Розділ перший
Звіринець

Поезд тронется – и сотня стиснутых арестантских судеб, измученных сердец, понесется по тем же змеистым рельсам, за тем же дымом, мимо тех же полей, столбов и стогов, и даже на несколько секунд раньше вас – но за вашими стеклами в воздухе еще меньше останется следов от промелькнувшего горя, чем от пальцев по воде. И в хорошо знакомом, всегда одинаковом поездном быте – с разрезаемой пачкой белья для постели, с разносимым в подстаканниках чаем – вы разве можете вжиться, какой темный сдавленный ужас пронесся за три секунды до вас через этот же объем эвклидова пространства? Вы, недовольные, что в купе четверо и тесно, – вы разве смогли бы поверить, вы разве над этой строкою поверите, что в таком же купе перед вами только что пронеслось – четырнадцать человек? А если – двадцать пять? А если – тридцать?..

О. Солженіцин «Архіпелаг ГУЛАГ»

І знову падав сніг. Геннадій Петрович його нюхав і доки робив цю вкрай важливу наразі для нього справу, йому здавалося, що він відчуває давно забутий аромат ужгородської засніженої весни. В серці від цього защемило, і колишній держбезпеківець, позаяк тепер забрьоханий, виснажений, удягнений у ганчір’яну арештанську шапочку-ушанку, згадав своє «западенське» відрядження, котре не принесло йому нічого, крім болю й катарсису. Він поморщився від щасливої посмішки – нечастої гості його останніми місяцями. Йому було приємно згадувати. Болісно та приємно. Отой Ужгород і себе – позаяк поголеного чекіста під прикриттям у далекому Закарпатті (тоді йому ця область здавалася краєм світу) з іще жевріючою надією, що все налагодиться, що все ще може бути: і генеральські погони, і спокійне життя-буття. І тепер він, відбуваючи свій строк ув’язнення в Сибіру, думав, яким же був щасливим там. Ось там… І то була Україна. Річка Уж, качки, весняний капіж…

Чи він уже втратив надію? Остаточно зрікся того, що вважається можливістю? (Коли людина зневірюється в таких тяжких, надлюдських умовах – все пропало. Ніколи такому арештанту не бачити волі, душевно не вирватися.) Гена не знав напевне. Тут він віднайшов дещо інше – якесь нове відродження і неабияк дивувався цьому, бо ще рік тому в Ужгороді вважав, що то є край усьому, і це найбільше випробування на його життєвому шляху. Але ось тут… Ніби все пішло по новому колу: нова перевірка долі, нове відродження на межі з неможливістю існування, однак…

* * *

Усе почалось з етапу. Його відправили до Норильська майже відразу. Щоправда тому передував якийсь смішний суд, на якому колишнього майора за два дні було засуджено за статтею 54 Кримінального кодексу УРСР. Гена знав, що їй відповідає стаття 58 аналогічного кодексу СРСР – і то політична стаття КК для колишнього чекіста – то як вирок, бо відправлять його в особливий табір, майже до каторжників – Горлаг. «Горлаг, – нашептав йому крізь ґрати товариш по службі, озираючись навсибіч. – Горлаг, Гено. Мовчи, ради Бога, мовчи як німий стань, що ти з МДБ». І пішов навшпиньках, аби не відлунювалося від його черевиків по всьому підземеллю внутрішньої тюрми. Гена в напівмаренні сприйняв слова рогатика^[2] і тільки тоді кивнув чи то з вдячності, чи по інерції. Одне тільки розумів – бачить свого друга востаннє.

Він знав: у Норильську був іще один табір – Норильлаг. І якщо в першому здебільшого утримували політичних ув’язнених, то в другому – переважно «побутовиків» й «кримінальників». І Геннадій Петрович навіть не розраховував після лялькового й такого карколомного суду (бо й так усе було зрозуміло), що його відправлять у другий, аби за деякий час реабілітувати згідно з амністією, котра почала діяти відразу по смерті Сталіна. Звісно що ні… Йому впаяли всі його десять років позбавлення волі як військовому, котрий не повідомив про зраду, що готується (саме так було сформульовано в статті). І він особливо не пручався, хоча і не був винен.

Це трапилося тому що його кохана дружина Наталя зраджувала йому із сусідом (про що Гена дізнався під час затримання) – його ніби обухом по голові прибило. Тих два дні, що тривав суд і його тримали за місцем колишньої роботи – у ВТ міністерства на Володимирській 33^[3] – не пам’ятав взагалі. Пізніше зауважив, що той час просто таки вивітрився з його голови. А щось усвідомлювати вже почав у задушливій коробці, що була не під зав’язку напхана щойно ув’язненими тільки тому, що відразу по смерті Сталіна утворилася певна катавасія, і засуджених за «побутовою» і «кримінальною» статтями звільняли, не встигнувши відправити по етапу. Амністія… То ж були не такі небезпечні ЗеКа, як «політичні», еге ж?..

* * *

Етап… Геннадій Петрович часто і чув, і вживав це слово, котре в СРСР набуло якогось дієслівного значення, бо можна було навіть не додавати «відправити по» етапу, достатньо було сказати «етап», і в мозку поставав ГУЛАГ – цей страхітливий і потворний велетень дармової рабської праці тих, кого зжер дракон Радянського Союзу й навіть не вдавився. Навіть клубок у горлі не став. А слівце ж із самого початку було французьке й означало зупинку військ на шляху до великої мети, перевалковий табір. І воно десь таким і було для більшості: зупинка, перевалка, поєднання старого й нового життя.

Етап. Пересилка…

У вагоні було душно й спекотно. Можна було переінакшити приказку: «стій, бо падати нема куди». Гена з верхньої полиці безпорадно озирнувся пару разів, як йому це дозволяв зробити затиснений між двома іншими тілами тулуб. Потім опанував себе, примусивши аналізувати й згадати все, що він знає про етапування до місця ув’язнення.

Колишній чекіст пам’ятав, що ще до дев’яностих років минулого для нього ХІХ сторіччя сибірські етапи йшли пішки, а кому пощастить, ті їхали на конях. Ось чого він не знав, – про це не дуже розповсюджувалися, – що Ленін у 1896-му вже їхав у сибірське заслання у звичайнісінькому вагоні 3-го класу (до того ж із «вольними») й увесь час скаржився конвоїрам на тисняву. А потім за вісім карбованців на місяць від царського уряду та «фінансів» від мами за три роки в Шушенському від’ївся та поправив здоров’я. Писав, вів перемовини про видання своїх творів, ходив на полювання, мав помічницю – п’ятнадцятирічну місцеву дівчинку, котра допомагала Крупській. Не бідував, іншими словами.

Пізніше запустили по етапу ось ці столипінські вагони, власне, і не для таких неборак, як він наразі, а так… для екзальтованих переселенців до Сибіру – шукачів щастя, авантюристів, тих, що зневірилися поза межею і за межею, за горизонтом знайти на батьківщині щось таке путнє…

Так ось, ті «столипінські» пустили ще в 1908-му і відрізнялися вони тим, що були нижчими від звичайних пасажирських вагонів, однак вищими за товарняки. Ні риба, ні м’ясо. Зате мали відгороджені карцери – спочатку це були приміщення для птиці та всілякого устаткування зугарно перероблені на клітки для особливо небезпечних і буйних. І чого тільки треба – постав собі ґратки на вікна та й їдь. «Єхай», як каже з опалу жона своєму бухому чоловікові десь посеред степів русскіх після того, як він ви*бав сусідку, й та залетіла. «Єхай»! Моцний і потужний, себто «мощьний» посил усього того російського степу, всього того недородженого гумільовського пасіонарного руху багатомільйонного населення, котре зжерло свою інтелігенцію, «галубую кровь» і царя їже взятого, зате породило більшовизм, уравніловку, чекізм, хрущовки, комуналки, карткову систему, табори смерті, Сибір. СИБІР. Нє, не той, що верхівками дерев високих шелестить майже в тропосфері. Не той, що легені планети. А інший… Отой, русскій Сібірь. Як хер стоячий від замерзлих онуч на ногах зеківського мерця, що на другу добу етапування ногами вперед із вагону того чорного, всеосяжного, страхітливого, немов сама смерть…

* * *

Повертаючись до тих вагонів… Їх ще називали «вагон-зак» – більш утилітарно й виважено. А ось повна назва «вагон-ув’язнених» збереглася хіба що на паперах – якось не прижилась. І ви не думайте, шановні, що когось там спеціально морили спрагою, голодом, фізичним виснаженням, чи що… Адже в них їхала дармова рабська сила, котру треба було довезти до всіх тих фабрик-заводів-лісозаготівель, аби вони в Сибіру відвойовували в диких нетрищах право на світ «соцбудівництва», світ фінальної фази побудови соціалізму в одній країні. Всі дії конвою чітко виважені й раціональні та, звісно ж, мають пояснення.

Гена напружився, бо сусід болісно копнув його під ребра, але промовчав. Сутички йому тут були не потрібні. Почав згадувати, чого його, ще зеленого випускника юридичного, що потрапив до органів, навчали в однорічній чекістській школі. Адже ГУЛАГом заправляли також вони – МДБешники. І була в них вступна лекція про етап і конвой. Згадав… Води не даватимуть. І не тому, щоб арештанти мучилися, а тому що штат обмежений. Одні солдати стоять у тамбурі, інші – в коридорі на посту, ще – на станціях лазять по дахах вагонів і заглядають під них – контролюють, аби арештанти не зробили дірок. Друга зміна спить. Всім годин сну – це їхнє право, адже військовий стан давно скасували. То ще й води відрами на полустанках носити цим «ворогам народу»? Собі не напасешся. Та є й інша причина – випорожнення. Строго за протоколом, а «тот суров, словно прірода Сібірі».

Треба зайняти єфрейтора і двох солдатів. Виставляють два поста – один біля дверей вбиральні, другий – у коридорі з протилежного боку, а єфрейторові доводиться щоразу відсувати й засувати двері купе, спершу впускаючи попереднього, потім випускаючи наступного. Статут дозволяє випускати тільки по одному, щоб не кинулися навсібіч і не почали бунт. І виходить, що ця допущена до вбиральні людина тримає десь у середньому тридцять арештантів у своєму купе й сто двадцять в усьому вагоні та ще й наряд конвою. Отже, щоб випорожнилися сто двадцять людей, навіть якщо вони це робитимуть дуже швидко, потрібно дві години часу.

Гена знав, з’явиться, як «піть дать», ще й людський чинник. Той нестерпний, котрий псував йому життя на чекістській роботі, а тепер він і сам боїться стати ось тим людським чинником. Бо все одно якийсь арештант через пів години після відвідувань вбиральні знову почне бідкатися й проситися до вітру, його, звичайно, не випустять, і він напаскудить прямо в купе. А потім настане черга єфрейтора грати роль колишнього Гени, котрий зневажав і ненавидів ЗеКа, тобто тих, ким він і став сьогодні. Єдиною турботою того єфрейтора буде змусити цього нещасного ув’язненого голими руками зібрати й винести свої нечистоти з купе. Другим наука… Але то ліричний відступ, а по факту: менше випорожнень, а отже, води менше і їжі менше – і не будуть скаржитися на проноси й не отруюватимуть повітря у вагоні!

«Швидше! Швидше!» – чує арештант звідусіль, доки плентається похапливо (як тільки може після багатогодинного перебування в купе зігнутим у три дуги). А потім кілька секунд у вбиральні, двері якої, звісна річ, не зачиняються (за ним постійно мусить наглядати солдат), і нещасний тільки чує: «Досить! Тільки за маленьким! Швидше!» Про те, щоб вимити руки, навіть не йдеться (то по-фраєрські, й підганяють тебе так, немов то останні секунди жевріння всієї планети). І потім арештант човгає в загидженому взутті назад до свого купе й лізе, лізе по головах на свою другу, а подекуди й третю, полицю, і нечистоти скапують із його черевиків на одяг, руки, обличчя інших…

Гена хотів було ще щось згадати з тієї лекції про етапи, але скривився від гидування: солдат саме кричав з-за ґрат «єда!», а після того, – колишньому чекісту навіть не треба було особливо вмикати логіку, – буде команда на випорожнення…

Почулося якесь шарудіння й зітхання. Купе «ожило». Його сусід по полці знову штовхнув під ребра, але Гена не зважав: він розумів, то не «со зла». Просто треба якось поміняти вертикальну позу на горизонтальну (аби впустити в стравохід щось солоне, сухе й тягуче, схоже на засушену рибу, щось, що захрустіло ламаючись, кинуте конвоєм через ґрати на підлогу), а це зробити було ой як не просто… І хоча вже минуло багато часу етапування і добу ніхто один з одним не розмовляв, однак, як тільки дали харч їм уперше, Гена буквально своїми хруснувшими ребрами відчув комунікабельність, котра потроху почала відбуватися між в’язнями. То були сухарі й сушена тараня, і ні краплі води… Гені до болю в легенях, аж за край, закортіло пива. Язик, мов шершавий шмерґель^[4] потерся об піднебіння, і чоловік спробував сковтнути. Сусід, що штовхав його весь час під ребра, щедро кинув прямо в його долоні три маленьких рибини й один хлібець. Гена подякував кивком голови й сховав у полатану кишеню тих самих піжамних штанів, у котрих його й пов’язали – ні за що, ні про що, в чудовій його квартирі в центрі Києва по вулиці Лібкнехта^[5] на очах у дружини та неосібно синів, котрі того раннього ранку одного з днів загального трауру за Сталіним спали у своїх кімнатах.

Крізь дрімоту, що зморила його чи то від голоду, чи то через другу стадію шоку – поступове сприйняття ситуації, він тільки впіввуха з нижньої полиці почув, як комусь обіцяють виколоти моргала. Стандартна фраза блатаря його ніяк не вразила, однак примусила промайнути тривожній думці, що якщо хтось довідається, ким він є, то замочить на місці. В пів сні згадалася настанова одного з начальників ГУЛАГу, котрий читав лекцію в школі ЧК: «У жодному разі не відрізняйте політичних від кримінальників! Розрізняючи їх, ви визнаєте, що у цих гнид можуть бути погляди, й таким чином надаєте арештанту за політичною статтєю відчути політичну свободу і свою вищість».