Ми починаємо наші розмисли як люди природного життя, уявляючи, судячи, відчуваючи, воліючи в «природній настанові». Що це означає, ми прояснимо в простих медитаціях, які найкраще здійснити від першої особи.
Я усвідомлюю світ, що нескінченно розгорається у просторі та нескінченно становиться і постає у часі. Я усвідомлюю його, це насамперед означає: я знаходжу його безпосередньо наочним, я досвідчую його. Завдяки зору, дотику, слуху тощо, в різні способи чуттєвого сприйняття тілесні речі в якомусь просторовому розташуванні є для мене просто тут, у літеральному чи образному сенсі вони «наявні», чи я особливо уважно займаюся ними, споглядаючи, думаючи, відчуваючи, воліючи, а чи ні. І живі істоти, скажімо люди, для мене безпосередньо тут; я дивлюся на них, бачу їх, я чую їх наближення, я торкаюся їх рукою, розмовляючи з ними, безпосередньо розумію, що вони уявляють і думають, які чуття в них збуджуються, чого вони бажають або воліють. Вони наявні в полі мого споглядання навіть тоді, коли я не зважаю на них. Утім, це не є необхідним, аби вони чи також інші предмети перебували безпосередньо в полі мого сприйняття. Для мене разом з актуально сприйнятими об’єктами існують певні більш-менш знайомі об’єкти дійсності, які не є сприйнятими, ба навіть наочно присутніми. Я можу переносити увагу зі щойно побаченого й усвідомленого письмового столу через частини кімнати за моєю спиною, які я не бачу, на веранду, у сад, на дітей в альтанці тощо, на всі ті об’єкти, про які я «знаю», що вони існують тут і там у моєму безпосередньо співусвідомленому оточенні – це знання не має нічого від поняттєвого мислення і лише зі зверненням уваги, і навіть тоді лише частково й здебільшого дуже недосконало, перетворюються на ясне споглядання.
Проте й царина цього наочно ясного або темного, чіткого або нечіткого співприсутнього, з якого складається стале коло актуального поля сприйняття, не вичерпує світу, який для мене в кожний момент притямності є свідомо «наявним». Натомість він простягається у чіткому порядку буття до необмеженого. Актуальне сприйняте, більш-менш ясне співприсутнє і визначене (або принаймні визначене певною мірою) почасти пронизане, почасти оточене темно усвідомленим горизонтом невизначеної дійсності. Я можу з перемінним успіхом скеровувати в нього проміння прояснювального погляду уваги. Попервах темні репрезентації згодом оживають, вихоплюють і визначають для мене щось, ланцюг спогадів замикається, коло визначеності дедалі розширюються і в ньому принагідно встановлюється зв’язок з актуальним полем сприйняття як із центральним оточенням. Утім зазвичай результат дещо інший: порожній туман темної невизначеності захмарюють споглядальні можливості або припущення, і накреслюється лише «форма» світу саме як «світу». Невизначене оточення зрештою нескінченне. Туманний горизонт, який ніколи не можна цілковито визначити, є необхідним.
Те, що стосується світу в його буттєвому порядку просторового тепер, яке я щойно описав, стосується і його буттєвого порядку в послідовності часу. Цей світ, що наявний для мене тепер і вочевидь наявний для мене кожної миті, коли я притямний, має подвійно нескінченний часовий горизонт, свої відомі та невідомі, безпосередньо оживлені й неоживлені минуле та майбутнє. Вільно споглядаючи наявне, я можу відтворювати ці зв’язки дійсності, що безпосередньо оточує мене. Я можу змінювати свою позицію у просторі та часі, спрямовувати погляд сюди й туди, в минуле й у майбутнє, я можу переживати нові, більш-менш ясні та сповнені змістом сприйняття або також більш-менш ясні образи, які в чітких формах просторового та часового світу унаочнюють для мене можливе та гадане.
Тож у такий спосіб у стані притямності, не маючи змоги це змінити, я повсякчас усвідомлюю той самий світ, хоча його змістовий склад змінюється. Він стало «наявний» для мене, і я сам є його частиною. При цьому цей світ є для мене не просто світом речей, а так само безпосередньо світом цінностей і благ, тобто практичним світом. Речі, що розташовані прямо переді мною, мають як речові, так і ціннісні характеристики, вони постають як красиві та потворні, привабливі та відразливі, приємні та неприємні тощо. Речі безпосередньо постають як об’єкти використання: «стіл» із його «книжками», «склянка», «ваза», «піаніно» тощо. Ці практичні й ціннісні характеристики конститутивно належать до «наявних» об’єктів як таких, байдуже звертаюся я до них і до об’єктів взагалі чи ні. Це, звісно, так само стосується як «простих речей», так і людей і тварин мого оточення. Вони є моїми «друзями» або «ворогами», моїми «слугами» або «керівниками», «чужими» або «родичами» тощо.
Із цим світом, зі світом, у якому я себе знаходжу і який воднораз є моїм навколишнім світом, пов’язані комплекси розмаїто мінливих виявів спонтанності моєї свідомості: дослідницького споглядання, експлікування, підведення-під-поняття в описі, порівняння і розрізнення, збирання і рахування, передбачення і висновлення, коротко кажучи, різних форм і ступенів теоретичної свідомості. Те саме стосується різноманітних емоційних і вольових актів і станів: уподобання і невподобання, радості та суму, жадання і відрази, сподівання і побоювання, рішення та діяння. Усіх їх з урахуванням простих Я-актів, у яких я усвідомлюю світ у спонтанному зверненні та схопленні як безпосередньо наявний, охоплює картезіанський вираз cogito. Моє «актуальне» життя стало плине в цій засадовій формі природного проживання, байдуже, висловлюю я cogito чи ні, спрямований я «рефлексійно» на Я та cogitare чи не спрямований. Щойно це зі мною відбувається, відразу оживає нове cogito, яке не піддається рефлексії, тобто залишається для мене непредметним.
Я повсякчас віднаходжу себе як когось, хто сприймає, уявляє, думає, відчуває, жадає тощо; і при цьому я здебільшого віднаходжу себе актуально пов’язаним із дійсністю, що стало оточує мене. Адже я пов’язаний так не завжди, не кожне cogito, в якому я живу, має за cogitatum речі, людей, будь-які предмети або стани речей мого навколишнього світу. Подеколи мені йдеться про чисті числа та їхні закони: вони не є чимось із наявного в навколишньому світі, цьому світі «реальної дійсності». Світ чисел так само наявний для мене як поле об’єктів арифметичних вправ, під час таких вправ у центрі моєї уваги постають окремі числа або образи чисел, оточені почасти визначеним, а почасти невизначеним арифметичним горизонтом; однак очевидно, що це для-мене-тут-буття як саме тут-буття є іншого ґатунку. Арифметичний світ є для мене тут, коли й поки я настановлений арифметично. А природний світ, світ у звичному сенсі слова, завжди для мене тут, поки я природно живу в ньому. Допоки це відбувається, я «природно настановлений», що означає те саме. У цьому геть нічого не змінюється, коли я через реалізацію відповідних настанов звертаюся до арифметичного світу й інших схожих «світів». Природний світ залишається і тоді «наявним», я, як і до того, перебуваю в природній настанові, яку не порушують нові настанови. Доки моє cogito рухається лише у світах цих нових настанов, доти природний світ залишається поза увагою, він є тлом для актів моєї свідомості, але він не є горизонтом, у якому розгортається арифметичний світ. Обидва водночас наявні світи не пов’язані між собою, хоча пов’язані з моїм Я, завдяки чому я можу вільно скеровувати свій погляд і свої акти й у той, і в інший світ.
Усе, що стосується мене самого, наскільки я знаю, стосується також усіх інших людей, яких я знаходжу наявними в моєму навколишньому світі. Досвідчуючи їх як людей, я розумію і сприймаю їх як Я-суб’єктів, що пов’язані з їхнім природним навколишнім світом і одним із яких є і я. Але так, що об’єктивно схоплюю їхній і мій навколишній світ як той самий світ, який усі ми усвідомлюємо в різні способи. Кожний посідає своє місце, з якого бачить наявні речі, і відповідно до цього речі постають для кожного в різних явищах. Також кожний має відмінні поля сприйняття, пригадування тощо, хоча в них по-різному, в різні способи схоплення і на різних рівнях ясності усвідомлюється інтерсуб’єктивно спільне усвідомлене. Водночас ми розуміємося з навколишніми людьми і спільно покладаємо об’єктивну просторову-часову дійсність як наявний для всіх нас навколишній світ, до якого належимо ще й ми самі.
Те, що ми запропонували для характеристики даності природної настанови і заразом для її власної характеристики, було частиною чистого опису до будь-якої «теорії». У цих дослідженнях ми строго тримаємося осторонь теорій, тобто попередніх гадок будь-якого ґатунку. До нашої сфери теорії належать лише як факти нашого навколишнього світу, а не як справжні або гадані єдності значень. Утім зараз ми не маємо за завдання продовжувати чистий опис і перетворити його на систематично широку та вичерпну характеристику всіх наявних елементів природної настанови (і всіх настанов, які узгоджуються і переплітаються з нею). Таке завдання може і мусить бути зафіксоване як наукове, і воно є надзвичайно важливим, хоча й дотепер не поміченим. Але тут це не наше завдання. Для нас – тих, хто прагне дістатися вхідної брами феноменології, все необхідне в цьому напрямку вже зроблено, ми потребуємо лише деяких цілком загальних характеристик природної настанови, які проявилися в наших описах із достатньою повнотою ясності. Саме ця повнота ясності й була для нас необхідною.
У наступних реченнях ми ще раз наголосимо на найважливішому: Я стало знаходжу навколо себе просторово-часову дійсність, до якої я сам належу, як і всі інші люди, які перебувають у ній і пов’язані з нею в такий самий спосіб. «Дійсність», що означає вже саме це слово, я віднаходжу як таку, що існує, і сприймаю її, як вона мені себе дає, також як таку, що існує. Будь-які заперечення і сумніви щодо даностей природного світу нічого не змінюють у генеральній тезі природної настанови. «Цей» світ як дійсність завжди існує, у крайньому разі тут або там він є «іншим», ніж я гадав, те чи те слід так би мовити викреслити з нього під назвою «позірність», «галюцинація» тощо, з нього, який – в сенсі генеральної тези – завжди є світом, що існує. Ціль наук природної настанови полягає в тому, аби пізнати його ширше, надійніше, з будь-якого погляду досконаліше за те, як це може зробити наївне вчення про досвід, аби розв’язати всі задачі наукового пізнання, що вони постають на його ґрунті.
Тепер замість залишатися в цій настанові ми воліємо радикально змінити її. Це означає переконатися в принциповій можливості такої зміни.
Генеральна теза, завдяки якій реальний навколишній світ не лише постійно взагалі усвідомлюється через схоплення, а й усвідомлюється як «дійсність», що існує, звичайно не є властивим актом, артикулюваним судженням про існування. Вона є чимось, що тривало зберігається впродовж усього тривання настанови, тобто впродовж природного притямного проживання. Принагідно сприйняте, ясно або невиразно репрезентоване, коротко кажучи, все до будь-якого мислення усвідомлене в досвіді природного світу, має у своїй сукупності й у всіх артикульованих окремих моментах характер «тут», «наявне»; характер, на якому може ґрунтуватися виразне (предикативне), поєднане з ним судження про існування. Коли ми його висловлюємо, то знаємо при цьому, що ми в ньому лише зробили темою і предикативно схопили те, що нетематично, непомислено, непредиковано вже містилося в первинному досвідчуванні, тобто містилося в досвідчуванні як характеристика «наявності».
Тепер ми можемо поставитися до потенційної та невираженої тези так само, як до тези, вираженої у судженні. Таким повсякчас можливим ставленням є, наприклад, спроба загального сумніву, яку з цілком іншою метою, з наміром встановити абсолютно безсумнівну сферу буття розпочав Декарт. Ми спираємося на це, але відразу наголошуємо, що спроба універсального сумніву повинна слугувати нам лише як методологічна допомога, аби виокремити певні пункти, що їх сьогодні, очевидно, слід підтримувати як такі, що належать до її сутності.
Спроба універсального сумніву належить до царини нашої цілковитої свободи: ми можемо спробувати піддати сумніву будь-що, хоч би як непохитно ми були в тому переконані, ба впевнені в його адекватній очевидності.
Поміркуймо, в чому полягає сутність такого акту. Той, хто намагається сумніватися, намагається піддати сумніву якесь «буття», що предикативно експлікується як «Це є!», «Це відбувається!» тощо. Про спосіб буття при цьому не йдеться. Хто, скажімо, сумнівається в тому, чи є предмет, в бутті якого він не сумнівається, таким або таким, сумнівається саме в його так-бутті. Це, очевидно, переноситься із самого сумніву на спробу сумніватися. Також ясно, що ми не можемо сумніватися в бутті чогось і в тому ж усвідомленні (тобто у формі єдності «водночас») висловлювати тезу про субстрат цього буття, тобто усвідомлювати його як «наявний». Інакше кажучи: ми не можемо водночас сумніватися і бути впевненими щодо тієї самої матерії буття. Так само ясно, що спроба сумніватися в чомусь як у наявно усвідомленому необхідно зумовлює певне скасування тези; і саме це нас цікавить. Це не перетворення тези на антитезу, ствердження на заперечення; це також не перетворення на припущення, здогадку, невирішеність, сумнів (у будь-якому сенсі цього слова): це також не належить до царини нашої свобідної сваволі. Це радше щось цілком особливе. Ми не відмовляємося від тези, яку здійснили, ми нічого не змінюємо в нашому переконанні, яке залишається в собі таким, яким воно є, доки в нас не виникнуть нові мотиви судження: а саме цього й не відбувається. І все ж таки воно зазнає певної модифікації – залишаючись в собі таким, яким воно є, ми ніби «позбавляємо його чинності», «вимикаємо його», ми «беремо його в дужки». Воно залишається й надалі, як удужковане в дужках, як вимкнене поза рамками вимкнення. Ми можемо також сказати: теза – це переживання, але ми «не переживаємо» його, і це, звичайно, не варто розуміти як позбавлення (як у разі непритомного ми говоримо, що він не переживає тезу); в цьому, як і в усіх паралельних виразах, ідеться радше про позначення, які натякають на певний своєрідний спосіб усвідомлення, що він додається до первинної простої тези (чи є вона актуальним і предикативним покладанням існування, а чи не є) і своєрідно переоцінює її. Ця пере- оцінка як справа нашої цілковитої свободи протистоїть усім мисленнєвим позиціям, які мають бути скоординованими з тезою і всім несумісними з нею в єдності «водночас» позиціям, як взагалі всім позиціям у властивому сенсі слова.
У спробі сумніватися в тезі, що, як ми припускаємо, залишається в силі, здійснюється «вимкнення» і в модифікації антитези, а саме – у «покладанні» небуття, яке також становить засаду спроби сумніву. У Декарта це превалює настільки, що можна сказати, що його спроба універсального сумніву направду є спробою універсального заперечення. Тут ми не беремо цього до уваги, нас не цікавлять усі аналітичні компоненти спроби сумніву, а тому її точні та докладні аналізи. Ми вихоплюємо лише феномен «взяття у дужки» або «вимкнення»
О проекте
О подписке