ІІ

Отак і йшло життя – в тоненькій якійсь гармонії.

Не чулося твердого чогось, тривкого під стопою. Все було, мов порцеляна, доокола: на око приємне, а опертися не вільно.

І єдиною твердою річчю в усім тім, чула Маруся, було почуття старої їмості. Тільки бабця одна щось знала певно, ніби посідала тайну життя і вносила це розуміння в оточення. Простими словами говорила високі істини, ясним поглядом добиралася дна душі. Дивилася розумними очима на свою невістку і думала: «Що зробило тебе такою пташечкою й квіточкою? І чи зумієш отак проспівати, прощебетати цілий вік – чи зломить тебе життя, як квітяну гілочку?»

І сумно ставало по цих думах на душі. Любила сина, але не могла не бачити, що для поривчастого й поетичного темпераменту Марусі треба би було іншого чоловіка: розумного, твердого і трошки романтичного. Романтизм згодом вивіявся би, і зостався б лише розум та його поезія.

А о. Василь… Отець Василь був і не твердий, і зовсім не романтичний, і… не дуже розумний навіть. Бачила це бабця і журилася.

Якесь складне почуття носила в собі. Відчувала, що синові дуже мало треба до щастя і що його задоволила би кожна жінка, але що сам він далеко не кожну жінку міг би зробити щасливою.

«Поки воно півсвідоме – не відчуває нічого. От – бавиться собі, співає… Ще не перестала бути дівчиною-дитиною. Але потім – чи не прийде щось велике, чи не скалічить душу?»

І боялася приходу того великого, і молилася.

А Маруся брала життя таким, яким воно їй давалося. Любо їй було чути себе загальною пестійкою, любо збігáти сніжною стежкою, порипуючи черевичками, та крикнути молодиці:

– Єк днювали, Адно?

А молодиця засміється, мовби ясний місяць уздріла, і скоро-скоро кричить щось у відповідь.

А то скаже Грицькові зладити сани, понабирає дівчат, величезною стоголовою купою наваляться в сани і летять згори униз. Вивалюються в сніг, регочуть – аж відляски горами йдуть. А хто йде-їде – усміхнеться тепло, дивлячися на чисту цю радість.

– Узєв собі наш піп не жінку, а дитинку.

– Най. Най своє відбудет. Видів^[7], не було чєсу в дєдя-нені.

– Повідают, що зросла в єкихос манастирьох ци де…

– А но видиш!

А довгими зимовими вечорами, коли сонце о другій вже закотиться за кичеру і лиш ґанок востаннє ловить бліді снопочки холодних променів, сідала Маруся в кухні – бо там найтепліше – і, вишиваючи, слухала довгих, безконечних оповідань баби Гафійки. Стара жінка оповідала все, що бачила на довгім віку, все, що чулося, пережилося, передумалося. Дивними зворотами простих фраз, неясними скоками примітивної фантазії розкривала перед молодою їмостею весь біль гірського життя і всю радість його. Картини снувалися за картинами, потріскував восковий недогарок, десь у запічку, угрівшися, безклопітно цвірінькав цвіркун, сліпими очима заглядала в маленькі вікна чорна гірська ніч – а оповідання плелися одно за одним, мов польові квіти: і рожеві, і темні, і лагідні, й болючі… Десь в далекім Гіндустані рождалися перед віками, тисячі літ переносилися з уст в уста, з грудей в груди – аж поки не дісталися сюди, в цю щілину межи гір. А діставшися – пересякли гуцульським пóтом, зашуміли поточчинами, заговорили сумно в темно-синіх сиглах – і перетворилися. Огріли гуцульську душу, пояснили їй її саму, так припали до серця, мов мама рідна. І полинули потім далі, далі дивувати людей міццю прастарої керниці, з котрої зачерають, зачерають покоління – і не годні вичерпати до дна.

Маруся забувала шиття на колінах, утопивши очі в світлу авреолю довкола ґнотика. І бачилися там боги й богині, князі з княгинями, страшні дракони убиралися в медвежі шкіри, пестрим фантастичним лицем дивилася стара казка, а творці того всього називалися «руська віра».

І коли кінчалося оповідання і, зітхнувши глибоко, оглядалася Маруся дивним поглядом доокола, – довго не могла зрозуміти, звідки ж це чорні стіни – замість палацу золотого, восковий недогарок – замість сяйливих ламп, і баба Гафійка – замість чарівниці, гірської пишної цариці.

А відтак співати починала Гафійка. Старечий голос дрижав, душа тріпотіла в словах, і вони, кимось уложені в гармонійні строфи, мов самі творилися в серці, виливаючися зі сльозою.

Багато знала й багато співала пісень стара Гафійка, але ні в одній з них не тужила так, душу всю виливаючи, як у пісні про славного Яношіка. Щось ріднило душу Гафійки з сею легендою, і старі очі наповнялися сльозами. А Маруся, притихнувши, слухала, як багата удова, злакомившися на червонії червінчики та на пишні убірчики, силою-неволею віддавала дочку свою, одиначку, за Янчика, великого розбійничка.

Орало дівча, співаючи, сивими волами в красній долині, але й борозни ще не провело, як чує голос матері:

 
Гей, ходи, дівча, додому:
Віддам же тя, не знаш кому.
 

Ударилося дівча в поли руками, густі коси вимикало, усякими голосами кричало. Треба забувати милого, тихого, як місяць ясний.

Сипнув розбійник талярами битими по столі перед удовою, блиснув лудіням розкішним, кіньми турецькими, поясами угорськими – і загорілися очі в удови.

– Аби й за коси тя притягати мала – а таки віддам тебе леґіникові за гонір.

Схопив, як орел здобич, молодеє дівчатко, поніс-полетів межи сині гори, в дикі ізвори. Приліпив хатку на скелі – і почалося життя-мука молодій молодиці. Тихої любові хотілося, запашного городчика, свічечки перед образом, любої розмовоньки вечірньої – а замість того, налітали, мов круки, хижі товариші мужа, приносили зі собою закривавлений шум, стрілянину, напивалися, будженицями об’їдалися і лізли уночі до молодиці молодої, а Яношік рубав зухвалим голови сокирою. Ранком стручували труп у безодню, пили довго, темно й суворо мовчачи, – і знов знімалися, мов стадо чорних птиць. Щезали за виломом скелі, замовкав посвист вартового – лишалася сама молода молодиця з німою дівчиною, служницею-рабинею. Лишалася сама, затихала в вечірнім присмерку, тихим голосом співаючи про чоловіка, що

 
Нічков піде, нічков прийде —
Все кервавий меч принесе…
 

І не настачиться молодиця білі хустки прати, отой кривавий палаш витирати…

…І по зритих літами щоках баби Гафійки повзуть бліді сльози… останні, виснажені, і капають десь на суху кисть руки. Діамантами повними блищать сльозинки на рожевій щічці Марусі і не хотять падати: шкода лишати. А пісня йде далі.

Прийшла дитина. Бог зіслав її до цього неприступного орлиного гнізда. Сподівалася молодиця, що, може, хоч янголик цей невидимими крильцями прив’яже батька до дому, що хоч тепер почнеться маленьке щастя, латане – але де… Ще буйніше починав собі опришок, ще довше ганяв лісами, горами, розбиваючи купців в караванах, панів на молитві, корчмарів по корчмах. Додому приходив у роздертій сорочці, зранений, скрипів зубами від лютого болю й від незагашеної пімсти.

Підносила до нього дитину, просила поцілувати, але опришок штовхав матір у живіт ногою, кричав, аби йшла пріч. Валився десь під смереками і, як медвідь, зализував собі рани.

…Тихий вечір настав. Винесла колиску з душної хати, поставила під яблунькою. Десь пішов чоловік – зілля шукати на найстаршу рану, що болить, спати ночами не дає і вже смердить гноєм, а злобить так, що весь світ би порізав.

Колисала синочка й співала. Сама не знала, що співає. Родилися слова десь глибоко-глибоко, з кров’ю підіймалися до серця, з диханням виривалися з уст.

 
Люляй-люляй, малий хлопец,
Не будь такий, як твій óтец,
Шо по лісі все лиш ходит,
В правій руці топір носит,
 

. . . . . . . . .

 
А якби ж ти, білий хлопец,
Та мав бути, як твій óтец, —
Дала б тебе іскупати,
Орлам хижим роздзьобати.
 

І ринули сльози, як вогонь, гарячі. Похилилася на бильце, тяжко заридала.

– Ой, викупала би тебе по раз остатній, а відтак – нехай ліпше хижа птиця роздзьобає, як мав би людям кривду завдавати, горе нести.

А Яношік стоїть за яблунькою, чорний, як ніч. Не знайшов зілля на рану, то знайшов ворога свого лютого. І озивається з-за спини:

 
Ану, співай, як співаєш,
Коли добрий голос маєш!
 

Мов грім із ясного неба ударив. Обернулася, побіліла, як стіна, не може й слова сказати. А муж наближається, очі, мов вугілля, горять, як ножі гострі ріжуть.

 
Співай, жоно, як співала,
Як-єс хлопця колихала.
 
 
Ой… я, мужу, не співала…
Наємниці поганьбляла…
Шо корови не доєні,
Шо покої не метені…
 

І сама не знає, що говорить, білими рученьками перед себе тріпоче. А опришок вже знає, що буде робити.

 
Сідай, мила, на лавочку —
Най ті зітну головочку.
 

І буде відтак хвалитися, як посадив жінку на лаву, аби зручніше їй голову стяти.

Остання відвага вступає в серці молодиці. Вона знає, що опришок свого слова не звержеться хоч би тому лиш, що його сказав. І в останній раз просить:

 
Зажди, мужу, хоч хвилину —
Най поцілую свою дитину.
 

І поцілувала… В одну щічку поцілувала, а в другу вкусила.

 
Маєш, сину, на пам’ятку,
Коли забив отець матку.
 

Скричала дитина, пасокою заллялася… і змішалася кров матері з другою, рідною кров’ю…

…Плакала Гафійка, плакала Маруся. Мов сама пережила ту страшну драму в тісній щілині між гір, у хатці – ластів’ячім гнізді, безладно заваленій здобичами нічними, денним розбоєм.

А коли йшла потім спати Маруся, – довго прислухалася: чи не скрипить де підозріло віконниця, чи не йдуть опришки, чорні хлопці.

III

Що й говорили старі їмості про весну, але й то мало. Всім єством своїм відчула Маруся прихід свята землі.

Мов чар який уступив у природу, по людях, оп’яняючи, розлився. Мов тисяча заплющених очей розкривалася. Чулася якась напружена робота в організмі всесвіту, якась боротьба і якесь нове торжество нової правди.

– Йой, сказати – шо то весна! – говорив старий Дмитро, вартівник. Маруся часто любила збігати до нього і слухати довгих його оповідань. Зустрічав уже якусь не то вісімдесяту, не то дев’ятьдесяту весну, а все ще не міг рівнодушно відноситися до її приходу, сам відживав рівно з природою, чув «єснішу кров» у собі.

– Йой, шо то весна! Імив би ю та й тримав в оби-двóїх руках по вік вічний. І шо то за чєс, шо то за любість – годі вповісти! Думайте лиш собі, їмостечку, шо таку сми путерю в кістках чую, що зара’ бих… не знаю, шо робив.

Маруся поглядала на крепкого, жилавого діда, на його міцні чорні від праці руки і гадала собі: який же він був в молодості?

– Виходьте д’мені, їмостечку, на сєту ніч^[8] Благовіщенє: мемо ворожити вбоє^[9], – казав Митро і підморгував, підкивував головою, мовби любаску кликав до себе на ніч. – Зрештою, хто знає… хто знає… Усєко на світі…

На ніч благовіщенську Маруся до діда не пішла, але однаково знала погоду на цілий рік наперед. Річ у тім, що Митро славився умінням відгадувати погоду після приміт благовіщенської ночі, і до нього регулярно щороку зіходилася гуцулія довідуватися: чи сіно дешево пускати, чи худобу, чи пловè віщували сєті зорі, а чи верем’є на літню пору, чи сіяти колопні^[10], а чи лен і т. д. і т. д.

І старий Митро, пихкаючи люлечкою, повагом, зі свідомістю висоти функції говорив:

– А ци у кєму вам^[11], люде добрі, та ци у памнєть – єк сми тогид^[12] вам говорив: запасайте, люде, трави худобов, спізнюйте косінє – най дзелень Божа не ростет борзо, аби не вдарили студени, плюти та й гляба тогди косити?

– Ає! ає!.. Говорили-сте, Дмитрику, діждали би-сте.

– А ци то си не справдило?

– От ік у воко, бігме.

– Я шош коло хати спас, а у верху, гадаю собі, най буде, бо то, ади, високо зимарки нема. Та шо думаєте, ґазди? А не взєв-сми відтив ні віхтя сіна!

– О?

– Кобих так здоров! Шо брав звідтив двоє сін, а то – ні віхтя.

Митро слухав те ніби рівнодушно, але зморшки весело грали у нього на лиці. Помовчавши кілько слід, зачинав:

– Ну, то тепер іскажу вам, ґазди мої славні, шо й весна буде файна, і сапанє, і по сапаню, і єк колопні брати. Не сійте, люде, лену, бо лен дощ полюбляє, а зорі так приповідають, що ладне буде верем’є увес чєс і на трави добре. На Юрія й віл си напасет, не то вівця ци там баран.

– Ой га! А я сіно перетримав. Так було в думці, що навесні багачам дорого му продавати.

Гуцули сміялися. Це говорив Ілько, калай, що зроду не мав нічого – ні сіна, ні маржини. А от ішов. Ішов слухати приповістей Митрових, хоч йому було цілковито однаково – «ци верем’є буде, ци сльота».

Весна, весна! Приходить!..

Маруся літала по проталих стежечках, весело поплюскуючи гарними своїми чобітками. Зупиниться на хвильку, набере повні груди гірського чарівного повітря – і мов крила від того виростають! Летіла б до сонця, до вершків гір, до хмар. І серце завмирало на саму лиш думку, що скоро настануть цілком теплі дні, зійде сніг з усіх зашкалубин і можна буде видряпатися на найвищу кичеру, стати там і заспівати.

– Як же ж то гарно, як же ж то мило! – і цілувала дітей, дівчат, весь світ готова би цілувати.

Іде весна! Мати Велика!

От уже скоро-скоро приїде на білім коні свят-лицар Юрій, і люди вітатимуть його. То ще давно-давно, в сивій давнині, урочисто почали обходити цей празник оновлення тіла, празник потомства, празник будучого. Довгою зимою під шкірами сховане тіло відбувало обов’язки, було рабом; тепер – увільняється і буде святкувати. На зиму припадають всі ті моління, клячання, пристосовання душі; весна – празник тіла. Воно велить, воно веде, воно творить.

І все чекає великого Юрія. Як молода дотримує честі до вінця, так все доокола, вся природа чекала приїзду кінного лицаря. І їде він, пишний та годний царевич, в блискучім лóдіню сяйливім і здалеку ще кричить: «Мечи ключі, брате Миколо, бо відіб’ю!..»

І старенький Микола, перелякавшись, борзо вергнет назустріч Юрію ключі від світа, а сам тікає у запічок, на небесну постелю, спочивати по труднотах довгозимових.

А пишний Юр їде, коником виграває, гострим списом леди пробиває, з гір зиму стручує, просікає копитами стежки-доріжки по убочах. Стрепенуться сонні смереки, киваючи Юрієві назустріч, на привітанє, напружиться бучина, березина соком наллється. Широко зітхнуть гори, Черемош запіниться, вийде сонце і довше постоїть над землею. Їде! Їде Юрій! Ліси косичить, земля правиться, хором могутнім несеться клич:

– Весна! Весна! Задзвонили гуси-ключі, поверх моря йдучи!..

Частіше зупиняються леґіні з дівками коло перелазів, шепочуться щось на вухо. Або йде попри хату молодець, високо затягає:

 
Ой напий си, бідашечко,
До мене горівки, —
Ти не маєш чоловіка,
Я не маю жінки!
 

А з-за хати, десь з-під оборога, задерикувато відкликається дівочий голос:

 
Ци я тобі не казала,
Не казали й люде,
Шо з нашого ба й коханя
Та нічо не буде?
 

А леґінь лиш усміхнеться собі в усок та йде далі, в сопілоньку вифівкуючи, теплого вечора, темної ніченьки дожидаючи…

От і Юрій!.. Сонця Великого празник предвічний!

З незнаних країв, з-понад мір’я невідомого принесли гуцули честь цьому празникові і, як грань темної ночі, бережуть із покоління в покоління. Повмирали старі боги, нові народилися, – а сонце все лишилося сонцем, а плоть плоттю. І тому – як зможет ци у силу сонічко добре і днинка продовжит ци май-май – востра кров приливає гуцулові до тіла, і святкують сини природи спільне свято з матір’ю посполу. Зиму – перебувають, літом – набувают ци. Юрій літечкові відчиняє ворота – тож чолом Юрієві!