Розділ третій
Кревність

Глибочезне благотворне значення для розвитку національної культури кожного радянського народу мала і має велика російська культура – передова культура всього людства.

Будучи одною з трьох галузей могутнього східнослов’янського древа, український народ завжди відчував свою нероздільну єдність з російським…

Возз’єднання з Росією врятувало український народ від смертельної загрози з боку польських феодалів і турецько-татарських грабіжників…

Український народ розуміє, яка прозорлива історична мудрість закладена в словах великого Леніна: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива, без такої єдності про неї не може бути й мови».

М. Бажан, «Радянська Україна» № 2 (9825) 3 січня 1954 року

Кревність народів – це та чудово-чудернацька омана, котру зусібіч штовхали до громадянського стравоходу, аби легше святкувалося трьохсотріччя возз’єднання України з Росією. А простіше кажучи – поглинання Росією України.

Я нагадаю вам, чому в мене така стравонепрохідність совку. В сорок шостому, коли я народилася від двох непересічних особистостей: одна полишила свій рідний Берлін, другий – тоді ще не позбавлений своїх регалій, двічі герой Радянського Союзу, її з того Берліна таємно вивіз на особистому літаку свого комрада… І тут я не знаю, як краще продовжити. Давайте коротко? Мама вмерла на етапі до Сибіру, батько став тихим і пригніченим. Ні, не пив, хоча ледь сам не потрапив до ГУЛАГу, благо той товариш, котрий позичав півтора року до того свій літак, аби він перевіз німкеню до Києва, допоміг. Однак батько причаївся. І то через свою внутрішню силу. Ось я, наприклад, не знаю, що б зробила і як би повелася, якби мене позбавили всіх заслужених нагород і відібрали квартиру в центрі. Я не знаю… Так чи інакше, мені досить і того, що я народилася в цій неповній і недовго, але все ж таки щасливій родині. Спостерігала за батьком від свого народження.

Я ненавиджу ідеологію Радянського Союзу. Це щось уроджене, як ви розумієте. В мене питання інше: чи багато таких, як я, в сімдесят другому? Гадаю, трохи менше ніж таких, як я, в п’ятдесят четвертому. Бо все забувається. Стирається з пам’яті… Народжуються нові громадяни, котрі не знали чотирьох років війни, не знали голодоморів… А махина совку не переламала всі їхні кістки, і вони собі думають: «Ну навіщо я буду чинити супротив, якщо можна жити й без того? Собі ж дорожче». І це справді так. Не бачу сенсу всім страждати й переносити біль інших на себе. Імплікувати й рефлексувати. Своя хата з краю. Та й справді, чого вже там?.. Адже на всі тривоги й печалі вселенські тебе одного не вистачить. Треба обирати.

У глобальному сенсі, за великим рахунком, є кармічне минуле й теперішнє кожного індивіда, та не варто, шановні, чуєте? Зовсім не варто уособлювати себе з певною нацією й певним народом і сприймати його прадавній біль, якщо ви справді можете цього не робити. Чуєте?..

* * *

Ще взимку п’ятдесят четвертого Радянський Союз почав глобальні святкування 300-річчя возз’єднання Росії й України. Іншими словами – поглинання слабшого сильнішим.

Підготовка до ювілею почалася на початку п’ятдесятих років, а самі урочистості тривали весь рік з масштабними парадами, гучними промовами з трибун, що неодмінно передавали по радіо, й прилизаними статтями в періодиці.

Проте до всього того, що слугувало тільки вишенькою на тортику пропаганди наднаціональної спільноти «радянського народу», додавався ще й ласий шмат того кренделю у вигляді розроблених і затверджених ЦК КПРС «Тез про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654–1954)». Аби було правильне, а головне – однакове трактування, сформульовані у цьому циркулярі оцінки лягли в основу всіх досліджень історії України, котрі набули в п’ятдесят четвертому особливої популярності з огляду на визначний ювілей.

Особливого поширення в січневій періодиці набули статті про одвічне прагнення українських письменників до возз’єднання свого народу з Росією: «Мрії Франка про возз’єднання українського народу, розділеного іноземними загарбниками, нерозривно зв’язані з закликом до братерського єднання з єдинокровним російським народом, за допомогою якого український народ тільки і зможе здійснити свої віковічні прагнення – об’єднати свої землі в єдиній державі. У 1896 році він писав: „Ми не забуваємо і не сміємо забувати, що головна сила, головне ядро нашого народу є в Росії, що там постали і працювали, та й працюють найбільші таланти нашого письменства”… М. Коцюбинський, як і Леся Українка та І. Франко, не дожив до щасливих днів, коли в результаті перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, завдяки мудрому керівництву Комуністичної партії, при допомозі великого російського народу український народ створив свою національну українську державу…»^[19].

І вже ставало зрозумілим після першої ж подібної популістської статті, що український народ без російського вже ніяк. І тільки смерть їх розлучить…: «1 (11) жовтня 1653 року в Москві на Земському соборі було позитивно розв’язано питання про возз’єднання України з Росією. 8 (18) січня 1654 року в Переяславі (до 30.10.2019 – Переяслав-Хмельницький) відбулася рада, яка вирішила возз’єднати Україну з Росією. Це рішення Переяславської ради стало могутнім волевиявленням волелюбного українського народу, виявленням його вікових прагнень і сподівань… Навіки зміцнів нерозривний союз двох єдинокревних народів… Історична доля українського народу з цього часу стала єдиною з долею російського народу»^[20].

Ну чим не прекрасний, можна сказати, священний шлюбний союз, еге ж? Адже «любов до Москви з давніх-давен жила в серцях народних мас України»^[21]. Як зазначив Юрій Смолич: «Возз’єднання України з Росією було здійсненням заповітних сподівань українського народу, що протягом багатьох років прагнув до об’єднання з російським народом, в якому він бачив свого старшого єдинокровного брата, вірного союзника і надійного захисника»^[22]. Амінь.

Подібних статей, котрі слово в слово повторювалися, немов усі журналісти, спільно з метрами українського цеху письменництва, як-от Смолич і Бажан, зібрались у якійсь пивній і разом настрочили ті всі матеріали скопом, було сила-силенна. Так що складно було хоч на одну з них десь таки натрапити.

Хоча Олексій і уникав їх, як міг. Ніби відштовхувався від усієї тієї пропаганди невидимими руками своєї душі. Що ж… Вона все одно проникала у всі пори його єства. Через вуха, очі, ну майже на дотик. Та пропаганда оточила його тотально, як і безліч інших пішачків Радянського Союзу. Лишалося тільки набрати побільше здорового глузду-повітря й пірнути глибше в навколишнє середовище-воду й сподіватися, що здорового глузду вистачить, аби якось усе те пережити…

На щастя, вже навіть тоді, в ті химерні часи «радянської єдинокревності народів», існувала й інша кревність.

«Зустріч»

В науке нет широкой столбовой дороги, и только тот достигает ее сияющей вершины, кто не страшась усталости, карабкается по ее каменистым тропкам.

К. Маркс

Микола Ахтимонович, перебуваючи в доброму здоров’ї, при тямі, в гарному гуморі й абсолютному незнанні щодо того, кому насправді він доводиться сином, радісно плескав у долоні на випускному коханої Галі. Та аж так, що весь бузок у букеті поламав. Починалося безжурне (принаймні для декотрих) гаряче літо п’ятдесят четвертого.

Настрій в нього був просто чудесний. Нарешті в його житті сталися зміни, котрих він давно чекав і прагнув. Ще зранку, доки Галя спала, він перетягнув із ніжністю її листи атласною стрічкою й обережно вклав у свій шкіряний планшет. Потім, після деяких роздумів, наважився таки перечитати кілька листів того періоду, коли вони були не разом, і серце його стислося від болю. Ох, як же вони сварилися в тій епістолярній переписці…

13/IV – 53 р. Здраствуй, Миколо!

Одержала два твоїх листи за 4 і 5 квітня, щиро дякую.

Одержала ще в п’ятницю, але не могла відписати до сьогоднішнього дня. Я тобі писала, що маємо слухати «Запорожець за Дунаєм». В четвер була в театрі. Там була китайська делегація вчених. Серед китайців були молоді дівчата і хлопці. Наші дівчата обмінялись комсомольськими значками. Це було так торжественно, а мені сумно, я завжди ношу значок, а це як на зло не взяла. В кінці опери китайські дівчата піднесли букети живих квітів артистам. Взагалі було дуже хороше. В четвер готувались до двух семінарів: по матеріалах XIX з’їзду і психології. Приїжджала комісія з Москви, а в нас не було конспектів при собі, бо в кожного є книжки. А тепер буде гриміти ІІІ курс педфаку в газетах, чого ніколи не було.

В п’ятницю було теж два семінари по історії педагогіки і спецсемінар з психології. Мене визвали і все благополучно. В суботу семінар по політекономії і так кожен день. Вчора їздили в Мотовилівку до Калабаліна (Карабанова за «Педагогічною поемою»^[23]), вихованця Макаренка і тепер завідувача дитячого будинку. Ми привезли дерев-абрикосів і посадили. Це як подарунок дитбудинку.

Калабалін має 50 років, ще дуже красивий, життєрадісний, бадьорий, працьовитий. Взагалі це людина – втілення сили волі, мужності, настирливості, справжній педагог, який живе одним життям з дітьми. Взагалі то всього не напишеш. Він навіть носить одяг такий, як носив Макаренко. Семен Афанасєвич прочитав нам спогади про життя в дитинстві, в колонії Макаренка^[24], свій життєвий шлях до сьогоднішнього дня. Багато цікавого розповідав, про що ніде не написано. У нього є троє дітей, найменший син Антон Семенович, як Макаренко. Як сказав Калабалін «интересная выдумка». Провів нас до станції і довго махав нам рукою, аж поки його не стало видно.

Я ще тобі усно розповім багато. Вчора була стомлена і не хотіла писати. Та й взагалі, я це пишу тобі третій лист без відповіді, значить ще встигну три. Правда?

Радію за тебе, що ти знову по путівці в Кічкіне^[25].

А тепер прийдеться посваритись, хоч у листі, а не уві сні. Ти мені скажи, що тобі дорожче: «Ласточкіно гніздо», чи життя? Багато хто бачить інтересного навколо, але хіба ризикує життям, для того, щоб задовільнити свою цікавість? Добре, що ти написав, але хоч би ти й не написав, то я знаю твою допитливість, котра наробить тобі лиха.

Мені не подобається, що ти не поправляєшся. А взагалі то як ти можеш поправитись, коли тебе носить чорт там, де не треба, і ти щодня бігаєш шість кілометрів? Я сержусь на тебе.

Відносно шкатулок, то мені хочеться щоб ти привіз дівчатам обов’язково, а мені подобається формою скриньки тільки, щоб була трошки довша за ширину, напевне такі й дівчатам. А оформлення ти сам вибереш на свій смак.

Значить я можу розпитати старшину про твої справи? Вітай його від мене. Думаєш підпис в птиці листа визиває більше довір’я? Я ж все рівно тобі не довіряю. Правда, є за що? Швидше приїжджай, бо…

Ні, ні вірю, що ти славний хлопчик.

Пока до зустрічі.

Пиши – чекаю.

Галина.^[26]

Якою ж впертою і безапеляційною в листуванні була його Галя! Зовсім не такою видавалася під час зустрічей, коли не могли обоє надивитись і наговоритись… Однак, бувало, й сварились також. «Добре, що вже разом назавжди, – зітхнув із полегшенням Миколай і міцніше стиснув Галинину руку. – Бо хто його знає, до чого б ця переписка нас довела. Чого доброго і розбіглися б…»

* * *

На випускному альбомі педагогічного інституту^[27] стояло вже її нове прізвище – Габзовська Г. Г. Випуск педагогічного факультету (шкільного відділу) 1950–1954 рр.

Микола цим дуже пишався, що таки після битого дня гуляння (а могли б ще зранку розписатися, ет!) Галя все ж погодилася піти до РАЦСу, і вони нарешті розписалися. А всі ті чотири роки, що Микола їй пропонував, бо, якщо вже обидва в Києві… вона відповідала безапеляційно: «Ну да! Щоб ти казав, що ти мене вивчив?».

Однак радянські реалії диктували свої життєві правила, і позаяк усе й так йшло до шлюбу, то треба було одружитись перед випускним, бо Галю могли розподілити у якусь невідому місцевість. А оскільки дівчина шлюбу боялась, як чорт ладану, то 17 квітня вони з Миколою до вечора ходили містом, доки вона наважувалася на цей серйозний крок. А тим часом на прохання Колі весь Галін гуртожиток із самого ранку робив єдине доступне тоді їм, бідним як церковні миші, нестоличним педагогам, святкове і несвяткове частування – вінегрет.

Микола знав: Галя наважиться нарешті. Просто її не треба підганяти й силувати – вона розумна і вольова дівчина. Нарізаючи наступне коло перед РАЦСом, він якраз себе вмовляв, що все буде гаразд (хоча й сонце вже сідало…). Згадував, як вона пішла в поліклініку, і хоча й був її апендицит у стані ремісії, попросила його вирізати. Нареченому, котрий був, м’яко кажучи, шокованим від такого рішення, просто аргументувала: «Миколо, а як усе ж відрядять мене кудись далеко за призначенням? А в районних поліклініках таких операцій не роблять!» Сказала, як відрізала. Тому він зараз те згадував, не втрачаючи надії, що, врешті-решт, Галя зверне до входу РАЦСу, й трохи посміювався з себе тихцем: «Ну і ну… Я – командир телефонного взводу, молодший лейтенант, спеціаліст високого ґатунку і ось ця… – Потім він ніжно дивився на Галю, котра ніби й нічим особливо не вирізнялась і красунею її назвати не можна було, однак, якась така енергія завжди перла перед нею, і вона слідом не відставала зі своїми міцно стисненими вустами й прямим поглядом. – І ось ця… Моє кохання». Микола тоді тільки зітхнув, уже втрачаючи надію розписатись. Однак в останню мить перед закриттям РАЦСу Галя таки навскіс завернула до його дверей, ще й крикнула вслід молодшому лейтенанту – красеню-блондину в блискучих, начищених хромових чоботях: «Не відставай!».

А потім уже в гуртожитку Галині інститутські подруги – Соня (з Насташки, що під Золотоношею) і Неля (дочка депутата Київради) – частували молодят вінегретом. Микола не витримав і пішов купити розливного вина (дуже вже бідним видавався йому їхній святковий стіл), але воно виявилося натуральним, сухим. Дівчата поморщили носики, бо такого не пили, й швиденько засолодили цукром. Миколі в ту мить згадалося, як вони з дядьком святкували День трудящих у далекому, сорок сьомому році, коли він був всього-на-всього зеленим солдатиком, а дядько його – вже аж такою величиною! Самим майором МДБ (його тоді саме тільки но підвищили). І той кав’яр і не кабачковий, і ту засмажену річкову рибу, і ті канапки та під шампань, та під сухе вино… Ох…

Однак дядько його (ну, може, й не дядько, та тепер хтозна…) пропав давно й безповоротно.

Микола Ахтимонович не раз заходив до його дружини Наталі на Карла Лібкнехта й кожного разу заставав її в пеньюарі, трохи напідпитку та без чіткої відповіді, де ж тепер перебуває Геннадій Петрович. Це його засмучувало, але не дуже. Та й пані Наталю, з усього було видно, то також не дуже засмучує. Микола, може й, був ще наївним, двадцятисемирічним чоловіком, але не дурним і все бачив. Дружина дядька в дім його не запрошувала. Чи не хотіла з ним, селюком, знатися, чи просто сторонилася всіх родичів чоловіка… Так чи так, Микола своїх двоюрідних братів (а по факту – просто братів) теж давно не бачив. Тому приємною несподіванкою було зустріти старшого з них, Олексія, біля педагогічного інституту погожого травневого дня, коли всі випускники УРСР щасливо всміхалися на камери фотоапаратів, роблячи заключні, випускні групові світлини.

Він тоді раптом відчув, як хтось пильно витріщається на нього. Обернувся й зустрівся поглядом з якимось хворобливим, блідим, але досить привабливим юнаком. Секундне вагання змінилося точною впевненістю: «Так! Це він, точно! Старший мого дядька! Старший».

– Здоров, Олексію! Давно не бачились. Батько з відрядження не повернувся? – як завжди приязно й прямо в лоба почав молодий лейтенант.

Юнак потупив очі й почав грати жовнами. Потім відказав непевно: «Нє, не повернувся» і зазирнув Миколі у вічі, ніби там сподівався знайти відповідь на якесь запитання, що давно тривожило його. «Дивний парубок… – подумав зв’язківець. – Бракує йому, либонь, батьківської підтримки» і тільки знизав плечима.