Був уже пізній вечір. Студент утратив будь-яке бажання працювати далі. Та в цьому й не було потреби, за останні тижні він справді домігся великих успіхів, тож міг тепер, либонь, трохи й відпочити і менше працювати вночі. Він позгортав книжки та зошити, склав усе до ладу на невеличкому столику і хотів був уже роздягтися й лягти спати. Та його погляд випадково впав на вікно, і коли він побачив ясний місяць уповні, йому скортіло трохи прогулятися цієї чарівної осінньої ночі, а може, й покріпитися десь чорною кавою. Він погасив лампу, взяв капелюха й відчинив двері на кухню. Загалом йому було цілком байдуже, що завжди доводилося ходити через кухню, до того ж, з огляду на цю незручність, кімната йому обходилася значно дешевше, але іноді, коли в кухні було особливо гамірно чи коли він хотів, як оце, наприклад, сьогодні, вийти пізно ввечері, це було все ж таки неприємно.

Безрадісно. Сьогодні пополудні в напівсні: кінець кінцем моя голова від страждань має луснути. І саме у скронях. Уявивши собі цю картину, я побачив, власне, вогнепальну рану, тільки гострі краї отвору були відігнуті назовні, як ото в недбало відкритій бляшанці.

Не забути про Кропоткіна!

20 жовтня. Вранці – невимовна туга. Звечора читав Якобсонову «Справу Якобсона». Ця снага жити, ухвалювати рішення, радо ступати туди, куди треба. Він сидить у собі, як майстерний весляр сидів би в своєму, та й у будь-якому іншому човні. Я збирався написати йому листа. Але натомість пішов гуляти, притлумивши всі надбані почуття розмовою з Гаасом, якого саме зустрів; мене розпалили жінки, тепер я читаю вдома «Перетворення», і воно здається мені поганим. Мабуть, я справді гину, вранішня туга повернеться, я не зможу їй довго впиратися, вона відбере в мене будь-яку надію. Я навіть не маю бажання писати щоденника, може, через те, що там уже багато чого нема, може, через те, що я весь час змушений описувати лише половинчасті й, судячи з усього, неминуче половинчасті вчинки й лінії поведінки, а може, через те, що вже саме писання навіює на мене тугу.

Я б залюбки писав казки (чому я так ненавиджу це слово?), які подобалися б В. і які б вона тримала, коли їла, під столом і в перервах читала й страшенно червоніла, завваживши, що санаторний лікар уже певний час стоїть ззаду й спостерігає її. Вона іноді, а власне, завжди хвилюється, коли щось розповідає (я побоююсь, як сам завважив, просто-таки фізичного напруження, коли вона намагається щось пригадати, чи болю, під яким повільно розкривається або спочатку тільки трохи прогинається дно бездумного простору). Все чинить опір тому, щоб його записали. Якби я знав, що в цьому й полягає її воля – нічого про неї не згадувати (я виконав її достоту й майже без зусиль), то був би задоволений, одначе це – ніщо інше, як неспроможність. До речі, яка моя думка про те, що сьогодні ввечері я всю дорогу розмірковував, скільки втіхи з росіянкою втратив через знайомство з В., росіянкою, яка, – адже це цілком можливо, – мабуть, упустила б мене вночі до своєї кімнати, розташованої навскоси від моєї. І це тоді, коли моє вечірнє спілкування з В. зводилося до того, що я стукав їй умовним стуком, про який ми остаточно так і не домовились, у стелю своєї кімнати, розташованої під її кімнатою, вислуховував її відповідь, вистромляв голову з вікна, вітався, один раз вона благословила мене, один раз я впіймав кінець стрічки, яку вони спустила, годинами сидів на підвіконні, прислухаючись до кожнісінького її кроку нагорі, будь-який випадковий звук помилково сприймав за умовний стук, наслухав, як вона покашлює, як перед сном щось наспівує.

21 жовтня. Втрачений день. Побував на фабриці Рінґгоффера, семінарі Еренфельса, у Вельша, вечеря, прогулянка, й ось уже десята година. Весь час думаю про чорного жука, але не писатиму.

У невеличкій гавані одного рибальського селища споряджали до виходу в море барку. За роботою наглядав молодик у шароварах. Двоє літніх матросів підносили до причалу мішки та ящики, де їх приймав здоровенний чоловік на широко розставлених ногах і передавав у чиїсь руки, що витикалися йому назустріч із темного нутра барки. На великих тесаних каменях, якими було викладено ріг пірса, напівсиділо-напівлежало п’ятеро чоловіків, пахкаючи на всі боки димом від люльок. Час від часу до них підходив чоловік у шароварах, звертався з якимись словами й плескав їх по колінах. Чоловіки звичайно діставали з-за каменя в затінку баньку, й від одного до одного мандрувала склянка з каламутним червоним вином.

22 жовтня. Надто пізно. Солодкий присмак смутку й кохання. Сидіти в човні у сяєві від її усмішки. Це було найчудовніше. Постійно прагнути лише смерті й усе ж таки ще триматися – тільки це і є кохання.

Вчорашнє спостереження. Ситуація, яка відповідає мені найбільше: слухати розмову двох людей, що обговорюють справу, яка стосується їх безпосередньо, тоді як сам я маю до неї відношення лише дуже далеке, до того ж цілком альтруїстичне.

26 жовтня. Сім’я сиділа за вечерею. Через вікна без фіранок було видно тропічну ніч.

«То хто ж я такий?» – напустивсь я на себе. Я підвівся з канапи, де лежав з підібганими коліньми, й сів. Двері, що вели зі сходів просто до моєї кімнати, відчинились, і ввійшов молодик із похиленою головою й пильним поглядом. Він обминув, наскільки це було можливо у вузькій кімнаті, канапу й зупинився в темному кутку біля вікна. Я хотів був подивитися, що то за з’ява, ступив до чоловіка й схопив його за руку. Це була жива людина. Він – трохи нижчий від мене – всміхнувся й підвів погляд; уже сама безтурботність, з якою він кивнув головою й промовив: «Ви тільки придивіться до мене», – мала заспокоїти мене. І все ж я схопив його спереду за камізельку й ззаду за піджак і трясонув. У вічі мені впав його гарний масивний золотий ланцюжок від годинника, я схопив його і смикнув униз так, що петелька, до якої він був причеплений, розірвалася. Він стерпів це, тільки глянув униз на заподіяну шкоду й марно спробував застебнути камізельку на розірвану петельку. «Що ти робиш?» – промовив нарешті він і показав мені на камізельку. «Тільки спокійно!» – погрозливо кинув я.

Я забігав по кімнаті, із ступи перейшов на рись, із рисі на галоп і, поминаючи того чоловіка, щоразу сварився на нього кулаком. А він на мене вже й не дививсь, тільки все вовтузився зі своєю камізелькою. Я почувався дуже вільно, дихалось надзвичайно легко, тільки одяг не давав грудям могутньо здійматись.

Уже багато місяців молодий бухгалтер Вільгельм Менц збирався забалакати до дівчини, яку щоранку бачив дорогою до своєї контори то на одному, то на другому боці дуже довгої вулиці. Він уже змирився з тим, що намір його так і залишиться наміром – щодо жінок він був дуже нерішучий, до того ж ранок – теж не найкращий час, щоб заговорювати з дівчиною, яка поспішає. Та якось увечері, – це було незадовго до Різдва, – він знов побачив ту дівчину, яка йшла просто поперед нього. «Фройляйн», – гукнув він. Вона обернулася, впізнала чоловіка, якого бачила щоранку, трохи затримала, не зупиняючись, на ньому погляд, і знову відвернулася, позаяк Менц нічого більш не сказав. Вони були на яскраво освітленій вулиці посеред великого натовпу, і Менц міг, не привертаючи уваги, підійти до неї зовсім близько. Але сказати щось доречне Менцові в цю вирішальну хвилину на думку не спадало, залишитися дівчині чужим теж не хотілось, бо він намірявся неодмінно продовжити так серйозно розпочату справу, отож він зважився смикнути дівчину за нижній край жакетки. Дівчина стерпіла це, так наче нічого й не сталося.

6 листопада. Звідки ця несподівана впевненість? Хай би вона не минала! Коли б я міг як людина, що бодай трохи тримається на ногах, входити й виходити крізь усі двері! Не знаю тільки, чи я цього хочу.

Батькам і матерям ми про це нічого не казали, але щовечора після дев’ятої я й двоє двоюрідних братів сходилися біля ґратчастої кладовищенської огорожі на невеличкому пагорбі, звідки було видно все довкола.

Крізь залізну кладовищенську огорожу ліворуч видніється великий, порослий травою вигін.

17 листопада. Сон: на узвозі, десь на його середині, до того ж переважно на проїжджій частині, ліворуч, якщо дивитися знизу, лежала купа сміття чи затверділої глини, яка, осипаючись, праворуч ставала чимдалі нижчою, а ліворуч – вищою, нагадуючи палісад. Я йшов праворуч, де шлях був майже вільний, і побачив чоловіка, що їхав знизу на триколісному велосипеді назустріч мені, немовби просто через перепону. У нього нібито не було очей, принаймні вони мали вигляд зарівняних отворів. Велосипед був розхитаний, і хоч їхав він, звичайно ж, невпевнено й хистко, проте нечутно, аж якось неприродно тихо й легко. Я схопив чоловіка в останню мить і, тримаючи його, мов кермо велосипеда, спрямував у проломину, з якої вийшов сам. І тут він упав на мене, й хоч я був велет, але тримав його все ж таки в незручній позі, до того ж велосипед, залишившись без нікого, почав котитися, щоправда, не швидко, назад і потяг мене за собою. Ми поминули гарбу, на якій стояло, збившись докупи, кілька людей, усі в темному одязі, серед них молодий слідопит у світло-сірому капелюсі з задертими крисами. Я ще здалеку впізнав того юнака й сподівався, що він мені допоможе, але він одвернувсь і сховався серед людей. Потім із-за гарби – велосипед тим часом котився собі далі, а вслід за ним, низько нахилившись і розставивши ноги, мусив котитись і я, – з’явився хтось невідомий і допоміг мені, однак не пригадую вже як. Знаю тільки, що та людина була гідна довіри, і тепер вона ховається мовби за напнутим чорним полотнищем, і з цим я мушу змиритись.

18 листопада. Я знов писатиму, але скільки сумнівів викликала в мене тим часом моя писанина! По суті, я нездара й невіглас, який, коли б його не примушували ходити до школи – без жодних його власних заслуг, хіба що він ледве помічав примус, – був би тільки й здатний, що сидіти в собачій будці, вискакуючи з неї, коли йому принесуть їдло, й заскакуючи назад, проковтнувши його.

В яскраво освітленому сонцем подвір’ї з протилежних боків бігли назустріч один одному два пси.

Вимучив початок листа до фройляйн Бл.

19 листопада. Мене захоплює читання щоденника. Чи не тому, що я вже не маю ані найменшої впевненості в теперішності? Все мені видається конструкцією. Будь-чиє зауваження, кожен випадковий погляд усе в мені перевертає – все, навіть забуте, зовсім незначне. Я впевнений у собі менше, ніж будь-коли, і відчуваю лише насилля життя. До того ж я безглуздо порожній. Я справді мов та заблукана серед ночі в горах вівця або вівця, що біжить услід за тією вівцею. Бути таким заблуканим і навіть не мати сили це оплакати.

Я зумисне завертаю у вулиці, де є повії. Коли я проходжу повз них, мене збуджує ця далека, а все ж реальна можливість піти з однією з них. Це непристойно? Але я не знаю нічого кращого, й такий вчинок видається мені, по суті, невинним і майже не вимагає від мене каяття. Та я хочу тільки товстих, літніх, у поношених сукнях, які, однак, завдяки всіляким накидкам мають досить пишний вигляд. Одна жінка мене вже, мабуть, знає. Я зустрів її сьогодні пополудні, вона ще не була вбрана професійно, коси ще гладенько зачесані, без капелюшка, в простій повсякденній блузі, як у кухарки, і несла вона якийсь згорток – певно, білизну до пралі. Ніхто, крім мене, не побачив би в ній нічого спокусливого. Ми мимохідь глянули одне на одного. Тепер, увечері – тим часом стало прохолодно, – я вздрів її в облиплому жовтувато-бурому пальті на протилежному боці вузенької вулички, що відгалужується від Цельтнерґасе, де вона очікує клієнтів. Я двічі озирнувся, вона перехопила мій погляд, але я просто-таки від неї втік.

Невпевненість породжують, безперечно, думки про Ф.

20 листопада. Був у кіно. Плакав. «Лолотте». Добрий пастор. Маленький велосипед. Замирення батька й матері. Безкінечна розмова. Перед цим – сумний фільм «Лихо у доці», потім – веселий «Нарешті сам». Я геть спустошений і нічого не відчуваю, у трамваї, що проїздить мимо, живого глузду більше.

21 листопада. Сон: французьке міністерство, за столом сидять четверо. Йде нарада. Пригадую чоловіка, що сидів праворуч, із подовжнього боку столу, – плаский профіль, жовтувата шкіра, зовсім рівний ніс, що далеко виступав з обличчя (саме через його пласкуватість), і олійно-чорні, цупкі вуса, які закривали рота.

Сумне спостереження, в основі якого лежить, безперечно, знову ж таки конструкція, що її нижній кінець завис десь у порожнечі: коли я взяв із письмового столу чорнильницю, щоб віднести її до загальної кімнати, то відчув у собі якусь твердість, як ото буває, наприклад, коли в тумані з’являється і враз зникає ріг великої будівлі. Я вже не відчував себе втраченим, залежним від людей, навіть від Ф., у мені зачаїлось якесь чекання. Що, коли я втечу від усього цього, як, скажімо, хтось раптом утікає в поле?

Це пророкування, це рівняння на приклади, цей недвозначний страх просто смішний. Усе це – конструкції, що їх навіть в уяві, де вони тільки й панують, ледве діставшись живої поверхні, щоразу рвучка змиває хвиля. В кого та чарівна рука, яку, коли її стромити в січкарню, не посічуть і не розкидають на всі боки тисячі ножів?

Я полюю за конструкціями. Ступаю до кімнати й бачу в кутку їхнє білясте плетиво.

24 листопада. Позавчора ввечері в Макса. Він стає чимдалі чужішим, щодо мене він бував таким уже не раз, тепер і я стаю таким щодо нього. Учора ввечері просто ліг спати.

Над ранок сон: сиджу в санаторному парку за довгим столом, навіть на чолі столу, отож уві сні бачу, власне, свою спину. День видався похмурий, я, мабуть, вибрався за місто на прогулянку й щойно хвацько підкотив в автомобілі до самих сходів. Ось-ось мають принести обід, і ось я бачу одну зі служниць, тендітну молоду дівчину в сукні барв осіннього листя, вона надзвичайно легкою чи, може, хисткою ходою проминає колонаду, що служить ніби входом до санаторію, і спускається до парку. Я ще не знаю, чого вона хоче, та все ж запитливо показую на себе – мовляв, чи не мене вона шукає. Вона справді приносить мені листа. Я думаю, що це не може бути той лист, якого я чекаю, цей дуже тоненький і написаний чужим, непевним дрібним почерком. І все ж я розпечатую його й знаходжу багато густо списаних тоненьких аркушів, і рука на всіх незнайома. Починаю читати, перегортаю аркуші й усвідомлюю, що це, певно, дуже важливий лист, очевидно, від молодшої сестри Ф. Я заходжуюся жадібно його читати, і тут сусіда праворуч – не знаю, чоловік то чи жінка, можливо, дитина – зазирає через моє плече в лист. Я кричу: «Не смій!» Знервовані люди за столом починають тремтіти. Я, здається, накоїв лиха. Намагаюся хутенько вибачитись, щоб швидше повернутися до листа. І знову схиляюся над ним, але відразу прокидаюсь, немовби від власного крику. При тямі й пам’яті примушую себе знов заснути, і сон справді повертається, я ще встигаю притьма перечитати два-три розпливчасті рядки в листі, з яких нічого не запам’ятав, і, не прокидаючись, втрачаю сновидіння.

Старий торговець, здоровенний на зріст чоловік, підіймався сходами до своєї квартири, не просто тримаючись за поручень, а стискаючи його в руці; ноги в нього підтиналися. Перед дверима, скляними дверима з ґратками, він хотів був, як завжди, дістати з кишені штанів в’язку ключів, але цієї миті завважив у темному кутку молодика, що схилився в поклоні.

– Хто ви? Що вам треба? – запитав торговець, усе ще важко сапаючи від натуги.

– Ви торговець Меснер? – озвався молодик.

– Так, – відповів торговець.

– Тоді я маю для вас повідомлення. Хто я такий, тут, власне, значення не має, бо до справи я не причетний, я тільки мушу переказати вам повідомлення. І все ж я відрекомендуюсь, мене звати Кетте, я студент.

– Так, – мовив Меснер і на мить задумався. – І що це за повідомлення?

– Побалакаймо про це краще в кімнаті, – сказав студент. – Це справа така, що на сходах її не залагодиш.

– Я ні від кого не жду ніякого повідомлення, – промовив Меснер і перевів погляд убік на підлогу.

– Можливо, – відказав студент.

– А втім, – похопився Меснер, – уже початок на дванадцяту ночі, нас тут ніхто не почує.

– Ні, – відповів студент, – тут я не можу цього сказати.

– А я, – сказав Меснер, – уночі гостей не приймаю. – І так різко стромив ключа в замок, що вся в’язка аж забряжчала.

– Але ж я чекаю тут іще з восьмої, вже три години, – промовив студент.

– Це свідчить лише про те, що повідомлення важливе для вас. А мені жодні повідомлення не потрібні. Кожне повідомлення, якого я уникну, – для мене виграш. Я не допитливий, ідіть собі, йдіть. – Він узяв студента за його легеньке пальтечко й відштовхнув трохи вбік. Потім прочинив двері квартири, з якої на прохолодні сходи війнуло дуже теплим повітрям. – А те повідомлення, до речі, ділове? – поцікавився він, уже стоячи у розчахнутих дверях.

– І цього я не можу тут сказати, – відповів студент.