– А йдім, кумо, най си преч каже з таков зáходити. Ади, у неї зуби на продаж.

– А ви не молитися до церкви приходите, а гріх на гріх закєгати. З вами нема доброї бесіди ані раз. Йкби-сте мали добрий розум, то би-сте не пащекували таке ні до чого не здале. Ади, йкі пересмішниці ми си повдавали!

Молодиці тікали в товпу, не раді, що зачепили таку зубату.

Поважні ґазди вели поважні бесіди. Де-не-де по купках переговорювалася найновіша подія тижня: любáс забив на смерть чоловіка своєї любаски. Один з очевидців оповідав подробиці:

– Я йду, а так вже темнічко си ізробило, а вна, сука, вибігла, кричит: «Ой, рєтуйте!.. Ой бідочко!.. Ой душічко ж ма нешіслива!..» Зóздріла мене та д’мені: «І Танасієчку, і сусідо ж мій любий, не дайте ж ми пропасти…» А я вже таки скімував-сми, у чім річ, та лиш си питаю: «А хто?..» – «Та Онуфрій, – кае, – мого чоловіка, – кае, – забив…» Ага, суко, кажу, дограла си?

Ґазди злобні. Попадися їм тепер ота Параска – побили би камінням. Дивна ненависть двох полів…

– Іду я д’хаті, а він лежит на порозі, та вже й крови з него полили: «Дєкувать ті, – каже, – Парасочко», – лиш уповів. А вна, сука, дріжит, от їк лист дріжит. «А я ж тому винна?» – вповідат. А він вже нічо й не каже, лиш харчит…

Сонце ярко світило. По горах повзли тіні хмар, і здавалося тоді, що, замість одної гори, стоїть дві: одна темніша, друга в світлі.

Стара маленька церковця могла вмістити дуже мало народу і була набита по береги, хоч дев’ять десятих парафіян стояли надворі. Впрочім не кожний і пхався досередини, хіба вже як відбувалося там щось занадто урочисте, – тоді тислися, завішуючи в притворі на колічках крисані й топірці; хто не пішов досередини – клякав на одно коліно, на царинці, не перериваючи розмови з сусідою.

Хоч і стала Маруся в церкві на упривілейованім місці, але за кілька хвиль вже почула, що не годна стояти: нічим було дихати. Вся мокра від поту, ставала на пальці, щоб хоч одним оком побачити кавальчик синього неба, але, окрім чорних, сивих, довговолосих голів, нічого не бачила.

Маруся вийшла на цминтар. Доріжка зигзагувато вилася поміж могилками; сиділи жебраки й співали на всі гласи, що хто хотів і умів, перетворюючи слова апостольських молитв у якесь ідолопоклонське чревовіщання. Кожний з калік старався виставити свою біду якнайефектовніше: один висовував на дорогу обрубок ноги, змазавши його насамперед маслом, аби блищало на сонці й різало око; другий відкидав з чола волосся й задирав голову догори, аби усі бачили його непідроблену сліпоту; третій, не маючи можливості похвалитися хоч яким-будь каліцтвом, бодай натягав на себе надзвичайні лахмани й виставляв уперед загорілі мохнаті груди, що на них можна би й залізо кувати, а на грудях тих теліпався в усі боки величезний металевий хрест, котрий краще було би поставити й на церковну баню.

І кожний з жебраків хотів звернути увагу лиш на себе; милостиня, подана сусідові, здавалася видертою з власних рук, і тому щохвилі серед цього повзаючого й стогнучого населення підіймалися люті суперечки.

– А проклєтиця, котюго! Коли я вже Бога си домолю, аби направду ті очі з лоба виперло, аби-с не дурила людей преославних!

– Та змовчи хуч коло церкви, сучко ти годована. Нагулив си ті окоман і спереду, і ззаду.

А в крайнім кутку сталася ціла драма. Зайшла з того, що жебрачка зачала дорікати своєму сусідові багатством:

– Та встид би-с мав на прошєчу дорогу сідати. Таж-єс ґазда, маржину мішєєш, а в бінної удови з рота видираєш.

Каліка вважав, що того вже забагато, схопив камінь і торкнув ним бабу в лоб. Баба скричала скільки було гласу, ухопилася за голову – з-під пальців капала кров. Ранка була невеличка, але наслідки могла дати великі, і баба це зрозуміла.

Верещачи кілько далося, сама непомітними рухами розмазувала кров собі по лиці і роздирала ранку більше. Потім, мовби в нестямі, хапалася закривавленими руками за сорочку, покриваючи її плямами, нахилялася й капала кров’ю з чола доокола себе – словом, грала варіації на задану тему, весь час не перестаючи голосити й причитувати.

Каліка вважав за ліпше благородно віддалитися. Чуючи крики, почав збиратися коло баби нарід.

– Хто ж то так бабу покервавив?

– Та, ади, ростіцький тот каліка.

– А за віщо?

– Гроші баба хтіла украсти. Упали з пазухи, а вна…

– Та брешете, вибачєйте, не до вашого гоніру кажучи, бо сми ту була та й виділа.

– Та я шо? Люде повістували.

– То прошєк тот так си вимов’єє.

– Ади, вни так сидє, а вна баба бінна, незарібна, а він, рахувати, ґазда.

– Ґазда?

– Ає! Четверо товару держит.

– Та й попід церкови си хилєє?

– То вже раз погана душа!

– А та баба му вогорит: не мав би-с устиду ручку корчити. Ліпше би маржини сокотив. А він тогди чим-таки вхопив камінь, тим-таки морснув бабу по голові.

А баба тим часом робила не злий інтерес: вставляючи в слова подяки репліки про своє гірке нещастя, швидкими рухами збирала монету:

– Простибіг, простибіг, ґазди мої… Аж ми си у голові вакомашило… За ваше здоров’є, за господарське старанє… На бінну бабу й здохлєк гавкне і усєка пеня зачепит та й си збиткує… Христос вам напереді, Христос вам назаді, аби-сте діждали… Та так ми в грудєх іздусило, шо гляба й відітхнути… Ой бідочко ж ма кервава.

А у каліки геть цілком попсувалися влови. Звістка про його злочин обійшла пару разів доокола церкви, що, мабуть, о тім вже й попи у вівтарі знали. І де тільки не показувався каліка, всюда зараз підіймалося:

– Цес бабу вбив?

– Ає, ає! Тот самий.

– Ой діду! Посувай си назад у Ростоки, бо шос над тобов нині бучки си крутють.

– Ґаздочки мої любі, та й солоденькі, та й файні… Я нічо… Бо тій бабі на дідька би вже переходити… Аби йкий був терпець, то мусить си врвати. Та в’онно та в’онно… а я вже не кємую, єк у мене й тот камінь у руці си знайшов…

Але, очевидно, це нікого не переконувало, і каліка, бачачи цілковите зіпсуття інтересів, надумав направити наслідки свого войовничого запалу і поповз перепрошуватися до баби. Штурхав її голим ліктем у бік.

– Та-бо той, Вась… Та ну…

Але баба знов занадто яскраво бачила всі незчислимі вигоди свого положення і миритися в жаден спосіб не хтіла.

– А йди ти від мене, аби тє й очі мої не виділи й вуха не чули, єк ти мене навіки здоров’я збавив. Ади, люде добрі, шо нема мені єк і рани відоткнути, – єк бих видомокла, тут би мене й смерть моя посіла. Ой-ой-ой, побило мене трьома нещєстями!..

Жебрак совався коло неї, заповзав то з одного боку, то з другого, шепотом обіцяв грошове винагородження, але баба, певне, була того переконання, що ліпше синиця в руки, як журавель в небі, і не піддавалася. Стративши цілковито надію, каліка махнув рукою.

– Рустиме тепер цілу ннину…

А доокола стояли ґазди, підсміюючися, дивилися на ту ідилію і жартували:

– Ци бисте, діду, не казали: та вибачєй, бабо мила, бо з тобов на слюбний на коверець стану.

– Та змилуйте си наді мнов, Божі суди, та й ви, люде добрі! Та й кобих винен, та й кобих винен, а то нічо в свікі.

– Е, нічо! – вмішувалася якась енергійна повновида молодиця в білім кожушку; мабуть, з другого села. – Добре ми нічо! Та йкби то в нас на храму си стало таке, то би в Черемош такого діда вергли. Пху, кат би вже далі брав таких прошєків, шо си б’ют.

– Та й що ти таки си роззіпала^[28] на мене, молодичко, Бог би те вкрив? Та сми й не бив ю ані раз, лиш морснув отак-о!

– А камінь на йку маму в пазуху сте сховали? Ше й другого кого бити?

Каліка спішно підв’язував свої милиці й тікав. Очевидно, сьогоднішній храм му си не вдав.

Маруся пройшлася кілька разів цминтарем, обійшла церков. Знайомі гуцулки з Криворівні радісно вітали свою їмостечку, цілували руку, говорили звичайні слова – що от, мовляв, файна днина, що під добре верем’є і храм добрий, а під годину, то би си не вхрамував. Одна молодичка, жартуючи, запитала:

– А кого, їмостечку, виглєдаєте? Може, йкого леґіника файного?

Жарт був звичайний, гуцульський, але від нього чомусь зашарілася Маруся, як маків цвіт.

Кáзань відбулася перед церквов. Дєк скочив поза пліт, укєв штири ґаджучки та й вбив посеред царинки. З того замаєня говорилася проповідь. Гуцули потисли туда і збилися такою лавою, що нею хиляло, як хвилею на морі. Мало хто зрозумів, о що там ходило попові, але хто був ближче – скорботно зітхав, підіймав очі догори; хто стояв май далі, бесідував собі потихеньку з сусідою о маржині, а одна жінка положила собі кожух під голову і заснула, сказавши збудити себе, як казань си скінчить. Дві баби плакало зі зрушення; впрочім, на кожнім казаню плачуть дві бабі.

А потім був обхід доокола церкви. Сяло полуплене золото церковних святостей на сонці. Дяки галасали, стараючися перекричати один одного, бо то гонір бирший – май-май високо, понад усі дєки голосом повести; а при тім виверчували, завивали мотив, роблячи його подібним до гуцульської вбері, де все кручене, верчене, здоблене. Любить гуцул «дрімнеє завитєчко» – така вже його вдача. Як сипле що або вирізує, – кладе туди сто орнаментів, сто мотивів, сто барв. Так же й убирається, так же й співає, таку ж і психіку має покручену, незгадану, многогранну: вибачає такі речі, яких ніхто би не вибачив – і нараз образиться через дурницю, через дрібницю – і хапається за топір.

Іде до війська, блукає геть світами, цáрами, а вернув д’хаті, знов убрав свій сардак, постоли взув, і ні по чім ви не пізнаєте, що він у Відні пуцував^[29] коні капітанові, у Пешті маширував, шукав любовних приключок в «златей Прадзе». Сів собі на ґрунті оседком і сидить сам-саміський, і все життя, і все, що в нім, сам собі творить. Лиш те своїм узиває, що відвоював у природи, у звіра та ще ніби у Бога випросив. Ані потреби сусідства, ані користі групи, ані сили єднання він не розуміє – він індивідуаліст.

А історія летить невпинним маховим колесом, насувається молот культури – і недовго хіба проносити гуцулові його своєрідність.