Варто визнати, що емпіристський натуралізм виникає з гідних поваги мотивів. Він є пізнавально-практичним радикалізмом, який воліє протиставити всім «ідолам», силі традиції та забобонів, грубим і витонченим передсудам усіх ґатунків право автономного розуму як єдиного авторитету в питаннях істини. Але судити про речі розумно й науково означає скеровувати себе на самі речі, тобто повернутися від розмов і гадок до самих речей, опитувати їх у їхній самоданості та відкинути всі чужі речам передсуди. Емпірик гадає, що це лише інший спосіб виразити те саме – сказати, що вся наука спирається на досвід, а її опосередковане пізнання мусить ґрунтуватися на безпосередньому досвіді. Отже, для емпірика справжня наука й емпірична наука означають те саме. Чим ще на противагу фактам можуть бути «ідеї», «сутності», окрім як схоластичними утвореннями, метафізичними привидами? Головна заслуга новочасної природничої науки саме й полягала в тому, що вона звільнила людство від цієї філософської примари. Вся наука має справу лише з досвідчуваною, реальною дійсністю. Що не є дійсністю, є виображенням, а наука з виображень є виображеною наукою. Звісно, виображення мають значення як психічні факти, вони належать до психології. Але те – як ми намагалися показати в попередньому розділі – що з виображень через ґрунтоване на них так зване бачення сутностей мають постати нові, «ейдетичні» даності, предмети, які є ірреальними, це саме і є – як уважає емпірик – «ідеологічною примхливістю», «поверненням до схоластики» або до певного виду «спекулятивних конструкцій a priori», завдяки яким чужий природничим наукам ідеалізм першої половини ХІХ століття так гальмував справжню науку.
А втім, усе, що каже емпірик, спирається на непорозуміння і передсуди – хоч би яким благоліпним і добрим був мотив, який первинно ним керує. Принципова помилка емпіристської аргументації полягає в тому, що засадова вимога повернутися до «самих речей» ототожнюється або змішується з вимогою ґрунтувати пізнання на досвіді. Натуралістично обмежуючи рамки пізнаваних «речей», він беззастережно вважає досвід єдиним актом, що дає самі речі. Втім речі є не лише природними речами, дійсність у звичному сенсі – дійсністю взагалі, а той первинно давальний акт, який ми називаємо досвідом, пов’язаний лише з природною дійсністю. Здійснювати такі ототожнення і ставитися до них як до удаваних самозрозумілостей означає не помічати відмінності, які мають бути дані в яснішому вбачанні. Тож варто запитати, хто упереджений. Справжня неупередженість вимагає не просто відхилити «чужі досвіду судження», а лише ті з них, властивий сенс яких вимагає обґрунтування досвідом. Беззастережно стверджувати, що всі судження допускають, ба навіть вимагають обґрунтування досвідом без попереднього вивчення і зважування докорінно відмінних видів сутності суджень, чи не виявляється це твердження, врешті-решт, безглуздим: воно є «спекулятивною конструкцією a priori», яка не є кращою через те, що цього разу її проголошують з емпіристського боку. Справжня наука і властива їй справжня неупередженість вимагає як засад всіх доказів безпосередньо чинні судження як такі, що дістають власну чинність з первинно давальних споглядань. А вони облаштовані так, як того вимагає сенс цих суджень, тобто власна сутність предметів і зав’язків суджень. Фундаментальні регіони предметів і корелятивні регіональні типи давальних споглядань, відповідні типи суджень і нарешті ноетичні норми, які вимагають для обґрунтування суджень таких типів споглядання саме такий, а не інший вид споглядання – все це не можна постулювати або декларувати абияк; їх можна лише встановлювати у вбачанні, а це знов-таки означає: виявляти в первинно давальному спогляданні, і фіксувати в судженнях, які чітко відповідають даному в ньому. Ми вважаємо, що лише таким і не інакшим є насправді неупереджене та предметне дослідження.
Безпосереднє «бачення», не просто чуттєве, емпіричне бачення, а бачення взагалі як первинне давальне усвідомлення будь-якого ґатунку, є граничним джерелом правомірності всіх розумних тверджень. Функцію надання правомірності воно має лише тому, що і тією мірою, якою воно є первинно давальним. Якщо ми бачимо предмет у цілковитій ясності, якщо суто на підставі бачення і в рамках насправді схопленого у баченні ми здійснюємо експлікацію і поняттєве схоплення, якщо потому ми бачимо (у новий спосіб «бачити»), як облаштований предмет, тоді відповідні вирази є правомірними. Як ми бачимо, було би безглуздим у запитуванні «Чому?» не надавати жодної цінності тому, що «я це бачу». Аби уникнути можливі кривотлумачення, тут слід додати, що це в жодному разі не виключає того, що за певних умов одне бачення може все ж таки сперечатися з іншим баченням, як і правомірне твердження – з іншим правомірним твердженням. Адже це не означає, що бачення не є підґрунтям правомірності, так само як і перевага певної сили над іншою не означає, що ця друга не є силою. Але це означає, що, мабуть, в певній категорії споглядань (і це стосується саме чуттєво емпіричних споглядань) бачення за своєю сутністю є «недосконалим», що його принципово можна посилити або послабити, що заразом твердження, яке має безпосереднє і через це справжнє підґрунтя правомірності в досвіді, в подальшому перебігу досвіду все ж таки може бути відкинутим під впливом протилежної правомірності, яка переважає і скасовує його.
Отже, ми заміняємо досвід загальнішим – «спогляданням», і заразом ми відхиляємо ототожнення науки взагалі з емпіричною наукою. Зрештою легко зрозуміти, що захист такого ототожнення і заперечення чинності чисто ейдетичного мислення веде до скептицизму, що, будучи безглуздим як справжній скептицизм, скасовує сам себе через[16]. Варто лише запитати емпірика про джерело чинності його загальних тез (наприклад, тези «будь-яке чинне мислення ґрунтується на досвіді як єдиному давальному спогляданні»), аби він заплутався в очевидних суперечностях. Адже прямий досвід дає лише сингулярні одиничності, а не загальності, тож його недостатньо. Він не може спиратися на вбачання сутностей, адже заперечує його; тож він може спиратися лише на індукцію і взагалі на комплекс опосередкованих висновків, завдяки яким емпіричні науки отримують свої загальні твердження. Але що тепер, питаємо ми, з істиною опосередкованих висновків, чи то дедуктивних, чи то індуктивних? Чи можна саму цю істину (ба більше, ми могли би спитати, чи можна істину сингулярного судження) досвідчувати і сприймати? А щодо принципів висновків, на які спираються в суперечливих або сумнівних випадках, як, наприклад, у разі силогічних принципів, із принципом «середнього члена» й іншими, на які тут спираються як на граничні джерела підтвердження всіх висновків? Чи є вони також емпіричними узагальненнями, а чи не містить таке розуміння радикальної суперечності?
Не вдаючись тут у довгі роз’яснення, повторюючи при цьому сказане в інших місцях[17], можна принаймні чітко показати, що засадові тези емпіризму насамперед потребують точнішого викладу, прояснення й обґрунтування, і що саме це обґрунтування мусить відповідати нормам, які висловлюють ці тези. Проте воднораз також стає очевидним, що тут постає принаймні серйозна підозра, чи не приховують ці посилання суперечність – тоді як в емпіристській літературі годі шукати серйозної спроби насправді прояснити й науково обґрунтувати ці зв’язки. Тут, як і всюди, наукове обґрунтування вимагало би починати з теоретично строго фіксованих окремих випадків і переходити до загальних тез, спираючись на прояснені у принциповому вбачанні методи. Здається, емпірики не догледіли, що наукові вимоги, які вони у власних тезах висувають стосовно всього пізнання, адресовані також і до їхніх тез.
Якщо вони як справжні філософи, що посідають певну позицію, у явній суперечності зі своїм принципом неупередженості починають із непрояснених і необґрунтованих гадок, ми починаємо з того, що передує всім позиціям: із загальної царини наочно даного до будь-якого теоретичного мислення, з усього того, що можна безпосередньо вгледіти та схопити – якщо не дозволяти передсудам засліпити себе й завадити взяти до уваги цілі класи справжніх даностей. Якщо «позитивізм» означає, що всі науки мають абсолютно незалежно від передсудів ґрунтуватися на «позитивному», тобто на тому, що первинно схоплюється, тоді ми є справжніми позитивістами. Насправді ми не дозволяємо жодному авторитету позбавити нас права визнавати всі види споглядань рівноцінними джерелами правомірності пізнання – й авторитету «сучасної природничої науки» також. Якщо справді говорить природнича наука, ми охоче слухаємо як учні. Але природнича наука не завжди говорить, коли говорять природничі дослідники; і напевно ні, коли вони говорять про «натурфілософію» і «природничу теорію пізнання». І передовсім не тоді, коли вони воліють змусити нас повірити, що загальні самозрозумілості, які виражають всі аксіоми (речення про те, що а + 1 = 1 + а, що судження не може бути кольоровим, що з двох якісно відмінних звуків один є нижчим, а другий – вищим, що сприйняття в собі є сприйняттям чогось тощо), є виразами фактів досвіду, коли ми натомість з цілковитою очевидністю пізнаємо, що такі речення експлікаційно виражають даності ейдетичної інтуїції. Утім, саме через це нам стає ясним, що «позитивісти» подеколи змішують кардинальні відмінності видів споглядань, а подеколи хоча й бачать ці різні види, але через свої передсуди воліють визнавати справжніми або взагалі наявними лише деякі з них.
Неясність тут, звичайно, панує і на протилежному боці. Хоча приймають чисте «апріорне» мислення і заразом відхиляють емпіристську тезу; але рефлексійно ясно не усвідомлюють, що існує щось таке, як чисте споглядання, як вид даності, що в ньому сутності первинно дані як предмети цілком так само, як в досвідному спогляданні дані індивідуальні реальності; не розуміють того, що кожне судження на підставі вбачання, а особливо безумовно загальні істини, підпорядковуються поняттю давальної інтуїції, яке має багато диференціацій, насамперед паралельних логічним категоріям[18]. Хоча говорять про очевидність, але замість установити між ним як вбачанням і звичайним баченням сутнісні зв’язки
О проекте
О подписке