– Ви маєте на увазі Віктора? – знизав плечима Дреслер. – Не знаю, що його пойняло. Вони вдвох грали цю сцену, і він стояв просто поруч із нею. Зрештою, хто може знати, що в людини робиться в голові? Поруч із тобою інша людина, ти відчуваєш запах її спаленої шкіри, чуєш, як вона кричить – звісно, ти хочеш якось допомогти… А те, як розпачливо вона кричала… – Він потрусив головою так, ніби хотів цим рухом звільнити пам’ять від болісного спогаду. – Ми всі стояли, немов спаралізовані. Ніхто не усвідомив, що відбувається, аж доки Віктор уже перехилив над нею відро з водою.

Дреслер прочистив горло, тоді заговорив знову:

– Вона враз перестала кричати, і почала… все її тіло почало смикатися… ніби протестуючи… а тоді гахнуло. Спрацювали всі запобіжники, і світло згасло.

– А потім?

– Перше ніж ми знову щось побачили, минуло кілька секунд. Я кинувся до неї. Одразу після Віктора, я маю на увазі. Бетті була мертва.

– Як ви це визначили?

– Ну, я… помацав її сонну артерію. Пульсу не було. Вона була мертва.

– Не хочеться в це вірити, – озвався Белман. – Непоправна втрата для німецької кіноіндустрії.

Рат перевів погляд на продюсера.

– Часто трапляються такі речі?

– Які саме?

– Коли світильники падають зі стелі? Кріплення там наче не видаються хисткими.

Рат, мабуть, зачепив за живе, бо Белману вирвало клепку:

– Послухайте, пане комісаре, всі ці конструкції можуть мати вигляд тимчасових, але, повірте, все ретельно перевірено і схвалено. Запитайте своїх колег із Департаменту будівельних норм! – розпалюючись, продюсер дедалі підвищував тон. – Це скляне ательє ідеальне для зйомки німого фільму, але не для запису звуку. Оце причина деяких реконструкцій – так, ми їх ще не завершили остаточно. Звукоізоляція… ну, ви розумієте: для звукового кіно це так само важливо, як денне світло для німого, і на жаль, ми змушені перебутися без останнього. Але що стосується освітлення, у нас завжди було найкраще обладнання. Наші прожектори є одними з найсучасніших у галузі кіно. На сьогодні, лампами «Нітрафот»…

Белман урвав свою фразу на пів слові, відчувши, як недоречно вона пролунала – звісно, беручи до уваги загибель актриси під таким надійним і сучасним прожектором. Він збентежено прикусив язика.

Рат нічого не робив, щоб допомогти продюсерові викараскатися зі скрутного становища. Хтось на місці Белмана геть би знітився, але він одразу опанував себе – здатність, напевне, дуже корисна в його професії. Режисер, натомість, тримався менш упевнено, переминався з ноги на ногу, ніби йому треба в туалет. Він був розтулив рота, проте, перш ніж Дреслер устиг якось продовжити розмову, з’явився Геннінг у супроводі кучерявого чоловічка легкої статури, якого він представив як Ганса Люденбаха.

Рат зміряв поглядом техніка – той у своєму сірому робочому комбінезоні мав вигляд погано оплачуваного консьєржа.

– Ви освітлювач? – запитав у нього Рат.

– Старший інженер з освітлення.

– У такому разі, за прожектор, який вирішив діяти на власний розсуд, несете відповідальність ви?

Чоловічок розтулив рота, щоб відповісти, але Белман випередив його.

– Пане комісаре! Зрозуміло, що відповідальність за все, що відбувається на зйомках, лежить цілковито на мені.

Це пролунало, як заява чинного міністра, який намагається запобігти вимогам опозиції щодо його відставки.

– Я мав на увазі відповідальність безпосередню, – заперечив Рат. – Якщо хтось напартачив з освітлювальним обладнанням, і якщо це не виробник, то, мабуть, хтось із ваших людей, пане старший інженере з освітлення?

– Виключено, – відрізав рішуче Люденбах.

– Ви ж, мабуть, проводите регулярні перевірки, щоб упевнитися, що там, нагорі, усе гаразд і все надійно закріплено?

– Звісно, що так! Доки не налаштовано світло, жодна зйомка не починається.

– Отже, із прожектором усе було гаразд?

– Оптимальні налаштування. Світло було ідеальним. Я не можу вам зараз сказати, чому світильник міг упасти. Для цього мені треба оглянути все там, нагорі.

– Хочете сказати, що ви цього досі не зробили?

Люденбах заперечно похитав головою.

– Яким чином? Ваші люди нам заборонили. Ми не повинні були нічого торкатися – це найперше, що вони нам сказали.

– Авжеж, – кивнув Рат. – То огляньмо разом місце, де висів прожектор.

Люденбах приніс вузьку сталеву драбину, що, здавалося, вела просто в небо. Рат, глянувши на тоненькі щаблі, спитав себе, чи не слід кожному, хто видиратиметься ними, мати таку ж делікатну статуру, як у Ганса Люденбаха.

Висоти в десять метрів цілком вистачило, аби Ґереон вкрився холодним потом. Щоб не дивитися вниз, піднімаючись драбиною, він не спускав ока з сірого комбінезону в себе над головою, і так само намагався не дивитися долі, пересуваючись слідом за техніком по сталевих риштованнях, які гриміли і пищали, коливаючись у відповідь на кожен крок. Витягаючи руки вперед, він чіпко хапався за сталеві рейки, але не міг утриматися від того, щоб глянути на носок свого черевика, коли робив черговий крок. Підлога студії крізь залізну решітку в нього під ногами здавалася нереально далекою.

Згори чітко вимальовувався план павільйонів студії: поруч із камінною залою, де лежало тіло загиблої актриси, розташувались хол готелю зі стійкою реєстрації і службове приміщення обслуги, далі – кафе просто неба. Правда, двері камінної зали вели просто в відділок поліції з камерами для затриманих. Імовірно, це й був комплекс майданчиків для зйомок «Бурі кохання». Внизу спалахнув магній – Ґреф почав робити фотознімки. Рат змусив себе піднести голову. Старший інженер з освітлення зник.

– Агов! – гукнув Рат. – Куди ви поділися?

Лабіринт сталевих риштовань виявився набагато плутанішим, ніж видавався знизу – через довжелезні полотнища тканини, які затуляли більшу частину стельових конструкцій.

– Осьде воно! – приглушено, звідкись однак зблизька долинув голос техніка. – Де там ви забарилися?

Продибавши ще кілька метрів, Рат знову побачив Люденбаха – той присів навпочіпки над решіткою, десь за три метри від нього.

– Я вже йду! Нічого без мене не займайте! – застеріг він старшого інженера з освітлення.

Долоні щеміли від панічного чіпляння за металеві рейки, чоло зрошував піт, але Ґереон намагався не показати страху, наближаючись до Люденбаха.

– Ось, – він тицьнув пальцем, коли Рат присів поряд, – погляньте сюди. Тут нічого немає!

– Тобто?

– Тут має бути різьбовий болт. Якимсь чином він мав розгвинтитися. Але, насправді, це неможливо, бо гайки на всіх болтах додатково закріплюються шплінтами.

Рат придивився до монтажної конструкції.

– Болт міг просто зламатися.

Люденбах безпорадно стенув плечима.

– З іншого боку має бути такий самий.

З іншого боку – та ж таки історія – жодного різьбового болта…

Люденбах похитав головою.

– Повірити не можу, – скрушно проказав він. – Я просто не можу в таке повірити!

Обоє підвелися. Рат відчув, як коливається під ним платформа, і його спітнілі руки знову вчепитися в ребристі рейки. Йому починало паморочитися в голові, але сам Ганс Люденбах стояв коло перил упевнено, як шкіпер коло штурвала в бурхливому морі.

– Такі речі не повинні траплятися, – заявив Люденбах. – І тому прожектори закріплені подвійно.

– Можливо, хтось регулював прожектор і забув закрутити болт?

– Але ж не посеред зйомки!

– Однаково, кріплення мало бути ослаблене в той чи інший спосіб. Подвійна втома металу мені здається набагато менш імовірною, ніж імовірність чиєїсь недбалости…

– Мої люди не допускаються недбалости! – обурився Люденбах. – А Ґлазер понад усе! Він знає свою справу!

– Хто?

– Петер Ґлазер. Мій помічник з освітлення. Він відповідає за прожектори.

Рата починала дратувати впертість інженера.

– То чому, – запитав він крижаним голосом, – я досі не бачив цього працівника?

– Тому, що ви забажали видертися сюди зі мною! Ви гадаєте, я б із ним давно вже не поговорив, як сам знав, де він є?

– Тобто?

– Він був тут сьогодні зранку, і все налаштував.

– А зараз він де?

Люденбах знизав плечима.

– Зараз він десь пішов.

– Коли саме він пішов?

– Не знаю. Я не бачив його сьогодні від полудня, якщо не довше. Можливо, він захворів.

– Свою відсутність він пояснив саме так?

– Не мені, принаймні.

Ратові урвався терпець.

– Слухайте, чоловіче, – буркнув він. – Якщо хочете зробити сьогодні бодай щось корисне, покажіть мені, як звідси спуститися!

Пошуки Петера Ґлазера відбувалися не надто успішно: переконавшись, що зниклого безвісти помічника інженера ніде в студії немає, Рат вирядив Геннінга і Червінскі за його домашньою адресою, яку охоче надав Белман. Однак той же Белман підкреслив, що Петер Ґлазер, на його переконання, винятково надійний співробітник. Криміналісти, що прибули разом із медекспертом, уже повзали навкарачки по підлозі в пошуках двох зламаних різьбових болтів, а доктор Шварц тим часом схилився над тілом загиблої, оглядаючи опіки на її голові й плечах. Люди Кронберґа вели пошук так системно, як уміють лише спеціально навчені криміналісти, проте один із різьбових болтів зрештою знайшов-таки Ґреф – непомітний шматок чорного металу в мастилі закотився під штатив юпітера.

Люденбах підтвердив, що то болт із кронштейна прожектора. Болт не був зламаним, не мав ушкоджень і перекочував у жерстяну коробку для подальшого дослідження в лабораторії.

Однак другого болта виявити не пощастило, так само як цілого чи пошкодженого шплінта.

– Це ми що, марно своїми колінами всю підлогу кіношникам витерли? – бурчали криміналісти.

– Принаймні, маємо хоч один болт, – зауважив Ґреф.

Рат кивнув.

– Імовірно, у Ґлазера знайдеться інший, – докинув він. – Якщо той хотів знищити докази і просто не знайшов другого болта, перше ніж утекти з робочого місця.

– Ти справді думаєш, він навмисне влаштував аварію з прожектором? – запитав Ґреф. – Можливо, він лише допустився недбальства, а тоді побоявся визнати свою провину і тому втік?

– Припущення нам не допоможуть, – скривився Рат. – Хтось тут напартачив, це очевидно, а…

– Пане комісаре?

Рат обернувся і побачив молодика, який помахав жерстяною коробкою з кіноплівкою.

– Оператор, – представив його Ґреф, – Гаральд Вінклер.

– Пане комісаре, – знову озвався Вінклер, волосся якого, попри молодий вік, уже робилося ріденьким, і показав коробку з плівкою, – я подумав, вас це зацікавить.

– Що саме?

– Нещасний випадок. Якщо забажаєте, ви зможете самі побачити, як усе сталося, – знову помахав він коробкою. – Тут геть усе.

– Ви зафільмували нещасний випадок?

– Я знімав сцену. Камера не припиняла працювати. Я… Це щось на кшталт професійного інстинкту, я думаю. Я просто лишив камеру знімати. Аж доки світло згасло. Можливо, це вам якось допоможе. У будь-якому разі, немає кращого очевидця, ніж моя камера. Непідкупна!

Рат кивнув.

– Коли можна буде переглянути?

– Не раніше понеділка. Спершу треба проявити плівку. Я можу зарезервувати зал для перегляду, якщо хочете.

Вінклер подав Рату візитку.

– Зателефонуйте мені…

Раптом погляд оператор перемістився з очей Рата кудись за його плече. Ґреф теж витріщився в той бік. Рат обернувся, і йому в очі блиснули півдюжини лінз. Ціла зграя репортерів якимсь чином зуміла обійти вартового. Перш ніж будь-хто з поліційних офіцерів спромігся заперечити, спалахнули блищики. На щастя, тіло загиблої вже було накрите.

– Хто пустив сюди цю банду? – прошипів Рат до помічника.

Ґреф зреагував негайно.

– Панове, тут місце злочину, а не прес-клуб, – насварив він непроханих гостей, чітким рухом голови показуючи одному з шупо, щоб ужив заходів, але той уже й без наказу штовхав журналістів до дверей. Почулися перші протести.

– Гей! Ви не маєте права нас виганяти!

Належний момент, щоб додати кілька ввічливих слів. Рат підвівся.

– Панове, я просив би вас залишити приміщення, щоб не перешкоджати діям слідства, – почав він. – І, будь ласка, утримуйтесь від фотографування!

Він ніжно посміхнувся до змушеної відступати юрми, яка проти синіх мундирів не мала жодного шансу.

Однак найвпертіші, відступаючи, сипали запитаннями.

– Стався нещасний випадок, чи це вбивство?

– На чиєму сумлінні смерть Бетті Вінтер?

Вони зиркали навсібіч дикими поглядами, тим часом як їх безжально відтісняли до виходу. Сині мундири працювали злагоджено.

– Панове, – напучував Рат пресу наздогін, – дякую за розуміння. Ми своєчасно повідомлятимемо про перебіг розслідування.

– Це означає, на пресконференції? – запитав репортер, якого вже виштовхували в двері.

Останній спалах магнію засліпив Рата на кілька секунд, але він чув, як грюкнули сталеві двері, і метушня припинилася.

– Як ці люди потрапили сюди? – запитав Рат. – Я думав, двері під охороною!

– Вони теж так подумали, – запевнив його Ґреф. – І, мабуть, прокралися через аварійний хід.

– А там чому нікого немає?

– Вибачте, пане комісаре, – втрутився Белман, підійшовши ближче. – Ваші колеги про це нічого не знали. Я забув повідомити їм про запасний вхід.

– А звідки про нього знали репортери? Хто повідомив їм?

Белман розвів руками.

– Берлінські репортери винахідливі. Такі історії від них утримати в таємниці нереально. Тому, власне, я запланував пресконференцію. Просто тут, близесенько. Я був би радий, якби ви й ваш колега взяли в ній участь…

– Ви в здоровому глузді? – Рат не йняв віри власним вухам. – Тут загинула людина, а ви це використовуєте як нагоду потрапити в газети?

Белман видавався дещо ображеним.

– Дозвольте, пане комісаре! Ви маєте уявлення, що сьогодні сталося? Велика Бетті Вінтер мертва! Її поклонники мають право знати.

Рат суворо глянув продюсерові в очі.

– Ще одна така вихватка, любий друже, і ви матимете серйозні прикрощі!

– Як, коли, і чи повідомляти пресу щодо справ студії – це, мабуть, вирішувати мені, – зауважив Белман.

– Безперечно, – посміхнувся у відповідь Рат. – А вже я вирішуватиму, як і коли, і чи завдавати вам клопоту!