Старовинні майстри пензля – їхні великі ймення: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікель Анджельо— глибоко відчували процес своєї мистецької роботи, вони заглиблювались у самий матеріял, і в їхніх руках він набуває чудових форм. Їм доводилось перед творчим процесом бути виробниками засобів своєї творчости. Вони сами робили полотна, ґрунтували їх, робили фарби та олію. Вони вже з цього моменту захоплювались матеріялом, барвами фарб, приємними пахощами олії та розмірами виготовлених полотен. Крім цього, вони вивчали анатомію, викрадаючи ще теплі тіла людей в інквізиторів, вони були альхеміки та винахідники. Вони могли мати надхнення в своїй роботі від самого матеріялу: вони знали його краще, ніж знаємо ми, сучасники великої техніки та індустрії. Можливо, що й письменникам тих часів доводилося самим виробляти атрамент і папір, і кожна крапка їхня, кожна літера, кожне слово були економними: їх можна було вважати за піщинки золота.
А тепер що?
Пішов до крамниці, купив хоч і пуд паперу, сулію атраменту, і пиши скільки душі завгодно. Чи не тому тепер так багато пишуть і так мало письменників? Чи не тому тепер письменник користується з такої ж пошани, як і рахівник або реєстраторка?
Ви може гадаєте, я жалкую, що це так? Ні. Ані трішки! Я вважаю, що найкращі сучасні романісти – це машиністки, бухгальтери, рахівники, кур’єри, зави, помзави, робітники, робітниці, селяни. Ви спитаєте, чому? Скажете, що це пародокс? Нічого подібного. Придивіться. Вони сами будують дивовижні чудові романи, вони якнайбільше заглибилися в матеріял, вони сами герої своїх романів. Вони будують великий роман під назвою «Майбутнє».
Ви скажете тепер, це правда, але ж вони не пишуть, вони будують. Щоб бути зрозумілішим, я відповім: подивіться на самого себе, ви щодня компонуєте такі чудесні романи, що коли б їх записати, кожний з нас з великим задоволенням прочитав би їх. Що? Хіба ви в своїх мріях не подорожуєте по чудесних країнах, хіба з вами (в мріях) не трапляються найкарколомніші пригоди, хіба ви не закохуєтеся в прекрасних жінок і дужих чоловіків, хіба ви не переживаєте трагедій, комедій, що на їх позаздрив би Шекспір та клясичний Арістофан? Але все це в мріях. І от тепер кожний з нас мусить погодитися, що всі ми – романісти, що коли ті романи ми не будуємо, не беремо в них участи як герої, то ми їх компонуємо в мріях.
Про що мріє один із нас? Та про це, безперечно, можна написати цілу книгу. Книгу звичайно напівсатиричну, бо ви, мабуть, знаєте, що про мрії сказав Пушкін. Таку книгу можна написати навіть в авантурному пляні, бо кожний з нас ще змалку мріє про різні пригоди, в той час як ці пригоди трапляються з нами щодня, а ми їх не помічаємо.
Я знав одного такого чудака, що все своє життя мріяв про різноманітні пригоди та подорожі. Одного разу він купив собі телескоп, розмірами більший за його зріст, закохався в артистку і поїхав з нею та телескопом морем на пароплаві до Кавказу. І єдина пригода, що з ним трапилась, це те, що він повернувся назад без грошей, без телескопа і без коханки. І, нарешті, цю пригоду він сам вважав лише за щасливий випадок.
Що тепер?
За наших днів – пішов до крамниці, купив полотна, фарб, пензлів, мольберта, сів на розі двох вулиць, і малюй… Малюй пристойно, бо міліціонер забере до району.
Безпосередньо до оповідання ні картина, ні комісійна крамниця не стосуються. Що таке комісійна крамниця, знає кожний. Коли у кого є непотрібні йому речі, він несе їх до комісійної крамниці з тим, щоб хто-небудь інший купив їх, як дорогоцінну річ. Тут ви можете знайти різні речі, починаючи від клізми й кінчаючи діямантовою обручкою.
У великій вітрині такої крамниці, що знаходиться на людній торговій вулиці, між мисливською рушницею й мідяним тазом для варення, висить картина невідомого майстра. Картина стара, фарби зблякли, потріскались, але цим вона лише виграє щодо своєї художности. Люди натовпами збиваються коло вітрини, і деякі з них називають імена відомих майстрів, але ці ймена миттю зникають у вуличному гуркоті, і лише картина висить у вітрині, як посланець у майбутнє якогось забутого і може вже померлого автора.
Картина викликає уяви.
Темний вечірній обрій палає загравою. Червоний колір напружений і темний. Почувається, що нестерпучий жар б’є звідкись із землі та обпалює небо. Сонце провалилося в безодню і там клекотить гарячим вогнем, заливаючи розтопленою палючою лавою небосхил. Червоні пекучі стріли летять геть у простір, освітлюючи своєю загравою небо. Відблиск заграви падає на могутні хащі допотопного лісу. Величезні дерева, міцні й чорні, як дивовижні крицеві скелі, відбивають на собі відблиск заграви. Спереду чорна прогалина, порожня й темна, як вугляний склеп.
І ось раптом чути хряск і важку ходу, і от ввижається потворна морда допотопного чудовиська. Чудовисько велетенських розмірів важкою ходою виходить на прогалину. Воно важко сопе, його подих підхоплює луна допотопного лісу, її от здається, що дихають ці кремезні чорні дерева, ці муругі крицеві скелі.
Раптом страшний рик струшує ліс. Од цього звуку все дрижить. Дрижать дерева й дрижить земля, її трусить землетрус звуків, що видираються з пащі чудовиська. Перше чудовисько натрапило на другу величезну потвору. Крики розлютоваваних потвор примушують тремтіти землю. Потвори сходяться, і від їхнього сопіння й тупоту стогне ліс. Клацання зубів, сердитий рев, важкі удари зливаються в чорну рухливу масу, яку раптом обливає червона кров, що бурхливо виривається з поранених тіл. Кров гарує й світиться червоним блиском, який зливається з загравою, і ось тепер здається, що обрій, нетри землі, ліс і потвори палахкотять гарячою кров’ю. Раптом все завмирає… і лишається сама картина.
Фарби зблякли, потріскались, припали порохом, потемнішали. Величезне чудовисько – потвора-переможець стоїть над забитим ворогом, і з його горлянки видирається непереможний рев. На землі, що заллята кров’ю, лежить мертва, переможена, друга потвора. Сонце клекотить жаром у нетрах всесвіту і заливає кривавою загравою темне небо.
Автор картини невідомий. Картина висить у великій вітрині комісійної крамниці між мисливською рушницею й мідяним тазом для варення.
У місті спека. Місто, одягнене в камінь, розпечене сонцем, потіє, метушиться. Вулиці димлять казанами з асфальтом, обляпують вапною і фарбами. Люди б’ють камінь на бруках, пересувають рейки, фарбують дахи і стіни будинків. Вулиці клекотять, вливаючись ріками у великі площі. Перехожі поспішають, переходячи брук, і трамваї тривожно заливаються настирливими дзвінками.
Край тротуару біля телеграфного стовпа зупинився якийсь чоловік. Він не притягає жадної уваги. Це службовець, який сьогодні не пішов на службу, може він у відпустці, а може він і безробітний. Він нервово витяг із кишені синього піджака годинника і поглянув на нього; можна було подумати, що він зараз заметушиться, побіжить, кудись поспішаючи. Але нічого подібного, він знову застиг коло стовпа, напружено слідкуючи за вулицею.
Він стояв у тому місці вулиці, де вуличний рух був найбільший. Тут щохвилини пролітали автомобілі, важко проходили автобуси і безперервно сунули трамваї.
Чоловік напружено стежив за людьми, що переходять вулицю. Люди швидко перебігали вулицю, оглядаючись, щоб не потрапити під трамвай або автобус. І коли трамвай деренчав або сурмив автобус якому-небудь легковажному перехожому, чоловік, що стояв коло стовпа, напружено, до болю стискав собі руки і хвилювався. Його вуста шепотіли:
– Ось! Ось зараз…
Якась молода жінка, тримаючи за руку маленьку, біляву дівчинку, швидко переходила брук. Дівчинка несла в руці якийсь пакуночок, і він у неї несподівано випав з рук на самому бруці. Поки жінка підіймала його, з-поза рогу з дзеньканням вдерся трамвай, з протилежного боку важко йшов автобус. Жінка швидко схопила дівчинку і перебігла колію, трамвай на мить заслонив її.
Чоловік коло стовпа злякано відхитнувся, у нього забився подих і він прошепотів:
– Ось! Яке нещастя!..
Він напружено схилився вперед на брук. Страждання скривило його непоголене, стурбоване обличчя.
Трамвай розминувся з автобусом, і чоловік, що напружено стежив за цим, легко зідхнув. Він побачив на протилежному тротуарі білі сукні жінки й дівчинки, що допіру перейшли вулицю. Дівчинка весело стрибала коло жінки і щось говорила.
Світлі постаті жінки й дівчинки раптом зникли в його уяві, ніби провалилися в чорну прірву. Чоловік знову напружено стежив за вулицею. Особливо уважно він стежив за чоловіками. І коли будь-який з них необережно потрапляв під загрозу трамвая або автобуса, чоловік напружено, до болю стискував руки і замружував очі.
Коли він знову розплющував їх, вулиця так само метушилася, кудись бігла, і, не зважаючи на рух, все здавалось якимось спокійним, безтурботним.
Здавалося, що обов’язок цього чоловіка – стежити за вуличними катастрофами та провадити статистику задушених трамваями, автобусами або візниками. Чоловік так стежив за вулицею багато часу. Нарешті він раз у раз став поглядати на годинника, йому вже бракувало терпіння. Коли раніше він турбувався за кожного перехожого, то тепер він, розпалившись, досадливо одвертався, коли який-небудь перехожий щасливо викручувався між візниками та автобусами.
– От, коли б швидше! Коли б швидше! Все одно когось десь має задушити!..
А вулиця так само одноманітно клекотіла, бігла, метушилась. Ніщо, здавалось, не могло зупинити її руху та її байдужого плину.
Раптом одчайний вереск, напівгавкання перетяли гуркіт вулиці. Важко гримаючи, пройшов автобус, і після нього на бруці залишилось задушене руде цуценя. Воно вирячило очі, висунуло червоний язик, розплющилось в тінь.
Коло жінок, дітей і м’якосердних перехожих стовпилось на тротуарі, висловлюючи вголос свій жаль. Потім вони розійшлись, а на бруці так і лишилось розчавлене цуценя з висунутим червоним язичком.
Пройшло кілька автобусів. Напрочуд ні один із них навіть не торкнувся своїми важкими колесами, цуценяти. Чоловік, що стояв біля стовпа, знизав плечима, подивився на годинника й відійшов геть. Він поволі пішов тротуаром, оглядаючи вулицю й будинки. Він чомусь увесь час заглядав угору на дахи будівель. Він так закидав голову, що, нарешті, йому заболіла шия.
Ось на одному з будинків високо під самим шостим поверхом він побачив маляра. Маляр гойдався в повітрі, сидячи на дошці, що спускалася з покрівлі на міцних канатах. Маляр спокійно, похитуючись в своєму сідалі від маленького вітру, мастив будинок.
Чоловік зупинився й почав стежить за маляром. Йому в уяві почали вставати картини, одна страшніша за одну.
Він бачив, як маляр напружено тягся до карніза, силкуючись помастити його вапною. Раптом маляр схопився за канат, сідало загойдалось, потім вітер трохи покрутив ним.
В уяві чоловіка виникла заскорузла величезна рука, забруднена фарбою. Ця рука в корчах схопилася за канат, але ось неначе електричний струм пройшов рукою, пальці розсунулись, рука майнула в повітрі, і чорне тіло маляра, б’ючись об карнізи й підвіконня, ринуло з шостого поверху на тротуар.
Чолозік відхитнувся і зажмурився. Коли він розплющив очі, то знову побачив методично метушливу вулицю й маляра, що поволі гойдався на дошці, помахуючи своєю щіткою.
Чоловік знову став дивитися на маляра. Вів стояв доти, доки знову не витяг із свого синього піджака годинника і подивився на нього. В цей час далекий фабричний гудок загув на обідню перерву.
Чоловік у синьому костюмі досадливо одмахнувся від маляра і пішов далі. Коли він завернув за ріг вулиці, то раптом спинився. Потім він прожогом кинувся бігти. Спереду він побачив великий натовп людей, що тлумом стояв біля високого будинку. В центрі натовпу стояв зеленкуватий автомобіль негайної допомоги.
Чоловік у синьому костюмі вдерся в натовп і, не зважаючи на лайки й стусани, вліз в самий центр. Натовп людей хвилювався й гомонів.
– Маляр!
– Ах, яке нещастя!
– У нього мабуть діти. Упав з покрівлі!..
– Вже нічого не зроблять…
– Гу-у-у-у…
Як од стурбованого бджолиного рою, гуло в повітрі, ворушилось, тиснулось, гойдалось в один бік, потім у другий. Міліціонери в червоних кашкетах сюрчали в свистки і розпихали людей. Потім автомобіль негайної допомоги, розрізавши натовп, як воду, відійшов геть.
Він був зайвий.
І тепер чоловік у синьому костюмі побачив біля самих своїх ніг тіло людини, що лежало на цеглах тротуару. Тіло лежало з підламаними руками й розбитою головою. Обличчя не було зовсім, була кривава рана, що викликала в очах людей жах і обурення.
Чоловік, стримавши приступи жаху й огиди, став жадібно оглядати розбите тіло. Він у думках порівнював його зі своїм тілом, порівнював довгасте скривавлене волосся на голові й робив висновки.
О проекте
О подписке