– Нічого ми не хочемо. Облиш нас!

Та ще й внутрішні витрати! Тим-то у вухах і лунає так музика з кав’ярні. Видно, як летить камінь, про що розповідала Ельза Б.

За прядкою сидить жінка. Чоловік штовхає мечем у піхвах (він тримає їх просто в руці) двері й відчиняє їх.

ЧОЛОВІК: Він був тут!

ЖІНКА: Хто? Що вам треба?

ЧОЛОВІК: Конокрад. Він сховався тут. Признавайся! (Вихоплює з піхов меча.)

ЖІНКА (підіймає для захисту прядку): Нікого тут не було. Ідіть звідси!

20 липня. Внизу на річці стояло багато човнів, рибалки покидали вудки, день був похмурий. На набережній, поспиравшись на поруччя й перекинувши ногу за ногу, стояло кілька хлопців.

Коли всі повставали й перед від’їздом піднесли на прощання келихи з шампанським, уже смеркло. Батько й мати та весільні гості провели їх до карети.

21 липня. Не впадати у відчай, зокрема й через те, що не впадаєш у відчай. Коли здається, що всьому вже кінець, усе ж таки звідкись з’являються нові сили, і це й означає, що ти живеш. Та якщо вони не з’являються, тоді тут усьому кінець, але вже остаточно.

Я не годен спати. Самі сновиддя, сну нема. Сьогодні уві сні винайшов новий спосіб пересуватися крутим схилом у парку. Береш гілляку, не дуже цупку, косо впираєш її в землю, тримаючись рукою за другий кінець, якомога обережніше сідаєш на неї, як у жіноче сідло, і вся гілляка рушає, звичайно, схилом униз, а ти, сидячи на ній разом із нею, та ще й зручненько погойдуєшся дорогою на гнучкій деревині. Гіллякою можна скористатися й для того, щоб вибратися нагору. Головна перевага, не кажучи вже про простоту всього пристрою, полягає в тому, що гілляку, тонку й гнучку, можна опускати й підіймати, вона проходить навіть там, де людині самій пройти важко.

За накинутий на шию мотузок виволокли крізь вікно на першому поверсі, безжально й недбало протягли, закривавленого й понівеченого, крізь усі стелі, меблі, стіни й горища до самого даху, поки там з’явився порожній зашморг, з якого повипадали й мої рештки, коли мною проламували черепичну крівлю.

Особливий метод міркувати. Це коли все пронизують почуття. Все, навіть найнепевніше, сприймається як почуття (Достоєвський).

Ця система підіймальних блоків усередині. Один гачечок десь аж у самому закапелку посунеться вперед, першої миті цього й не завважиш, і вже вся машинерія почала рухатись. Підвладне незбагненній силі, як ото годинник здається підвладним часу, воно то тут клацне, то там, і всі ланки одна за одною з брязкотом уже грають прописану їм п’єсу.

Перелік всього того, що говорить «за» і «проти» мого одруження:

1. Нездатність самому зносити життя – не просто нездатність жити, зовсім навпаки, здається навіть неймовірним, що я зможу з кимось жити, проте я не здатний зносити натиску власного життя, вимог власної особи, наскоків часу й віку, невиразних напливів бажання писати, безсоння, відчуття недалекого божевілля – ось чого я не здатний зносити сам. Мабуть, додам, звісно ж, я. Наші узи з Ф. додадуть моїй істоті сили впиратися.

2. Усе дає мені привід для роздумів. Кожен жарт у гумористичній газеті, спогади про Флобера й Ґрільпарцера, вигляд нічних сорочок на розстелених на ніч ліжках батька й матері, Максів шлюб. Учора сестра сказала: «Всі одружені (наші знайомі) щасливі, я цього не розумію». Ці слова також примусили мене замислитись, я знову відчув страх.

3. Я мушу подовгу бувати сам. Усе, що я зробив, – це лише завдяки моїй самотності.

4. Я ненавиджу все, що не стосується літератури, мені нудно провадити розмови (навіть якщо вони стосуються літератури), нудно ходити в гості, незлагоди й радощі моїх родичів мені нудні до глибини душі. Розмови позбавляють усі мої думки важливості, серйозності, правдивості.

5. Страх перед поєднанням, злиттям. Потім я вже повік не буду сам.

6. Перед сестрами, особливо колись, я часто бував не таким, як перед іншими людьми. Безстрашним, відвертим, сильним, несподіваним, одержимим – таким одержимим, яким бував тільки тоді, коли писав. Якби завдяки дружині я міг бути таким перед усіма! Та чи не станеться це за рахунок писання? Тільки не це, тільки не це!

7. Якби я жив сам, то колись, певно, справді відмовився б від служби. Одружений, я не зможу зробити цього повік.

У нашому класі, п’ятому класі гімназії Амалії, був хлопчик, якого звали Фрідріх Ґус і якого ми всі ненавиділи. Коли вранці ми, прийшовши до класу, бачили, що він сидить на своєму місці біля груби, ми просто не могли збагнути, як у нього стало духу знов прийти до школи. Але я не так розповідаю. Ми ненавиділи не тільки його, ми ненавиділи всіх. Ми – це була страшна ватага. Якось, коли на урок до нас прийшов земельний шкільний інспектор – то був урок географії, і вчитель, обернувшись до дошки чи до вікна, як це робили всі наші вчителі, розповідав про півострів Мореа… (Запис уривається.)

Це було того дня, коли в школі почалися уроки; на- ближався вечір. Викладачі вищої гімназії сиділи ще в учительській, вивчали списки учнів, заводили класні журнали, розповідали про свої подорожі на літніх канікулах.

Нікчемна я людина!

Так добре батожити коня! Повільно встромляти в нього шпори, потім рвучко їх вирвати, а тоді щосили засадити в тіло знов!

От біда!

Чи ми були показилися? Бігали серед ночі парком і розгойдували гілляки.

Я заплив човном до невеличкої природної затоки.

Навчаючись у гімназії, я любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Мака, товариша мого покійного батька. Коли я по закінченні гімназії… (Запис уривається.)

Навчаючись у гімназії, Гуґо Зайферт любив час від часу навідуватися до такого собі Йозефа Кімана, старого парубка, який товаришував з покійним батьком Гуґо. Візити раптово припинились, коли Гуґо несподівано запропонували роботу за кордоном, і приступати до неї треба було негайно, отож Гуґо на кілька років виїхав із рідного міста. Повернувшись, він, щоправда, збирався навідати старого чоловіка, але нагоди не траплялося, а може, такий візит уже й не відповідав би його новим поглядам, і хоч він частенько й проходив вулицею, де жив Кіман, хоч не раз бачив, як той виглядає з вікна й, може, навіть загледів його, Гуґо так і не зайшов.

Нічого, нічого, нічого. Слабість, самознищення, з-під землі вихоплюються омахи пекельного вогню.

23 липня. З Феліксом у Ростоці. Вибух сексуальності в жінок, їхня природна нечистота. Безглузда для мене гра з маленькою Ленхен. Вигляд товстої жінки, що сиділа, згорбившись, у плетеному кріслі, одну ногу підкреслено підібгавши під крісло; вона щось шила й розмовляла з літньою жінкою, мабуть, старою дівкою, в якої з одного боку рота раз у раз показувались якісь особливо великі зуби. Повнокровність і розважливість вагітної жінки. Її сідниця з рівно розділеними, немовби різьбленими, половинками. Життя на невеличкій терасі. Як я цілком байдуже взяв малу на коліна, анітрохи не розчарований цією байдужістю. Розквіт у «тихій долині».

Як по-дитячому сидить за своєю роботою бляхар і невтомно гамселить молотком; його видно крізь відчинені двері майстерні.

Роскоф, «Історія диявола»: «той, хто працює вночі», у нинішніх карибів вважається творцем світу.

13 серпня. Можливо, нарешті всьому настав кінець, і вчорашній мій лист був останній. Це було б цілком справедливо. Хай там які страждання чекають мене, хай там які страждання чекають її – їх не можна порівняти з тими спільними стражданнями, які судилися нам двом. Я помалу прийду до тями, вона вийде заміж, і це – єдина рада в живих людей. Нам двом несила прорубати для нас двох дорогу в скелі, досить того, що ми цілий рік через це проплакали й промучились. Вона має зрозуміти це з моїх останніх листів. Якщо ні, то я, звичайно ж, одружуся з нею, бо я надто слабкий, щоб чинити опір її уявленню про наше спільне щастя, і не в змозі, якщо це залежить від мене, не здійснити того, що вона вважає за можливе.

Учора ввечері на Бельведері під зорями.

14 серпня. Сталося навпаки. Надійшли три листи. Останньому впиратися я вже не міг. Я кохаю її, наскільки здатний на це, але кохання задихається під брилами страху й самозвинувачень.

Висновки з «Вироку» для себе самого. Опосередко- вано я завдячую оповідання їй. Але ж ґеорґ гине через наречену.

Злягання як кара за щастя бути разом. Жити по змозі аскетично, аскетичніше, ніж неодружений, – це для мене єдина можливість зносити шлюб. А для неї?

І все ж, незважаючи ні на що, якби ми, я й Ф., були цілком рівноправні, мали однакові перспективи й можливості, я б не одружився. Та глухий кут, до якого я помалу загнав її долю, обертає це в мій неминучий, хоч і далеко не в такий уже й обтяжливий обов’язок. Тут діє якийсь таємничий закон людських взаємин.

Лист до батька й матері дався мені з великими труднощами – надто через те, що план, складений за особливо несприятливих обставин, довго не хотів мінятися. Сьогодні мені все ж таки випадково пощастило його змінити, принаймні в ньому нема неправди, і лист читається легко, він зрозумілий і для батька й матері.

15 серпня. Муки в ліжку перед ранком. Бачив лиш одну раду – вистрибнути з вікна. Мати підійшла до ліжка й спитала, чи відіслав я листа й чи це той самий текст. Я відповів, що текст той самий, тільки ще різкіший. Вона сказала, що не розуміє мене. Я промовив, що вона, звісно, не розуміє мене й не тільки в цій справі. Згодом мати поцікавилася, чи напишу я дядькові Альфреду, він, мовляв, заслужив, щоб я йому написав. Я запитав, чим же він це заслужив. «Він телеграфував, писав, він добре до тебе ставиться». – «Все це тільки про людське око, – відповів я, – він мені зовсім чужий, анітрохи мене не розуміє, не знає, чого я хочу й що мені потрібно, у нас із ним немає нічого спільного». – «Виходить, тебе не розуміє ніхто, – кинула мати. – Я тобі, мабуть, також чужа й батько теж. Виходить, усі ми бажаємо тобі тільки зла». – «Звісно, всі ви мені чужі, між нами лише кревна спорідненість, але вона ні в чому не виявляється. Ніякого зла ви мені, звичайно, не бажаєте».

Ці та декотрі інші спостереження за собою навели мене на думку, що внутрішня впевненість і рішучість, які чимдалі зростають, дають мені змогу, всупереч усьому, існувати в шлюбі, ба навіть вигідно користатися з нього, щоб реалізувати своє покликання. Щоправда, цього висновку я дійшов, певною мірою вже стоячи на підвіконні.

Я до безтями замкнусь від усіх на світі. З усіма розсварюся, ні з ким не розмовлятиму.

Чоловік із суворими темними очима, що ніс на плечах оберемок старих пальт.

ЛЕОПОЛЬД С. (здоровенний кремезний чоловік, рухи повільні, вайлуваті, чорно-білий картатий одяг пом’ятий, вільно звисає; поспішаючи в двері праворуч, що ведуть до великої кімнати, плескає в долоні). Феліцо! Феліцо! (Жодної миті не чекаючи, що до нього хтось відгукнеться, біжить до середніх дверей і відчиняє їх.) Феліцо!

ФЕЛІЦА С. (з’являється в лівих дверях, спиняється на порозі; це сорокарічна жінка в кухонному фартусі). Я вже тут, Лео. Яким же знервованим ти став в останній час. Чого тобі?

ЛЕОПОЛЬД (різко обертається й, покусуючи губи, зупиняється). Нарешті! Ходи сюди! (Рушає до канапи.)

ФЕЛІЦА (стоїть на місці). Та вже ж! Чого ти хочеш? Мені ж треба на кухню.

ЛЕОПОЛЬД (сидячи на канапі). Облиш кухню! Ходи сюди! Я хочу сказати тобі щось важливе. Справа того варта. Ходи ж!

ФЕЛІЦА (неквапно ступає до Леопольда, підтягуючи шлейки фартуха). Що ж там таке важливе? Якщо ти маєш мене за дурепу, то я розгніваюсь, і то серйозно. (Спиняється перед ним.)

ЛЕОПОЛЬД. Та сідай же!

ФЕЛІЦА. А що, як я не хочу?

ЛЕОПОЛЬД. Тоді я не зможу тобі цього сказати. Мені треба, щоб ти була поруч.

ФЕЛІЦА. Ну ось я й сиджу.

21 серпня. Сьогодні одержав книжку К’єркегора «Книга судді». Як я й здогадувався, його доля, попри суттєві відмінності, дуже схожа на мою, принаймні він на тому самому боці світу. Він, як товариш, схвалює мої дії. Я начеркав до батька такого листа – відішлю його, якщо матиму силу, завтра:

«Ви зволікаєте з відповіддю на моє прохання, що цілком зрозуміло – будь-який батько вчинив би так само щодо будь-якого жениха; але приводом для мого листа стало зовсім інше; найбільше, на що я сподіваюся, – це що Ви сприймете листа спокійно. Я його пишу, бо потерпаю, що Ваші зволікання чи роздуми мають загальніші причини, ніж те єдине місце – а тільки воно й мало їх викликати – з мого першого листа, яке могло мене виказати. Я маю на увазі місце, де йдеться про те, яка нестерпна в мене служба.

Ви, мабуть, не звернете уваги на це слово, а дарма, краще б Ви детально розпитали в мене про нього, і тоді я коротко й чітко відповів би таке: моя служба мені нестерпна, бо суперечить єдиній моїй мрії і єдиній моїй професії, а саме: літературі. Позаяк я – ніщо інше, як література, і не можу й не хочу бути нічим іншим, моя служба ніколи не зможе мене захопити, скоріше вона остаточно мене занапастить. Мені вже недалеко до цього. Я постійно перебуваю в щонайтяжчому нервовому стані, а нинішній рік, сповнений мук і турбот про майбутнє моє й Вашої дочки, цілком довів мою неспроможність до опору. Ви можете запитати, чому я не покину службу й не спробую жити – маєтності в мене нема – літературними заробітками. На це я можу тільки дати жалюгідну відповідь, що мені несила зробити це; наскільки я в змозі оцінити своє становище, я швидше загину на своїй службі, і станеться це дуже скоро.

А тепер порівняйте мене зі своєю дочкою, цією здоровою, веселою, природною і міцною дівчиною. Хоч би скільки я повторював їй у своїх майже п’ятистах листах і хоч би скільки вона заспокоювала мене своїм, щоправда, не надто переконливо обґрунтованим «ні», від правди ніде дітися: зі мною вона, наскільки я можу судити, має бути нещасна. Я – ні, не тільки через зовнішні обставини, а переважно через свою вдачу – людина замкнута, мовчазна, нетовариська, невдоволена, хоча особисто для себе я в цьому біди не вбачаю, позаяк це – тільки віддзеркалення моєї мети. З того, як я живу вдома, все ж таки можна принаймні зробити певні висновки. Отже, я живу в сім’ї, серед чудових і сповнених любові людей, живу чужіший, ніж чужак. З матір’ю в останні роки я не перемовляюся за день і двома десятками слів, а до батька ні з чим іншим, крім вітання, ніколи й не звертаюся. Із заміжніми сестрами й зятями не розмовляю взагалі, хоч і не лихий на них. Причина проста: мені геть нема про що з ними говорити. Все, що не належить до літератури, наганяє на мене нудьгу й викликає зненависть, бо дратує мене або стримує, хоч це, можливо, тільки здається. Сімейного життя я не розумію, у кращому разі можу його спостерігати. Родинних почуттів я позбавлений, у всіляких візитах вбачаю просто-таки спрямовану проти мене лиху волю.

Шлюб мене не змінив би, як не може мене змінити й моя служба».

30 серпня. Де знайти порятунок? Скільки спливає наповерх неправд, яких я вже й не пригадую. Якщо поєднання буде просякнуте ними так само, як справжнє прощання, тоді я вчинив, безперечно, слушно. У мені самому, як не брати до уваги людських взаємин, нема жодної видимої брехні. Обмежене коло чисте.

14 жовтня. Невеличка вулиця починалася муром церковного двору по один бік і низеньким будинком із балконом – по другий. У будинку жив пенсіонер Фрідріх Мунх, колишній службовець, і його сестра Елізабет.

Табун коней вихопився із загорожі.

Двоє друзів прогулювалися вранці верхи на конях.

«Нечиста сило, врятуйте мене від божевілля!» – вигукнув старий комерсант, що звечора ліг, стомлений, на канапу й тепер, уночі, лише зібравши всю силу, важко підвівся. У двері хтось глухо стукав. «Входьте, входьте, хто б там не був!» – покликав він.

15 жовтня. Мабуть, я знов зібрався на силі, мабуть, я знов потай пробіг коротку відстань і знов зупинився, зневірений від самотності. Але головний біль, безсоння! А йдеться ж про боротьбу, ба більше – у мене нема вибору.

Перебування в Ріві мало для мене велике значення. Вперше я зрозумів дівчину-християнку і жив майже повністю під її впливом. Я не в змозі занотувати на згадку щось значуще. Моя слабість, аби лише зберегти себе, воліє, щоб тупа голова залишалася краще вже ясною й порожньою, ніж сповненою сум’яття. Але мені такий стан майже миліший, ніж просто тупий і незбагненний натиск, адже, щоб від нього звільнитися – та й чи звільнитися насправді? – потрібен був би молот, який розтрощив би спершу мене самого.

Невдала спроба написати Е. Вайсу. А вчора в ліжку лист нуртував у мене в голові.

Загорнувшись у пальто, сидіти в кутку трамвая.

Дорогою з Ріви професор Ґ. Цей німецько-богемський ніс, що нагадує про смерть, припухлі, почервонілі, прищуваті щоки на схильному до безкровної худини обличчі, широка білява борода. Нажертися й напитися – це для нього все. Як він сьорбає гарячий суп, як угризається в непочищений шматок салямі, водночас облизуючи його, як поважно попиває ковтками вже тепле пиво, як навколо носа в нього виступають краплини поту. Бридота, яку повною мірою не осягнеш, хоч би як жадібно придивлявся й принюхувався.

Будинок стояв уже замкнений. У двох вікнах на третьому поверсі й ще в одному на п’ятому горіло світло. Перед будинком зупинилася карета. До освітленого вікна на п’ятому поверсі підійшов молодик, відчинив його й виглянув униз на вулицю. У місячному сяйві.