Чи не правда, ці вулиці Парижа раптом розгалужуються; вони неспокійні, еге ж? Не завжди все в порядку, та й як це може бути! Бувають нещасні випадки, збираються люди, приходячи з сусідніх вулиць столичним кроком, ледь-ледь торкаючись бруківки; всім цікаво, але всі й бояться, що будуть розчаровані; вони швидко дихають і випинають свої маленькі голови. Але, доторкнувшись один до одного, вони низько вклоняються і просять вибачення. «Дуже шкодую… це вийшло випадково… страшна тиснява, вибачте, прошу вас… це вийшло дуже ніяково з мого боку… визнаю. Мене звуть… мене звуть Жером Фарош, я бакалійник з рю де Каботен… дозвольте запросити вас пообідати у мене завтра… Моя дружина теж була б дуже рада». Так вони кажуть, а вулиця оглушена, і дим з коминів лягає між будинками. Адже так воно буває. А чи можливо, щоб на жвавому бульварі аристократичного кварталу зупинилися раптом дві коляски? Слуги з серйозним виглядом відкривають дверцята. Вискакують вісім шляхетних сибірських ярчуків і з гавкотом стрибками мчать по бруківці. Так ось, кажуть, що це перевдягнені молоді паризькі фертики.

Очі його були майже заплющені. Коли я замовк, він застромив у рот обидві руки і рвонув нижню щелепу. Весь його одяг був задрипаний. Його, може бути, викинули з винарні, а він ще не усвідомив собі цього.

Була, напевно, та коротка, цілком спокійна перерва між днем і ніччю, коли голова у нас несподівано для нас повисає і коли все, хоча ми цього не помічаємо, зупиняється, бо ми ні на що не дивимося, і потім зникає. А ми, зігнувшись, залишаємося на самоті, потім озираємося, але вже нічого не бачимо, навіть опору повітря вже не відчуваємо, але внутрішньо твердо пам’ятаємо, що на певній відстані від нас стоять будинки з дахами і, на щастя, кривими димарями, крізь які темрява втікає в будинки, крізь горищні комірчини у всілякі кімнати. І це щастя, що завтра буде день, коли, як це ні неймовірно, можна буде все бачити.

Тут п’яний підняв брови так, що між ними й очима виникло сяйво, і з паузами повідомив:

– Ось, розумієте, яке діло… мене, розумієте, забирає на сон, тому я піду спати… У мене, розумієте, є зять на Вацлавській площі… туди я і піду, тому що там я живу, тому що там у мене є ліжко… зараз я піду… я тільки, розумієте, не пам’ятаю, як його звуть і де він живе… мені здається, я це забув… Але це нічого, адже я навіть не пам’ятаю, чи є у мене взагалі зять… Тепер, розумієте, піду… Думаєте, я знайду його?

На це я відповів без роздумів:

– Без сумніву. Але ви з чужих країв, і ваші слуги, бува, не з вами. Дозвольте мені проводити вас.

Він не відповів. Я жестом запропонував йому взяти мене під руку.

г) Продовження розмови між товстуном і богомільником

А я вже деякий час намагався підбадьоритись. Я розтирав своє тіло і казав собі: «Час тобі щось сказати. Ти ж уже зніяковів. Ти відчуваєш себе пригнічено? Почекай! Тобі ж знайомі такі становища. Подумай не поспішаючи! Твоє оточення теж почекає.

Усе як в гостях минулого тижня. Хтось щось читає по списаному звідкись тексту. Одну сторінку я сам списав на його прохання. Прочитавши підпис під сторінками, що їх він написав, я лякаюся. Це ні в тин ні в ворота.

Люди схиляються над цим з трьох боків столу. Я, плачучи, клянусь, що це не мій підпис.

Але чим це схоже на сьогоднішнє? Адже тільки від тебе залежить, щоб нав’язалася цілеспрямована розмова. Усе мирно. Напружся, мій голубе!.. Ти ж знайдеш якусь відмовку… Ти можеш сказати: «Мене хилить на сон. У мене болить голова. Прощавайте». Швидше, швидше ж. Нагадай про себе!.. Що таке? Знову суцільні перешкоди? Що ти згадуєш?.. Я згадую високорівню, яка піднімалася до великого неба, як щит Землі. Я побачив її з гори і вже ладен був її перетнути. Я заспівав».

Мої губи були сухі й не слухалися мене, коли я сказав:

– Хіба не можна жити по-іншому?

– Ні, – сказав він з питанням, з посмішкою.

– Але чому ви вечорами молитеся в церкві? – запитав я тоді, і між мною і ним зникло усе, що я досі як уві сні підпирав.

– Ні, навіщо нам про це говорити. Вечорами ніхто, якщо він живе один, не несе відповідальності. Боїшся багато чого. Що, можливо, зникне тілесність, що люди справді такі, якими вони здаються в сутінках, що не можна вийти без ціпка, що треба, можливо, піти до церкви і голосно молитися, щоб на тебе дивилися і ти знайшов тіло.

Що він так говорив, а потім замовк, то я вийняв з кишені свою червону хустку і заплакав згорбившись.

Він встав, поцілував мене і сказав:

– Чому ти плачеш? Ти високого зросту, я люблю тебе, у тебе довгі пальці, які тебе майже слухаються, чому ти не радієш цьому? Носи завжди темні манжети, ось тобі моя порада… Ні… я тішуся тобі, а ти все-таки плачеш? Адже цей тягар життя ти зносиш цілком розважливо.

Ми будуємо непотрібні, власне, машини для війни, вежі, стіни, завіси з шовку, і ми могли б всіляко дивуватися цьому, якби у нас був на це час. І ми тримаємося на вису, ми не падаємо, ми пурхаємо, хоча ми і бридкіші за кажанів. І вже навряд чи хто завадить нам однієї чудової днини сказати: «Ах, боже мій, сьогодні прекрасний день». Бо ми вже влаштувалися на своїй землі і живемо на основі своєї згоди.

Ми ж як пеньки на снігу. На вигляд вони просто лежать зверху, здається, що їх можна зрушити легким поштовхом. Але ні, не можна, бо вони міцно пов’язані з ґрунтом. Але навіть це всього лише подоба.

Плакати заважали мені роздуми: «Зараз ніч, і ніхто завтра не дорікне мені за те, що я скажу зараз, бо це могло бути сказано уві сні».

Потім я сказав:

– Так, усе так і є, але про що ж ми говорили? Ми ж не могли говорити про освітлення неба, бо ж стоїмо в глибині під’їзду. Ні… все-таки ми могли говорити про це, бо хіба ми не зовсім незалежні в своїй розмові, якщо прагнемо не якоїсь мети і якоїсь істини, а тільки жарту і розваги. Але не могли б ви мені все-таки ще раз розповісти історію про жінку в саду. Яка чудова, яка розумна ця жінка! Ми повинні триматися її робом. Як вона подобається мені! І ще добре, що я зустрів вас і підстеріг. Для мене було великою втіхою побалакати з вами. Я почув дещо, чого раніше, можливо, навмисно не слухав… я втішений.

У нього був задоволений вигляд. Хоча зіткнення з людським тілом мені завжди неприємне, я мимоволі його обійняв.

Потім ми вийшли з під’їзду під небо. Кілька розрізнених хмаринок мій друг здув, так що тепер перед нами розлягалася неозора зіркова рівнина. Мій друг ледве дибав.

д) Загибель товстуна

Тут усіх охопила швидкість, і все покотилося вдалину. Воду річки потягнуло вниз до урвища, вона спробувала затриматися, поборсатися на скришеному краю, але потім звалилася валами і димом бризок.

Товстун не міг більше говорити, він крутився і зникав у гучному стрімкому водоспаді.

Я, той, хто спізнав стільки веселощів, стояв на березі і бачив це.

– Що робити нашим легеням, – закричав я, – якщо не дихатимете швидко, – кричав я, – ви задихнетеся самі по собі, від внутрішніх отрут! Якщо ви дихатимете повільно, ви задихнетеся від повітря, непридатного для дихання, від обурених речей! Якщо ж ви шукатимете потрібний темп, то загинете через самі пошуки!

При цьому берег річки безмірно розширився, і все ж я торкнувся долонею залізної площини крихітного здалеку дорожнього покажчика. Це було мені не зовсім зрозуміло. Я ж був малого росту, не менший, ніж зазвичай, і кущ із білими ягодами, який дуже швидко гойдався, був набагато вищий за мене. Я це бачив, бо мить тому він був поруч зі мною.

І все ж я помилився, бо руки мої були так само величезні, як хмари обліжного дощу, хіба що дужче квапилися. Не знаю, чому вони хотіли розчавити мою бідолашну голову.

Адже завбільшки вона була лише з мурашине яєчко, тільки трохи пошкоджена і тому вже не цілком кругла. Я благально обертав нею, бо вираз моїх очей не можна було розрізнити, такі вони були крихітні.

Проте мої ноги, мої ж немислимі ноги лежали на лісистих горах і відкидали тінь на сільські долини. Вони росли, вони росли! Вони вже сягали простору, де не було жодного краєвиду, мені вже й розгледіти було зась, які вони довгі.

Але ні, не те… я ж малий, поки малий… я кочусь… кочусь… я – лавина в горах! Будь ласка, перехожі, будьте так ласкаві, скажіть мені, чи я росту, виміряйте мені ці руки, ноги…

III

– Як же це так? – сказав мій знайомий, який пішов зі мною з гостей і спокійно йшов поруч однією з доріжок Лаврінової гори. – Зупиніться нарешті на хвилинку, щоб я в цьому розібрався… Знаєте, мені треба залагодити одну справу. Це так стомлює… ця холодна, щоправда, і ясна ніч, але цей сердитий вітер, який часом навіть, здається, змінює положення отих акацій.

На ледь помітній доріжці лежала місячна тінь будинку садівника, бідно прикрашена снігом. Побачивши лавку, яка стояла біля дверей, я вказав на неї піднятою рукою, бо не був хоробрий і чекав докорів, через що і доклав до грудей свою ліву руку.

Він сів із тугою, не шкодуючи свого одягу, і дивом мене здивував, коли упер лікті в стегна і поклав лоб на прогнуті кінчики пальців.

– Так, тепер я це скажу. Знаєте, я живу розмірено, ні до чого не можна причепитися, все робиться, як треба і як прийнято. Нещастя, до якого в моєму середовищі звикли, мене не пощадило, що моє оточення і я з задоволенням бачили, і це загальне щастя не змусило себе чекати, і я сам інколи говорив про нього у вузькому колі. Що ж, я ще жодного разу не був справді закоханий. Часом я жалкував про це, не користувався цим виразом, коли він бував мені потрібен. Тепер я мушу сказати: так, я закоханий і, напевно, збуджений від закоханості. Коханець я полум’яний, якого бажають собі дівчата. Але чи міг я забути, що саме цей колишній недолік повертав мої зв’язки виключно на веселий, надто веселий лад?

– Заспокойтеся, – сказав я співчутливо і думаючи тільки про себе. – Ваша-бо кохана, як я чув, красуня.

– Авжеж, вона красуня. Коли я сидів поруч з нею, я тільки й думав: «Який ризик… а я такий сміливий… вирушаю в плавання… галонами п’ю вино». Але коли вона сміється, вона не показує зубки, як того чекаєш, а видно тільки темний, вузький, зігнутий отвір рота. В цьому є щось хитре і баб’яче, хоча вона відкидає назад голову, коли сміється.

– Не можу цього заперечувати, – сказав я, зітхнувши, – напевно, я теж бачив це, бо це повинно впадати у вічі. Але річ не тільки в цьому. Що таке взагалі дівоча краса! Часто, коли я бачу сукню зі всілякими воланами, рюшечками і торочками, які гарні на красивому тілі, я думаю, що вони недовго збережуться такими, а зморщаться так, що вже не розгледиш, і покриються курявою, від якої оздоблення вже не відчистиш, і що ніхто не захоче бути таким смішним і жалюгідним, щоб щодня надягати вранці і знімати ввечері одну й ту ж таки дорогоцінну сукню. Втім, я бачу дівчат, які за всієї їхньої вроди, при всіх їхніх чарівних м’язах і кісточках, і тугій шкірі, і масі тонкого волосся, щодня все-таки з’являються в одному і тому ж даному природою маскарадному костюмі і, дивлячись у своє дзеркало, кладуть в свої одні й ті ж долоні завжди одне і те ж обличчя. Лише іноді вечорами, коли вони пізно повертаються з якого-небудь свята, воно здається їм у дзеркалі зношеним, опухлим, запорошеним, усіма вже баченим і не придатним уже на те, щоб його вдягнути.

– Однак дорогою я часто запитував вас, чи вважаєте ви цю дівчину гарною, а ви кожен раз відверталися, не відповідаючи. Скажіть, ви намишляєте щось недобре? Чому ви мене не втішите?

Я встромив ступні в тінь і люб’язно сказав:

– Вас не треба втішати. Вас же кохають.

При цьому я, щоб не застудитися, притиснув до рота свій носовичок з візерунком із синього винограду.

Тепер він повернувся до мене і притулив своє товсте обличчя до низької спинки лавиці.

– Знаєте, взагалі-то в мене ще є час, я все ще можу відразу покласти край цьому ще незрілому коханню яким-небудь мерзенним вчинком, або зрадою, або від’їздом у далекі краї. Адже я справді дуже сумніваюся, чи варто мені наражати себе на ці хвилювання. Тут немає жодної певності, ніхто не може точно назвати напрямок і термін. Якщо я йду в пивну з наміром закропитися, то я знаю, що цього вечора буду п’яний як бейля. А в моєму випадку? Через тиждень ми збираємося зробити заміську прогулянку з сім’єю друзів, хіба через це не виникне двотижневої грози в душі! Поцілунки цього вечора приводять мене в сонливий стан, щоб дати місце неприборканим снам. Я опираюся проти цього і роблю нічну прогулянку, тут виявляється, що я невпинно хвилююся, що мене обсипає жаром, то морозить, як від поривів вітру, що я весь час мну рожеву стрічку в своїй кишені, що я сповнений побоювань за себе, але розібратися в них не можу і виношу навіть вас, пане, хоча за інших обставин напевно і не подумав так довго говорити з вами.

Мені було дуже холодно, і небо вже трохи схилилося, біліючи.

– Тут не допоможе ні мерзенний вчинок, ні зрада, ні від’їзд у далекі краї. Вам доведеться накласти на себе руки, – сказав я, а проте посміхнувся.

Навпроти нас, на іншому кінці алеї, стояло два кущі, а за цими кущами внизу бовваніло місто. Воно було ще трохи освітлене.

– Добре, – вигукнув він і вдарив по лавиці своїм міцним кулачком, який, однак, відразу розтиснув, – а ви залишитеся живі. Ви не заподієте собі смерть. Ніхто вас не любить. Ви нічого не можете досягти. Ви не можете впоратися з наступною миттю. Ось ви так і говоріть зі мною, підла ви людино. Любити ви не можете, ніщо не хвилює вас, крім страху. Подивіться-но на мої груди.

Він швидко розстебнув пальто, жилет і сорочку. Груди у нього були справді широкі й гарні.

Я почав розповідати:

– Авжеж, така впертість іноді находить на нас. Цього літа я був в одному селі. Воно перебувало біля річки. Я дуже добре пам’ятаю. Я часто сидів у неприродній позі на лавиці на березі. Готель біля води там теж був. Часто можна було почути гру на скрипці. Молоді сильні люди базікали в саду за столиками з пивом про полювання і пригоди. А ще були на іншому березі туманні гори.

Тут я встав із трохи перекошеним ротом, ступив на газон за лавицею, зламав кілька засніжених гілочок і сказав потім своєму знайомому на вухо:

– Я заручений, зізнаюся.

Мій знайомий не здивувався тому, що я встав.

– Ви заручені?

Він сидів дійсно дуже нетвердо, спираючись тільки на спинку. Потім він зняв капелюха, і я побачив його волосся, яке пахло і, будучи ретельно причесане, завершувало круглу голову на потилиці загострено-округлою лінією, як то любили цієї зими.

Я зрадів, що так розумно відповів йому. «Так, – говорив я собі, – як він ходить у товаристві з рухомою шиєю і вільними руками. Він може з приємною розмовою провести даму через залу, анітрохи не турбуючись про те, що перед будинком падає дощ, або там соромливо хтось стоїть, чи відбувається ще що-небудь гідне жалю. Ні, він однаково гарно схиляється перед дамами. Але ось він сидить тут».

Мій знайомий провів батистовою хусткою по лобі.

– Будь ласка, – сказав він, – покладіть мені на хвилину свою руку на лоб. Прошу вас.

Коли я не відразу це виконав, він склав благально руки.

Неначе наша турбота все затьмарила, ми сиділи вгорі на горі, як у маленькій кімнаті, хоча й раніше вже помітили світло і ранковий вітерець. Ми сиділи зовсім поруч, хоча не любили одне одного, але не могли розійтися, бо навколо були стіни. Але ми могли триматися смішно і без будь-якої гідності, бо нам не потрібно було соромитися гілок над нами і дерев, які стояли проти нас.

Тут мій знайомий, не зволікаючи, вийняв з кишені ніж, задумливо відкрив його, встромив, немов у якійсь грі, в свою ліву руку вище ліктя і не витягнув звідти. Відразу хлинула кров. Його круглі щоки були бліді. Я витягнув ніж, розрізав рукави зимового пальта і фрака, розпоров рукав сорочки. Потім пробіг трохи вниз і вгору шляхом, аби подивитися, чи немає кого-небудь, хто міг би мені допомогти. Усі гілки впадали в око майже виразно і не ворушилися. Потім я посмоктав глибоку рану. Тут я згадав про будиночок садівника. Я побіг угору по сходах, які вели до верхнього газону по лівий бік від будинку, квапливо обстежив вікна і двері, я дзвонив, сердячись і тупаючи ногами, хоча відразу побачив, що в будинку ніхто не живе. Потім подивився на рану, яка кровоточила тонкою цівкою. Я зволожив його хустку снігом і сяк-так перев’язав бідоласі руку.

– Милий, милий, – говорив я, – через мене ти поранив себе. Ти прекрасно влаштований, оточений приємними речами, ти можеш гуляти серед білого дня, коли всюди серед столиків і на доріжках пагорбів видно багато ретельно одягнених людей. Подумай, навесні ми поїдемо в плодовий сад, ні, поїдемо не ми, це, на жаль, правда, поїдеш ти з Аннерль, радіючи і пустуючи. О так, повір мені, прошу тебе, і сонце покаже вас усім найпрекраснішим чином. О, ось музика, далеко чути тупіт коней, не мастіть голови, ось крики, і шарманки грають в алеях.

– Ах, боже мій, – сказав він, встав, сперся на мене, і ми пішли, – це ж не допомога. Радіти мені нічим. Даруйте. Вже пізно? Можливо, завтра вранці мені треба буде що-небудь зробити. Ах, боже мій.

Ліхтар біля стіни горів і відкидав тіні стовбурів на дорогу і білий сніг, а тіні різнокаліберних крон, перекинувшись, як зламані, лежали на схилі.