Від таких промов ставало легше на душі навіть тим, хто за природою був песимістом, або ж був досить розумним, аби не вірити в непричетність центрального уряду. Схудлі обличчя світлішали. Чудесно перетворювала їх не тільки картина сприятливого майбутнього, але і визначеність: «Завтра ми будемо в Мараші».

Під час тривалого привалу виявилося, що молодий офіцер, котрий командував турецьким конвоєм, чудова людина. Коли солдати закінчили варити їжу, він із власної волі запропонував священику паку-термос для ешелону. Завдяки цьому з’явилася можливість готувати гарячу їжу для втомлених і виснажених. А оскільки передбачалося, що завтра вони прийдуть у Мараш, то й не берегли їстівні припаси. Попоївши, люди кілька годин ішли легко й упевнено. І пізніше, ввечері, коли розбили просто неба табір і напівпритомні від смертельної втоми мандрівники розтягнулися на ковдрах, від душі дякували Богові за те, що перший день пройшов майже гладко.

Неподалік від табору було велике село, називалося воно Тутлісек. Вночі звідти прийшли місцеві горяни провідати конвоїрів-турків. Господарі і гості чинно сиділи пліч-о-пліч, велично курили і, мабуть, вели бесіду про щось важливе. На ранок, коли зейтунці прокинулися і пішли напувати свою худобу, стада не виявилося.

Так почався цей важкий день. Потім, на другій годині маршу, впав замертво старий. Колона зупинилася. Й ось тут молодий офіцер, такий, здавалося, доброзичливий, під’їхав і люто скомандував:

– Уперед!

Кілька людей із колони намагалися підняти нещасного та понести. Скоро, однак, їм довелося опустити старого на землю. Жандарм штовхнув його ногою:

– Встати негайно, встати, шахраю!

Дід не ворушився, очі його закотилися, рот був відкритий. Жандарм зіштовхнув мерця в канаву. Офіцер став підганяти застиглу колону:

– Не зупинятися! Заборонено! Вперед, уперед!

Ні вмовляння Арама, ні журливі волання родини мерця не допомогли: начальник конвою відмовився взяти тіло з собою, не дозволив навіть хоча б нашвидкуруч закопати його. Родичі трохи підняли голову небіжчика та поклали по боках два великих камені: довелося цим вдовольнитися, скласти руки на грудях вони вже не встигли: відчайдушно лаючись, заптії з кийками накинулися на шеренгу, що гаялася. Колона збурилася і кинулася навтьоки, втеча припинилася, лише коли труп залишився далеко позаду. Над ним кружляли хижі птахи з вершин Тавра.

Ще не минувся жах від цієї першої людської жертви, як ешелон нагнав яйлі – незграбний візок із двома кіньми. Вигнанці змушені були зійти з вузького путівця на заболочене поле. В яйлі сидів дебелий панок років двадцяти п’яти, його пальці були внизані перснями. Вилискуюча камінцями рука простягнула начальнику конвою документ на гербовому папері. Посвідчення зі штампом і печаткою наголошувало, що пред’явникові цього дано право вибрати собі для домашньої обслуги одну або кількох вірменок. А позаяк транспорт зупинився в натовпі дітей-сиріт, то ласкаво-меланхолійний погляд вершника впав на Іскую. Він вказав на неї тростиною і, посміхаючись, поманив до себе. Цей розбещений панок не вважав себе мисливцем за жінками, навпаки, він вважав себе визволителем, адже був готовий позбавити сумної долі одне з цих злощасних створінь, оселити у себе, в зразковій родині, в міському будинку під належною охороною. І як же він здивувався, коли ощасливлена цим вибором красуня не кинулася в його рятівні обійми, а з гучним вереском «Арам!» утекла. Візок рушив за втікачкою.

Ймовірно, ніякі доводи, за допомогою яких священик намагався рятувати сестру, не допомогли б, до того ж він припустився помилки: став доводити, що Іскую не можна перетворювати на служницю, позаяк вона здобула європейську освіту. Цим він не остудив благодійника, а лише розпалив. І тільки рішуче втручання начальника конвою поклало край суперечкам. Не довго думаючи, він розірвав папірець завзятого шукача наречених, сказавши, що тільки він, відповідальний за етап начальник конвою, має право вирішувати долю вигнанців. І якщо ефенді негайно не забереться звідси, то буде заарештований разом зі своїм яйлі. Для більшої переконливості офіцер стьобнув батогом одного з його коней. Ображений у своїх найкращих почуттях, гладкий благодійник помчав геть.

Від цієї пригоди Іскуя швидко очуняла. Все, що сталося, здалося їй фарсом, який не має до неї жодного стосунку. Згадуючи кумедні подробиці, вона заливалася сміхом. Незабаром, однак, у неї зникло бажання сміятися. Біда прийшла в другій половині дня, коли у дітей стали кровоточити стерті до крові ніжки. Дивна річ: біль дійшла до свідомості дітей не поступово, а раптово, й у всіх одразу. Звідусіль, розриваючи серця жінок, лунали стогони, плач і схлипування малюків. Але добросердий начальник в одному пункті був невблаганний. Він не дозволяв зупинятися та затримуватися, крім належних на шляху привалів. Командир отримав наказ до вечора доправити ввірений йому етап у Мараш. І хоча в інших питаннях часто чинив на власний розсуд, саме цей пункт наказу прагнув виконати точно. Забрав він це собі до голови з честолюбства, тож годі було й думати про привал, під час якого можна було б змастити хворі дитячі ніжки оливковою олією або застосувати інші болезаспокійливі засоби.

– Нічого не допоможе! Прийдете в Мараш, там і будете лікуватися. Вперед!

Доводилося нести декотрих дітей на руках. Робила це і слабенька Іскуя, поки її саму не спіткала важка біда. Брат неодноразово вмовляв сестру не залишатися весь час у кінці колони з дітьми. Це було найнебезпечніше місце, бо колону замикали конвоїри, котрі супроводжували етап, і будь-яка цікава голота, що збігалася із сіл. Але Іскуя вважала своїм обов’язком ні на мить не залишати дітей, тим більше що вони з кожною миттю слабшали і ледве переставляли ноги. Інші вихователі часто відлучалися, тоді як Іскуя залишалася сама і, пускаючи в хід все своє мистецтво, намагалася змусити дітей, котрі плачуть, рухатися вперед.

Через ці постійні прикрі затримки в колоні раз по раз виникав досить великий розрив між її основною частиною й ар’єргардом. Одного разу в таку мить, коли Іскуя з дітьми відстала від своїх, її раптом хтось схопив ззаду за плечі. Панночка закричала і стала вириватися. Над нею виникло страшне, покрите щетиною обличчя з вибалушеними очима, з відкритим ротом, з якого виривалося хрипке, смердюче дихання. Дівчина ще раз пронизливо зойкнула, потім мовчки стала відбиватися від ґвалтівника, від слинявого рота, від брудних лаписьк, котрі зривали з неї плаття, оголювали груди. Юнка втрачала сили. Обличчя над нею росло, набувало розмірів гори, гігантського пекла, що невпинно змінюється. Її обволікало огидне дихання. Брунатні лаписька жбурнули дівчину додолу. На щастя, на відчайдушний зойк дітей прискакав начальник конвою. Гультяй кинувся навтьоки, але офіцер устиг ударити його по потилиці шаблею плазом.

Іскуя зібралася з силами. Плакати вона вже не могла. Спочатку панночка помітила тільки, що ліва рука у неї втратила чутливість, тому, ймовірно, що довелося відчайдушно відбиватися. «Немов оніміла», – подумала дівчина. Але раптом руку пронизав обпікаючий, вражаючий біль. Пояснити братові, звідки взявся раптом цей біль, Іскуя не зуміла. Овсанна й Арам підтримували родичку всю дорогу. А та не зронила ні звуку. Всі почуття в ній згасли. Як юнка зуміла доволоктися до Мараша, залишилося загадкою навіть для неї самої.

Коли місто вже виднілося, Арам Товмасян у розпачі підійшов до офіцера та наважився звернутися з запитанням: скільки часу дозволено вигнаним пробути в Мараші. Офіцер відповів прямо, що це залежить тільки від мутесаріфа, але що на кілька днів вони, либонь, затримаються, позаяк більшість попередніх ешелонів ще в місті. Очевидно, має бути перерозподіл тих, кого висилають.

Арам став благати:

– Ви ж бачите, в якому стані мої сестра та дружина. Дозволю собі звернутися з проханням: відпустіть нас сьогодні ввечері в американську місію!

Молодий офіцер довго вагався. Зрештою жалість до бідної Іскуї взяла гору над страхом перед начальством, і він тут же, не сходячи з коня, виписав пропуск для Арама й обох його супутниць.

– Я не маю права відпускати вас. Якщо попадетеся, мене притягнуть до відповідальності. Наказую щодня являтися сюди, до табору.

Батьки-місіонери прийняли трьох своїх вихованців і учнів із ніжністю та сумом. Вони присвятили все своє життя християнському народу Вірменії. І раптом вдарив грім, який, можливо, був тільки провісником масового винищення.

До Іскуї негайно викликали лікаря. Дуже молодого і, на жаль, недосвідченого. Він розгублено вертів руку дівчини, від цього нестерпно хворобливого обстеження й усього пережитого Іскуя на кілька хвилин знепритомніла.

– Перелому немає, – заявив медик. – Однак рука якось дивно вивернута та викривлена. Вся біда в тому, що, ймовірно, пошкоджене плече.

Лікар наклав велику тугу пов’язку та прописав болезаспокійливі ліки. Бажано, сказав він, аби плече хоча б тижнів зо три перебувало в стані повної нерухомості. Тієї ночі Іскуя не склепила повік. А Овсанна в тій же кімнаті, яку відвели їм обом, впала в сон, схожий на непритомність. Тим часом Арам Товмасян сидів за столом із місіонерами й обмірковував з ними, як бути далі.

Усі виступи звелися до одного, і ректор, преподобний Е. С. Вудлі, підсумував:

– Хай діється воля Божа, але ти не можеш іти далі з етапом. Овсанна й Іскуя загинуть раніше, ніж ви дійдете до Алеппо. Крім того, ти ж не постійний житель Зейтуна, туди спрямували тебе ми.

Пастор Арам переживав найважчий у його житті поєдинок, двобій із совістю.

– Як же я можу покинути свою громаду зараз, у хвилину найважчого для неї випробування?

Йому відповіли запитанням: скільки протестантів у ешелоні? Арам зізнався, що більшість тих, кого депортують, за малим винятком, належать або до старовірменської, або до уніатської церкви. Але це не тішить.

– За цих умов я не маю права діяти формально. Я – їхній єдиний духівник.

Е. С. Вудлі намагався заспокоїти підопічного:

– Ми пошлемо з ними іншого. А ти йди на батьківщину. Там ти будеш чекати, поки ми не призначимо тебе в іншу парафію.

– А що буде з дітьми? – зі стогоном вирвалось у Арама.

– Від того, що ти підеш з ними на смерть, дітям не допоможеш. Зейтунський сиротинець був заснований нами. Ти виконав свій обов’язок, доставивши сиріт у Мараш. Інше – наша турбота. Тобі нема чого більше цим перейматися.

Але голос мучительки-совісті не вгавав.

– Хіба я не маю обов’язків, вищих за мій безпосередній?

Ректор Вудлі почав втрачати терпіння, хоча в душі порадів словам Арама.

– Невже ти гадаєш, Араме Товмасян, що ми спокійно поставимося до долі нашого закладу? Останнє слово ще не сказано. А ти, мій хлопчику, стоїш у нас на дорозі. Як зейтунський священик ти скомпрометований, затямив? Отже, я офіційно усуваю тебе з посади директора сиротинця.

Арам усвідомлював, що, якби в нього залишилися сили стояти на своєму ще кілька хвилин, Вудлі більше не протестував би проти його волі і благословив священика на християнський подвиг. Але Арам промовчав і піддався аргументам свого духовного батька. Він вважав, що зробив це заради Овсанни й Іскуї. І тим не менше щоразу, як приходив до тями від своїх неспокійних і строкатих снів, його глибоко мучила свідомість, що це – поразка, що пастир зрадив свій обов’язок. І його охоплював сором за свою слабкість.

Наступного ранку преподобний Вудлі в супроводі консульського агента США подався до мутесаріфа і виклопотав пропуск до Йогонолука для Іскуї та подружжя Товмасянів. Пропуск був дійсний тільки чотирнадцять днів і зобов’язував за цей час доїхати до місця призначення. Довелося на третій день виїхати, незважаючи на важкий стан Іскуї. Існував коротший шлях, через Багче, найближчу станцію анатолійської залізниці. Але Товмасянам наполегливо не радили ним скористатися, позаяк шлях на Тавр був перевантажений солдатськими ешелонами, що прямують у Четверту армію Джемаль-паші. Заради обережності, особливо жінкам, краще уникати зустрічей із військовими. Пастор Арам, в усьому довірившись місіонерам, не заперечував і проти запропонованого ними маршруту.

Замість того щоб їхати потягом, їм належало відбути багатоденний виснажливий шлях спочатку через перевал в Айнтаб, потім звивистою стежиною через Тавр униз, в Алеппо.

Батьки-місіонери дали Араму екіпаж із двома кіньми й одним запасним, на якому можна було їхати й верхи. Водночас вони телеграфом просили своїх представників в Айнтабі тримати напоготові свіжих коней.

Не встигли Товмасяни виїхати за околицю Мараша, як почули за собою волаючі голоси та благальні зойки, які заглушав цокіт копит. Навздогін за екіпажем бігли, жалібно голосячи, Сато, дівчинка із сиротинця, і двірник Геворк. На щастя, був ранній ранок, вулиці були порожні і сцену цю ніхто не бачив. Священику нічого не залишалося, як прийняти неочікуваних попутників, хоча приємного в цьому для нього було мало. Обидвоє були не цілком нормальні. Маленька, квола Сато, хрест зейтунського притулку, була дитиною, важкою у вихованні. Кожні три-чотири місяці Сато оволодівала пристрасть до швендяння. Вона пропадала на кілька днів, потім поверталася здичавіла, брудна, вошива, але принишкла. Коли на Сато находило таке, впоратися з нею було неможливо. Дитина втрачала мову й інші, з трудом прищеплені їй навички. Тримати дівчинку під замком було безглуздо: Сато, як привид, проходила крізь стіни. Якщо ж їй не вдавалося втекти, вона ставала справжнім бісеням, наводила жах на весь будинок своїми геніальними за винахідливістю злісними витівками та збоченою жорстокістю. Пом’якшувала цю хвору душу одна лиш Іскуя, можливо, навіть зцілювала, причому зовсім не вдаючись до якихось виняткових методів виховання. У педагогіці Іскуя тямила дуже мало. Просто дівчинка перейнялася до неї всепоглинаючою любов’ю. Іноді це почуття затуманювало хворий мозок Сато, у неї бували спалахи важких ревнощів і, що найнебезпечніше, почуття самознищення. Зараз вона бігла за екіпажем у своєму широкому халатику, що розвівався на вітрі, і безперервно кричала на бігу:

– Кючук-ханум, маленька панночко! Сато одну не кидати, не кидай, будь ласка!

Це жалюгідне людське дитинча, ця дрібнота дивилася на них розширеними від смертельного жаху і все ж нахабними очиськами, випромінюючи таку рішучість і силу, що встояти перед потворкою було неможливо.

Іскуя й Овсанна ніколи не могли здолати в собі якусь огиду до Сато, а часом і страх. Навіть чисто вимита та зачесана, вона була їм фізично гидка. Й ось, хоч і обтяжливий був це додаток, дівчинку примостили на задньому сидінні екіпажа. Двірник Геворк сіл на передок із кучером.

Підлітком, під час однієї з численних «пригод», Геворк отримав удар прикладом по голові. З того часу він став тихим дебілом і затинався. Коли ж у ньому прокидалася пристрасть до танцю, як у Сато – пристрасть до мандрів, – з ним також нічого не можна було вдіяти. Це урочисте безумство, за яке він і отримав прізвисько «танцюрист», було тихою, цілком нешкідливою манією. Проявлялася вона рідко, переважно в миті збентеження. У звичний час Геворк сумлінно виконував обов’язки опалювача, водоноса, дроворуба, садівника і з мовчазною ретельністю працював за двох.

«Скільки повноцінних дітей і дорослих можна було б врятувати, а Бог посилає мені малолітню злочинницю та недоумка», – подумав Арам. Він побачив у цьому багатозначну відповідь, кару за його байдужість, відступництво перед зейтунцями.

У візку Сато бурхливо та недоречно веселилася, штовхала своїми гострими колінами Іскую, реготала, без угаву торохтіла, немов день вигнання був радісним, святковим днем. Дівчинці, вочевидь, ніколи не траплялося їздити на конях. Висунувши худеньку ручку з потворними широкими нігтями за край візка, вона з насолодою занурювала її в струмінь повітря, як занурюють кінцівку в прохолодні струмені води за кормою. Супутників дратувала ця її життєрадісність, що б’є через край. Іскуя відсунулася від сусідки. Священик, котрий їхав верхи біля екіпажа, пригрозив Сато викинути її геть або зв’язати дівчинці руки, якщо вона не вгамується.

Важка дорога до Айнтаба (довелося двічі ночувати у кепських сільських халупах) протікала без надзвичайних подій. В Айнтабі вони залишалися три дні. Місцеві вірмени, отримавши телеграму від преподобного Вудлі, приготували новий транспорт для Товмасянів.

Але після того як напередодні в місто прибув перший зейтунський етап і айнтабські вірмени побачили на власні очі нещасних вигнанців, вони впали у відчай і стали чекати свого кінця. Майже ніхто не виходив із дому. Ширилися страхітливі чутки. Подейкували, що уряд має намір вчинити над Айнтабом коротку розправу: вірменський квартал просто випалять, а жителів перестріляють.

І все ж громада поставилася до священика та його сім’ї з небуденною увагою. Здавалося, в порятунку постраждалих вони сподівалися знайти і власне спасіння. Арам спробував було прилаштувати Сато в місті, але та з таким жахом вчепилася в Іскую, що священик знову посадив дикунку на заднє сидіння екіпажа.

До Алеппо все йшло добре, незважаючи на те, що вони чотири дні таємно перебиралися через перевали Тавра, з великими труднощами діставали на станціях коней і двічі ночували в порожніх коморах. Але велике місто з його величезним ринком, забрукованими вулицями, безліччю палаців, адміністративних і військових будівель, прекрасними садами, розкішними іноземними місіями, готелями, заїздами – стало відпочинком для занепалих духом і виснажених вигнанців. Незважаючи на суворий обшук, який вчинили заптії на заставі, після кількох тривожних хвилин (Сато та Геворка Товмасянам вдалося провести із собою, видавши їх за слуг) вигляд вулиці і байдужого людського потоку, що пливе нею, створював у цих невільних людей відчуття уявної свободи.

Однак прийом місіонерів і керівників вірменської громади сильно відрізнявся від зустрічі, наданій у Мараші й Айнтабі. Тутешні місіонери були настільки обтяжені справами, обов’язками та турботами, все відбувалося у них так бюрократично, що Арам не захотів вдатися до їхньої допомоги. Він тільки випросив для себе і своєї сім’ї дві скромні кімнатки.

Вірменська громада в Алеппо славилася своїм багатством, і тому тутешні вірмени були черствішими та боягузливішими, ніж скромні жителі Айнтаба. Тутешнім вірменам було страшніше, ніж тамтешнім, – вони більше втрачали. І ще одна обставина: ледь священик згадував про Зейтун, то помічав, що вже сама назва цього зачумленого місця наганяє страх на його столичних одноплемінників. Очевидно, їм не хотілося мати офіційні взаємини з людьми, котрі були затавровані як злісні бунтівники. Поява зейтунського пастора серед них могла накликати неабиякі неприємності. Зараз, аби вціліти, потрібно проявляти надфанатичну відданість державі і не заводити сумнівних знайомств. Священику запропонували грошову допомогу – нічим більше зарадити вони йому не можуть. Той подякував і відмовився.