Повернувшись додому, Ґабріель вирішив далі околиць Муса-Дага більше не виїжджати. Причиною такого рішення став той чарівно-заспокійливий, відчайдушний вплив, який мала на нього (і що далі, то більше) гора. Коли вранці чоловік розчиняв вікно і вітався з горою, його незмінно охоплювало урочисте здивування, зрозуміти яке він був не спроможний. Муса-Даг щогодини змінював вигляд: то поставав щільною, суцільною масою, то крізь пронизаний сонцем серпанок здавався величезною пухнастою грудкою. Ця вічна в своїх перетвореннях сутність гори начебто додавала йому сил і мужності в тому сум’ятті почуттів і болісних міркувань, які з моменту появи пастора Арама Товмасяна позбавили чоловіка сну. Але як тільки він покидав покров Муса-Дага, то негайно втрачав мужність про все це думати.

Тим часом уважні рейди офіцера навколишніми селами дали свої плоди. Він досяг, чого домагався: не тільки отримав порівняно повне уявлення про справи та дні тутешніх селян – плодівників, ткачів, шовківників, пасічників і різьбярів, але часом навіть мав можливість зазирнути в їхнє сімейне життя, в цей замкнутий світ. Правда, це не завжди було легко зробити. Спочатку багато земляків дивилися на нього, як на шляхетного іноземця, хоч він був із місцевих землевласників і пов’язаний із ними загальною національною приналежністю. Природно, Аветіс-молодший був їм куди ближчим, незважаючи на те, що цей скупий на слова дивак не вдостоював увагою жодної людини, не виключаючи Грікора, Тер-Айказуна, вчителів, та й у селах мало бував. Що з того? Адже похований він на тутешньому цвинтарі, серед їхніх небіжчиків!

Згодом, однак, селяни пройнялися довірою до Ґабріеля і потай навіть сподівалися, що прийде час і той стане для них опорою. Ефенді був, звісно ж, впливовим чоловіком, знаним за кордоном, котрого в силу його впливу турки остерігалися. Поки він живе в Йогонолуку, біда, може, й мине мусадазькі селища. Ніхто не усвідомлював, наскільки виправдані ці надії, але це вігравало тут свою роль і не тільки. Якщо Ґабріель настільки ж мало, як і всі навколишні, загадував про майбутнє, то його все ж відрізняло від них чимало: по очах чоловіка, по тривозі, що виходила від усієї постаті, з його запитань, нотаток, які робив, можна було вгадати, що він про щось зосереджено міркує і зайнятий чимось особливим. Саме це й вирізняло цього чужинця серед оточуючих. Всі погляди були звернені на Багратяна, тільки-но він з’являвся. Його стали запрошувати до багатьох осель.

Кімнати за тутешнім звичаєм були майже порожні й усе ж вражали Ґабріеля своєю охайністю та затишком. Глинобитну підлогу встеляли чисті циновки. Сиділи зазвичай на тапчанах, покритих добротними килимами. Тільки у найбідніших селян хлів містився під одним дахом із житлом. Голі стіни були далеко не повсюдним явищем. Поруч із іконами на них де-не-де висіли картинки з ілюстрованих журналів або календарів. Часом господині прикрашали світлиці свіжими квітами в пласких вазах, що на Сході рідкість. І ледь гість сідав, до нього підсували об’ємну тумбу, на яку ставили велику олов’яну тацю з усіляким печивом, медовими сотами, солодкими сирами. Смак цих добірних ласощів був знайомий Ґабріелю з дитячих літ. Тоді ці ласощі були забороненими радощами, позаяк від батьків, певна річ, приховувалося, що прислуга бере маленького Ґабріеля із собою в гості до селян. Тепер же шлунок чоловіка пасував перед настільки рясним частуванням, особливо якщо до печива подавали шмат дині або зацукровані фрукти. Відмовитися від частування означало б завдати смертельної образи. І Ґабріель рятувався тим, що загодовував солодощами дітей господарів, котрих йому незмінно показували, куди б чоловік не приходив. Сам же він куштував усього потроху.

Зворушливою любов’ю та турботливим доглядом були оточені тутешні діти, особливо маленькі. Причиною гордощів кожної матері була бездоганна чистота сорочечки, шкільного халата чи фартуха її дитини. Правда, з роками матерям доводилося миритися з тим, що їхні хлопчаки повертаються з войовничих набігів на сади в балці Дамладжка повними дикунами.

Частий гість у селі, Багратян придбав там друзів. Найвірнішим товаришем став статечний чоловік на прізвисько Чауш Нурхан, що означало приблизно «сержант Нурхан». Цей Чауш Нурхан заснував на південній околиці Йогонолука свою справу, найбільшу після будівельної контори підрядника Товмасяна. У Нурхана були слюсарні та кузня, шорна, каретна майстерня, де виготовляли кангнами, прудкі в тих околицях двоколісні гарби. І нарешті, у Чауша Нурхана була святая святих, де він майстрував особисто і без свідків. Посвячені знали, що тут він лагодить мисливські рушниці і ладує до них набої. Однак, щоб уникнути чуток, це його заняття розсудливо ховалося, і в першу чергу – від жандармського ока Алі Назіфа.

Чауш Нурхан був старим солдатом-надстроковиком. Сім років він провів у війську, побував на війні й у великих казармах піхотного анатолійского полку в Бруссі. За його звичками легко було впізнати справжнього вояку: сиві вуса, закручені догори, мова, оздоблена армійськими виразами і міцними слівцями. Видно це було і з того, як він шанував Багратяна, котрому при зустрічі щоразу віддавав честь як офіцеру та начальнику. Може, він зауважив у Ґабріеля якісь чесноти, про які той ще й гадки не мав.

У минулому Чауш Нурхан виконував замовлення Аветіса Багратяна-молодшого, а тепер узявся обстежувати багатий арсенал Багратянів, щоб перевірити, чи все там гаразд. Він забрав рушниці в свою таємну збройову майстерню, щоб розібрати, змастити і знову зібрати їх. Ґабріель нерідко спостерігав за майстром за цією справою. Іноді він брав із собою до Нурхана Стефана. Чоловіки із захопленням, як справжні знавці, теревенили про військову справу. Чауш був джерелом перчених армійських анекдотів, потішних байок, які Ґабріель, поціновувач народного гумору, не втомлювався слухати. Так у часи гонінь два вірмени, як це не дивно, віддавалися спогадам про турецьку солдатчину як про щось рідне.

У Нурхана була купа малолітніх дітей, котрих він сам, здається, не розрізняв. Правда, чоловік навряд чи брав близько до серця долю свого численного потомства. Вусань, котрий колись навіював жах, гроза новобранців, ставився до своєї крові та плоті з ласкавою байдужістю, зі спокійною душею полишав їх на самих себе. Увечері, коли майстри вручали йому ключі від майстерень, Чауш Нурхан не поспішав до свого багатодітного гнізда, не стукав до сусідів. Із глечиком вина в одній руці, з сигнальним ріжком піхотного полку, викраденим у скарбниці, в іншій він вирушав у свій абрикосовий сад. І в сутінках лунало, стрясаючи повітря, добре знайоме сільським жителям переривчасте завивання сурми. Завмираючи та захлинаючись, пронизливо звучав військовий сигнал турецької армії. Нурхан сурмив вечірню зорю, ніби вирішивши, поки не настала ніч, підняти на ноги всю долину.

Тим часом у селах виникла дискусія через шкільні заняття. Річ у тім, що, згідно з навчальним планом Загального вірменського шкільного союзу, авторитетної національної організації, в підпорядкуванні якої перебувала освіта, навчальний рік у школах мав закінчуватися з настанням перших спекотних днів, тобто в середині травня. І раптом Тер-Айказун, котрий керував шкільною освітою в окрузі, наказав скоротити канікули до одного тижня, після чого відразу ж поновити заняття.

В основі цього рішення, як і самозабутньої праці місцевих жителів, лежали одні й ті ж причини. Наближається всесвітній потоп. Отже, майбутньому розпаду та знищенню упорядкованого ладу життя потрібно протиставити підвоєнний лад. А повній безпорадності, що неминуче десь проявиться, протиставити найбільшу точність і дисципліну. У ці важкі дні гамір і галас дітлашні, безперервна метушня пустотливої ватаги, що святкує в своєму невіданні настання канікул, – усе це стане просто суспільним лихом. Здавалося б, ясно, що всім треба погодитися з Тер-Айказуном, але тут повстали вчителі. Вони, і в першу чергу Ґрант Восканян, не хотіли втрачати нагоду одержати обіцяну відпустку. Вчителі вдавалися до заступництва мухтарів, вселяли батькам, що діти не витримають перенапруги, та ще й у таку спеку. А мовчун Восканян почав кампанію проти Тер-Айказуна, в якій дав волю власній ненависті.

Марно! Священик узяв гору. Він зібрав усіх сімох мухтарів і, звернувшись до них із короткою промовою, переконав у власній слушності. Отже, новий навчальний рік, незважаючи на літо, почався відразу ж за минулим. Учителі вдалися до останнього засобу – спробували втягнути в боротьбу Багратяна. Восканян і Шатахян з’явилися на віллу з офіційним візитом, церемонні та манірні. Ґабріель, однак, відразу ж оголосив себе прихильником продовження навчального року. Він сказав, що не тільки схвалює цей захід, але і особисто в ньому зацікавлений, оскільки має намір послати сина в школу до пана Шатахяна, щоб Стефан нарешті отримав можливість спілкуватися з хлопчиками свого віку та національності.

Шатахян вклонився і своєю елегантною французькою відповів короткою тирадою, в якій протиставив сучасні вимоги гігієни та цілющого дозвілля застарілій строгості навчання.

Вислухавши Шатахяна, Багратян приголомшив того несподіваним запитанням:

– А чому, власне, ви розмовляєте зі мною французькою?

Шатахян ображено виправдовувався:

– Я ж тільки заради вас, ефенді.

Тут Восканян тицьнув його п’ястуком у спину, що, мабуть, означало: «Бачиш, своїм марнославством ти все зіпсував!» Учителям залишалося тільки змиритися. Зате мовчун вилив свою ненависть до Тер-Айказуна в довгому віршованому пасквілі. Під час нічної прогулянки під проводом аптекаря Грікора Восканян попросив учителя Асаяна прочитати вголос свій віршований памфлет. Голос Асаяна тремтів від обурення. За сумісництвом цей довготелесий виконавець народних пісень був церковним регентом, тому більше за інших постраждав від жорстких порядків Тер-Айказуна. Бойову поему Восканяна завершували такі грізні рядки:

 
Якщо завісиш сонце рясою, як хмарою,
Воно крізь неї все одно проб’ється.
 

Але сонце тут явно символізувало світло розуму, а тому втямити, чому Тер-Айказун, подовживши шкільні заняття, завісив світло розуму своєю ризою, було нелегко. Грікор похитав головою: він, либонь, не дуже схвалював поетичні справи свого честолюбного учня.

Опівнічний гурток фармацевта розташувався на схилі пагорба, серед виноградників Кедер-бігу. Аптекар узяв у Асаяна рукопис, аби переглянути вірші. Затаврованого героя сатири він залишив зовсім без уваги – Грікор завжди нехтував суттю речей. З похмурою безпристрасністю він оголосив свій вирок:

– Ні складу, ні ладу, Ґранте Восканян. Поети були лише колись…

Але не тільки поети – все було тільки в минулому: подвиги, війни, державні мужі, герої. Лише ставши історією, світ ставав об’єктом уваги Грікора. Але йому не хотілося бентежити свого послідовника, і наставник підбадьорливо зауважив:

– Ти все ж цього не кидай! Але тобі, учителю, ще треба вчитися!

У призначений день Ґабріель привів у йогонолукську школу Стефана і свою маленьку підопічну Сато, у котрої вже загоїлися рани на ногах. Цьому передувала коротка сутичка з Жульєттою. Їй страшно за свого хлопчика, сказала вона, котрий буде сидіти з цими немитими дітьми, та до того ж у якомусь східному хліві. У Парижі Стефана ніколи не посилали в початкову школу, де аж ніяк не менше ризику чимось заразитися та набратися вошей.

Ґабріель наполіг на своєму: якщо міркувати розсудливо, не так уже все це страшно, коли, того й гляди, прийдуть справжні небезпеки, набагато гірші за ці. Він як батько вважає, що набагато важливіше, щоб Стефан до самої суті пізнав своє, рідне, зжився з ним.

В інші часи і за інших обставин Жульєтта знайшла б сотню заперечень. Тепер же вона відразу здалася і замовкла. Це була мовчазна капітуляція, і найменше усвідомлювала це сама жінка. Після тієї нічної розмови, коли їй відкрилося, в якому розпачі перебуває Ґабріель, сталося щось незрозуміле. Та душевна близькість, яка була вирощена в їхньому чотирнадцятирічному шлюбі, з кожним днем танула. Коли Жульєтта вночі прокидалася, їй часом здавалося, що у неї і цього сплячого поруч чоловіка немає спільного минулого. Їхнє спільне минуле залишилося там, у Парижі й інших ваблячих своїми вогнями містах Європи, зовсім відокремлене від них і більше їм не належить.

Що ж трапилося? Ґабріель змінився, вона чи ще щось?

Жінка, як і раніше, не ставилася серйозно до гіпотетичної можливості катастрофи. Смішною здавалася їй сама думка, що вал потопу не відступить перед нею, француженкою. Доведеться потерпіти ще два-три тижні. А там – назад, додому! Тож станеться щось чи ні за ці тижні – її хата скраю. Тому жінка й промовчала, почувши про рішення Ґабріеля віддати Стефана в сільську школу.

Коли ж вона раптом відчула в закутках душі, яким холодом віє від цього «моя хата скраю», француженку пронизав гострий, ніколи раніше не відчутий біль не тільки за себе, але, може, навіть більше, і за Стефана.

Як і слід було очікувати, Стефан нововведення прийняв із захопленням. Він зізнався батькові, що на уроках найдобрішого Авакяна вже не здатен зосередити увагу, зібратися з думками. Цьому паризькому гімназистові, долученому до латини та греки, була куди миліша вірменська сільська школа. Радісна готовність хлопчика пояснювалася не лише тим, що йому набридло повторення уроків із Авакяном, – той також жив у душевному сум’ятті та напруженому очікуванні, особливо з того часу, як у будинку оселилися Іскуя та Сато.

Через Сато стався якось великий переполох у будинку. Якось уранці Стефан і дівчинка зникли, з’явилися тільки через кілька годин після обіду. Для Сато це погано б скінчилося, якби не Стефан, котрий по-лицарськи взяв на себе провину і повідомив, що вони пішли гуляти на Дамладжк і заблукали. Жульєтта влаштувала сцену не тільки Авакяну, але й Ґабріелю, а синові заборонила навіть розмовляти із Сато. Відтепер волоцюга була відлучена від панського товариства і не сміла, буваючи вдома, виходити зі своєї комірчини. Тим більше тягнувся тепер Стефан до Іскуї, котрій давно уже дозволили встати з ліжка, хоч вона ще не одужала. Коли дівчина відпочивала в шезлонгу в саду, Стефан сидів біля її ніг на землі. Багато про що хотілося йому її спитати. Поступаючись його проханню, Іскуя розповідала про Зейтун. Але щойно з’являлася Жульєтта, вони, наче змовники, замовкали.

«Як його тягне до всіх цих…» – думала Жульєтта.

Йогонолукська школа вирізнялася значними розмірами і, як найбільша в Мусадазькій окрузі, була чотирикласною. Керівником школи Тер-Айказун призначив Шатахяна. Шатахян же за власним рішенням відкрив додатковий клас, в якому викладав французьку мову й історію, а Восканян – літературу та чистопис. Але цим справа не обмежилася: при школі відкрили вечірні курси для дорослих. Тут нарешті знайшов застосування своїм талантам і універсальний учений, аптекар Грікор. Він читав лекції про зірки, кольори, живу та мертву природу, про стародавні племена, мудреців і поетів. Лекції читав не окремими темами, а на свій лад, фантастично все змішуючи, бо був витонченим казкарем від науки. Мову свою він розбавляв таємничими словами та числами, так що спантеличені слухачі не зводили з викладача здивованих очей.

Але як яскраво свідчать про тягу до освіти вірменського народу ці вечірні курси для дорослих! Адже їх головним чином відвідували літні люди, найчастіше ремісники, котрі побачили світ та забажали на схилі років дізнатися про нього щось нове, не посоромившись сісти за тісну шкільну парту.

Апет Шатахян записав Стефана в додатковий клас, що складався з тридцяти учнів у віці від дванадцяти до п’ятнадцяти років, потім відвів Ґабріеля убік і сказав:

– Я не зовсім вас розумію, ефенді. Чому ваш син може у нас тут навчитися? Багато про що він, либонь, знає більше за мене, бо хоч я і навчався якийсь час у Швейцарії, але вже стільки років животію в цій глушині! Подивіться тільки на цих дітей: справжні дикуни! Не знаю, пане, чи матиме це позитивний вплив…

– Саме від цього впливу я й не хотів би захищати мого хлопчика, Апете, – відповів Ґабріель, і вчитель здивувався самодурству батька, котрий будь-що хоче перетворити вихованого європейця на азіата.

Класна кімната була переповнена дітворою і батьками, котрі прийшли записати своїх дітей до школи.

Якась старенька підвела до Шатахяна хлопчика:

– Забирай його, вчителю! Але гляди, тільки не дуже бий!

– Ну, ось ви і самі чули, що це таке, – сказав, обернувшись до Ґабріеля, Шатахян і зітхнув над тим, які гори застарілих понять, забобонів і невігластва йому належить здолати.

Багратян і вчитель домовилися, що Стефан буде ходити в школу чотири рази на тиждень, головним чином для практикування у вірменському усному та писемному мовленні. Сато зарахували в початковий клас, що складався переважно з дівчат набагато молодших за зейтунську сирітку, яка важко піддавалася вихованню.

Наступного дня Стефан прийшов зі школи злий. Він не дозволить робити з себе посміховисько через цей дурнуватий англійський костюм, заявив підліток. Він хоче бути одягнений так само, як і всі інші хлопці. І зажадав вельми рішуче, щоб йому пошили у сільського кравця такий же, як у всіх, ентарі – халат із кольоровим поясом – і шаровари. Через цю несподівану вимогу у Стефана спалахнула суперечка з матір’ю, після чого ще багато днів так нічого і не було вирішено.

Замість занять зі Стефаном Самвел Авакян отримав нову, зовсім іншого типу роботу. Ґабріель передав йому всі свої численні розрізнені нотатки, що накопичилися за останні тижні. Студент мав об’єднати отримані в різних варіантах дані в один великий статистичний звіт. Яким було призначення цієї роботи – Авакянові не повідомили. Спочатку йому потрібно було встановити, під певним кутом зору, загальну чисельність жителів Муса-Дага від «мереживниць» Вакефа на півдні до «пасічників» Кебусії на півночі. Відомості, які Багратян зібрав у секретаря йогонолукської громади і війтів інших шести сіл, треба було систематизувати та перевірити.

Уже наступного дня Авакян представив Багратяну таблицю. Загальна чисельність населення семи сіл, відповідно за статтю і віком, була така:

До цього числа входила також сім’я Багратянів і мешканці його будинку. Крім таких сумарних таблиць, були складені, залежно від їхнього призначення, докладні таблиці, що містили дані про чисельність родин в окремих селах і про склад населення за професіями та типом занять. Але Ґабріеля цікавили не тільки люди. Він хотів знати і кількість худоби в окрузі. Це була нелегка робота, і вдалася вона не повністю, бо навіть мухтари не могли дати точну відповідь на такі запитання. Одне було ясно. Великої рогатої худоби і коней не було зовсім. Але кожна більш-менш заможна родина мала кількох кіз, віслюка або мула, на якому возили вантажі або їздили верхи. За звичаєм горян великі отари овець, приватна чи громадська власність, паслися на підніжному кормі на далеких пасовищах, де вони від однієї стрижки до іншої перебували під наглядом чабанів і підпасків. Виявилося, що неможливо навіть приблизно визначити чисельність поголів’я цих овець.

Трудоголік Авакян радий був хоч якійсь роботі, він старанно обходив села і перетворив кабінет Багратяна на сховище кадастрової інформації. Однак про себе він стенав плечима, дивуючись примхам багатія, котрий думає згаяти тривожний час напередодні грізної події цим визнадливим і головоломним заняттям. Нічим, мізкував Авакян, цей одержимий скнара не гребує, все нотує. Готує, либонь, книгу про народне життя на Муса-Дагу. І до всього йому є діло: і скільки в селах тондирів (це такі викопані в землі печі), й який урожай. Мабуть, Багратян був стривожений тим, що горяни купують на рівнині у мусульман кукурудзу і червоне сирійське зерно. Не менше засмучувало його і те, що ні в Йогонолуку, ні в Бітіасі й узагалі ніде у вірменів не було млина.

Наважився Ґабріель навідатися і до аптекаря, розпитував, як справи з ліками. Грікор, котрий сподівався, що візитом Багратяна він зобов’язаний своїй книгозбірні, а не лікам, із розчарованим виглядом обвів рукою стіни. На двох маленьких полицях стояли всілякі баночки та скляночки з нашкрябаними на них чужоземними письменами. Це було все, що хоч якось нагадувало аптеку. Три великих бідони з гасом у кутку, лантух солі, одна-дві купи люлькового тютюну та зв’язка мітел свідчили, що в аптеці йде жвава торгівля предметами побуту, але не медикаментами. Грікор велично постукав сухорлявим пальцем по одній із таємничих сулій:

– Як казав Іван Златоуст, до складу всіх ліків входять сім елементів: вапно, сірка, селітра, йод, мак, смола верби і сік лавра. У сотнях видозмін це завжди одне і те ж.