5

Він кличе кельнера і замовляє ще чергову порцію крижаного вина^[7]. Йому потрібно більше вина. Власне, він мав би давно почати їсти – його тіло вимагає цукру.

– Можу я запропонувати панові меню?

– Зачекаймо ще трохи, – хитає він головою, хоча починає підозрювати, що сьогодні залишиться на самоті.

Вона запізнюється вже більше, ніж на годину.

Він не знає, з якої причини вона знехтувала побаченням, але впевнений, це має бути щось важливе. Вона б не могла отак просто передумати – він знає, що вона вже проковтнула наживку. Йому не варто змінювати плани – вона прийде заради завтрашньої зйомки.

Де там забарився кельнер? Йому треба випити більше вина!

Чи звикне він коли-небудь до того, що цукор може врятувати йому життя?

Ти звикнеш до цього.

Усмішка матері.

Мусиш звикнути.

Він недовірливо дивиться на келих.

Чи я зможу?

Ти мусиш.

Я мушу.

Він зосереджено надпиває, смакує солодкість, відчуває, як вона біжить горлом.

Айсвайн. Солодке крижане вино.

Сон, що снився йому роками. Тепер насправді.

Вони з матір’ю сидять у ресторані, вдвох. Щоб відзначити подію. Перший самостійний укол. Першу ін’єкцію, що він зробив собі сам, першу по кількох днях у клініці. Після всіх випробувань інсуліном.

Знову живий. По всіх роках очікування. Очікування смерті.

Його друге народження.

Кельнер із закусками. Також він ставить кришталеві келихи на білу скатертину.

Усмішка матері.

Їж, мій хлопчику.

Він не може їсти, сльози течуть, він починає нестримно ридати, бачить її розгублене обличчя крізь пелену сліз.

Вона пестить його долоню, і він забирає руку – він не приймає її дотику, він не довіряє її любові, він не розуміє цієї любові, він любові не вірить.

Уже ж по всьому, скінчилося. Я все відшкодую. Ти мій славний хлопчик.

Він витирає сльози, бере виделку й ретельно береться до куштування. Його язик смакує свіжого краба, кріп, солодкі помідори. Солодкість переповнює його, розбігається його тілом.

Мати всміхається, тицяє виделкою в свою страву й не їсть. Вона тільки, знай, усміхається і тицяє в тарілку, і не зводить із нього очей, дивитися, як він підносить виделку до рота – вдруге, утретє. Їй не слід витріщатися на нього, він не ярмаркове видовисько, не слон, не потвора, не диво світу.

Ти зможеш жити, як усі. Жити з усіма іншими.

Нарешті вона теж береться до їжі.

Вони їдять мовчки, кельнер наповнює їхні келихи. Вона витирає рот серветкою і підносить свій келих.

За життя!

За життя.

Вони п’ють крижане вино, солодке крижане вино.

Що ти тепер робитимеш?

Я вчитимуся.

Це добре.

Вивчатиму медицину.

Знову вона хоче взяти його долоню в свою, але в останню мить рух її руки зупиняється, вона забирає свою руку. Смуток у її очах.

Мій хлопчику, мій славний хлопчику!

Кельнери приходять із переміною страв. Одночасно знімають срібні накривки тарелей.

Він досі не може повірити. Перший справжній обід. Його перший справжній обід по стількох роках нескінченного голоду.

Тепер по всьому. Тепер усе буде добре.

Він справді вірив у це.

Тоді.

Як він помилявся тоді, як глибоко помилявся…

Він дивиться на годинник. Ні, вона вже, звісно, не прийде. Він не може нічого їй закинути, він не може їй дорікати – така ціна таємности їхніх зустрічей. У разі, коли щось не складається, вона не має можливости повідомити йому. Насправді, це пусте.

Головне, щоб ніхто не дізнавався про їхні плани.

Головне, щоб вона прийшла завтра на зйомку.

Головне, щоб їхнє призначення здійснилося.

Нарешті кельнер приносить вино.

6

На ту годину на Берлінерштрасе машин було небагато, і Рат, безперешкодно розігнавши «Б’юїк», на шаленій швидкості помчав по просоченому дощем асфальту, через Темпельгоф, на північ. Ґреф на пасажирському сидінні непомітно вчепився в бильце – він, либонь, уже пошкодував, що не поїхав із Плішем і Плюмом.

За інших обставин Рат, можливо, керував би уважніше, але не зараз – швидкість його заспокоювала. Та й для чого, зрештою, будують спортивні машини, як не для швидкости?

– Ґереоне, я не поспішаю, – обережно озвався детектив.

– Такому автомобілю, як цей, треба часом дозволяти побігати.

– Слухай, мене цей засранець дійняв не менше, ніж тебе! Але це не підстава спускати весь свій гнів на педаль акселератора так, щоб, боронь Боже, наскочити на якийсь ліхтарний стовп!

Насправді, Рат саме сповільнився – світлофор на Флюґгафенштрасе засвітився червоним.

– Він щойно втратив свою найкращу актрису, і вже бачить у цьому нагоду поживитися, – прогарчав він. – А на додачу, оцей його театральний розпач! Як би я хотів запроторити бісового Белмана!

Гнів його мав конкретну причину – імпровізовану пресконференцію Белмана. Щоб тримати справу під контролем, вони змушені були взяти в ній участь, якомога ухильніше відповідали на запитання щодо обставин смерті актриси і тримали на оці Белмана. Журналісти не приховували свого обурення тим, як поліція витурила їх зі студії. Тим охочіше вони ловили кожне слово з вуст Белмана, який, до того ж, розщедрився на каву й печиво. Продюсер на всі спусти й заставки вихваляв акторську майстерність великої і незрівнянної Бетті Вінтер, передчасна смерть якої позбавила німецьке кіномистецтво одного з найбільших і найнадійніших його талантів.

– Ми зробимо все можливе, щоб передати в прокат «Бурю кохання», нехай навіть у фрагментарному вигляді, – завершив він, з очами повними сліз. – Це наш борг перед великою Бетті Вінтер. Ви можете так і написати! Цей фільм – її неоціненна спадщина! Він показує, яким могло б стати майбутнє німецьке звукове кіно, якби не…

Коли Белман перервав свою мову посередині речення і відвернувся, підносячи хусточку до своєї пики, Ратові хотілося гримнути на всю залу: «Х…ня!». Який паскудний фарс! А слідчі кримінальної поліції Рат і Ґреф виступили в ньому в ролі коміків-аматорів на розігріві публіки. Рат заприсягся тоді, що не дозволить кіношним паскудам удруге так із нього позбиткуватися.

Світлофор перемкнувся на зелене, і Рат знову натиснув на газ. Шини «Б’юїка» завищали по асфальту, і машина кулею вистрілила вперед.

– Який же виродок, – лаявся Рат.

– Белман стерво, поза сумнівом, – погодився Ґреф миролюбно й знову вчепився в бильце, – однак це не злочин. Так само, як його діловий цинізм. Ми не можемо нікого арештовувати за намагання розжитися на чиїйсь смерті.

– За винятком випадків, коли хтось цій смерті посприяв.

– Якщо хтось посприяв навмисне, так. Наскільки я бачу, смерть нещасної жінки лишається на сумлінні двох горе-персонажів – Ґлазера і Майснера. Трагічний збіг обставин. Останній розчавлений нещастям, а перший утік від відповідальності. Навіть якщо Бетті Вінтер загинула від удару електричним струмом, фактичним винуватцем її смерті є технік з освітлення, і він, мабуть, про це теж здогадується. Чолов’язі не позаздриш.

– Він утік із місця події – це одразу робить особу підозрюваною.

– Він раптом опинився в ситуації, коли на його сумлінні чиясь смерть, – розмірковував Ґреф. – Не кожен здатен дати собі раду з такою відповідальністю. От ти зміг би?

Рат мовчки дивився на дорогу перед собою. Попереду вигулькнуло таксі, і він відпустив педаль газу. Що далі на північ вони просувалися, то щільнішим робився рух. Хочеш не хочеш, треба скидати швидкість.

– Ще одне пиво в «Мокрому трикутнику?» – обережно запропонував Ґреф, коли вони від Галєшен Тор повернули на Шкаліцерштрасе.

Рат похитав головою:

– Не сьогодні. Але до Шорша я тебе можу завезти, якщо бажаєш.

– Я не готовий пити сам, – відказав Ґреф. – Тоді краще відвези мене додому.

Детектив мешкав у мебльованій кімнаті біля Сілезьких воріт. Для Рата це був не надто великий гак. Він попрощався з Ґрефом, торкнувши край свого капелюха, і повернувся до Луїзенуфера. Перетинаючи задній двір, він помітив, що у вікнах його квартирі на першому поверсі світиться.

Упродовж кількох останніх годин він не думав про Каті, а тепер згадав її червоне пальто в дзеркалі заднього огляду, згадав своє очікування в кафе. Він зробив хвилинну паузу перед дверима квартири і глибоко вдихнув, ніби готуючись до тривалого занурення.

Поруч із червоним пальто Каті на вішаку прилаштувалося інше, темне чоловіче пальто. З вітальні линула музика, приглушена зачиненими дверима. Одна з жахливих Катіних платівок. Зазвичай він знав, як зробити так, щоб вона не ставила оту популярну музику, але не тоді, коли вона була вдома сама.

Щоправда, зараз вона була явно не самотня. З вітальні долинав гучний регіт і хихикання – голосок Каті і глибокий чоловічий бас. Кого ще вона, в біса, притягла додому?

Рат, не скидаючи капелюха і пальта, подумки піднісши кулака, розчахнув двері й ступив у вітальню. Зрештою, вона сама цього домоглася: тепер він був у належному гуморі, аби дати їй відставку, готовий до жорсткої сцени.

Проте вигляд гостя одразу спрямував його гнів у геть інший бік.

Каті, сидячи спиною до Ґереона, досі реготала з якогось дотепу літнього пана з випещеними сивими вусами, що влаштувався навпроти неї з келишком коньяку. Старий, якого він не бачив уже замало рік, і який зараз очікувально звів на нього здивовані очі.

– Ґереоне, – озвався першим сивий чоловік. – Осьде й ти!

Не відповідаючи на привітання, Рат підійшов до програвача і вимкнув його.

– Ґереоне… – й собі озвалася Каті.

Більше ні слова. Вона, здається, почувалася винною щодо програвача – зазвичай він їй не дозволяв до нього наближатися.

Він так само нічого не відповів, а натомість поставив іншу платівку. «Біґ Бой» із партією корнета у виконанні Байдербеке – подарунок Северина. Після перших кількох тактів зробив голосніше.

Каті відразу відчула, що в повітрі пахне бурею. Вона поспіхом підвелася.

– Я вимию посуд, – сказала вона і прослизнула на кухню. Ідеальна домогосподарка.

Рат зачекав, доки зачиняться двері вітальні, потім сів у крісло, яке ще тримало тепло Каті, і подивився на сивочолого чолов’ягу.

– Добрий вечір, тату, – мовив він нарешті. – Почувайся, як удома.

Енґельберт Рат прочистив горло, перше, ніж заговорити.

– Може, для початку, трохи музику притишимо? – запропонував він, підводячись. – Власних слів не чути за цим гуготінням!

– Це я так відпочиваю після роботи.

Енґельберт Рат підійшов до програвача. Йому знадобився час, перше ніж він спромігся знайти потрібний важілець і обернути його, що зробилося тихше. Настільки тихо, що стало чути плюскіт води з кухні. Батьків погляд натрапив на колекцію платівок на долішній полиці, і він похитав головою:

– Досі слухаєш оту негритянську музику?

– Ти проїхав сюди, щоб це з’ясувати?

– Платівки з Америки?

– А, то ти, насправді, про Америку хочеш поговорити?

Енґельберт Рат пропустив повз вуха синів сарказм.

– У тебе нова справа? Фройляйн Пройснер мені сказала.

Напевне, кельнер з «Уланд Ек» їй повідомив.

– Смерть актриси, – сказав Ґереон. – Під час зйомок у павільйоні.

– Шкода, що ти не можеш приїхати в Дюссельдорф. Твоя мама переказує тобі вітання. І ще вона просила передати тобі… Ось… – він видобув пакуночок у барвистому обгортковому папері, перев’язаний кольоровими стрічками. – На твій день народження.

– Дякую, – сказав Ґереон, відклавши пакет убік. – Це ще за кілька днів.

– Мати сказала, щоб я віддав тобі подарунок заздалегідь. Так надійніше, ніж відправляти поштою.

– Отже, ти не приїдеш до мене?

Енґельберт Рат знизав плечима:

– Мама хотіла б до тебе приїхати, але ти сам знаєш, вона сама поїздом не зможе. – Він прочистив горло. – А я… Ну, з усіх днів року, саме на Попільну Середу, мені з Кельна вибратися нереально. Після вранішньої відправи, у мерії прийом, а ввечері – рибний стіл у казино^[8]… Я справді не можу…

– Все гаразд. Тобі немає потреби переповідати мені свій графік.

Енґельберт Рат показав на пакет:

– Принаймні, ти отримаєш тоді наш подарунок.

Він знову сів на диван. Обидва мовчали.

З кухні долинало булькання й дзеленькання порцеляни. Все, що робила Каті, вона робила дуже голосно.

– Приємна дівчина твоя наречена, – сказав нарешті Енґельберт Рат.

– Ми не заручені.

Енґельберт Рат на якусь мить видався здивованим.

– Я, мабуть, ніколи не звикну до сучасних звичаїв, – визнав він. – Та хоч би там як, славна дівчина. Ти міг би бодай щось сказати! Я подумав, що помилився квартирою. Але фройляйн Пройснер одразу зрозуміла, хто я!

– Мабуть, тому, що знає тебе з фото, що стоїть в мене коло ліжка, на тумбочці.

Він таки дійняв його: Енґельберт Рат нарешті скривився ображено.

– Я не розумію, що відбувається, – поскаржився він. – Я в гості до сина, а він мене отак приймає!

– А чого ти очікував? Я майже рік живу в цьому місті, і ніхто з вас навіть ні разу не відвідав мене… Аж раптом ти, ні сіло ні впало, з’являєшся без попередження, і вважаєш, я маю вистелити тобі червону доріжку?

– Тому, хто мешкає в скляному будинку, не варто жбурляти камінці, – відказав Енґельберт Рат: слова його пролунали достатньо виразно, хоч він нітрохи не підвищував голос. – Чи ти сам колись гостював у нас, відколи живеш у Берліні? Ти навіть на Різдво не навідався до Кельна! Якби ти знав, скільки радости подарував би матері! Натомість ти зголошуєшся на чергування на всі свята, хоча Карл залюбки відпустив би тебе.

– Звідки тобі все це відомо? Ти шпигував за мною?

– Мені немає потреби шпигувати, щоб такі речі знати. Я таки в поліції служу.

– Чому я завжди про це забуваю?

Енґельберт Рат мав стомлений вигляд зараз, коли дивився на сина.

– Ми так рідко бачимося, Ґереоне, – мовив він. – Нам не слід щоразу сперечатися. Ти залишився моїм єдиним сином.

«Так, тому що ти відмовляєшся дати шанс Северину», – подумав Гереон.

– Навіщо ти тут? – запитав він вголос.

Енґельберт Рат учергове прочистив горло, перш, ніж говорити.

– У нас зустріч, – сказав він. – Другу потрібна твоя допомога.

– Я не пам’ятаю про жодну зустріч.

– Я вже розмовляв із фройляйн Пройснер, – кивнув Енґельберт Рат у бік кухні, де Каті, знай грюкала посудом. – Вона погодилася, щоб я тебе на пару годин викрав. Зрештою, багато часу це не забере. Ти повернешся на дев’яту тридцять. Шапку й пальто можеш лишити вдома. Нам треба у «Кайзергоф».

Саме це він так ненавидів у батькові – Енґельберт Рат мав геть усе тримати під контролем, смикати за всі нитки, знову і знову врегульовувати речі, про які його не просили. А себе Рат ненавидів іще більше за те, що проти батьківського авторитаризму завжди виявлявся настільки беззахисним. Та хоч би там як, щось у ньому блокувало будь-які спроби опору.

– Я знав, Ґереоне, що ти не підведеш мене, – сказав Енґельберт Рат, підводячись. – Якщо поквапимося, ми встигнемо вчасно.

Права рука батька підштовхнула його до дверей.

Він не здатний був опиратися. Він, як завжди, підкорився.

Коли вони вийшли в передпокій, батько і син, Каті стояла в кухонних дверях, з кухонним рушником у руці – пам’ятник німецькій домогосподарці – і всміхалася. Ґереон, прощаючись, глянув їй в очі.

Її погляд сказав йому все, що слід було знати.