Осінь народження і вбивства

До літа 1911-го переговори про проведення футбольного турніру раптом зайшли в безвихідь. Чехи, незважаючи на всі старання Кашпара, взагалі відмовилися виставити команду. Представники інших гуртків просили вдосталь потренуватися на єдиному придатному для офіційних матчів полі політехніків. Оскільки Делоне на той час повністю переключився на будівництво нових біпланів, а Плотников сховався на дачі, сподіваючись до осені дописати новий підручник, інтереси господарів майбутніх змагань наодинці представляв Тананаєв. Після довгих вагань він здався і розчинив ворота стадіону для суперників.

Але до серпня ніхто, окрім політехніків і німецького товариства, не подав офіційних заявок на участь в лізі. І тоді Тананаєва осінило:

– А чому ми не допускаємо до змагань гімназистів, вихованців реальних і комерційних училищ, які давно мають команди і жадають позмагатися, а безуспішно умовляємо дорослих чоловіків, що ганяють м'яча часто тільки для забави? Змагальність – справа перш за все молодих. Прошу щиро підтримати мою пропозицію, панове, і допустити до участі в лізі учнів.

Ідея припала улаштовувачам до душі. Зусиллями сімейства Вешке, Сергія Євтимовича Рокотяна, що читав курс про динамо-машини в учбовому закладі Пермінова і тренував за власною методою вихованців четвертої гімназії, а також Самсона Івановича Торського, чий син був капітаном збірної Імператорської Александровської гімназії, за лічені дні сформувалося 14 команд. П'ять наймайстерніших на чолі з політехніками склали перший клас, останні дев'ять, серед яких значилися другі збірні політехніків, німців і двох просунутих у футбольному сенсі гімназій – Імператорської і Четвертої, склали другий клас.

Павло Карлович Вешке не поскупився на срібло для кубка переможцям. Кубок виготовив ювелір Леонід Кумиловський-Федосов, у якого він потім і зберігався в міжсезоння.

Уже тоді існувало правило, що команда, яка завоювала трофей тричі підряд, отримує його довічно… Другому призерові призначався приз пана Губчевського – пам'ятний альбом в сап'яновій палітурці з фотографіями трьох кращих команд ліги. Інтуїція підказувала Вешке-старшому, що його нащадки у складі збірної Німецького гімнастичного товариства вище третього місця не стрибнуть, і він розстарався, виділивши для майбутніх бронзових призерів срібний м'яч на малахітовій підставці, приз, який за красою і символікою цілком міг змагатися з головним…

На честь прибуття до Києва в кінці серпня государя імператора було оголошено п'ять вихідних днів. Місто напередодні очистили від небажаних елементів. Тільки за підозрою до партії есерів було затримано 33-х.

Запобіжні засоби вживалися для тих часів небачені. На охорону Миколи II і вищих сановників виділили 300 тисяч рублів. На допомогу місцевій поліції прикомандирували 189 жандармів і співробітників центрального філерського загону. Під час поїздки імператора з Києва до Овруча впродовж 43 кілометрів дороги кожні п'ять метрів обабіч в шаховому порядку були розставлені солдати і кінна варта. На офіційні торжества допуск здійснювався по 26 (!) категоріях пропусків. У Оперний театр, де сталася трагедія, вхід був виключно за іменними квитками. Нічого не допомогло…

Початок занять в учбових закладах відклали до 12 вересня. На сімнадцяте Тананаєв призначив урочисте відкриття футбольної ліги. План завалився вслід за прем'єром і міністром внутрішніх справ Столипіним, скошеним двома кулями Мордка Богрова.

У злощасний четвер 1 вересня 1911 року фотограф Губчевський за розпорядженням київського губернатора, камергера високого двору Олексія Федоровича Гирса невідступно супроводжував царський двір. О 14.00 прибули на Печерський іподром, де відбулися скачки й огляд «потішних». Там Олександру Михайловичу вдалося зробити останній прижиттєвий знімок Столипіна. Петро Аркадійович був одягнений як чиновник з дворян – у білий кітель і картуз з білим чохлом. Лише чорна пов'язка на рукаві визначала особу, наближену до імператора. Київський фотограф відобразив Столипіна, коли той прогулювався під руку з губернатором Гірсом. Цей знімок, що обійшов усі російські газети, зробив Губчевського знаменитим…

Після оголошення про смерть прем'єра Київ занурився в траур. Члени «Союзу Михайла Архангела» на чолі з Любинським і Балабухою погрожували рознести по цеглинці єврейський Поділ. На територію міста терміново були введені регулярні військові частини. У ніч на 12 вересня Богрова, одягненого в той же фрак, в якому він був у театрі, повісили на Лисій горі – за переказами, улюбленому місці шабашів нечистої сили. Окрім офіційних осіб, дозвіл бути присутнім на страті отримали три дюжини «союзників» і націоналістів, які сумнівалися, що Богров буде повішений. Між тим, злочинець устиг дізнатися про загибель Столипіна і був щасливий, що нібито виконав своє призначення. Самсон Торський потім писав, що якби публіці дали розтерзати провокатора в театрі, він би в пеклі мучився, крім усього іншого, і від невідомості: помер-таки Столипін від його руки чи ні…

Малу Володимирську перейменували в Столипінську. У газетах оголосили про збір грошей на спорудження пам'ятника загиблому реформаторові. Крісло, в яке опустився після пострілів прем'єр, з театру прибрали. Це крісло планували передати музею рідного Столипіну Саратова…

Про футбол забули навіть найзатятіші шанувальники гри. Але ненадовго. Час брав своє.

24 вересня був обраний керівний комітет ліги. Головою став Микола Олександрович Тананаєв, секретарем – Вешке, скарбником – Вітольд Камінський. Ухвалили: через тиждень починати! 1 жовтня 1911 року о третій годині пополудні на майданчик політехніків вибігли команди другої і четвертої гімназій. З цього матчу і ведеться відлік офіційних футбольних змагань у Києві.

Турнір проходив зовні солідно – по круговій системі і за всіма тодішніми офіційними правилами. Але… Емоції учасників били через край. Арбітраж авторитетних Анохіна, Камінського, Вешке, самого Кашпара часто оспорювався, викликаючи запеклі суперечки і невдоволення. Доходило до відвертих колотнеч. І лише дипломатичність майбутнього лауреата Сталінської премії, а тоді 33-річного доцента-хіміка Миколи Тананаєва, його терпіння і такт рятували ситуацію. Перший голова Київської футбольної ліги, Тананаєв старався не дарма. Політехніки, в команді яких він значився провідним півзахисником, виграли чемпіонат. Футболісти Імператорської Олександровської гімназії стали віце-чемпіонами Києва, команда Німецького гімнастичного товариства, як і передбачав мудрий Вешке-старший, отримала срібний м'яч на малахітовій підставці.

22 жовтня 1911 року збірна Києва, складена переважно з політехніків, викладачів і вихованців Олександровської гімназії, на виїзді несподівано перемогла куди досвідченішу збірну Харкова – 3:0. Напевно відомо тільки трьох киян – учасників першого в історії збірної міста матчу. Це воротар Оттен, нападаючі Плушевський (забив два м'ячі) і Гуров.

Дебют був дуже вдалий. Професор Плотников закликав членів комітету розвивати успіх, і за його клопотанням 2 грудня до Санкт-Петербурга відправили офіційне прохання Київської ліги про прийом у створений на той час Всеросійський футбольний союз. Тананаєв і Вешке були обрані делегатами засновницьких зборів ВФС. Вони відбулися б січня 1912 року в Санкт-Петербурзі в ресторані «Відень».

У президію зборів надійшли офіційні заявки на прийом в Союз від москвичів, першовідкривачів футболу в Росії з міста на Неві, а також киян, одеситів і членів Севастопольського гуртка любителів спорту. Проте в правління ВФС потрапили тільки петербуржці і москвичі, а серед кандидатів у члени затесався одесит з войовничим прізвищем Патрон. Киян законодавці російського футболу явно ігнорували, як і харків'ян, прийнятих до ВФС в травні. Після того, як воротаря Оттена не включили в олімпійську збірну Росії 1912 року, взаємовідносини футбольних діячів Києва, з одного боку, Петербурга і Москви з іншого, були надовго зіпсовані.

«Дідусь російського футболу» Г. Дюпперон в київському журналі «Краса і сила» за квітень 1913 року намагався пом'якшити ситуацію, пояснивши відмову взяти Оттена на Олімпіаду не переїздом воротаря з північної столиці до Києва, а нібито ненадійною грою Василя Бернардовича на виходах. Пояснення було надуманим, бо «надійний» голкіпер Фаворський у двох матчах Олімпіади в Стокгольмі пропустив 18 м'ячів!

У результаті кияни відмовилися від участі в першому всеросійському чемпіонаті. Причин декілька: брак досвідчених гравців (єдиний Оттен після виключення з олімпійської збірної на якийсь час закинув воротарські рукавички), відсутність нормальних полів і боязнь осоромитися. Адже всі подальші товариські матчі підопічні Тананаєва програли. Харків'янам – 1:2, одеситам двічі – 0:1 і 0:2. Особливо вдарили по самолюбству наших земляків розгроми, що вчинив їм московський клуб «Сокольники» – 5:0 і 6:1.

Поки не відкрилося «Спортивне поле» на Сирці з трибунами на три тисячі місць, всі тренування київських футболістів обмежувалися відпрацьовуванням ударів по воротах та контрольними іграми. А тут – новий стадіон, що здавався в оренду всім охочим! Монополію політехніків було зруйновано. Цим відразу ж вирішили скористатися члени чеської секції «Славія», що мали найбагатші футбольні традиції в нашому місті. Вже в другому розіграші Кубка Вешке (1912 рік) чехи розділили першість з політехніками і командою «Спорт». Кубок тоді нікому не вручили, але на його поверхні вигравіювали імена трьох переможців.

У подальшому чеські футболісти під прапорами «Славії» і «Сокола» разом з політехніками і «Спортом» задавали тон у всіх дореволюційних чемпіонатах Києва. Публіці особливо імпонувала гра чехів, за яких з початком Першої світової війни почали виступати військовополонені. Тренерам інтернаціональної команди – В. Кашпару і В. Вітачеку – було з кого вибирати. Тільки на заводі Гретера і Кріванека працювало понад 700 військовополонених: чехи, австрійці, уродженці Моравії й Угорщини. Саме ці майстри прадідуся сучасного футболу прищепили киянам любов до технічної, розрахованої на імпровізацію гри, заклали основи неповторного стилю кращих представників школи «Динамо» 30– 80-х років XX сторіччя.