Читать книгу «Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown» онлайн полностью📖 — Гилберта Кита Честертона — MyBook.
image

Як ми вже згадували, за столом на веранді було двадцять чотири місця, але сиділо всього дванадцять членів клубу. Всі вони дуже зручно розмістилися по один бік стола, і перед ними відкривався вигляд на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечір і закінчувався дещо похмуро для цієї пори року. Президент сидів посередині столу, а віце-президент – біля правого кінця. Коли дванадцять рибалок підходили до столу, всі п’ятнадцять лакеїв мали (згідно з неписаним клубним законом) чинно шикуватися вздовж стіни, як солдати, котрі зустрічають короля. Гладкий господар мав стояти тут же, сяючи від приємного здивування, і кланятися членам клубу, немов він раніше ніколи про них не чув. Але при першому ж стукоті ножів і виделок уся ця наймана армія зникала, залишаючи одного чи двох лакеїв, котрі безгучно ковзали навколо столу і непомітно прибирали тарілки. Пан Левер також ховався, весь звиваючись у конвульсіях чемних поклонів. Було б перебільшенням, навіть прямим наклепом сказати, що він може з’явитися знову. Але коли подавалася головна, рибна страва, тоді – як сказати це краще? – тоді здавалося, що десь ширяє ожила тінь або відображення господаря. Свята рибна страва була (певна річ, для непосвяченого погляду) величезним пудингом, що розміром і формою нагадував весільний торт, в якому безліч різних видів риби повністю втратили свої природні властивості. «Дванадцять справжніх рибалок» озброювалися знаменитими ножами та виделками і бралися за пудинг із таким благоговінням, немов кожен шматочок коштував стільки ж, скільки срібло, яким його їли. І, судячи з того, що мені відомо, так воно і було. З цією стравою поралися мовчки, жадібно і з повним усвідомленням важливості моменту. Лише коли його тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичайне зауваження:

– Тільки тут уміють як слід готувати цю страву.

– Тільки тут, – погодився пан Одлі, обертаючись до нього і похитуючи своєю солідною головою. – Тільки тут – і ніде більше. Правда, мені казали, що в кафе «Анґлез»…

Тут його обірвали і на мить промовець дуже здивувався зникненням своєї тарілки, прибраної лакеєм. Однак він устиг вчасно спіймати нитку своїх цінних думок.

– Мені казали, – правив він далі, – що цю страву могли б приготувати і в кафе «Анґлез». Але не вірте цьому, сер. – Він безжально захитав головою, як суддя, що відмовляє в помилування засудженому на смерть злочинцю. – Ні, не вірте цьому, сер.

– Перебільшена репутація, – процідив такий собі полковник Паунд із таким виглядом, ніби він розтулив рот уперше за кілька місяців.

– Ну що ви! – заперечив герцог Честерський, за характером оптиміст. – У певному сенсі це дуже мила місцинка. Наприклад, не можна відмовити їм…

У кімнату швидко ввійшов лакей і раптом спинився, немов закам’янів. Зробив він це цілком безгучно, але мляві та добросердні джентльмени звикли до того, що невидима машина, яка обслуговувала їх і підтримувала їхнє існування, працює бездоганно, і лакей, котрий так раптово зупинився, налякав їх, немов фальшива нота в оркестрі. Присутні відчули те ж, що відчули б і ми з вами, якби неживий світ проявив непослух: якби, наприклад, крісло раптом кинулося втікати від вашої руки.

Кілька секунд лакей простояв нерухомо, і кожного з присутніх поступово охоплювало дивне зніяковіння, типове для нашого часу, коли всюди балакають про гуманність, а прірва між багатими та бідними стала ще глибшою. Справжній родовитий аристократ, мабуть, почав би жбурляти в лакея, що під руку потрапить, почавши з порожніх пляшок і, досить імовірно, скінчивши грішми. Справжній демократ спитав би, якого милого він тут стоїть, як бовдур. Але ці новітні плутократи не могли терпіти біля себе незаможного – ні як раба, ні як товариша. Той факт, що з лакеєм сталося щось дивне, було для них просто нудною і прикрою перешкодою. Бути грубими вони не хотіли, та водночас боялися проявити хоч якусь людяність. Вони бажали одного: щоб усе це швидше скінчилося. Лакей простояв нерухомо кілька секунд, наче остовпівши, раптом обернувся і прожогом кинувся з веранди.

Незабаром він знову з’явився на веранді або, точніше, в дверях у супроводі іншого лакея, щось шепочучи йому і жестикулюючи з чисто італійською жвавістю. Потім перший лакей знову зник, залишивши в дверях другого, і знову з’явився, вже з третім. Коли і четвертий лакей долучився до цього збіговиська, пан Одлі відчув, що заради такту необхідно порушити мовчання. Через брак належного голові молотка він голосно кашлянув і виголосив:

– Але ж молодий Мучер чудово працює в Бірмі. Яка нація в світі могла б…

П’ятий лакей стрілою підлетів до нього і прошепотів на вухо:

– Даруйте, сер. Важлива справа. Чи може господар побалакати з вами?

Президент розгублено озирнувся і побачив пана Левера, котрий наближався до нього своєю звичайною пірнаючою ходою. Але обличчя поважного господаря ніхто не назвав би звичайним. Завжди сяюче та мідно-червоне, воно забарвилося болючою жовтизною.

– Пробачте мені, пане Одлі, – промовив він, задихаючись, – трапилася страшенна неприємність. Скажіть, ваші тарілки прибрали разом із виделками та ножами?

– Сподіваюся, – дещо роздратовано промовив президент.

– Ви бачили його? – продовжував господар. – Бачили лакея, який прибрав їх? Упізнали б ви його?

– Впізнати лакея? – обурено перепитав пан Одлі. – Звісно, ні.

Пан Левер розпачливо розвів руками.

– Я не посилав його, – простогнав він. – Не знаю, звідки і навіщо він з’явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарілки, він побачив, що їх уже немає.

Пан Одлі аж надто розгубився як для чоловіка, на котрого може опертися вся імперія. Та й ніхто інший із присутніх не очуняв, за винятком грубуватого полковника Паунда, котрий раптово повернувся до життя. Він піднявся з місця і, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов відвик користуватися своїм голосом:

– Ви хочете сказати, що хтось украв наше срібне рибне приладдя?

Господар знову розвів руками, і тієї ж миті всі присутні кинулися до нього.

– Де лакеї? – низьким глухим голосом заволав полковник. – Вони всі тут?

– Авжеж, усі, це я помітив, – вигукнув молодий герцог, протискаючись у центр групи. – Завжди рахую їх, коли входжу. Вони так кумедно шикуються вздовж стіни.

– Аякже, але важко сказати з упевненістю… – у важкому сумніві почав було пан Одлі.

– Кажу вам, я чудово пам’ятаю, – збуджено повторив герцог, – тут ніколи не було більше п’ятнадцяти лакеїв, і рівно стільки ж було і сьогодні. Не більше і не менше.

Господар повернувся до нього, тремтячи всім тілом.

– Ви кажете… ви кажете… – затинався він, – що бачили п’ятнадцятьох лакеїв?

– Як завжди, – підтвердив герцог, – що ж в цьому особливого?

– Нічого, – сказав Левер, – тільки всіх ви не могли бачити. Один із них помер і лежить нагорі.

На якийсь час у кімнаті запанувала важка тиша. Може (таке надприродне слово «смерть»), кожен із цих нероб зазирнув у цю мить у свою душу і побачив, що вона маленька, як зморщена горошинка. Хтось, здається, герцог, сказав із ідіотським співчуттям багатія:

– Чи не можемо ми бути чимось корисні?

– У нього був священик, – відповів засмучений господар.

І, наче прозвучала сурма Страшного суду, вони подумали про таємничі відвідини. Кілька вельми неприємних секунд присутнім здавалося, що п’ятнадцятим лакеєм був привид мерця. Неприємно їм стало тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як і жебраки. Але думка про срібло вивела їх зі заціпеніння. Полковник відкинув ногою крісло і попрямував до дверей.

– Якщо тут був п’ятнадцятий лакей, друзі, – сказав він, – отже, цей п’ятнадцятий і був злодієм. Негайно зачинити парадний і чорний входи. Тоді й побалакаємо. Двадцять чотири перлини клубу варті того, щоб через них поклопотатися.

Пан Одлі знову начебто завагався, чи пристойно джентльменові проявляти квапливість. Але, помітивши, як герцог кинувся сходами вниз з ентузіазмом молодості, подався за ним, хоча і з більшою солідністю.

В цю ж мить на веранду вбіг шостий лакей і заявив, що він знайшов купу тарілок від риби без жодних слідів срібла. Весь натовп гостей і слуг юрбою полинув сходами і розділився на два загони. Більшість рибалок подалися за господарем у вестибюль. Полковник Паунд із президентом, віце-президентом і двома-трьома членами клубу кинулися в коридор, який вів до лакейської, – найімовірніше, злодій втік саме туди. Минаючи напівтемну вбиральню, вони побачили в її глибині низеньку чорну постать, що стояла в тіні.

– Гей там, – крикнув герцог, – ви когось бачили?

Низенький чоловічок не відповів прямо, але просто сказав:

– Можливо, у мене є те, що ви шукаєте, джентльмени?

Вони зупинилися, вагаючись і дивуючись, а він зник у темряві вбиральні і з’явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срібла, яке й виклав на ляду спокійно, як продавець, котрий показує взірці. Срібло виявилося тузином ножів і виделок дивної форми.

– Ви… Ви… – почав було остаточно спантеличений полковник. Потім, освоївшись із напівморком, він зауважив дві речі: по-перше, низенький чоловічок був у чорній сутані і мало схожий на слугу і, по-друге, вікно вбиральні було розбите, наче хтось хутко через нього вистрибнув.

– Занадто цінна річ, щоб зберігати її в гардеробі, – зауважив священик.

– Так ви… ви… отже, це ви вкрали срібло? – затинаючись, спитав пан Одлі, з подивом глипаючи на священика.

– Якщо я і вкрав, то, як бачите, все повертаю, – ввічливо відповів патер Браун.

– Але вкрали ж не ви? – зауважив полковник, вдивляючись у розбите вікно.

– Чесно кажучи, не я вкрав його, – зауважив священик дещо грайливим тоном і спокійно опустився на крісло.

– Але ви знаєте, хто це зробив? – поцікавився полковник.

– Справжнього його імені я не знаю, – незворушно пояснив слуга Божий. – Але я знаю дещо про його силу та дуже багато про його душевні сумніви. Силу його я відчув на собі, коли той намагався мене задушити, а про його моральні якості дізнався, коли він покаявся.

– Отакої, розкаявся! – з гордовитим сміхом вигукнув герцог Честерський.

Патер Браун піднявся і заклав руки за спину.

– Правда, дивно, на ваш погляд, – сказав він, – що злодій і бродяга розкаявся, тоді як багато заможних людей закосніли в мирській суєті і нікому від них немає пуття? Якщо сумніваєтесь у практичній користі каяття, ось вам ваші ножі та виделки. Ви «Дванадцять справжніх рибалок», і ось ваші срібні рибки. Бачите, ви все ж виловили їх. А я – ловець людей.

– То ви спіймали злодія? – похмуро спитав полковник.

Патер Браун пильно поглянув на його невдоволене, суворе обличчя.

– Атож, я спіймав його, – сказав він, – спіймав невидимим гачком на невидимій волосині, такій довгій, що він може піти на край світу і все ж повернеться, як тільки я потягну.

Присутні помовчали. Потім джентльмени пішли назад на веранду, несучи срібло й обговорюючи з господарем дивну пригоду. Але суворий полковник, як і раніше, сидів боком на бар’єрі, хитаючи довгими ногами та покусуючи кінчики темних вусів. Нарешті він спокійно сказав священику:

– Злодій був недурний хлопець, але, гадаю, я знаю розумнішого чоловіка.

– Він розумна людина, – відповів патер Браун, – але не знаю, кого ви вважаєте розумнішим.

– Вас, – зронив полковник і коротко реготнув. – Не турбуйтесь, я не маю наміру садити злодія у в’язницю. Але я дав би гору срібних виделок за те, щоб як слід дізнатися, як ви влізли у всю цю кашу й як вам вдалося забрати у нього срібло. Мені здається, що ви – великий хитрун і будь-кого обведете довкола пальця.

Священику, мабуть, сподобалася грубувата прямота військового.

– Певна річ, полковнику, – сказав він, усміхаючись, – я нічого не можу повідомити вам про цього чоловіка і його приватні справи. Але я не бачу причин приховувати від вас зовнішній хід справи, наскільки я сам її втямив.

Із несподіваною для нього легкістю він перестрибнув через бар’єр, сів поруч із полковником Паундом і, своєю чергою, подриґав короткими ніжками, як хлопчисько на паркані. Свою розповідь він почав так невимушено, буцімто розмовляв зі старим приятелем біля різдвяного вогника.

– Бачите, – продовжив він, – мене замкнули в тій маленькій кімнатці, й я писав листа, коли почув, що пара ніг витанцьовує по цьому коридору такий танок, якого не витанцюєш і на шибениці. Спершу чулися кумедні дрібні кроки, немов хтось ходив навшпиньки. За ними слідували кроки повільні, впевнені – словом, кроки солідного чоловіка, котрий розгулює зі сигарою в роті. Але крокували одні і ті ж ноги, в цьому я готовий був присягнутися: легко, потім важко, потім знову легко. Спершу я прислухався знічев’я, а потім трохи не збожеволів, намагаючись допетрати, навіщо знадобилося одній людині ходити двома ходами. Одну ходу я знав, вона була на зразок вашої, полковнику. Це була хода чоловіка, котрий ситно пообідав, джентльмена, котрий ходить не тому, що схвильований, а швидше тому, що взагалі такий рухливий. Інша хода здавалася мені знайомою, тільки я ніяк не міг пригадати, де її чув і де раніше зустрічав дивну істоту, що метушиться навшпиньки таким чином. Скоро до мене долинув стукіт тарілок, і відповідь стала до дурості очевидною: це була хода лакея, коли, схилившись уперед, опустивши очі, загрібаючи носками черевик, він мчить подавати до столу. Потім я поміркував хвилинку. І мені здалося, що я збагнув задум злочину так само ясно, ніби сам мав намір його здійснити.

Полковник уважно глянув на священика, але лагідні сірі очі були безтурботно спрямовані в стелю.

– Злочин, – продовжував він повільно, – такий самий витвір мистецтва. Не дивуйтеся: злочин далеко не єдиний витвір мистецтва, що виходить із майстерні пекла. Але кожен справжній витвір мистецтва, чи то небесного, чи пекельного походження, має одну неодмінну особливість, основа його завжди проста, яким би складним не було виконання. Так, наприклад, у «Гамлеті» фігури могильників, квіти божевільного дівчиська, потойбічна чарівність Йорика, блідість духу і посмішка черепа – все сплетено вінком для похмурого чоловіка в чорному. І те, що я вам розповідаю, – додав він, посміхаючись і повільно злазячи з ляди, – також невибаглива трагедія чоловіка в чорному.

– Авжеж, – продовжував він, бачачи, що полковник здивовано витріщився на нього, – вся ця історія зводиться до чорного костюма. У ній, як і в «Гамлеті», є чимало всіляких нашарувань, на зразок вашого клубу, наприклад. Є мертвий лакей, котрий був там, де бути не міг. Є невидима рука, що зібрала з вашого столу срібло і розчинилася в повітрі. Але кожен розумно задуманий злочин базується врешті-решт на чомусь цілком пересічному, нітрохи не загадковому. Таємничість з’являється пізніше, щоб відвести нас убік хибним слідом. Сьогоднішня справа велика, тонко задумана і (на погляд пересічного злодія) дуже вигідна. Вона будувалася на тому загальновідомому факті, що вечірній костюм джентльмена як дві краплі води схожий на костюм лакея, – обидва носять чорний фрак. Все інше була гра, і до того ж на диво витончена.

– І все ж, – зауважив полковник, і собі злазячи з бар’єру і похмуро розглядаючи свої черевики, – все ж я не цілком упевнений, що зрозумів вас.

– Полковнику, – сказав патер Браун, – ви ще більше здивуєтеся, коли я скажу вам, що демон нахабства, який вкрав ваші виделки, весь час розгулював у вас на очах. Він пройшов по коридору разів із двадцять туди і сюди – і це при повному освітленні і на очах у всіх. Він не ховався по закутках, де б його могли запідозрити. Навпаки, він безперестанку рухався і, де б не був, скрізь, здавалося, перебував законно. Не питайте мене, як він виглядав, бо ви самі бачили його сьогодні шість чи сім разів. Ви разом із іншими ясновельможними панами чекали обід у вітальні, в кінці проходу, біля самої веранди. І ось, коли він минав вас, джентльменів, він був лакеєм, з опущеною головою, серветкою, що бовтається і фалдами, що віються за вітром. Він вигулькував на веранді, поправляв скатертину, переставляв щось на столі і мчав назад у напрямку до контори та лакейської. Та тільки-но він потрапляв у поле зору конторського клерка і слуг, як – і виглядом і манерами, з голови до ніг – ставав іншою людиною. Він вештався серед слуг із тієї розсіяною недбалістю, яку вони так звикли бачити у своїх господарів. Їх не мало дивувати, що гість волочиться по всьому будинку, немов звір, що снує по клітці в зоопарку. Вони знали: ніщо так не вирізняє людей вищого кола, як саме звичка ходити всюди, де їм заманеться. Коли він пересичувався прогулянкою по коридору, то повертався і знову проходив повз контору. У тіні вбиральної ніші він, наче за помахом чарівної палички, раптом змінював свій вигляд і знову послужливим лакеєм мчав до «Дванадцяти справжніх рибалок». Не личить джентльменам звертати увагу на якогось лакея. Як можуть слуги запідозрити джентльмена на прогулянці?… Одного разу він викинув фортель ще кращий. У конторі він велично зажадав сифон содової води, сказавши, що хоче пити. Він додав невимушено, що візьме сифон із собою. Так і зробив – швидко і вправно проніс його посеред всіх вас, джентльменів, лакеєм, котрий виконує звичайне доручення. Природно, це не могло тривати безконечно, але йому ж треба було дочекатися лише кінця рибної переміни. Найнебезпечнішим для нього був початок обіду, коли всі лакеї шикувалися в ряд, але і тут йому вдалося притулитися до стіни якраз за рогом, так що лакеї і тут прийняли його за джентльмена, а джентльмени – за лакея. Далі все пішло як по писаному. Лакей приймав його за нудьгуючого аристократа, і навпаки. За дві хвилини до того, як рибна переміна була закінчена, він знову обернувся на моторного слугу і швидко зібрав тарілки. Посуд залишив на полиці, срібло засунув в бічну кишеню, від чого та випнулася, й, як заєць, помчав коридором, поки не дістався до вбиральні. Тут він знову став джентльменом, раптово викликаним у справі. Йому залишалося лише здати свій номерок гардеробнику і вийти так само невимушено, як прийшов. Тільки сталося так, що гардеробником був я.

– Що ж ви зробили з ним? – вигукнув полковник з незвичайним для нього запалом. – І що він вам сказав?

– Даруйте, – незворушно відповів патер Браун, – але тут моя розповідь закінчується.

– І починається найцікавіше, – пробурмотів Паунд. – Його професійні прийоми я ще розумію. Але якось не можу збагнути ваші.

– Мені час іти, – промовив священик.

Разом вони дійшли до передпокою, де побачили свіже веснянкувате обличчя герцога Честерського, котрий із веселим виглядом пішов їх шукати.

– Хутко, хутко, Паунде! – захекавшись, кричав він. – Швидше йдіть до нас! Я скрізь шукав вас. Обід триває наче нічого не сталося, і старий Одлі зараз виголосить слово на честь врятованих виделок. Бачите, ми припускаємо створити нову церемонію, щоб увічнити цю подію. Срібло знову у нас. Можете щось запропонувати?

– Ну що ж, – не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. – Я пропоную, щоб відтепер ми носили зелені фраки замість чорних. Бо мало що може трапитися, коли ти одягнений так само, як лакей.

– Дурниці, – сказав герцог, – джентльмен ніколи не виглядає лакеєм.

– А лакей не може виглядати джентльменом? – безгучно засміявся полковник Паунд. – У такому випадку ох і спритний же ваш приятель, – сказав він, звертаючись до священика, – якщо зумів видати себе за джентльмена.

Патер Браун наглухо застебнув скромний плащик – ніч була холодна і вітряна – й узяв у руки скромну парасольку.

– Атож, – сказав він, – мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаєте, я не раз думав, що майже так само важко бути й лакеєм.

І, промовивши «на добраніч», він штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота негайно ж зачинилися за священиком, і він швидко почвалав мокрими темними вулицями в пошуках омнібуса.