Три дня чтения в подарок
Зарегистрируйтесь и читайте бесплатно

Рецензии и отзывы на На обратном пути

Читайте в приложениях:
399 уже добавило
Оценка читателей
4.5
Написать рецензию
  • Walter-Kovacs
    Walter-Kovacs
    Оценка:
    12
    Наше поколение уничтожено. Мы лишь уцелевшие остатки его.

    Впервые участвую во флэшмобе; посоветовали эту книгу, и лишь после того как я оказалась в середине книги, я узнала что у книги "На западном фронте без перемен", оказывается, есть продолжение, и продолжение это "Возвращение", или по другому "На обратном пути". Я была удивлена и разозлена, но жаль, однако, что вину не на кого свалить, потому что я прекрасно осознаю что в этом виновата только я сама.

    А теперь о книге. Всё не выходит момент из головы, когда солдаты возвращаются от войны. Я все думала, чем же они будут заниматься; ведь действительно, человек который воевал и буквально каждый день видел смерть не может так легко перейти к мирной жизни и найти себе в ней место. Но чтобы людям пережившим войну вернуться в школу?! О таком я ещё нигде не слышала. Это действительно возмутительно и... как-то неправильно.

    Безумно жаль лейтенанта Людвига Брайера; мне он очень понравился(а вот почему, не помню, видимо, новогодние праздники плохо на мне сказываются) и очень жаль что он убил себя из-за болезни.

    Книгу к прочтению обязательно, особенно фанатам творчества Ремарка (таким как я, например)-это во-первых, а во-вторых, книга показывает русскому человеку(я бы даже сказала патриоту), который тоже прошёл через войну, что не все немцы фашисты и деспоты, а что и они также воевали за свою Родину, как и всякий русский человек в те времена.

    Читать полностью
  • Renigbook
    Renigbook
    Оценка:
    8

    Если в романе «На Западном фронте без перемен» Ремарк изображает своего лирического героя в пекле Первой мировой, а в «Трёх товарищах» показывает его более-менее адаптировавшимся к мирной послевоенной жизни, то в книге «На обратном пути» описывает промежуточный процесс: возвращение «потерянного поколения» домой и его тщетные попытки зажить нормальной жизнью.
    Одни персонажи романа возвращаются никому ненужными инвалидами, вынужденными побираться и влачить нищенское существование; другие так и не могут прийти в себя от пережитого кровавого ужаса и попадают в психушку. Людвиг и Георг кончают жизнь самоубийством; Альберт идёт на убийство из-за шлюхи и попадает в тюрьму.
    Вернувшись в родную деревню, Адольф Бетке узнаёт, что во время войны жена ему изменяла. Он прощает её, и она возвращается к нему, но им не дают житья издёвки и насмешки соседей...
    Эрнст чувствует себя чужим в своём собственном доме и стремится проводить время со своими боевыми товарищами, но нити некогда прочно связывавшего их фронтового братства в изменившихся условиях тают на глазах...

    «Я иду в коридор и беру шинель.
    — Ты не проведёшь вечер с нами? — спрашивает мать.
    — Мне нужно отметиться, — говорю я , потому что всё остальное было бы ей непонятно.
    Она провожает меня на лестницу.
    — Подожди, темно. Я принесу посветить.
    Я изумлённо останавливаюсь.Посветить? Ради нескольких ступенек? Господи ты боже мой, в скольких слякотных воронках, на скольких дорогах мне годами приходилось ориентироваться ночью под пулемётными очередями, а тут посветить на лестнице? Ах, мама!»

    К тому же в городе начинаются волнения и беспорядки: свои убивают своих, солдаты стреляют в солдат. «Вот что из этого вышло... А тогда... когда мы уходили, какая была воля, какой задор!..Чёрт возьми, куда всё подевалось?.. Хотелось бы мне знать, как до такого могло дойти?»

    Читать полностью
  • NurreTabernacle
    NurreTabernacle
    Оценка:
    5

    "На обратном пути" это взгляд Ремарка на войну глазами выживших. По сути это продолжение "На западном фронте без перемен" только от лица вернувшихся после кровавой бойни Первой мировой. Усталые, голодные , больные и оборванные немецкие молодые солдаты возвращаются домой, по дороге узнав о предательстве и трусости тех, за кого они сражались. Возвращаются к женам, матерям, детям, ожидая от этой встречи только лучшего, но встречают непонимание, измены, рутину жизни, в которой их продолжают считать вчерашними школьниками, в то время как внутри них все сломано, все потеряно. Герои хотят настоящей полной жизни, всего того, чего лишила их война, но реальная мирНаЯ жизнь требует совершенно иного, а если выражаться метафорично, то привыкшим бежать спринт, им приходится бежать марафон. Кто-то заканчивает жизнь самоубийством, кто-то начинает пить, кто-то пытается сбежать от прошлого, переехав в другой город, но сбежать от себя не получается. Однако, для по крайней мере для одного из героев, Ремарк оставляет надежду на счастье, дарит веру в будущее и это светлое пятно во всей этой грустной и трагичной истории.

    Читать полностью
  • Mirax
    Mirax
    Оценка:
    5

    Все книги Ремарка – об одном и том же, но каждая бьет по-разному. Эта, например, наносит точный удар по вере в добро и человечество. Но обо всем по порядку.

    Закончилась Первая мировая война, и разбитые немцы возвращаются с фронта. Они уходили на войну старшеклассниками и четыре года спустя, возмужав раньше времени, жаждут увидеть родные дома и семьи. Но радость первой встречи быстро проходит, и наши герои начинают замечать, что все изменилось. Люди говорят о совершенной фигне и переживают по несущественным мелочам. Они, что, не понимают, как должны быть счастливы, что война обошла их стороной? В свою очередь, близкие солдат тоже не понимают, почему парни так задумчивы и молчаливы, почему не участвуют в общих танцульках и не обсуждают соседкину свадьбу, это ж такое важное событие, она этого так ждала! И вот обе стороны недоумевают, что не так с их собеседниками?

    Автор так все описывает, что никого нельзя упрекнуть, даже тупых гражданских сестер и матерей, которые просто не понимают, через что пришлось пройти солдатам – ведь в этом непонимании тоже нет их вины. И остается молча наблюдать, как люди, ждавшие встречи с друг другом, оказываются по разные стороны невидимых стен.
    Нельзя упрекнуть даже тупых судей, которые обвиняют солдата в убийстве из ревности, на что он резонно отвечает: «Так за что вы меня судите, вы же мне на войне за то же самое награды давали?» А они такие: «Ну нет, это разные вещи!», а он такой: «Ну да, разные – ведь те люди лично мне ничего плохого не делали». Просто искреннее непонимание.
    Но это бы еще полбеды.

    Ремарк вообще щедр на морали и нравоучения, благо они у него правильные и вызывают только нежные чувства. Так и здесь: он долго и со смаком рассуждает о том, что хоть бессмысленная война и поломала жизни молодых, все-таки не все правители такие глупые и ограниченные, о нет, не все! Все-таки нас, понимающих правду жизни и смысл мира, рассуждают герои, куда больше. И давайте же сожмем наши поломанные жизни в кулаки и пойдем строить новый мир, без войн и смертей. И на этой позитивной ноте заканчивается книжка, и хочется кричать – «А давайте!» Но с полки скромно машет ручкой учебник истории, в котором, как мы знаем, всего через несколько лет придет Гитлер и вместе со своими прихвостнями уничтожит одиннадцать миллионов человек. На фоне чего этот вот крик ремарковской души о мире и добре выглядит наивной сказочкой, которой никогда не сбыться...

    Читать полностью
  • Aidoru
    Aidoru
    Оценка:
    5
    Ех, на фронті було значно простіше: живий – значить, усе добре.

    Вони повернулися додому, але не до того «дому, який справді був тим близьким вогником у темряві війни. Що ж чекає на таких негероїчних героїв? Що у їх подвигах надумане, а що справжнє? Що є війна і проти кого? А головне: за що? За зо ці знущання на плоттю простих людей, обдурених поняттями «Батьківщина», «патріотизм» і «місце під сонцем»? На всі ці актуальні питання, на жаль, для України автор дає відповіді.

    Втім, такі вони всі: вимагають, щоб ми були героями, але про вошей і не хочуть чути.

    Ерих Марія Ремарк – геній «Втраченого покоління», який сам стикнувся із війною, глядячи в її страшні вічі. Тут показана інша сторона медалі. Сторона без прикрас, без салютів і святкових мундирів. Ця правда жахає, безсумнівно. Це і кишки і довгі мученицькі смерті. Це зламані навіки долі, розбиті та знищені сім’ї, зруйновані будинки та мертві скелети минулого. Ось що таке війна. Війна в розумінні письменника.

    Платити стражданнями мільйонів за героїзм небагатьох – занадто дорога ціна.

    І справді роман просякнутий духом антивоєнним, пацифістичним. Адже герої визнають, що вони вбивали за невірні ідеали, за чужі рахунки та вмирали за чужі ж прорахунки. Вони бачать відверту різницю між вбивством в окопі та вбивством під час миру. Бо ж останнє відбувається з причини, можливо, хоча б частково, але виправданих.

    Ех, усі ми діти, які заблукали, дурні діти, і довкола нашого дому завжди панує ніч.

    Але в книзі підіймається не менш важливе питання інтеграції військовиків у мирний час, в мирну систему. Чи зможуть вони стати частиною колишнього світу, за зміну якого вони воювали? Чи вони поріжуть вени, потраплять до в’язниць та кидатимуться у холодному поту під мороком ночі? І кожен читач повинен сам вирішити для себе, якими ж будуть відповіді на ці тези: ствердними чи негативними.

    А батьківщина—це дерев, рілля, земля, а не крикливі гасла.

    А з чим зустрічаються наші герої? З нерозумінням, страшним болем не поразки, а душевної смерті, та вічним нежитем страждань. Вони інші. А звички прифронтові. Вже немає тієї дружби солдатів, знову після війни все на своїх місцях, але воно не поблискує, яке скельце на сонечці, випалюючи очі персонажу з реклами. Соціальна нерівність, злидні та нерозуміння – ось з чим вимушені зустрітися ті, хто вірив у майбутнє. А ще зі страшним пекучим передчуттям майбутньої бурі, катастрофи – нацизмом та Другою світовою.

    - Звичайно, ми всім подобалися значно більше, коли були героями десь там, далеко-далеко, -- говорить Карл.

    Хтось скаже: «Це щастя – повернутися додому!» Хіба? Хіба щастя у безсонні, постійному напруженні нервів та бідності? Втім, найстрашніше, що ці всі 7 кіл пекла були реальністю для більшості людей. Їх зрадили. Та зробили це в усіх сенсах: кого дружина, кого – друзі, а всіх разом зрадила влада, а самі вони зрадили старим правічним ідеалам. Що для них життя? Що віра та любов?

    Патріотизм, обов’язок, батьківщина, -- все це ми постійно повторювали собі, щоб встояти перед жахами фронту, щоб виправдати їх! Але це були абстрактні поняття, занадто багато крові лилося там, вона змила їх цілковито!

    «Повернення» -- це віяння розчарування. Що не кажи, а війна змінює людське нутро. Ви подумаєте, що робить його більш загартованим, невразливим, міцним. Але Е. М. Ремарк доводить інше. Тонко й психологічно він підмічає страхи, згадки червоних макових полів та нудоту від першої жертви. Солдатчина звикла до братання, готовності покласти своє життя, але як важко буває, коли все це зникає опісля неї. Старої дружби нема, нема старого кохання, залишаються лише незагоєні рани, страхи та інвалідність.

    Можливо, війни трапляються знову та знову лише тому, що одні ніколи не можуть до кінця відчути страждання інших.

    Тепер це називають посттравматичним синдромом. Як просто. Як просто закинути цілий вир почуттів та емоцій, цілий вагон згадок у два простих іноземних слова. Пост – після, травма… І страшно подумати, що таке буває і буває прямо зараз. На передовій, де окопи рвуться під артилерією, а повернені… Прийшли лише тілом, душа вже гниє в братський могилі.

    Якщо між двома близькими людьми доходить до того, що вони повинні обов’язково про що-небудь розмовляти, то, скільки б вони не говорили, вони ніколи ні до чого не домовляться. Говорити добре, коли за словами щастя,коли слова ллються легко і вільно. А коли людина нещаслива, чи можуть допомогти їй такі непевні та ненадійні речі, як слова? Від них тільки важче.

    Але не подумайте, що ця книжка виключно про війну та стрес. Вона і про дружбу, справжню, яка буває тільки між людьми. І про кохання. Те, що переживає будь-які бурі, яке дає прощення. Яке прощає і зраду, і відсутність. Дружба до смерті, до ешафоту. Назавжди. Разом. Проти зла. Зла, що з’їдає яблуко зсередини.

    - Ох, людина! – заперечую я. – Це найбільш ненадійна штука на світі. Ми надивилися, як легко відправити людину на той світ. Доведеться тобі завести десяток чи й більше друзів, щоб хоч хто-небудь уцілів, колі кулі почнуть їх косити.

    Не менш цікавими є символи автора, які нібито кричать: «Не розумій нас прямо, читачу!» Це і цигарки «Слава Німеччини», від яких відмовляються герої, знаючи, яке лайно в тій пачці. Це і макові поля, що нагадують озера крові. Ці молоді люди через битву, через м’ясобійню, куди їх послали чужі інтереси, втратили назавжди свою юність. Вони дорослі не по літам і вони ж втрачені, побиті життям.

    Юність зовсім не хоче, щоб її розуміли, вона хоче одного: залишитися собою.

    Окремо хотілося б звернути увагу на переклад, який подається у видання за перекладом 1986 року. Дуже ріжуть око деякі русизми, неправильні відмінкові форми та закінчення. Тому я відмічаю погану роботу перекладача, який, на жаль, зіпсував у я думаю, великій мірі естетичні форми твору.

    Так, прощатися завжди важко, але повертатися іноді важче.

    Хоча як інакше? Жити треба. І ось так буває жорстоко, буває важко, але з урагану можна врятуватися. Та не лише втечею.

    Читать полностью