Наступного дня дощ лив безперестанку, тож коли Мері визирнула зі свого вікна, поле, здавалося, суціль накрило хмарами. Сенсу виходити на вулицю не було.
Власне, на перших порах для Мері Леннокс кожний новий день був схожим на вчорашній. Щоранку, прокинувшись, вона бачила одну й ту саму картинку: в темній кімнаті, завішаній гобеленами, Марта стоїть на колінах біля каміна, щоб розвести вогонь. Потім сніданок у «дитячій», де їй нічим було розважитися. Поївши, Мері підходила до вікна й довго дивилася на широке пустище, якому, здавалося, не було кінця й краю. Після цього вона доходила висновку, що в будь-якому разі потрібно виходити з будинку, бо тут їй зайнятися нічим.
Тоді Мері ще не усвідомлювала, що це був її найкращий вибір. Вона ненавиділа холодний вітрюган, який шаленів тут о цій порі, жбурляючи їй в обличчя колючі піщинки, однак саме він змушував її постійно рухатися. Дівчинка швидко ходила або бігала садовими доріжками, щоб зігрітися, тим самим розбурхуючи свою застояну кров – і ставала сильнішою. Бурхливе дихання грубого свіжого повітря, що панувало над вересовим полем, наповнювало її легені силою, а худорляве тіло – міцністю. На щоках у Мері з’явився рум’янець, її тьмяні очі ніби прояснилися.
Тим часом про цю велику користь для свого здоров’я дівчинка навіть не здогадувалася. Допоки одного ранку Мері прокинулася з новим відчуттям: вона була дуже голодна. Тож, сівши снідати, вже не відштовхнула тарілку з презирливим виглядом, а виїла все, що в ній було.
– Ви прекрасно впоралися зі сніданком, – сказала Марта.
– Сьогодні страва була дуже смачною, – не приховуючи свого здивування від власного вчинку, пояснила Мері.
– Це повітря з вересового поля дає вам апетит, – запевнила її Марта. – Ви щасливиця: у вас до апетиту є ще й їжа. А нас у хаті – дванадцятеро, в усіх є шлунки, а покласти в них часто нічого. Грайтеся надворі щодня й не будете такою жовтою.
– Я не граюся, – сказала Мері. – Не маю чим.
– Нічим гратися! – вигукнула Марта. – Наші діти граються прутиками, камінчиками, бігають, кричать, роздивляються довкруж.
Мері не наважилася кричати, але взялася уважніше до всього придивлятися. Більше їй нічого було робити. Вона ходила навколо садів, бродила доріжками парку. Іноді шукала старого Бена й кілька разів бачила його за роботою, проте він був або надто заклопотаний, або чимось незадоволений, і жодного разу не глянув на неї. А недавно, ще здалеку побачивши її, підняв свій заступ і попрямував геть.
Це сталося неподалік її улюбленої доріжки для прогулянок, прокладеної майже впритул до заплетеної густим плющем стіни. В одному місці кучеряве темно-зелене листя було особливо густим, наче його довгий час ніхто не проріджував. Мері звернула на це увагу через кілька днів після зустрічі з Беном і зупинилася, розмірковуючи, чому це так.
Вона стояла й дивилася на гілку плюща, яка гойдалася від вітру, аж раптом перед нею вигулькнуло щось червоне, а потім почулося гучне цвірінькання. На стіні сиділа пташка старого Бена й дивилася вниз, витягнувши шию й нахиливши голівку набік.
– О! Це ти! – вигукнула Мері. Їй анітрохи не здалося дивним, що вона заговорила з пташкою, ніби та могла зрозуміти її або відповісти.
Зрозуміло, вільшанка не відповіла. Зате щебетала, співала й стрибала вздовж стіни, ніби емоційно жестикулюючи розповідала Мері про все на світі. Дівчинці здалося, що вона зрозуміла пташину мову й переклала для себе так:
– Добрий ранок! Вітер приємний, авжеж? А хіба сонце не приємне? Правда? Все приємне! Спробуй щебетати, співати й бігати. Спробуй! Спробуй!
Мері засміялася, й коли вільшанка пустилася летіти вздовж стіни, теж побігла за нею. Бідна маленька Мері – худа, жовта, вона в цю хвилину здавалася майже красивою.
– Я люблю тебе! – крикнула вона, переповнена почуттями, і навіть спробувала свиснути, чого зовсім не вміла робити. Але пташка здавалася цілком задоволеною: вона теж стала свистати у відповідь і, нарешті, розправивши крила, злетіла на верхівку дерева, сіла там і голосно заспівала.
Це нагадало Мері той день, коли вона вперше побачила її. Тоді вільшанка гойдалася на верхів’ї дерева, а Мері стояла посеред фруктового саду. Тепер вона була з іншого боку фруктового саду й стояла на стежці біля стіни, за якою виднілося те саме дерево.
– Це той сад, у який не можна увійти, – сказала вона сама собі. – Це сад без хвіртки, і там живе пташка. Як би мені хотілося подивитися, що там приховано!
Вона знову пройшлася вздовж стіни, ретельно оглядаючи її, і вкотре переконалася, що жодного отвору в ній не було.
Потім повернулася до хвіртки, через яку заходила першого ранку, рушила далі стежкою, яка вивела її до наступної. За нею був сад, і коли вона стояла й дивилася вгору, то побачила там, із другого боку стіни, дерево. Вільшанка, яка щойно закінчила співати, почала вичищати дзьобом пір’я.
– Це той сад, – вкотре повторила Мері сама собі. – Я впевнена, що це він.
Вона знову все пильно оглянула, втім, результат був такий самий, як у приказці: скільки не кажи цукор, солодко в роті не буде. Хвіртка не з’явилася. Вкотре Мері побігла через сади, де росли овочі для кухні, повз довгу вкриту плющем стіну, куди приходила на прогулянку. Пройшлася стежкою від кінця до кінця, але марно.
– Це дуже дивно, – знову промовила вона до себе. – Бен сказав, що хвіртки немає, і її справді немає. Але десять років тому хвіртка була, бо пан Крейвен її зачинив на ключ, який закопав.
Ця «хвірточна» історія давала їй стільки поживи для роздумів, що вона вже аніскілечки не шкодувала, що опинилася саме в Мізелтвейті. В Індії завжди було спекотно, й вона відчувала таку знемогу, що нічим не могла зацікавитися. Свіжий англійський вітер наче здув павутину з її маленького мозку й оживив його.
Мері майже весь день не заходила до будинку, тож коли сіла вечеряти, то була не лише дуже голодна, а й відчувала приємну втому. Вона насолоджувалася теплом у кімнаті, й навіть безперервне базікання Марти не викликало в неї звичного роздратування. Навпаки, цього разу вона із задоволенням слухала її розповіді про все на світі.
Вгамувавши апетит, дівчинка не поспішала відпускати служницю. А та й не дуже опиралася, адже звикла до життя в тісній хаті, повній братів і сестер, тож у величезному порожньому передпокої, де мала в цей час перебувати, зазвичай нудьгувала. А ця дивна дівчинка, яка жила в Індії й мала чорних слуг, була для неї ще непрочитаною книжкою.
Нарешті Мері вирішила вклинитися в безкінечний монолог Марти, щоб поставити запитання, яке не давало їй спокою. Наче передбачаючи розлогу відповідь, вона зручно вмостилася на товстому килимі перед каміном і голосно промовила:
– Чому пан Крейвен так не любить цей сад?
Не чекаючи запрошення, Марта теж присіла на килим і відповіла на запитання запитанням:
– Ви все ще думаєте про цей сад? Так я і знала. Так само було й зі мною, коли я вперше почула цю історію.
– Чому він його так ненавидів? – наполегливо правила своє Мері.
Марта сіла зручніше, підібгавши під себе ноги.
– Чуєте, як вітер виє навколо будинку… виє, як вовк, – наче збираючись з думками, проказала дівчина. – Ви б не встояли на ногах, якби нині вийшли в поле!
Мері не знала, що означає «вити, як вовк». Але, прислухавшись до звуків, що долинали знадвору, зрозуміла: це коли дерева тремтять від ревища вітру, який шаленіє довкруж. Будинок здригався, ніби якийсь невидимий велет гатив у стіни й вікна, намагаючись прорватися всередину. Але Мері знала: йому це не вдасться за жодних обставин. Тому почувалася дуже затишно в кімнаті, яку освітлювали червоні язики полум’я, що билося в каміні.
– Чому ж він його так ненавидить? – втретє запитала Мері, зрозумівши, що служниця знає цю історію.
– Тільки пам’ятайте, – застерегла Марта, – нікому жодного слова, бо пані Медлок наказала не обговорювати такі речі. Тут багато про що не можна говорити – це наказ пана Крейвена. Він каже, що його нещастя – не наша справа. Однак, якби не цей сад, він не був би таким. Це був сад пані Крейвен. Його розбили щойно вони одружилися. Вона дуже любила це місце, а за квітами вони доглядали разом: жодний садівник туди не заходив. Господарі маєтку зачиняли за собою хвіртку й годинами не виходили звідти, насолоджуючись розмовами й читанням книжок. Пані Крейвен була молоденькою, зовсім дівчинка! Дуже любила сидіти на нижній гілці старого дерева, казала: зручно, як на лавці. А весь простір навколо нього засадила трояндами. Та одного разу гілка зламалася, вона впала на землю й так сильно забилася, що назавтра померла. Пан Крейвен ледь пережив втрату: лікарі навіть остерігалися можливого божевілля, а то й смерті. Тому він так ненавидить цей сад. Відтоді туди ніхто не заходив, і нікому не дозволяється навіть говорити про нього.
Мері більше не ставила питань. Вона мовчки дивилася на червоне полум’я, прислухаючись до дедалі голоснішого завивання вітру. В цей момент її всю переповнювало якесь щемливо приємне відчуття.
Це трапилося з нею вже вчетверте після приїзду в Мізелтвейтський маєток. Уперше – коли їй здалося, що вона зрозуміла пташку, а та – її. Вдруге – коли від біганини на свіжому повітрі в неї зануртувала кров. Потім – коли вперше в житті зголодніла. Нарешті – нині, коли зрозуміла, що таке співчуття. Як багато відкритті за такий короткий час!
Тим часом Мері серед гучного завивання вітру за вікном раптом почала вирізняти інші дивні звуки. Їй здалося ніби десь плаче дитина. Причому всередині будинку, хоч і на значній віддалі. Мері подивилася на Марту.
– Ти чуєш, як хтось плаче? – запитала вона.
Служниця раптом зніяковіла і якось невпевнено відповіла:
– Це вітер. Справді, за такої негоди іноді здається, ніби хтось заблукав у полі й плаче.
– Але, прислухайся, – наполягала Мері. – Гадаю, це десь у будинку, в одній із дальніх кімнат.
Саме в цю хвилину до будинку хтось зайшов, і сильний вітер, промчавши коридором, з тріском розчахнув ледь причинені двері кімнати. Плач став виразнішим.
– Ось! Чуєш! – вигукнула Мері. – Я тобі казала! Це хтось плаче, і це не доросла людина.
Марта підбігла до дверей, зачинила їх і повернула ключ у замку. Але Мері все одно почула, як ще в одній кімнаті з гуркотом зачинилися двері. Відтак все стихло, навіть вітер на кілька секунд перестав вити.
– Це був вітер, – вперто сказала Марта. – А якщо не вітер, то маленька посудниця, Бетті. У неї цілий день боліли зуби.
Якийсь новий відтінок у голосі служниці змусив Мері пильно подивитися на неї. Їй здалося, що Марта щось приховує.
О проекте
О подписке