– А я ось на випускному Галі. Пам’ятаєш мою Галю?..

Микола дивився на блідого Олексія і вже не радий був, що першим заговорив до нього. Бо той постійно відводив погляд і був якимось нелюдимим. Ніби й на цьому світі, і в потойбіччі водночас. Однак за цими словами його двоюрідний брат пожвавішав:

– На випускному? То вона Драгоманова закінчила? Української мови й літератури?

– Педагогічний. На мовно-літературний поступила в сорок дев’ятому, однак мачуха не пустила, бо не було кому за неї відробляти трудодні в колгоспі, а потім уже на педагогічний наступного року.

– А-а… – втративши інтерес, протягнув Олексій. Потім за якимось часом ніби взяв себе в руки, зауважив: – Миколо, не чув від тебе такої гарної вимови. Ти ж з батьком здебільшого російською…

– Тільки російською, – уточнив військовий.

– А чому? – зазирнув у вічі юнак. – Ви ж бо з одного села з-під Житомира. Хіба там заведено російською?

– Та нє… – Розвів руками Микола. – Всі тільки українською розмовляють, але як потрапиш до столиці, то мусиш окультурюватися, хіба ні? То ж мова селянства – українська. Російська якась більш… інтелігентна, чи що?

Микола точно не знав, як висловити своє ставлення до російської. Але він був незлобливий і не протестував щодо домінантності російської в усіх республіках.

– А вдома з Галею якою..? – поцікавився Олексій.

– Та звісно ж, що тільки рідною! – Вигукнув Микола і щиросердно розсміявся, поклавши руку на плече двоюрідному брату.

Той видихнув, якось йому легше стало (то спостережливий зв’язківець у пів ока зауважив). Тим часом підійшла Галя, закінчивши з позуванням для групових світлин. Як завше, трохи хмурила свої крила-брови, вилискуючи цупкими темно-синіми очима. Одним тільки їхнім поглядом поцікавилася в чоловіка: «То хто?», Микола з відповіддю не забарився:

– Знайомтеся. Моя дружина – Галина Григорівна, а це мій двоюрідний брат Олексій Геннадійович, із батьком котрого я б тебе залюбки познайомив, кохана, якби він не перебував у довгостроковому відрядженні.

– Фу, як офіціозно, – поморщила носика дівчина.

– Ну так, а що? – почав було виправдовуватись Микола, але зненацька його перебив Олексій:

– Годі вам, милі чубляться – тільки тішаться, і, до речі, в родині у нас також заведено українською, тому я абітурієнт вашого вишу, пані Галино. Того факультету, на котрий вам пощастило поступити в сорок дев’ятому. Правильно? – Кивнув запитально до Миколи Олексій. – Продовжу, можна сказати, сімейну традицію, – парубок весело підморгнув. – Приходьте завтра на вечерю. Мама зрадіє.

«Ох, не думаю я, що та „мама” зрадіє, враховуючи, як пані Наталя мене зустрічала після зникнення дядька…» – подумав про себе Микола, однак, погодився. Таку нагоду – нарешті все розвідати – втрачати не можна було.

* * *

У квартирі було вогко і якось… не затишно. Так, ніби дядько разом із собою забрав увесь той невловимий флер, притаманний цьому радянському житлу, що робив його схожим на французькі апартаменти. Ніби разом із Геннадієм Петровичем пішло геть усе те, з рогу достатку, матеріальне й не зовсім, однак – відчуття, що золоті часи ще не минулися. Все ще попереду.

Микола Ахтимонович уважно роздивлявся навсібіч. Тітка привітна, однак, як завжди сама собі на розумі й ніколи ти напевне не знаєш, чи щира вона. Квартира була такою самою, як і раніше. Хіба що не було домоправительки та таці, котру б вона принадно викочувала на середину вітальні з усілякими нечуваними для голодного Києва наїдками. «Хоча чому ж голодного?» – почав розмірковувати молодий чоловік. – Це в нас із Галею нічого за душею немає. Але ж є і ще інші…». І хоча ця думка явно суперечила ідеї соціальної рівності радянської держави, військовий (як, власне, і в разі з українською мовою) не став давати їй оцінку й таким чином зароджувати зерно протиріччя всередині себе. Можливо, це була найбільша його принада: не оцінювати те, що варто було залишити поза межею людських координат. Собі дорожче.

Пані Наталя не втратила своєї вроди, навіть навпаки, набула якогось іншого виміру жіночої зрілої привабливості. Вона інертно усміхалася гостям. Не було в ній ані роздратування через те, що старший запросив двоюрідного брата та ще і його невістку так нахабно, раптово, до їхньої оселі; ані радості зустрічати гостей. Нічого взагалі не було написано на її квітнучому молодістю і жагою до життя обличчі. Світський церемоніал.

По телевізору йшов київський тогорічний кінофейлетон, що вже став бестселером: «Тарапунька та Штепсель під хмарами». Однак (і Коля це неабияк зауважив) родина його дядька не особливо звертала увагу на ту дивину – телевізор. Дивилася в пів ока. Микола про себе подумав: «Ось би нам такий у сільський дім культури! А то з нашого, павельского і не видко було б ту вишку телецентру, на котру вони вилазять…».

Стіл накрили у вітальні – подали кілька салатів, сітро, багет і шампанське. «Розкішний стіл як для бідних сільських родичів» – подумала Галина й обережно взяла одну канапку із сиром. Усміхнулась запопадливо до хазяйки дому. Та удала, що не помітила й відверто нудилася у своєму розкішному не по-радянськи костюмі з іноземного, цупкого шовку кольору нічного океану. Галя закусила губу: «Точно, той колір»… Вона бачила такий костюм на світлині в Неліному журналі мод. Її батьку, депутату київради, той польський журнал хтось приніс на роботу. Шик…

Розмова не клеїлася. Романа – молодшого сина пані Наталі взагалі не було видно, Олексій зиркав у телевізор й іноді усміхався апатично. Мовчав. Однак, коли з телевізора пролунав діалог Штепселя й Тарапуньки: «– А зачем тебе бинокль? – Щоб краще було видно. – А зонтік? – Може, дощ буде», поморщився й проказав: «Українську мову нівелюють».

– Чого це? Навпаки, бачиш? – вирішила, як завжди, встряти Галя. – Могли б суто російською зняти, але Тарапунька – наша людина, проста, з народу.

– Ага, – зачепився юнак за Галіну фразу. – Тобто якби Тарапунька був розумний і розважливий рафінований науковець, приміром, то він би мав розмовляти російською, так виходить?

– Ну… Виходить, що так… Але я не те хотіла сказати… – дівчина зашарілась й ображено склала руки на грудях. – Миколо, ти поясни! В тебе краще виходить.

– Але ж ти знаєш, Олексію, що в нашому Радянському Союзі аж п’ятнадцять республік, і ми мусимо всі якось розуміти одне одного? – Обережно проказав військовий.

– А до чого тут комедійна короткометражка, знята на Київській кіностудії? – заперечив юнак.

– Ну, при тому, – знайшлася, нарешті, що відказати Галя. – Що ці артисти – надбання всієї країни, і їх мають всюди розуміти.

Олексій знизав плечима. Хотів, може, ще щось сказати, однак до вітальні повернулася з кухні мама з великим тарелем тістечок. А він, було видно, не хотів у її присутності порушувати це питання.

– Гадаю, ти перегинаєш. Як на мене, просто мало бути протиставлення розумного Штепселя, котрий все лагодить і трохи пришелепкуватого Тарапуньки, однак веселого, а українці, ти ж знаєш, славляться своєю веселою вдачею…

Коля так знічев’я сказав. Швидше, аби підтримати розмову, котра ледь жевріла, ніж воліючи підтримати суперечку. Але тут раптово юнак спалахнув:

– А ти як гадаєш? Це нормально? Що кумедне й меншовартісне вкладено в україномовного персонажа і його всі висміюють, а ще є розумний парінь, мрія всіх дівчат, котрий все розтлумачить на общєпонятном язикє, і їх протиставляють?!

Наталя дипломатично закашлялась, а потім люто зиркнула на старшого сина. Прошипіла: «Все це твої вірші українською. Нахапався! Все. Підеш краще працювати токарем, ніж вчитися ще більшого опозиціонерства на тому факультеті дурнуватому!» Олексій принишкнув і зашарівся. З телевізора пролунало: «Сейчас, бабушка. Пропустіте бабушку Голубєва! – Скажи мені, синок, а хто це такий – Голубєв? – Правий защітнік, мамаша! – Адвокат, значить…». Мама враз змінила гнів на милість, розсміялась й обійняла свого улюбленця: «Бачиш, ось став би ти відомим футболістом і проводив мене на стадіон поза чергою. А ти вирішив вірші писати!» і почубила його за непокірне волосся – Все. Досить супитися». Інцидент було так-сяк залагоджено, і всі методично заходилися поїдати тістечка із заварним кремом і краплиною варення, ніби кривавою калиною, на кожному… Олексій мовчав.

– То ти, значить, пишеш вірші українською?.. – Тихо проказала Галя. – А давайте якоїсь пісні нашої заспіваємо? Я так сумую за Павелками й піснями… Бувало, сядеш, натомлений, працею зморений, після цілого дня гарування на колгоспному полі, і як співаєш-співаєш…

– Ти не лякайся, що босенькі ніженьки вмочиш в холодну росу… – мелодійно відказала Наталя й підперла підборіддя рукою, замислившись про щось своє.

– Я ж тебе, вірная, аж до хатиноньки сам на руках однесу… – Заспівав Микола й обійняв молоду дружину.

– То ви ж молодята? А я і не привітала! – Враз по тому згадала й сплеснула в долоні Наталя. – Де тобі, Миколо, житло видали?

– Та ще немає ордера… – знітився військовий. – Чекаємо з дня на день. А Галя вчора випустилася з Драгоманова. Не знаємо, що робити. В інститутський гуртожиток тепер – зась.

– Але ж направлення, Галочко, вам кудись дали?

– Аж в міністерство освіти! – Радісно прощебетала дівчина. – Інспектором по Криму. Тепер їздитиму туди перевіряти школи.

– Ого… Вітаю! А пожити можете поки що в нас, молодята, – підморгнула Наталя.

Я.

Ти завжди був впертим. Завжди був моїм і не моїм водночас. Навіть собі ніколи не належав… Однак чи це й справді має якесь значення?

Ти тільки пиши. Збирай на крижинах своєї пам’яті літери в слова. Пиши, бо я знаю, що те – це є єдине, що робить тебе щасливим. Так, звісно, ти мені заперечиш. Що є я. І я – твоє щастя і доля. Однак ти просто пиши. Бо я бачу що є твоїм хистом і долею. Це залишиться поза нами, між нами і після нас. Твої слова. Бо рукописи не горять. Горять тіла. Спалені, перемелені системою. Горять душі в неопалимому вогні болю й печалі. А слова не горять. Їх контора пише. Навіть ті, твої, незаписані. Завжди є хтось, хто їх фіксує, коли в кав’ярні не знайдеться серветки, аби невпевненою рукою нашкрябати їх олівцем. Не хвилюйся, мій любий, все, що ти сказав колись цінного – небезпечне, неблагонадійне, вороже системі, чуже й чужде – все записано.

Але ти просто пиши.

Думки свої пиши, радощі й болі. Бо потім забудеться. Потім буде не так і не те. Буде інше. А це, теперішнє… Ох, як же мені тяжко пояснити тобі зараз… Ти просто пиши там, у своєму такому далекому зараз, п’ятдесят четвертому.