В окремих невеличких кімнатках стояли вівтарі й статуї – уособлення єдиного та неділимого Будди. Аня підходила до кожної з них і їй увесь час здавалося, що очі статуй стежать за нею поглядом.

– Чи буду я щасливою?

– А ти і є щаслива.

– Але ж… так складно…

– А ніколи не буває легко.

Перед центральною статуєю, трохи обабіч, стояла мідна чаша з блискучими боками, відполірованими людськими долонями. Аня спостерігала за мирянкою, що схилила голову в молитві, терла цю чашу й просила чогось свого. Дівчина й собі вирішила доторкнутися до неї.

Доки Аня підносила руки до чаші, вона відчула легке дрижання в повітрі, як від електричного розряду. Вона обережно доторкнулася до чаші обома долонями, і та почала пашіти й пульсувати, як живий організм. Ані перехопило подих від зачарування. «Я молю тебе, нехай із Женею все буде гаразд»…

Через дорогу від храмового комплексу стояли офісні будинки. У їхніх скляних стінах також жив храм. Він жив настінним розписом сучасності – віддзеркаленням. Емпатією людських сердець. І тільки сталеві каркаси скляних стін хмарочоса обмежували його. І то відносно, бо зображення повзло по стіні далі, оминаючи сталеві лінії, так само, як вода долає будь-які перепони на своєму шляху.

– Ти залишишся в моєму серці, – прошепотіла Аня.

– Я знаю, – відказав Храм, – у людському серці залишається абсолютно все, що було з людиною, бо воно – віддзеркалення безсмертної душі на життєвому шляху.

Храм хотів іще дещо розповісти дівчині, зокрема про те, що людина стає такою, якою вона є, не лише завдяки цьому життю, а й минулим перевтіленням. Про своє будівництво колись давно-давно… Так давно, що Храм і забув уже, у якому столітті… Про кольорові парасольки й стукіт дерев’яного взуття японських хлопчиків, котрі приїхали сюди разом зі своїми батьками-окупантами… Про Сонце, про океан, що був десь дуже поруч, але Храмові так досі й не вдалося до нього потрапити й тільки його жовта настінна фарба була звідти родом – походила з океанічних глибин. Вона розповіла Храму, як шурхотить легенько пісок, коли його уносить вітер… Храм мало стрічав людей, які могли з ним спілкуватись, і тому не хотів відпускати цю дивну дівчинку… Аня відчула неабияке піднесення від спілкування з ним, але за деякий час мусила крокувати далі.

* * *

Вийшовши з храму й відчувши прилив енергії, дівчина вирішила піти до океану. Вона й гадки не мала, що то Храм передав їй на ментальному рівні своє бажання побачити величні води Китайського моря. Аня десь читала, що тут мають бути громадські пляжі, а отже, можна буде здійснити заповітну мрію – намочити ноги в океані. І справді, проїхавши пів години автобусом і віддавши аж одинадцять місцевих долярів, дівчина вийшла на зупинці Turtle cove. Це був один із найчистіших пляжів Гонконґу.

На цьому пляжі все було інакше. Не так, як в Очакові, де дівчина тільки й бачила велику воду до цього. Її очі приготувалися до безмежжя синього, яке легкими відтінками вказувало на те, що десь там велика вода стрічається з великим небом. Однак на горизонті крім тонкої рисочки переходу однієї субстанції в іншу було безліч об’єктів. Дрібніші острови міста, що також входили до величної кампанії під назвою «Гонконґ» то тут, то там стирчали з водної гладі живими волохатими істотками, вкритими зеленню. Курсували круїзні лайнери на горизонті й менші кораблі, що належали береговій охороні та приватним особам. А ближче до берега, трохи далі за буйками, була натягнута сітка, що обмежувала зону для купання, зовсім нівелюючи велику воду. Виявляється, тут водилися акули, і ця сітка мала їх зупиняти від кровожерного поглинання людських тіл. Де-не-де поміж сіткою розташовувалися пластикові квадратні бази, на яких сторожували рятувальники, зірко вдивляючись у безмежжя великої води й сподіваючись побачити акулячий плавник, щоб упередити лихо в разі чого. Вода аж кипіла від різновиду активності в ній.

Під кволим сутінком від рідкого листя ліанкаранських акацій розташовувалися відпочивальники. Стояла сорокаградусна спека, і їх було небагато. Аня ще встигла сісти під вільне дерево й спертися на нього спиною. Її хребет болів від постійного пересування містом. Вона поводила спиною по шершавому стовбуру свого дерева, роблячи імпровізований масаж, але спина не виказувала жодної радості від такої кволої турботи про неї. «Мабуть, я добряче схудла, і моїй спині це не подобається, – розмірковувала дівчина, – або їй бракує поживних речовин, як й іншим частинам мого тіла. З хребців вимивається лімфою кальцій, котра забирає його для інших органів».

Аня роздивилася навкруги й побачила крамничку з наїдками, у якій найдешевшим поживним продуктом виявилося пиво. В Гонконґу, де все було дуже дорого, майже ніхто не вживав алкоголю. Ну от не було такої національної традиції – і все тут! Тому пиво коштувало недорого. Відносно недорого…

* * *

– З Вас тридцять долярів.

– Візьміть, ось, тримайте, – кваплячись відрахувала Аня гроші, ніби переживаючи, що не вистачить. Хоча вона ще вранці поміняла сто ойрів. Половину свого гонконзького статку.

– Стаканчик дати?

– Так, мабуть…

– Тоді з вас тридцять сім ойрів.

– О, ні-ні, не треба, – поквапливо проговорила Аня й узяла холодну пляшку з пивом.

«Так у світі повелося»… і далі буде не пісня «Плачу Єремії», вибачайте, так у світі повелося, що пиво – одне з найпоживніших дешевих напоїв. Воно навіть волоссю допомагає рости блискучішим і густішим. Так кажуть. Але, мабуть, задля того його треба не всередину вживати, а застосовувати зовнішньо. Однак Ані було не до блискучого волосся наразі – вона знову влаштувалася під своїм деревом-тентом і відкрила пляшку. Колись давно, коли вона поїхала в шкільний табір у Словаччину, вона вперше спробувала пиво. І то було не якесь «Жигулівське», або нудотне «Чернігівське», а справжнє, крафтове, словацьке… До речі, тоді вона також його пила не з цікавості чи молодечого протесту – потреба примусила. От саме як тепер… У таборі дітей майже не годували, а їсти хотілося молодим організмам, ще і як. Навкруги жодної кав’ярні чи бакалії. Тільки супермаркет із чипсами, що тільки й називався супермаркетом, і – нічний паб. Словацький сільський паб із крафтовим пивом… Шикарно. Однак Аня тоді встигла зацінити не так інтер’єр із правильними дерев’яними лавами й столами, чи різноманіття запропонованого пива, як саму поживність. Вона навіть не пам’ятала, аби була п’яна. Дорогою до пива вночі треба було подолати такі перешкоди, як другий поверх приміщення дитячого концтабору… вибачайте, табору і – сільське кладовище, напростець через яке доводилося дітям ходити по пиво. А назад, знову ж таки, – кладовище з хрестами, котрі чомусь світилися вночі й, найголовніше, якось залізти назад на другий поверх. Ну, то таке… Аня навіть не розуміла, що пиво пити дівчинці в сьомому класі – не годиться, табу, доки не сказала на пляжі в Очакові батьку, що «пива дуже хочеться». От тоді й отримала на горіхи. Тепер би вона звичайно залюбки з’їла оте все, що давали в їдальні словацького дитячого табору, навіть зрази з гнилою капустою, і не просила б пива. Однак іншого такого самого дешевого нічого не було.

Ані снився батьківський будинок і святкування чийогось дня народження з маминими фірмовими наїдками. Насправді ніякого будинку не було – тільки двокімнатна квартира у звичайному цегляному будинку. Однак їй завжди здавалося, що то цілий будинок, де кожний мешканець і кожна річ мають свої, особливі, місце й роль. Чи гадала вона однієї Божої днини привести туди Женю й повідомити про їхні заручини? Вона справді не думала про це… Єдине, що було очевидним, – цього вже ніколи не трапиться. І Аня за останні години своєї історії виживання в чужому місті, залишена напризволяще, перестала перейматися драматичною історією своїх любовних взаємин, адже всі її думки крутилися біля проблеми, як би так найбезпечніше дістатися додому й не зазнати великих психоемоційних і фізичних втрат на цьому шляху…

* * *

У літаку, згідно з правилами інтерконтинентального перельоту, годували тричі. Тричі за десять годин польоту. І щоразу Анна з вдячністю приймала від сусіда-китайця ту їжу, що здавалася йому занадто екзотичною для вживання. Вона ледь не облизувала пластикові тарілки й була абсолютно щасливою.

– Будете… оце? – вкотре запитав китаєць, з якоюсь чудернацькою приязню дивлячись на дівчину.

– Угу, – замотала Аня головою, дякуючи, і взяла з його рук теплу миску з перченою вареною курятиною й рисом.

– Вибачте… – нарешті наважився Анін сусід, – можна я вас запитаю? Ви така голодна… У Вас щось трапилось у Китаї?

– Не в Китаї, а в Гонконзі, – відповіла Аня, витираючи жирні губи, й почала розповідати.

Як вона заснула, напившись пива натщесерце під ліанкаранською акацією на пляжі, як прокинулася за три години в розпал самого пекла, коли навіть пісок, здавалося, плавився й перетворювався на скло муранської вази. Однак вона б не прокинулася тільки від спеки, бо була занадто виснажена. Різкі звуки клацання фотокамери перед самим носом примусили її розплющити, нарешті, очі.

* * *

Вона побачила перед собою групу китайських туристів, які з цікавістю спостерігали за нею й, навіть, здається, трохи злякалися, побачивши, як вона розплющує повіки і приходить до тями. Це було, як на сафарі, коли туристи близько-близько наближаються до лева, що спить, із дозволу скаута-гіда, аби зробити знімки звіра широким планом і, зойкаючи, відскакують від нього, коли той прокидається. Дівчині навіть стало трохи смішно: ну невже вона така страшна, як лев?

Потім вона збагнула, що викликало такий інтерес до неї з боку китайських, по суті, – місцевих, туристів, яких групами привозили на цей пляж, як на один із найкращих громадських пляжів Гонконґу – вона була єдиною європейкою на ньому. Анна з цікавістю спостерігала за китайськими туристами, а вони за нею. Дівчина помітила, що вони всі, як один, дуже чепурненькі і, як ні в чому не бувало, хоробро входять у гарячий пісок пляжу своїми дизайнерськими шузами. Одяг на них був такий, ніби вони збиралися на весілля заможної тітоньки, а не на екскурсію. Дівчатка в сукенках з органзи фотографувалися не на фоні океану, а на фоні Ані. У їхніх блідих витончених пальчиках крутилися бездоганні парасольки пастельних кольорів, і жодних смужок «Адідасу» на них не було.

Одну групу відвозили, іншу – привозили, як по команді. Аня, не довго думаючи, протягнула руку до нових вузькооких панянок, які фоткалися на її фоні, й почала показувати на рот, даючи зрозуміти, що вона голодна. Ті відсахнулися від неї, встигши зробити світлину на фоні європейки. Інші охочі сфотографуватися з нею також не проявили інтересу до її жестів. Наступні зрозуміли рухи Ані й демонстративно викинули свої недоїдки в сміття.

– Так я зрозуміла, що китайці – то недогонконґці.

– Я б сказав – недоєвропейці, бо жителі Сянгану – справжні європейці, – відказав сміючись Анін сусід. – До речі, я з Гонконґу. Але б все одно не збагнув й образився на вашу репліку, якби не провів сім років у Європі, здобуваючи освіту. Китайці дуже пихаті й уважають себе найкращою нацією. Найкращою від усіх.

– Так отож.

* * *

Анна, шилом патоки вхопивши, залишила затишок своєї акації й подалася митися в пляжну душову. Тут був цілий комплекс, як у хорошому спортзалі: душові, роздягальні та вбиральні – все пристойно й досить чисто, як і всюди в Гонконзі. Аня з відразою згадала вбиральню ресторану в Шанхаї, що нагадувала подібний заклад десь на автовокзалі Іллічівська, і з радістю скористалася всіма безкоштовними вигодами громадського пляжу Гонконґу. Особливо її потішило мило в душовій і бездоганно-м’який туалетний папір. Життя налагоджувалось.

Бабуся завжди казала їй, що та після ванни «сяє, як нова копійчина». Аня себе відчула сяйливою і новою після першого за три доби душу. Єдине, про що вона шкодувала, що не прийняла душ два дні тому, коли тільки потрапила в готельний номер – перед останньою вечерею з Женею… «Тож нічого більше не відкладай на потім», – наголосила тихо Свідомість Ані, коли та виходила з громадських вбиралень.

На їхніх сходах стояли дві вагітні тутешні мешканки європейської зовнішності зі своїми маленькими дітками, такі молоді й привабливі, що Аня залюбувалася ними. Згодом вона помітила, що не одна вона витріщається на цих жінок, щоправда, причини, як завжди, різнилися: Ані сподобалася їхня молодість і краса, а от група китайських туристів фотографували не місцеві краєвиди, а людей. Вони, ба, дуже дивувалися, що кожна з цих вагітних панянок уже мала по дитині^[6].

Аня подалася на автобусі назад до центра. Вона вже знала, що за деякий час мусить знайти хмарочос, який її прихистить на ніч. Заплативши за поїздку назад і купивши на зупинці найдешевшу й найбільшу хлібину, вона із сумом констатувала, що грошей майже не залишилося. Цей сум розливався навколо неї невидимими хвилями, передаючи оточенню її настрій. І навіть океан, здавалося дівчині, сумує разом із нею. Його хвилі темним оксамитом переливалися на мегаполісний бетонний берег. Аня сиділа на лавці набережної й доїдала свою булку. Їй, ще, по суті, такій наївній і дуже юній, до безтями хотілося великої любові, аби було кому її обігріти, втішити й навіть якщо колись, прийшовши додому, вона повідомить невтішну звістку про свою невиліковну хворобу, її не викинуть на вулицю, а піклуватимуться про неї до її скорої смерті. Аня, нарешті, зрозуміла, що забивання цвяхів і навіть велика зарплатня не є її пріоритетними характеристиками в чоловікові. Вірність і безмежне відчуття обов’язку – майже нереальні хімічні сполуки в чоловічих організмах її цікавили відтепер найбільше. А ці сполуки виникали в чоловіках тільки під дією Великого Кохання, й нічим іншим добитися їх було неможливо.

Юна дівчина сумно подивилася на прохожих красунь, що мали стрункі литки, охайні нігті й бездоганний одяг, і подумала, що все це зовсім не гарантує їм Великого Кохання.

– Бо Велике Кохання, як ви його називаєте, шановна Анно, виникає спонтанно й здебільшого, коли його не чекають, і не залежить від бездоганності зовнішнього вигляду тієї, що його шукає, і позбутися його неможливо, навіть якщо вона прагнутиме цього, – із сумом констатував сусід Ані в літаку й зітхнув. – Будь ласка, розповідайте далі.

Анна дивилася на обрій, де височіли хмарочоси Монг-Коку на іншому березі. То був континентальний Гонконґ, трохи просторіший і чистіший, ніж рафіновано-таємничий острів Гонконґ. Аж ось раптом почула рідну мову – хтось казав трохи манірним незадоволеним голосом: