Розділ 5
Гра

– Заради всього святого, міс Полліанно, як же ви мене налякали, – бідкалася захекана Ненсі, поспішаючи до скелі, з якої щойно спустилася Полліанна.

– Налякала? Ох, перепрошую. Але про мене, насправді, не варто непокоїтися. Тато і дами з «Жіночої допомоги» теж спершу хвилювалися, аж доки побачили, що я завжди повертаюся жива й здорова.

– Та я навіть не знала, що ти пішла! – вигукнула Ненсі, беручи долоньку малої собі під руку і ведучи дівчинку в долину. – Я не бачила, як ти вийшла і ніхто не бачив. Я гадаю, ти просто спурхнула з даху, янголятко? А либонь же ж!

Полліанна весело підстрибнула:

– Атож, тільки я спурхнула не вгору, а деревом униз.

Ненсі аж стала на місці:

– Що ти зробила?!

– Злізла по дереву, що під вікном.

– Куваннячко-щебетаннячко! – видихнула Ненсі, знов рушаючи. – Цікаво, що б на це сказала твоя тітка.

– Тобі справді цікаво? То я їй розповім, і ми знатимемо, – весело пообіцяла Полліанна.

– Боронь боже! – злякалася Ненсі. – Ні, ні, не треба.

– Чому? Гадаєш, вона б стривожилася? – засумнівалась Полліанна.

– Ні… чи, той… так. Пусте… Насправді не дуже мене цікавить, що б там вона сказала, – бубоніла Ненсі, сподіваючись, принаймні, вберегти дівчинку від прочуханки. – Поквапимось, натомість, бо на мене ще чекає гора посуду, знаєш.

– Я допоможу, – радо пообіцяла Полліанна.

– О міс Полліанно! – розчулилася Ненсі.

Якусь хвилину вони йшли мовчки. Небо швидко темніло. Робилося прохолодно. Полліанна міцно трималася за руку своєї подруги.

– Думаю, мені варто радіти з того, що я трішечки тебе налякала, бо інакше ти б не пішла по мене, – прищулилася дівчинка.

– Бідолашне ягнятко! Ти, напевне, зголодніла. Боюся, що зможу тобі запропонувати самий хліб з молоком, разом зі мною на кухні. Твоя тітка неабияк розгнівалася, коли ти не спустилася до вечері.

– Я не могла спуститися. Я була там, на скелі.

– Так, але вона, бач, про це не знала, – сухо зауважила Ненсі, стримуючи сміх. – То вже вибачай за хліб з молоком.

– Як на те, навпаки. Я радію.

– Радієш? Чому?

– А що? Я люблю хліб з молоком, і мені подобається повечеряти з тобою. То чого б мені не радіти?

– Ти ладна радіти з будь-якого приводу, – зазначила Ненсі, пригадавши, як мужньо Полліанна намагалася полюбити свою вбогу кімнатку на горищі.

– Бо це, бач, така гра, – захихотіла Полліанна.

– Гра??

– Так, це гра, що називається «знай, радій».

– Що за нісенітниці?

– А що? Це гра така. Мене тато навчив, і це славна штука, – гнула своєї Полліанна. – Ми завжди так грали, ще відколи я була малою. Я навчила цієї гри дам із «Жіночої допомоги» й вони теж грали… дехто з них.

– То як у неї грають? Бо я не надто знаюся на забавах. Полліанна знову засміялася, а заразом – зітхнула; у сутінках її обличчя видавалося худеньким і задумливим.

– Все почалося з милиць, які прибули у пожертвах для місії.

– З милиць?

– Атож. Розумієш, я хотіла ляльку, і тато їм про це написав. Та коли надійшов черговий вантаж для місії, пані писала, що ляльки ніхто, на жаль, не пожертвував, а, натомість, є дитячі милиці. Тому вони надсилають нам милиці, в надії, що вони стануть у пригоді якій-небудь дитині. Отоді ми й почали грати.

– Мушу зізнатися, що не бачу, в чому тут полягає забава, – заявила Ненсі майже роздратовано.

– Саме в тому суть гри – у будь-чому знайти щось таке, з чого можна порадіти, – завзято пояснювала Полліанна. – І ми почали грати саме з милиць.

– Боже милосердний! Щось я не бачу, з чого тут радіти, коли хочеш ляльку, а тобі дають милиці!

Полліанна заплескала у долоні.

– Отож-бо й воно! – вигукнула вона. – Спершу я теж не бачила, з чого, – зізналась вона, – але тато мені підказав.

– То, коли твоя ласка, підкажи й мені, – буркнула Ненсі.

– Простіше простого! Радієш з того, що милиці тобі… не потрібні, – переможно виголосила Полліанна. – Бачиш, усе дуже просто, коли знаєш, як грати!

– Отаке химерне вигадати… – пробурмотіла Ненсі, майже з острахом дивлячись на дівчинку.

– Нічого не химерна, а дуже славна гра, – вперто наполягала Полліанна. – Ми, відтоді не полишали грати в неї. А що складніше завдання, то цікавіша його долати. Щоправда, іноді буває… аж надто важко… якот, коли тато йде на небо і не лишається нікого, крім дам із «Жіночої допомоги».

– Чи коли тебе поселяють у задушливій убогій комірчині під дахом, – сердито рикнула Ненсі.

Полліанна зітхнула.

– Так, цього разу попервах було тяжко, – визнала вона, – надто, що я почувалася такою самотньою. По щирості, я саме не мала жодної охоти до гри, а на додачу я очікувала усіляких вигод! Але потім я пригадала, як я не люблю бачити у дзеркалі своє ластовиння, а тоді ще побачила чарівний краєвид з вікна, відтак я вже знала, що знайду, з чого радіти. Бо коли наполегливо шукаєш радощів, то на прикрощі – як ось брак ляльки – просто не зважаєш.

– Гму! – гмикнула Ненсі, намагаючись звільнитися від клубка, що став їй у горлі.

– Зазвичай це не забирає так багато часу, – зітхнула Полліанна, – а часто взагалі виходить наче мимоволі. Я так давно граю, що призвичаїлася. Це справді чудова гра. Ми з татом, – її голосок затремтів, – любили в неї грати. Тепер, либонь, буде складніше, бо нема з ким грати. Можливо, втім, тітка Поллі захоче, – спало їй на думку.

– Куваннячко-щебетаннячко!.. Вона?! – процідила Ненсі крізь зуби.

Зважившись, вона додала рішучіше:

– Послухайте, міс Полліанно, я не впевнена, що наловчуся аж так гарно грати, ба, навіть не скажу, що я добре збагнула, що й до чого, але я з вами гратиму – хай уже сяк-так на косяк – а гратиму.

– Ой, Ненсі! – кинулася їй на шию Полліанна. – Буде просто чудово. Побачиш, як це славно.

– Гм… може, – невпевнено погодилася Ненсі. – Але на багато від мене не сподівайтеся. Я ніколи не надавалася до ігор, одначе цього разу докладу зусиль. Принаймні, тобі буде з ким грати, – завершила Ненсі, коли вони разом переступили поріг кухні.

Полліанна з апетитом ум’яла скибку хліба з молоком. Тоді на пропозицію Ненсі пішла до вітальні, де її тітка сиділа й читала книжку.

Міс Поллі холодно глянула на племінницю.

– Полліанно, ти повечеряла?

– Так, тітонько Поллі.

– Мені дуже прикро, Полліанно, що я змушена була першого ж дня відправити тебе на кухню, на хліб з молоком.

– Дарма, тітонько Поллі! Я рада, що ви так зробили. Я люблю хліб з молоком, і Ненсі теж люблю. Тож не робіть собі з цього клопоту.

Міс Поллі ще жорсткіше випростала спину.

– Полліанно, тобі час вкладатися спати. У тебе сьогодні був важкий день, а завтра маємо скласти твій розклад і переглянути твій гардероб, щоб вирішити, що слід іще придбати для тебе. Ненсі дасть тобі свічку. Будь обережною з вогнем. Сніданок о пів на восьму. Не запізнюйся. На добраніч.

Полліанна раптом підійшла до міс Поллі й ніжно обняла її.

– Мені дуже гарно у вас! – щасливо зітхнула вона. – Мені подобається мешкати у вас. Втім, ще коли їхала сюди, я вже знала, що мені сподобається у вас. На добраніч! – вигукнула Полліанна весело і вибігла з кімнати.

– Помилуй, Господи, мою душу! – здавленим голосом вигукнула міс Поллі. – Що за незвичайна дитина?

Потім вона, як зазвичай, насупилася: «Радіє, що я її покарала, ще й просить, щоб я не робила собі з цього клопоту. Їй, бачте, подобається мешкати зі мною!»

– Помилуй, Господи, мою душу, – знову вигукнула вона, повертаючись до читання.

А за чверть години по тому, у кімнатці на горищі самотня дівчинка ридала, накрившись з головою простирадлом:

– Я знаю, тату мій, що нині ти серед янголів, я знаю, що геть занедбала нашу гру. Але навіть ти навряд чи знайшов би з чого радіти, коли мусиш спати на самоті у мороці на горищі. Якби поряд була Ненсі, чи тітонька Поллі чи, бодай, яка дама з «Жіночої допомоги», було б набагато легше.

Внизу, на кухні, Ненсі квапливо домивала посуд. Заштовхуючи ганчірку у глечик з-під молока, вона сердито примовляла:

– Якщо бути прихистком сиротині полягає у тому, щоб грати у те, як радіти милицям, коли хочеш ляльку… то нехай… я гратиму… сяк-так накосяк, а вже ж таки гратиму…

Розділ 6
Питання обов’язку

Наступного ранку Полліанна прокинулася ще до сьомої. Оскільки вікна її комірчини виходили на південь і на захід, сонця дівчинка о цій порі не побачила, проте бездоганна блакить ранкового неба обіцяла, що день буде погожим.

У кімнатці зараз було прохолодніше, а з вікна віяло свіжістю. Надворі весело щебетали птахи, й Полліанна кинулася до вікна, щоб поговорити з ними. Внизу вона побачила свою тітку серед трояндових кущів. Полліанна швиденько вбралася, щоб приєднатися до неї.

Вона стрімголов збігла сходами з горища, залишивши широко відчиненими обоє дверей. Далі – коридором, тоді ще один марш сходів і, грюкнувши дверима з сіткою від комах, дівчинка бігом обминула будинок і опинилася у саду.

Тітонька Поллі зі старим садівником саме схилилися над трояндовим кущем, коли Полліанна, не тямлячи себе від радощів, кинулася їй на шию.

– Ох, тітонько Поллі, тітонько Поллі… такого ранку… яка я щаслива, що живу на цьому світі!

– Полліанно! – гостро запротестувала леді, випроставшись настільки, наскільки дозволяли сорок кілограмів, що повисли у неї на шиї. – Ти завжди так вітаєшся зранку?

Полліанна відпустила руки й почала пританцьовувати навшпиньки.

– Ні, лише тоді, як дуже люблю когось так, що не можу стриматися! Я побачила вас у вікно і подумала, як гарно, що ви не дама з «Жіночої допомоги», а моя справжня рідна тітонька. І у вас був такий гарний вигляд, що я побігла вниз, щоб обійняти вас.

Похилений старенький раптом відвернувся. Міс Поллі спробувала насупитись, але цього разу – марно.

– Полліанно, ти… Я… Томасе, на сьогодні досить. Гадаю, ти все зрозумів… щодо трояндових кущів? – промовила вона суворо, а тоді повернулась і швидко пішла геть.

– Ви завжди працювали у цьому садку, містере… дядечку? – поцікавилася Полліанна.

Старий обернувся до неї. Губи йому злегка скривилися, а в очах, схоже, блищали сльози.

– Так, міс. Я старий Том, садівник, – відказав він.

Старий несміливо, але наче скоряючись непереборній силі, на мить поклав на русяву голівку тремтячу руку.

– Як ви схожі на свою маму, маленька леді! Я знав її ще коли вона була менша за вас теперішню. Я вже тоді працював тут садівником.

Полліанні аж перехопило подих.

– Справді? То ви знали мою маму, коли вона була маленьким земним янголятком, а не, як тепер, небесним? Ой, розкажіть мені, будь ласка, про неї, – всілася Полліанна коло старого просто на землю.

З будинку долинув дзвінок. Наступної миті з кухонних дверей вискочила Ненсі і кинулася до Полліанни.

– Міс Полліанно, дзвінок зранку – кличе до сніданку, – крекчучи підняла вона дівчинку з землі й потягла до будинку, пояснюючи дорогою: – В інший час дзвінок запрошує на обід і вечерю. Але завжди він означає одне: хоч би де ви не були, мусите все покинути й бігти мерщій до столу. Якщо ви цього не засвоїте, нам щоразу доведеться шукати якогось особливого приводу для радощів.

З такими словами Ненсі загнала Полліанну в будинок, мов те неслухняне курча у курник.

Перші п’ять хвилин сніданку минули у цілковитій тиші. Раптом міс Поллі помітила двох відразливих мух, які спокійнісінько кружляли над столом.

– Ненсі, звідки взялися мухи? – суворо запитала вона, не спускаючи очей з двох крилатих комах.

– Не знаю, мем. На кухні не було жодної.

Напередодні Ненсі була настільки схвильована, що не звернула уваги на розчинені вікна у кімнаті Полліанни.

– Напевне, це мої мухи, тітонько Поллі, – люб’язно вступила Полліанна. – Сьогодні вранці у моїй в кімнаті їх ціла зграйка назбиралася.

Ненсі прожогом вискочила з кімнати, прихопивши з собою тацю з гарячими мафінами, які вона саме лаштувалася подавати до столу.

– «Твої»? – охнула міс Поллі. – Що ти маєш на увазі? Звідки вони налетіли?

– Отакої, тітонько! Звісно, знадвору. Залетіли у вікна. Я сама бачила, як вони це робили.

– «Сама бачила»! Хочеш сказати, що ти повідчиняла вікна, на яких немає сіток від комах?

– Ні, тітонько Поллі, жодних сіток не було.

Ненсі знову зайшла до їдальні, з тацею мафінів. Обличчя їй аж побуряковіло.

– Ненсі, – різко наказала їй господиня, – постав мафіни на стіл, а сама негайно піднімися у кімнату міс Полліанни й позачиняй усі вікна. І двері теж. Згодом, коли впораєшся на кухні, пройдися по всіх кімнатах з мухобійкою. Подбай, щоб не лишилося жодної мухи.

До небоги ж вона звернулася з такими словами:

– Полліанно, я замовила протимоскітні сітки на твої вікна. Я пам’ятала, що це мій обов’язок. А ти, як мені видається, про свій обов’язок забула.

– Мій обов’язок? – широко розплющила очі здивована Полліанна.

– Безперечно. Я знаю, що зараз тепло, але я вважаю, ти маєш обов’язок тримати вікна зачиненими, доки не привезуть сітки. Мухи, Полліанно, не тільки брудні й набридливі, але також украй небезпечні для здоров’я. Після сніданку я дам тобі одну брошуру, щоб ти про це прочитала.

– Прочитала? Ой, дякую, тітонько Поллі. Я люблю читати. Міс Поллі голосно вдихнула і міцно стиснула губи. Глянувши на її суворе обличчя, Полліанна й собі трішечки насупила брови.

– Мені прикро, що я забула про свій обов’язок, тітонько Поллі, – вибачилася вона несміливо. – Я більше не відчинятиму вікна.

Тітка не відповіла. До кінця сніданку вона більше не зронила ні слова. Відтак підвелася, підійшла до книжкової шафи у вітальні, дістала тоненьку брошурку і повернулася до небоги.

– Прочитаєш оцю статтю, Полліанно. Я раджу тобі піти до своєї кімнати й прочитати її негайно. Я піднімуся за півгодини, і ми переглянемо твої речі.

Дивлячись на зображення кількаразово збільшеної голови мухи на обкладинці, Полліанна весело вигукнула:

– Дякую, тітонько Поллі!

Наступної миті вона підскоком вибігла з кімнати, грюкнувши дверима.

Міс Поллі спохмурніла, вагаючись, а тоді величною ходою перетнула кімнату і відчинила двері. Але Полліанна вже зникла з поля зору, дрібочучи по сходах на горище.

За півгодини міс Поллі з виразом загостреного усвідомлення обов’язку, що відбивалося у кожній рисочці її обличчя, піднялася на горище. Коли вона відчинила двері, Полліанна зустріла її вибухом непідробного захвату.

– Ой, тітонько Поллі, я в житті не читала нічого цікавішого. Я така щаслива, що ви дали мені почитати цю книжку! Хто міг би уявити собі, що мухи на своїх лапках переносять стільки всього, і…

– Гаразд, – зупинила її міс Поллі. – Полліанно, принеси мені весь свій одяг, я маю його оглянути. Все, що тобі не підходить, я віддам Салліванам.

Не дуже охоче Полліанна відклала брошуру і підійшла до шафи.

– Я боюся, вам моя вдяганка сподобається ще менше, ніж дамам із «Жіночої допомоги», вони навіть казали, що то чистий сором, – зітхнула дівчинка. – Але у двох чи трьох останніх пожертвах для місії траплявся одяг лише для хлопців і стареньких, тож… А ви, тітонько Поллі, коли-небудь носили речі з благочинності?

У відповідь на гнівний погляд міс Поллі, дівчинка квапливо виправилася:

– Ой, звісно ні, тітонько! – вигукнула вона зашарівшись. – Я забула, що багатим не потрібна благочинна допомога. Розумієте, тут, у своїй кімнатці, я іноді забуваю, що ви багата.

Зачеплена за живе, міс Поллі розтулила вуста, але промовчала. Полліанна ж, не помітивши, яке прикре враження її слова справили на тітку, спокійно вела далі:

– Я до того, що вантажі з пожертвами геть непередбачувані – там знаходиш усе, що завгодно, тільки не те, що хочеш, навіть, коли наперед це знаєш. Щоразу траплялися такі партії пожертв, з якими дедалі складніше бувало грати, коли ми з тат…

Полліанна вчасно пригадала, що тітка заборонила їй говорити про батька. Відтак, вона кинулася до шафи й обіруч витягла звідти все своє убоге вбрання.

– Речі геть негарні, – промимрила Полліанна, – і навіть не чорні, через той червоний килим для церкви. Але це все, що я маю.

Міс Поллі самими кінчиками пальців перегорнула купу одягу, який не пасував би нікому, а надто – Полліанні. Потім тітка перенесла свою критичну увагу на латану білизну у шухлядах.

– Найпристойніша білизна зараз на мені, – занепокоєно зізналася Полліанна. – Дами з «Жіночої допомоги» купили мені один повний комплект з розпродажу. Місіс Джонс, вона голова товариства, сказала, що це вони зобов’язані придбати мені, бодай, навіть їм судилось би до кінця своїх днів стукати підборами по голих плитах у церкві. Але їм не судилося. Містер Вайт терпіти не може стукоту. Йому це діє не нерви, каже його дружина. Але він також має гроші, тож усі гадають, що він зробить чималий внесок на килим… заради своїх нервів, зрозуміло. Я думаю, він би мав радіти, що, поза нервами, він має також гроші. Як гадаєте?

Міс Поллі, здається, не слухала її. Вона завершила огляд білизни й несподівано обернулася до дівчинки.

– Полліанно, ти ходила до школи?

– Так, тітонько Поллі. Крім того, тат… Тобто, крім того, я трішки навчалася вдома.

Міс Поллі насупилася.

– Чудово. Восени підеш у місцеву школу. Директор, містер Голл, визначить, до якого класу тебе записати. А до того часу ти щодня читатимеш мені вголос по півгодини.

– Я люблю читати. Але якщо вам набридне слухати мене, я залюбки почитаю сама собі… слово честі, тітонько Поллі. І мені не знадобиться докладати зусиль, щоб з того радіти, бо я набагато більше люблю читати про себе, особливо якщо трапляються довгі слова.

– Нітрохи не сумніваюся, – похмуро перервала її міс Поллі. – Ти навчалася музиці?

– Не дуже. Я не люблю свою музику, хоча мені подобається, коли інші грають чи співають. Я трішки навчалася на фортепіано. Мене вчила міс Ґрей, що грає у церкві. А я би радше утрималася від музики, тітонько Поллі. Правду кажучи, не варто.

– Цілком припускаю, що так, – іронічно звела брови тітка. – Однак я вважаю своїм обов’язком дати тобі бодай основи музичної освіти. Шити, звісно, ти вмієш.

– Так, мем, – зітхнула Полліанна. – Дами з «Жіночої допомоги» мене цього навчали. Та невдало. Місіс Джонс наполягала, що голку, коли робиш петельки, слід тримати геть інакше, ніж вважали решта дам, а на думку місіс Вайт, перш, ніж братися до підрублювання, треба навчитися робити строчку (чи, може, навпаки?), тим часом як місіс ґарріман дуже скептично ставилася до штопання як такого.

– Такого роду складнощів у нас не виникне, Полліанно, – я сама навчу тебе шити. А куховарити, я так гадаю, ти теж не вмієш?

Полліанна раптом розсміялася.

– Вони заповзялися навчити мене саме цього літа, однак ми не далеко просунулися. Дами у цій справі розійшлися ще більше, ніж у питаннях шиття. Вони хотіли найперше навчити мене пекти хліб, але кожна мала свій геть відмінний рецепт, отож, на одному з засідань, вони постановили, що вчитимуть мене по черзі – кожна раз на тиждень, пополудні, на своїй кухні. Я встигла навчитися готувати тільки шоколадну помадку та пиріг з інжиром, доки… доки мусила скінчити… – голос Полліанні урвався.

– Шоколадна помадка і пиріг з інжиром, оце так! – скривилася міс Поллі. – Що ж цю прогалину ми швидко виправимо.

Вона на мить замислилася, а тоді поважно оголосила:

– Щоранку о дев’ятій ти мені читатимеш уголос упродовж півгодини. До цього часу ти маєш поприбирати у своїй кімнаті. По середах та суботах – з пів на десяту і до обіду – Ненсі, на кухні, навчатиме тебе куховарити. Решту ранків я вчитиму тебе шити. Пополудні ти матимеш час на музику. Я негайно знайду тобі викладача, – рішуче завершила вона і підвелася зі стільця.

– Але ж, тітонько, тітонько Поллі! – перелякано вигукнула Полліанна. – Ви не залишили мені часу на… на просто жити!

– Жити? Дитино, що ти маєш на увазі? Наче ти не живеш весь цей час!