, яка існує в Каїрі, як я незабаром дізнався, за традицією, освяченою століттями. Відповідно до домовленості суперечку необхідно було залагодити за допомогою нічного поєдинку на п’ястуках на вершині Великої піраміди, коли мине достатньо часу після відходу останнього аматора перегляду пірамід при місячному сяйві. Кожен із дуелянтів зобов’язувався привести із собою секундантів, поєдинок мав розпочатися опівночі і складатися з кількох раундів, проведених в якомога цивілізованішій манері.

Багато було в згаданих умовах такого, що викликало в мені жвавий інтерес. Дуель вже сама по собі обіцяла бути не просто яскравим, але й унікальним видовищем, а коли я уявив собі сцену боротьби на цій стародавній горі, що височіє над допотопним плато Ґізи, при блідому сяйві місяця, моя уява розпалилася ще дужче, змусивши затремтіти в мені кожну жилку. Абдул охоче погодився узяти мене в число своїх секундантів, і весь вечір ми нишпорили з ним усілякими кублами у дуже підозрілих дільницях міста, переважно в північно-східній частині садів Езбекії, де він виловлював по одному запеклих головорізів і формував із них добірну зграю, яка мала стати, так би мовити, тлом баталії. Уже минула дев’ята, коли наша компанія верхи на віслюках, названих на честь таких правителів і іменитих гостей Єгипту, як Рамзес, Марк Твен, Дж. П. Морґан і Міннігага^[13], неквапливо рушила лабіринтами вулиць, минаючи то східні, то європейські квартали. По мосту з бронзовими левами ми перетнули каламутні води Нілу, помережані лісом щогл, і замисленим легким галопом попрямували обсадженою лебахіями дорогою, що веде до Ґізи. Наш шлях тривав трохи більше двох годин. Під’їжджаючи до потрібного місця, ми зустріли залишки туристів, котрі поверталися до Каїра, і привітали останній трамвай, що йшов туди ж. Нарешті ми залишилися віч-на-віч із ніччю, минулим і місяцем.

А потім перед нами виросли лячні гори пірамід. Здавалося, вони таїли в собі якусь споконвічну загрозу, чого я не помітив раніше, при денному світлі. Тепер же навіть найменша з них містила в собі якийсь натяк на щось потойбічне. Утім, хіба не в цій саме піраміді за часів шостої династії поховали царицю Нітокріс, підступну Нітокріс, котра якось запросила всіх своїх ворогів до себе на бенкет до храму під Нілом і втопила гостей, наказавши відкрити шлюзи? Я згадав, що про Нітокріс серед арабів розповідають дивні побрехеньки і що за певних фаз місяця вони оминають Третю піраміду. Та й чи не цю царицю мав на увазі поет Томас Мур, коли складав такі рядки (їх люблять повторювати човнярі Мемфіса):

 
Підземна німфа щось ховає
В криївках в водах-дармоїдах.
Коштовні камені та перли має
Володарка своєї піраміди.
 

Хоча ми і поспішали, та Алі Зіз і його прибічники виявилися спритнішими. Ми ще здалеку помітили їхніх віслюків: силуети тварин чітко вирисовувалися на тлі пустельного плато. Замість того, щоб прошкувати прямою дорогою до готелю «Мена-гаус», де нас могла побачити і затримати сонна і не надто злісна поліція, ми завернули до Кафрел-Хараму, убогого тубільного селища, розташованого поруч із Сфінксом, що слугувало місцем стоянки для віслюків Алі Зіза. Брудні бедуїни прив’язали верблюдів і віслюків у кам’яних гробницях почту Хефрена, а потім ми видерлися скелястим схилом на плато і пісками пройшлися до Великої піраміди. Араби гучним роєм обсипали її з усіх боків і стали підійматися стертими кам’яними сходами. Абдул Раїс запропонував мені свою допомогу, але я не мав у ній потреби.

Майже кожен, хто мандрував Єгиптом, знає, що споконвічна вершина піраміди Хеопса поїдена століттями, в результаті чого залишився плаский майданчик у дванадцять ярдів периметром. На цьому крихітному острівці ми і розмістилися, утворивши ніби живий ринг, і вже за кілька секунд блідий місяць пустелі сардонічно щирився на поєдинок, який, якщо не брати до уваги характеру вигуків із боку уболівальників, цілком міг би відбуватися в будь-якому американському спортивному клубі нижчої ліги. Тут так само, як і в нас, не відчувалося нестачі у заборонених прийомах, і, на моє не цілком дилетантське око, практично кожен випад, удар і фінт волав про те, що супротивники не вирізняються розбірливістю в методах. Усе це тривало дуже недовго, і, незважаючи на свої сумніви щодо використаних прийомів, я відчув щось на кшталт гордощів за свою власність, коли Абдула Раїса оголосили звитяжцем.

Примирення відбулося з блискавичною швидкістю, і серед обіймів, пиятик і співів, що сталися опісля, я був готовий засумніватися в тому, що сварка була справжньою. Як не дивно, але мені також здалося, що я більшою мірою приковую до себе увагу, ніж колишні антагоністи. Користаючи зі своїх скромних пізнань в арабській, я виснував із їхніх слів, що вони плещуть язиками про мої професійні виступи, на яких я демонструю своє вміння звільнятися від найміцніших пут і вибиратися з імпровізованих казематів. Манера, в якій вели диспут, вирізнялася не лише дивовижною обізнаністю про всі мої подвиги, але й явною недовірою і навіть ворожістю до них. Тільки тепер я поступово став усвідомлювати, що стародавня єгипетська магія не зникла без сліду, але залишила після себе уривки таємних окультних знань і жрецької культової практики, що якось збереглися серед фелахів у формі забобонів настільки міцних, що спритність будь-якого заїжджого фігляра або фокусника викликає у них справедливу образу і береться під сумнів. Мені знову впала в вічі разюча схожість мого провідника Абдула з давньоєгипетським жерцем, або фараоном, або навіть усміхненим Сфінксом, я знову почув його глухий, утробний голос, і мною зателіпало.

Саме цієї миті, ніби на підтвердження моїх думок, і сталося те, що змусило мене проклинати ту довірливість, із якою я брав події останніх годин за чисту монету, тоді як вони влаштували справжнісіньку виставу, до того ж дуже неоковирну. Без попередження (гадаю, за сигналом, який непомітно подав Абдул) бедуїни накинулися на мене всією юрбою, і незабаром я вже був сповитий по руках і ногах, і так міцно, як мене не в’язали жодного разу в житті ні на сцені, ні поза нею.

Я пручався, скільки міг, але дуже скоро переконався, що одному мені не вислизнути від двадцятьох із гаком дужих дикунів. Мені зв’язали руки за спиною, зігнули до краю ноги в колінах і намертво скріпили між собою зап’ястя і щиколотки. Бридка шмата у роті й пов’язка на очах доповнили всю картину. Після цього араби закинули мене собі на плечі і стали спускатися з піраміди. Мене підкидало при кожному кроці, а зрадник Абдул невтомно кепкував із мене. Він знущався і глумився від душі; запевняв мене своїм утробним голосом, що дуже скоро мої магічні сили пройдуть превелике випробування, котре зіб’є з мене пиху, якої я набув у результаті успішного проходження крізь усі випробування, які мені пропонували в Америці й Європі.

– Єгипет, – нагадав він мені, – старий, як світ, і таїть у собі безліч загадкових первозданних сил, незбагненних для наших сучасних знавців, усі хитрощі котрих спіймати тебе в пастку настільки дружно провалилися.

Як далеко і в якому напрямку мене тягнули, не знаю. Моє становище виключало будь-яку можливість правильної оцінки. Безумовно можу сказати хіба одне: відстань не могла бути значною, позаяк ті, хто мене несли, жодного разу не додали кроку, і водночас я перебував у підвішеному стані на диво недовго. Ось саме ця приголомшлива стислість пройденого шляху і змушує мене сіпатися щоразу, коли думаю про Ґізу й її плато; сама думка про близькість до щоденних туристичних маршрутів того, що існувало тоді й, мабуть, існує дотепер, кидає мене в холодний піт.

Та жахлива аномалія, про яку я розповідаю, проявилася не відразу. Опустивши мене на пісок, шахраї обв’язали мені груди мотузкою, протягли мене кілька футів і, зупинившись біля ями з порепаними краями, закинули мене до неї дуже нечемним чином. Немов цілу вічність, а то й не одну, я падав, гепаючись об нерівні стіни вузького колодязя, вирубаного в скелі. Спершу я вирішив, що це одна з тих поховальних шахт, якими рясніє плато, але незабаром жахлива, майже неправдоподібна її глибина позбавила мене всіх підстав для якихось гіпотез.

Із кожною секундою весь жах пережитого мною ставав усе гострішим. Що за абсурд настільки нескінченно довго падати в діру, висічену в суцільній вертикальній скелі, і все ще не досягти центру землі! І хіба могла линва, виготовлена людськими руками, виявитися настільки довгою, щоб захопити мене в ці пекельні бездонні глибини? Простіше було припустити, що відчуті мною почуття вводять мене в оману. Я і досі не впевнений у зворотному, адже знаю, наскільки оманливим стає відчуття часу, коли ти переміщаєшся проти своєї волі, або коли твоє тіло перебуває у викривленому стані. Цілком я впевнений лише в одному: що якийсь час я зберігав логічну зв’язність думок і не погіршував у своїй реальності й без того жахливу картину продуктами власної уяви. Найбільше, що могло статися, це своєрідна мозкова ілюзія, від якої нескінченно далеко до справжньої галюцинації.

Описане вище, однак, не має стосунку до моєї першої непритомності. Суворість випробування йшла по зростаючій, і першою ланкою в ланцюзі всіх наступних жахів стало вельми помітне збільшення у швидкості мого спуску. Ті, хто стояв нагорі й відпускав цю нескінченно довгу линву, схоже, подесятерили свої зусилля, і тепер я стрімко летів униз, обдираючи боки об грубі стіни колодязя, що начебто навіть звужувалися. Мій одяг перетворився на лахміття, по всьому тілу сочилася кров. Відчуття від цього за своєю неприємністю перевершували навіть пекучий і гострий біль. Не менших випробувань зазнавав і мій нюх: спершу ледь уловний, але поступово посилений запах затхлості і вогкості на диво не був схожим на всі знайомі мені запахи; він містив у собі елемент прянощів і навіть пахощів, що надавало йому якогось відтінку пародії.

Потім стався психічний катаклізм. Він був жахливим, таким жахливим, що не піддається ніякому притомному опису, бо охопив усю душу цілком, не загубивши жодної її частини, яка могла б контролювати те, що відбувається. Це був екстаз жахіття і апофеоз чортівні. Раптовість зміни можна назвати апокаліптичною і демонічною: ще мить тому я стрімко падав у вузький колодязь нестерпного катування, що визвірився мільйоном іклів, а вже наступної миті я мчав, немов на крилах кажана, крізь безодні пекла; злітаючи й маневруючи, долав численні милі безмежного задушливого простору; то здіймався в запаморочливі висоти крижаного ефіру, то пірнав так, що аж дух перехоплювало, у ваблячі глибини всепожираючого смердючого вакууму… Дяка Богу, що наступне забуття вивільнило мене з пазурів свідомості, які шматували мою душу, наче гарпії, і ледь не довели мене до божевілля! Цей перепочинок, яким би він не був коротким, повернув мені сили й ясність розуму, достатні для того, щоб витримати ще більші породження вселенського шаленства, які зачаїлися, злісно щось бурмочучи на моєму шляху.