Подорож
Луґано – Париж – Ерленбах

Серпень-вересень 1911 р.

Від’їзд 26 серпня 1911 р. Полудень. Ідея нікудишня: описувати подорож і внутрішнє ставлення до неї водночас. Що це неможливо, стало очевидно, коли мимо проїхала підвода із селянками. Героїчна селянка (дельфійська Сибілла). На колінах в однієї, що сміється, спить інша, прокинувшись, вона махає рукою. Якби я спробував описати Максове привітання, в опис укинулася б фальшива ворожість.

У Пльзені підсідає дівчина, яка потім виявилась Алісою Р. У дорозі замовлення на каву рестораторові передають за допомогою невеличких зелених аркушиків, що їх наліплюють на вікно. Але замовлену так каву можна й не брати, як можна її одержати й без аркушика. Спершу я дівчину не бачу, бо вона сидить поруч зі мною. Перша спільна подія: її коробка з капелюшком падає згори на Макса. Капелюшки так важко входять у двері вагона й так легко випурхують у широкі вікна. – Макс, певно, покладає край можливості згодом усе це описати і, щоб уникнути ще однієї небезпеки, каже щось як одружений чоловік, при цьому найважливіше випускає, наголошує на повчальному й усе трохи обгуджує. «Бездоганно», «вижбурнути», «нуль, кома, п’ять десятих пришвидшення», «негайно», «молокососи в конторі» (переплутують капелюхи, прибивають цвяхами вішалки), наш жарт із поштівкою, яку вона напише в Мюнхені, а ми з Цюриха надішлемо до її контори, і в ній стоятиме: «Пророцтво, на жаль, справдилося… не той потяг… тепер у Цюриху… два дні відпустки втрачено». Її радість. Але від нас, як чоловіків порядних, вона сподівається, що ми нічого не допишемо. Автомобіль у Мюнхені. Дощ, швидка їзда (двадцять хвилин), у перспективі – квартира Келлера, водій вигукує назви визначних пам’яток, яких не видно, пневматичні шини шурхочуть на мокрому асфальті, як апарат у кінематографі, найвиразніше: незапнуті вікна в готелі «Чотири пори року», лампи віддзеркалюються на асфальті, як у річці.

Як миють руки й умиваються в «кабіні» на вокзалі в Мюнхені.

Валізи залишили у потягу. Алісу влаштували у вагоні, де одна жінка – її треба було остерігатися дужче, ніж нас, – запропонувала дівчині своє заступництво, яке та із захватом прийняла. Підозріло.

У купе Макс спить. Двоє французів, один із них, чорнявий, весь час сміється – спершу з приводу того, що Макс ледве дав йому місце сидіти (так він випростався), тоді з приводу того, що сам скористався нагодою і не дав Максові лягти. Макс під каптуром свого плаща. Сигарети другого француза, кремезнішого. Вечеря вночі. Вдираються троє швейцарців. Один із них курить. Спочатку ніхто не завважив, що потім двоє зійшли, а один зостався, це з’ясувалось аж над ранок. Бодензее. Як дивитися з набережної, вигляд легковажний. – У перші вранішні години полишити Швейцарію самій собі. Розбуркую Макса, побачивши (міст на малюнку) один із таких мостів, і дістаю перше глибоке враження від Швейцарії, хоч давно вже із внутрішніх сутінків спостерігаю її в зовнішніх сутінках. – Враження від струнких, самостійних будинків у Сант-Галлені, які не утворюють вулиць. – Вінтертур. – Чоловік в освітленій віллі у Вюртемберзі, який о другій ночі перехилився через поруччя веранди. Відчинені двері до кабінету. – Швейцарія ще спить, а худоба вже попрокидалася. – Телеграфні стовпи: плічка в поперечному розрізі. Коли сонце сходить, альпійські пасовища бліднуть. Спогад про схожий на в’язницю вокзал у Хамі, напис на якому зроблено з біблійною поважністю. Вокзал досить убогий, але віконні оздоби немовби порушують якісь приписи. У двох далеко розташованих одне від одного вікнах великого будинку вітер розгойдує деревця: там – більше, тут – менше.

Гультіпака на вокзалі у Вінтертурі: в одній руці тростинка, друга – в кишені штанів, ще й наспівує.

Стоячи у вікні, питаю себе: як же з цих окремих будинків утворився Цюрих, перше велике швейцарське місто?

Торгові підприємства на віллах.

Гучні співи вночі на вокзалі в Ліндау.

Патріотична статистика: площа Швейцарії, коли її поверхню розгладити на рівнині.

Чужі шоколадні фірми.

Цюрих.

З останніх спогадів постає образ вокзалу, складений із кількох вокзалів (Макс запозичує це для А + х).

Історичне враження від чужих військ. Відсутність такого враження від власних – аргумент антимілітаризму.

Піхотинці на вокзалі в Цюриху. Ми потерпаємо, що, коли вони побіжать, гвинтівки почнуть стріляти.

Купляю карту Цюриха.

Туди-сюди на якомусь мосту, позаяк не міг вирішити, що за чим робити – купатися в холодній воді, у теплій і снідати.

Куди тече Ліммат, обсерваторія «Уранія».

Головна транспортна магістраль, порожній трамвай, піраміди манжетів на передньому плані у вітрині італійської крамниці чоловічого одягу.

Самі лише художні плакати (курортні готелі, ювілейна вистава «Маріґано» Віґанда, музика Жермолі).

Розбудова універсальної крамниці. Найкраща реклама. Всі мешканці цілий рік уважно стежать. (Дюфає.) Поштарі мають такий вигляд, наче вони в нічних сорочках, і схожі на перших ченців із Півдня й Заходу, що наближаються. Кожен несе перед собою скриньку, посортовані листи складено на ній високими стосиками, як ото «планети» на різдвяному базарі. Вигляд озера. Якщо уявити собі, що ти – місцевий житель, поймає глибоке відчуття неділі. Повітряний резервуар озера, забудовувати не можна. Вершники. Наляканий кінь. Повчальний напис, можливо, рельєф Ребеки біля колодязя. Спокій напису й рельєфу над мовби видутою скляною формою водяного струменя.

Старе місто: крута вузенька вуличка, якою важко спускається чоловік у синій блузі. Сходами.

Спогад про клозет у Сан-Роше в Парижі; клозету загрожує вуличний рух.

Сніданок у ресторані, де не подають нічого спиртного. Масло, що нагадує яєчний жовток. «Цюрихська газета».

Кафедральний собор, старий чи новий? Чоловікам відведено місця з боків. Церковний прислужник показує нам кращі місця.

Ми ступаємо вслід за ним, бо ті місця в бік виходу. Коли ми вже доходимо до виходу, прислужник, гадаючи, мабуть, що ми не знайшли своїх місць, рушає через усю церкву до нас. Ми виштовхуємо одне одного надвір. Довго сміємося.

Макс: плутанина з мовами як вирішення національних проблем. Шовініст уже не може втямити, що й до чого.

Купальні в Цюриху: тільки для чоловіків. Одна побіля одної. Швейцарська мова: вилита у свинці німецька. Кабіни не скрізь, республіканська свобода роздягатися перед своїм гачком для одягу, так само як і свобода вчителя плавання за допомогою пожежної кишки звільняти переповнений майданчик для сонячних ванн. А втім, це звільнення має не більше підстав, ніж незбагненність мови. Стрибун: широко розставивши на парапеті ноги, він плигає спершу на трамплін і в такий спосіб набирає ще більшої інерції. – Як обладнана купальня, можна оцінити лише тоді, коли довго нею користуєшся. Уроків плавання нема. Якийсь довгочубий лікувальник природними методами тримається збоку. Низький берег озера.

Концерт просто неба офіцерського товариства сприяння туризму. Серед слухачів – письменник із чоловіком, який його супроводжує; письменник щось занотовує до заповненого дрібними рядочками записника, а після одного з номерів програми супровідник тягне його геть.

Жодного єврея. Макс: євреї ухилилися від цієї великої справи. Початок: марш берзальєрів. Кінцівка: марш Pro-Patria. У Празі концертів просто неба задля самих концертів не буває (Люксембурзький парк), за Максом – це щось республіканське.

Келлерова кімната замкнена. Туристична агенція. Світлий будинок за темною вуличкою. Будинки з терасами на правому березі Ліммат. Муарові синьо-білі віконниці. Солдати, що повільно йдуть, виявляються поліцейськими. Концертна зала. Політехнікуму не шукали й не знайшли. Ратуша. Обід на другому поверсі. Міланське вино. (Стерилізоване вино із свіжого винограду.) Кельнерка з Люцерна перелічує нам поїзди, які туди ходять. Гороховий суп із саго, квасоля зі смаженою картоплею, лимонний крем. – Пристойні художньо-промислові будівлі. Близько третьої години від’їзд до Люцерна навколо озера. Голі, темні, горбуваті, порослі лісами береги Цуґського озера з численними косами. Американський краєвид. Під час подорожі гидко щось порівнювати з іще небаченими країнами. Великі панорами в Люцернському вокзалі. Праворуч від вокзалу – майданчик для катання на ковзанах. Підходимо до слуг і вигукуємо: «Ребшток!» Чи такий самий це готель серед готелів, як слуги серед слуг? Міст (за Максом) відділяє, як у Цюриху, озеро від річки. Де тут німецьке населення, задля якого пороблено вивіски німецькою мовою? Курзала. Схоже, очевидні (німецькі) швейцарці в Цюриху не вельми обдаровані в готельній справі, а там, де такі є, вони зникають, можливо навіть, що господарі готелів – французи. Навпроти – порожній анґар для аеростатів. Важко уявити собі, як сюди запливають повітряні кораблі. Майданчик для катання на самокатах, берлінський краєвид. Фрукти. Увечері прогулянку берегом у темряві обрамляють вії дерев. Чоловіки з доньками або повіями. Погойдуються човни, у воді видно навіть чітку лінію днища. Кумедна адміністраторка в готелі, дівчина, що сміється, проводжає аж до самої кімнати нагорі, поважна, червонощока покоївка. Вузенькі сходи. У кімнаті – вмурована в стіну замкнена скринька. Радо вийшов з кімнати. Залюбки повечеряв би городиною. Готель «Ґоттард», дівчата у швейцарському національному вбранні. Абрикосовий компот, міланське вино. Дві літні жінки й чоловік розмовляють про старіння. Виявили гральну залу в Люцерні. Вхід – один франк. Два довгі столи. Описувати справжні визначні пам’ятки неприємно, адже робити це доводиться просто на очах у людей, які чекають. Біля кожного столу посередині – рефері з двома охоронцями обабіч.

Найвища ставка – п’ять франків. «Швейцарців просимо пропускати вперед іноземців, адже ця гра – для розважання гостей».

Один стіл із кулькою, другий – із коником. Круп’є в гаптованих карунками мундирах. «Messieurs, faites votre jeu» – «marquez le jeu» – «les jeux sont faits» – «sont marqués» – «rien ne va plus». Круп’є з нікельованими грабельками на дерев’яних держачках. Що вони вміють ними робити: підгрібати гроші на потрібні поля, сортувати їх, підгрібати до себе, підхоплювати кинуті на виграшні поля гроші. Вплив того чи того круп’є на шанси виграти, чи правильніше сказати: круп’є, в якого виграють, гравцям подобається. Запалившись загальним бажанням пограти, почуваєш себе в залі самотнім. Гроші (десять франків) зникають на трохи похилій поверхні. Втрату десятьох франків сприймаєш як надто слабку спокусу пограти ще, але все ж таки спокусу. Лють із приводу всього. Завдяки цій грі день став довшим.

Понеділок, 28 серпня. Під стіною снідає чоловік у високих чоботях. Пароплав другого класу. Люцерн уранці. Готель має гірший вигляд. Подружня пара читає листи з дому й газетні вирізки про холеру в Італії. Чудові резиденції можна побачити тільки з боку озера, коли катаєшся на пароплаві, вздовж них і плавають пароплави. Мінливі обриси гір. Віцнау, дорога на Ріґі. Озеро бачив крізь крони дерев, враження півдня. Приголомшує несподівана рівнина Цуґського озера. Ліси, як на батьківщині. Дорогу побудовано в сімдесят п’ятому році, погортати давнє видання «Про землю й море». Історична англійська земля, тут вони ходять іще в картатому одязі й з бакенами. Далекоглядна труба. В далині Юнґфрау, ротонда ченця, у колихкому гарячому повітрі весь краєвид погойдується. Простягнена долоня Тітліса. Розтятий буханець засніженого поля. Згори, як і знизу, висоту визначаєш хибно. Невирішена суперечка щодо того, як розташований вокзал в Арт-Ґольдау – похило чи рівно. Табльдот. У залі сидить чорна жінка, поважна, вуста різко окреслені, уже бачив її внизу біля вагона. Коли від’їздили – дівчина-англійка, зуби один в один. До сусіднього купе входить невеличка француженка; випроставши руку, вона заявляє, що наше повне купе «неукомплектоване», й підштовхує до нього свого батька й теж невеличку старшу сестру, що має невинний і повійницький вигляд і лоскоче ліктями мої клуби. Праворуч від Макса – стара жінка, англійською розмовляє переважно зубами, ми добираємо назву графства, з якого походить її англійська. Поїздка Віцнау – Флюелен. Ґерсау, Бекенрід, Бруннен (суціль готелі), Шиллерштайн, плато Телля, пропущений причал Рютлі, дві криті ґалереї на Аксенштрасе (Макс гадав, що їх тут більше, позаяк на фотознімках завжди видно тільки ці дві), Урнська водойма, Флюелен. Готель «Зірки».

Вівторок, 29 серпня. Ця прекрасна кімната з балконом. Привітність. Надто замкнено горами. Увечері чоловік і дві дівчини у водонепроникних пальтах проходять одне за одним з альпенштоками через вестибюль; коли вони вже біля сходів, їх зупиняє якимсь запитанням покоївка. Вони дякують, вони вже знають. У відповідь на ще одне запитання про їхню екскурсію в гори: «Це теж було не так легко, скажу я вам». У вестибюлі вони здалися мені персонажами з «Міс Дудельзак», на сходах Максові – з Ібсена, потім і мені. Забутий бінокль. На вокзалі довідуємося, що завтра до Ґенуї їде навіть одна літня жінка. Хлопці зі швейцарськими прапорами. Купання у Фірвальдштетському озері. Подружня пара. Рятувальний круг. На Аксенштрасе прогулюються люди. Чудова купальня, там можеш улаштуватися так, як сам хочеш. Жінки-рибалки в біло-жовтих сукнях. Посадка до Ґоттардського потяга. Молочна вода наших річок. Угорська квітка. Пухкі вуста. Екзотична лінія від спини до сідниці. Гарний чоловік там, серед угорців. В Італії запльована виноградними шкірками підлога, але далі на південь вони зникають. Генерал єзуїтського ордену на вокзалі в Ґешенені. Несподівана Італія, перекинуті столи перед тавернами, вбраний в усі барви молодик, що не годен стояти на ногах, жінки на прощання махають рукою (ці їхні рухи нагадують своєрідне підморгування), з боку вокзалу – чорношкіра з високою зачіскою, світло-рожеві будівлі, стерті написи. Згодом італійське зникає або проступає швейцарська основа. Жінки в будці колійного сторожа, це нагадує про боротьбу. Тессінські водоспади, поривчасті водоспади повсюди. Німецьке Луґано. Гамірна палестра. Недавно побудована пошта. Готель «Бельведер». Концерт у курзалі. Жодних фруктів.

30 серпня. Від четвертої до одинадцятої вечора з Максом за одним столиком, спершу в парку, потім у читальній залі, потім у мене в кімнаті. Вранці купальня, пошта.

31 серпня. Немовби годинникові стрілки, зводяться снігові вершини на Ріґі.

П’ятниця, 1 вересня. Від’їзд у п’ять хвилин на одинадцяту від майдану Guglielmo Tell. – Шаблонна аналогія заднього сидіння в автомашині й на пароплаві. Каркаси для обшивки на човнах, як у молоковозах. – Кожна посадка на судно – атака.

Поїздка без багажу, рука вільна й може підтримувати голову. – Ґандрія: будинок стоїть позаду решти, лоджії зі строкатими тентами, жодного вигляду з висоти пташиного польоту, вулиці є й вулиць нема. Св. Маргарита з водограєм на причалі. Вілла з дванадцятьма кипарисами під Орією. В Орії не можна, та й не зважишся уявити собі будинок, фасад якого мав би терасу з грецькими колонами – обгорілі будинки лише у вогні виступають у справжній своїй подобі. Маметте: середньовічний чарівний капелюх на дзвіниці. Віслюк під колишньою аркою, вздовж гавані. Остено. Священник у жіночому товаристві. Вигуки геть незрозумілі. Не можна збагнути цілих фраз. Дитина у вікні за підземним туалетом з пісуарами. Лоскітний вигляд ящірок, які шмигають на мурі. Коси Психеї, що спадають на плечі. Мимо на велосипедах проїздять солдати, слуги в готелі вбрані, як матроси.

Карлотта-Ілекс. Скельний дуб; знята з невеличких тварин шкурка. Пасифлора: фізична еквілібристика. Бамбук. Обгорнені старечими скальпами стовбури пальм. Самшит (мирт). Алое (двобічна пилка). Кедр (модрина, що змішалася з його гілками), обвислі, в’ялі віддзвенілі дзвіночки (фуксії). Платани. Кактуси. Магнолії (листя не рветься). Австралійські пальми. Ніжний лавр. Банеподібний рододендрон. Евкаліпт: оголений м’язистий стовбур. Цитрони. Папірус: тригранне стебло, вгорі тростиноподібне. Гліцинія, що обвиває саму себе, величезні платани. Бананове дерево.

Діти на причалі в Менажіо, батько, постать жінки, що пишається своїми дітьми.

У машині, що проїздить мимо, пасажири показують одне одному на хлопців-італійців.

Державний службовець із напівроззявленим ротом (вілла Карлотта).

Француженка з голосом, як у моєї тітки, й солом’яною парасолькою з цупкими пошарпаними краями занотовує до невеличкого записника щось про montagne тощо. – У човні стоїть, схилившися над стерном, обрамлений дугами чорний чоловік. Митник швидко перебирає й оглядає все, що є в кошичку, немовби там – призначений для нього подарунок. Італієць у потягу Порлецца – Менажіо. Кожне звернене до кого-небудь італійське слово проникає до великого простору власного незнання й – незалежно від того, зрозумів ти його чи ні, – надовго западає в голову; власна невпевнена італійська мова не може змагатися з упевненістю італійця і, незалежно від того, розуміють її чи ні, залишається просто непочутою. – Жарт про потяг, що повертається з Менажіо, – непогана тема для розмови. – По той бік вулиці перед віллами – кам’яні будівлі для човнів, із терасами й оздобами. Великі крамниці зі старожитностями. Човняр: peu de commerce. – Митний катер (розповідь про капітана Немо й подорож сонячним світом).

2 вересня.