– Ніхто. Вам доведеться навчитися гратися на самоті, як граються інші діти, у яких немає сестер і братів. Наш Дікен іде в поле один і цілими днями грається там. Тому-то він і приручив поні. В полі є вівці, які його знають, а птахи прилітають до нього і їдять у нього з рук. Хоч у нас мало їжі, але він завжди ховає шматочок хліба для своїх улюбленців.

Хоч Мері цього й не усвідомлювала, саме нагадування про Дікена змусило її погодитися на прогулянку. Якщо в садах не було поні та овець, то, ймовірно, були птахи, які не схожі на птахів в Індії, й на них, можливо, варто було б подивитися.

Марта принесла їй пальто, капелюшок, теплі черевики й вивела з будинку.

– Якщо ви пройдете он по тій доріжці, то вийдете до саду, – вказала вона на невелику хвіртку. – Влітку там сила-силенна квітів, але тепер нічого не цвіте, – і з хвилину повагавшись, додала: – Один із садів замкнений. Там уже десять років ніхто не бував.

– Чому? – мимоволі вирвалось у Мері. Це ж треба! Крім сотні замкнених дверей у будинку додалася ще одна замкнена хвіртка!

– Пан Крейвен велів замкнути його, коли його дружина так раптово померла. Він нікому не дозволяє заходити туди. Це був її сад. Він замкнув хвіртку, а ключ закопав… Ох, пані Медлок дзвонить – мені треба бігти.

Марта хутко зачинила за собою вхідні двері, а Мері рушила доріжкою, яка мала привести її до хвіртки.

Дівчинка мимоволі розмірковувала про сад, у якому ніхто не бував уже десять років, намагалася уявити, який вигляд він має, та чи є ще в ньому живі рослини. Зайшовши за хвіртку, на яку їй вказала Марта, одразу зрозуміла, що опинилася у великому саду з широкими галявинами й звивистими доріжками, з обох боків обсадженими кущами. Там були різні дерева, але в основному хвойні, яким надали химерних форм, клумби, великий ставок зі старим сірим фонтаном посередині. Клумби були оголені, а фонтан не працював. Поза сумнівом, це не був замкнений сад. Та й загалом, як його можна замкнути? Сади ж існують, щоб гуляти там.

Саме про це подумала Мері, коли побачила в кінці доріжки довгу стіну, вкриту плющем. Оскільки дівчинка ніколи не була в Англії, то не здогадувалася, що в маєтках також вирощують фрукти й овочі для кухні, й саме до такого місця вона наближається. Єдине, що для неї було очевидним – про замкнений сад знову не йшлося, бо хвіртка в стіні була прочинена.

Зайшовши всередину, вона побачила, що на огородженій території садів власне було кілька. Всі вони сполучалися між собою через хвіртки. Крізь найближчу до себе Мері побачила кущі та грядки з пізніми овочами. Фруктові дерева росли біля самої стіни, а деякі з грядок були прикриті скляними рамами. Мері постояла, роззирнулася довкруж і вирішила, що тут нема на чому зупинити око, таке все було голе й непривітне. Влітку, можливо, сад був красивішим, коли всюди було зелено, але нині в ньому її нічого не приваблювало.

Через кілька хвилин з хвіртки, що вела в інший садок, вийшов старигань із заступом на плечі. Побачивши Мері, він враз спохмурнів, а його обличчя витягнулося від здивування. Однак він нічого не сказав, лише злегка підняв капелюха для привітання, хоч йому вочевидь ця зустріч була неприємною. Дівчинці чоловік навзаєм не сподобався, тож за звичкою набувши зверхнього вигляду, вона, не привітавшись, запитала:

– Що тут?

– Один з городів, звідки збирають овочі для кухні, – відповів старий.

– А там? – вона вказала на розчинену зелену хвіртку.

– Ще один, – коротко сказав він. – А по той бік стіни ще один, а за ним ще город.

– Можна мені туди піти? – запитала Мері.

– Якщо хочеш… Тільки дивитися там немає чого.

Мері нічого не відповіла. Вона попрямувала доріжкою й пройшла через другу зелену хвіртку. Там вона знову побачила стіни, знову пізні овочі та скляні рами, але в другій стіні була ще одна зелена хвіртка – зачинена. Отже, могло бути, що саме вона вела в той сад, якого ніхто не бачив уже десять років.

Оскільки зазвичай Мері робила все, що заманеться, а боязливість була їй непритаманною, то дівчинка швидко опинилася біля зеленої хвіртки й взялася за клямку. Її очікування, що за нею схований таємничий сад, не справдилися. Ручка навіть не рипнула, і Мері знову опинилася у фруктовому саду, обнесеному муром. Щоправда, ще однієї зеленої хвіртки вона в ньому не побачила.

Взявшись за її пошуки, дівчинка дійшла до іншого кінця саду й помітила, що стіна там не закінчувалася, а тяглася далі. За нею виднілися верхів’я дерев, а на найвищій гілці одного з них Мері побачила пташку із яскраво-червоною грудкою. Несподівано вона заспівала, немовби звертаючись до неї.

Мері зупинилася, прислухаючись. Чомусь веселий, ніжний свист не дратував. Навпаки – викликав приємні відчуття. У світ, що її оточував – величезний похмурий будинок, безкрайнє голе поле і такі самі голі сади раптом увірвалася весела червоногруда пташина і своїм радісним співом спромоглася викликати на її завше невдоволеному обличчі щось схоже на усмішку.

Дівчинка, мов зачарована, слухала пташку, доки та не полетіла. Чи вдасться її ще побачити, щоб краще роздивитися? Адже в Індії такі Мері не траплялися. А, може, вона живе таємному саду й усе про нього знає?!

Думки про запущений сад не відступали ні на хвилину. Чому пан Арчибальд Крейвен закопав ключ? Якщо він так любив свою дружину, то чому ненавидить її сад? Та й загалом чи доведеться їй хоч коли побачити свого дядька? Хоч наперед знала: навіть якщо це станеться, то він навряд чи сподобається їй, і це буде взаємно. А отже, жодного запитання щодо таємного саду не буде поставлено, й жодної відповіді не почуто.

«Я ніколи не подобаюся людям, і люди не подобаються мені, – пролунало у її голові як вирок. – Я ніколи не вміла спілкуватися, як діти Кровфорда. Вони завжди весело розмовляли, сміялися й галасували».

Вона згадала червоногруду пташку, її спів, дерево, на якому та сиділа, і зупинилася, мов вкопана.

– Гадаю, це дерево росте в таємному саду. Ні, я впевнена в цьому, – промовила рішуче. – Там була стіна, але не було хвіртки.

Мері повернулася в перший фруктовий сад і знайшла там старого, який перекопував грядки. Вона зупинилася й кілька хвилин холодно дивилася на нього.

Він не звертав на неї уваги, тож вона, нарешті, заговорила першою:

– Я була в інших садах.

– Тобі ніщо не завадило, – буркнув він у відповідь.

– Я зайшла у фруктовий сад.

– Там біля хвіртки собак немає.

– Але там немає хвіртки в інший садок, – сказала Мері.

– У який садок? – запитав він грубо й на секунду перестав копати.

– По той бік муру, – відповіла Мері. – Там є дерева – я бачила їхні верхівки. На одному з них сиділа пташка з червоною грудкою й співала.

На її превеликий подив вираз похмурого обвітреного обличчя стариганя неймовірно змінився. По ньому повільно розповзлася усмішка, й Мері раптом подумалося, що людина набагато красивіша, коли усміхається. Раніше таке ніколи не спадало їй на гадку.

Садівник раптом обернувся в бік фруктового саду й почав свистіти – тихо й ніжно. Спантеличена Мері не могла втямити, як цій похмурій людині піддавалися такі пестливі звуки. Та в наступну хвилину сталося ще неймовірніше: вона почула м’який шелест крил у повітрі – це летіла до них та сама пташка з червоною грудкою. Вона сіла на великий брилі землі, неподалік від чоловіка.

– Ось вона, – ласкаво промовив садівник і став говорити з пташкою, наче з дитиною: – Ти де була, маленька жебрачко? Я тебе тільки сьогодні побачив!

Пташка нахилила голівку набік і дивилася прямо на нього своїми блискучими оченятами, схожими на крапельки чорної роси. Вона, здавалося, нітрохи не боялася садівника, стрибала й швидко довбала дзьобом, відшукуючи насіння й комах. У серці Мері ворухнулося якесь дивне почуття, бо пташка була весела й красива, й за вдачею нагадувала людину. В неї було маленьке товсте тільце, тоненький дзьоб і стрункі ніжки.

– Вона завжди прилітає, коли ви її кличете? – майже пошепки запитала дівчинка.

– Так, майже завжди. Я знаю її відтоді, як вона була маленьким пташеням і вилетіла з гнізда в іншому саду, а перелетіла через мур вже не змогла, бо була дуже слабка. В ці кілька днів ми й подружилися. Коли вона знову полетіла на той бік стіни, всі інші птахи вже покинули гніздо. Вона залишилася зовсім одна й повернулася до мене.

– Що це за пташка? – запитала Мері.

– А ти не знаєш? Це вільшанка, ласкава, цікава пташка. Вони майже так само віддані, як і собачки, якщо тільки вміти з ними обходитися. Глянь, як вона тут риється й поглядає на нас! Вона знає, що ми про неї говоримо!

Старий з любов’ю та гордістю подивився на червоногрудку, наче це був його найвідданіший друг. Мері з цікавістю спостерігала і за пташкою, і за садівником.

– І цікава ж вона, – сміючись, вів він далі, – завжди прилітає подивитися, що я саджу. Все тут знає, більше ніж пан Крейвен. Той нічим не цікавиться. Це вона тут головний садівник.

Пташка так само стрибала, старанно клюючи щось і раз у раз поглядала на них обох. Мері здавалося, що вона дивилася на неї з великою цікавістю, ніби хотіла познайомитися ближче. У серці Мері ворухнулося якесь дивне почуття.

– А куди полетіли інші пташенята? – запитала дівчинка.

– Невідомо. Батьки виштовхують їх з гнізда, щоб навчити літати, тож усі вони дуже швидко розлітаються в різні боки. А ця ось була розумницею: вона зрозуміла, що самотня.

Мері підійшла ближче до пташки й пильно подивилася на неї.

– Я теж самотня, – промовила вона.

Мері раніше не усвідомлювала, що саме це робило її такою кислою й нервовою. Вона, здавалося, зрозуміла це тільки тоді, коли подивилася на пташку, а пташка – на неї.

Старий садівник поворушив капелюха на своїй голові й хвилину уважно дивився на Мері.

– Це ти – дівчинка з Індії?

Мері кивнула головою.

– Не дивно, що ти самотня.

І знову почав копати, всаджуючи заступ глибоко в жирну чорну землю, а пташка все стрибала навколо нього зі стурбованим виглядом.

– Як вас звати? – запитала Мері.

Він випростався, щоб відповісти їй.

– Бен Везерстаф, – промовив стиха, а потім додав невесело усміхнувшись: – Я теж самотній, коли її немає зі мною! – і тицьнув пальцем у напрямку пташки. – Вона – мій єдиний друг.

– А в мене зовсім немає друзів, – раптом відверто сказала Мері, – і ніколи не було. Моя Ая не любила мене, і я ніколи ні з ким не гралася.

Люди з Йоркширу зазвичай відверто висловлюють свої думки, а старий Бен був справжнім жителем Йоркширу.

– Ми з тобою дуже схожі, – сказав він. – Наче виткані з одних і тих самих ниток. Обидвоє непривабливі й так само всередині похмурі. Б’юся об заклад, що в нас обох нестерпний характер.

Це було сказано досить прямо й різко, а Мері Леннокс ніколи в житті не чула правди про себе. Слуги в Індії завжди покірно сприймали все, що б з ними не робили. Своєю зовнішністю вона взагалі ніколи не переймалася, але тепер подумала: невже вона так само неприваблива й насуплена, яким видався їй Бен перед появою пташки? Мері стало моторошно.

Поблизу від неї раптом пролунала ясна, чиста трель, і вона швидко обернулася. Пташка сіла на гілку молодої яблуні й почала співати. Бен розсміявся.

– Чому вона заспівала? – запитала Мері.

– Вона вирішила подружитися з тобою, – відповів садівник. – Ти їй, видно, припала до вподоби!

– Я?! – вигукнула Мері й зробила крок ближче до яблуні, дивлячись вгору. – Хочеш подружитися зі мною? – спитала вона птаху, ніби говорила з людиною. – Хочеш?

Вона сказала це не своїм звичайним манірним тоном і не наказовим «індійським», а ніжно й лагідно, що старий Бен так само здивувався, як і вона сама, коли вперше почула, як він свистів.

– Як ти це добре сказала, – вигукнув він. – Ніби ти й справді дитина, а не манірна стара! Ти говорила майже так само, як Дікен говорить зі своїми улюбленцями в полі.

– А ви знаєте Дікена? – запитала Мері, швидко обернувшись до нього.

– Його всі знають. Дікен ходить всюди. Навіть ягоди й квіти його знають. Гадаю, що йому лисиці показують, де їхні діти, а жайворонки від нього не ховають гнізд.

Мері дуже хотілося поставити ще кілька питань. У неї спалахнула така сама цікавість до Дікена, як і до закинутого саду. Але в цю хвилину вільшанка перестала співати, похитала крильцями, розправила їх і полетіла.

– Вона перелетіла на той бік стіни! – вигукнула Мері, стежачи за пташкою. – Полетіла у фруктовий сад… і тепер вона вже за другою стіною… в тому саду, де немає хвіртки!

– Вона там живе, – сказав старий Бен. – Там і вилупилася з яйця десь між трояндовими кущами.

– А там є трояндові кущі? – запитала Мері.

Бен знову взявся за заступ і почав копати.

– Були… десять років тому, – пробурмотів він.

– Я б хотіла їх побачити, – сказала Мері. – Де зелена хвіртка? Адже повинна бути хвіртка!

Бен сунув заступ глибоко в землю, і вигляд у нього став такий само недружній, як і в першу хвилину, коли Мері побачила його.

– Була… десять років тому, а тепер її немає, – сказав він.

– Немає хвіртки! – вигукнула Мері. – Вона повинна бути!

– Немає її, і ніхто її не може знайти, і нікого це не стосується. А ти не будь набридливою і не пхай свого носа, куди не слід! Ну… мені тепер треба працювати. Іди собі гратися. В мене більше немає часу!

Він перестав копати, кинув заступ на плече й поспішив геть, навіть не попрощавшись.