§ 40. Первинні та вторинні властивості. Тілесно дана річ як «просте явище» «фізично істинного»

Якщо я як «наївна» людина, «обманута чуттєвістю», відмовився продовжувати такі рефлексії, то як «наукова людина» я згадую про відоме розрізнення вторинних і первинних властивостей, згідно з яким специфічні чуттєві властивості повинні бути «лише суб’єктивними», а «об’єктивними» є тільки геометрично-фізичні властивості. Колір, звук, запах і смак речі тощо хоч би як «живо» вони являли себе як належні до її сутності, є не справжніми самі і як такі, що являють себе, а лише «знаками» певних первинних властивостей. Утім якщо я згадаю відомі вчення фізики, то відразу побачу, що ці улюблені багатьма твердження не можуть мати літеральне значення: ніби насправді простим явищем є лише «специфічні» чуттєві властивості сприйнятої речі; адже це означало б, що «первинні» властивості, які залишаються після усунення цих вторинних, належать речі в її об’єктивній істині, разом з іншими такими властивостями, які не можуть постати як явище. Так зрозумілі старі закиди Барклі мали б рацію, а саме, що протяжність, це ядро сутності тілесності та всіх первинних властивостей, не можна помислити без вторинних. Ба більше, весь уміст сутності сприйнятої речі, який постає втіленим з усіма її властивостями і всіма, які можна сприйняти, є «простим явищем», а «справжня річ» є річчю фізикалістської науки. Коли вона визначає дану річ винятково завдяки таким поняттям, як атоми, іони, енергії тощо і повсякчас як просторові процеси, єдиними характеристиками яких є математичні вирази, то має на увазі щось трансцендентне щодо втіленого змісту речі. Тоді вона не може мати на увазі річ навіть як таку, що перебуває в природному чуттєвому просторі; інакше кажучи, її фізикалістський простір не може бути тілесним простором світу сприйняття: інакше її стосувалися б закиди Барклі.

Отже, «істинне буття» було б чимось цілковито та принципово інакше визначеним, ніж дана у сприйнятті втілена дійсність, що дана винятково з чуттєвими і заразом із чуттєво-просторовими визначеностями. Питомо досвідчувана річ дає просте «це», порожній х, який стає носієм математичних визначень і відповідних математичних формул і який існує не у просторі сприйняття, а в «об’єктивному просторі», що його «знаком» є простір Евклідової множинності трьох вимірів, яку можна уявити лише символічно.

Отже, приймімо все це. Нехай тілесно дане у будь-якому сприйнятті, як цьому повчають, буде «простим явищем», чимось принципово «просто суб’єктивним», але не порожньою позірністю. Адже в строгому методі природничої науки дане у сприйнятті править за чинне визначення того трансцендентного буття, що його «знаком» воно є, визначення, яке кожен може здійснити та перевірити через пряме вбачання. Хоча надалі сам чуттєвий уміст даного в сприйнятті й відрізняється від істинної речі, яка існує сама по собі, але й надалі субстрат, носій (порожній х) сприйнятих визначеностей слугує тим, що завдяки точному методу визначається у фізикалістських предикатах. Відповідно, у зворотному напрямку кожне фізикалістське пізнання слугує показником того, як перебігатиме можливе досвідчування чуттєвих речей і того, що з ними відбуватиметься. Отже, воно слугує для орієнтації у світі актуального досвіду, в якому ми всі живемо та діємо.

§ 41. Реальний склад сприйняття і його трансцендентний об’єкт

Якщо все це прийняти, то що ж належить до конкретного реального складу самого сприйняття як cogitatio? Самозрозуміло, не фізикалістська річ, цілком трансцендентна – трансцендентна щодо всього «світу явищ». Але попри те, що його називають «суто суб’єктивним», і він з усіма його окремими речами та подіями також не належить до реального складу сприйняття, він «трансцендентний» щодо нього. Поміркуймо над цим детальніше. Ми щойно, нехай і побіжно, вже поговорили про трансцендентність речей. Тепер треба глибше розглянути той спосіб, у який трансцендентне постає перед свідомістю, яка його усвідомлює, аби вгледіти, як слід розуміти їхній загадковий взаємозв’язок.

Тож виключімо всю фізику та весь домен теоретичного мислення. Тримаймося в рамках простого споглядання і належних до нього синтез, до яких належить і сприйняття. Тоді стає очевидним, що споглядання і побачене, сприйняття і сприйнята річ хоча за власною сутністю і пов’язані (bezogen) між собою, втім не існує принципової необхідності, аби вони реально і за власною сутністю були чимось єдиним і зв’язаним (verbunden).

Почнімо з прикладу. Стало дивлячись на цей стіл, при цьому обходячи його, постійно змінюючи моє положення в просторі, я континуально усвідомлюю тілесне існування того самого столу, який залишається цілковито незмінним. Проте сприйняття столу стало змінюється, воно є континуальністю змінних сприйняттів. Я заплющую очі. Мої інші чуття не пов’язані зі столом. Тепер я його не сприймаю. Я розплющую очі та знов сприймаю. Це те саме сприйняття? Будьмо точнішими. Повторюючись, воно за жодних обставин не є тим самим індивідуальним сприйняттям. Лише стіл є тим самим як ідентично усвідомлений в синтетичному усвідомленні, яке пов’язує нове сприйняття зі спогадом. Сприйнята річ може існувати, не сприймаючись, не усвідомлюючись навіть потенційно (у спосіб раніше^[26] описаної неактуальності); і вона може існувати, не змінюючись. Сприйняття, натомість, є тим, чим воно є, у постійному потоці свідомості, й саме є постійним потоком: сприйняте Тепер невпинно перетворюється на усвідомлення щойно-минулого, яке додається до нього, і водночас спалахує нове Тепер тощо. З повсюдно однакових причин як сприйнята річ, так і все, що стосується її частин, боків і моментів, необхідно є трансцендентним сприйняттю, назвіть це первинними чи вторинними властивостями. Колір усвідомленої речі принципово не є реальним моментом усвідомлення кольору, він являє себе, але поки він себе являє, явище в підтверджувальному досвіді може і мусить континуально змінюватися. Той самий колір являє себе «в» континуальній розмаїтості відтінювань кольору. Те, що стосується чуттєвої властивості, стосується і кожного просторового образу. Той самий образ (даний як тілесно той самий) континуально являє себе постійно «в інший спосіб», у завжди нових відтіненнях образу. Цей необхідний стан речей вочевидь має загальну чинність. Адже в разі сприйняття ми лише заради спрощення пояснювали через приклади незмінну річ, яка являє себе. Очевидно, що це стосується будь-яких змін.

Із сутнісною необхідністю до «всебічного» усвідомлення тієї ж самої речі, яке підтверджує себе в континуальній єдності досвіду, належить багатогранна система континуального розмаїття явищ і відтінювань, що у конкретних континуальностях відтіняють всі предметні моменти, сприйняття яких має характер тілесної самоданості. Кожна визначеність маю власну систему відтінювання, і кожної, як і цілої речі, стосується те, що вона постає перед схоплювальним усвідомленням, яке синтетично об’єднує спогад і нове сприйняття, попри переривання континуального перебігу актуального сприйняття.

Водночас ми бачимо, що саме насправді та безсумнівно належить до реального складу конкретних інтенційних переживань, які називаються сприйняттями речей. Якщо річ є інтенційною єдністю, ідентично-єдино усвідомленим у континуально впорядкованому потоці розмаїтих сприйняттів, які переходять одне в одне, самі вони постійно мають свій визначений дескриптивний склад, який згідно з власною сутністю підпорядкований цій єдності. Наприклад, до кожної фази сприйняття з необхідністю належить певний уміст відтінювань кольору, фігури тощо. Їх зараховують до «чуттєвих даних», даних особливого регіону з певними видами, які всередині якогось із цих видів об’єднуються в конкретні єдності переживань sui generis («поля» відчуттів); які потому в той спосіб, який тут ми не описуватимемо детально, оживлюються через «схоплення» у конкретній єдності сприйняття, і завдяки цьому оживленню виконують «функцію уявлення», тобто разом із ним утворюють те, що ми називаємо «явленням» кольору, фігури тощо. Це разом з іншими характеристиками утворює реальний склад сприйняття, яке є усвідомленням тієї самої речі завдяки ґрунтованій на сутності цих схоплень єдності схоплення, а також завдяки ґрунтованій на сутності різних єдностей такого ґатунку можливості синтезування ідентифікації.

Ми маємо не забувати про те, що дані відчуттів, що виконують функцію відтінювання кольору, гладкості, фігури тощо (тобто функцію «уявлення») принципово відрізняються від самого кольору, самої гладкості, самої фігури, коротко кажучи, від усіх видів речових моментів. Відтінювання, хоча й схоже називається, принципово не є того ж ґатунку, що й відтінюване. Відтюнювання є переживанням. Але переживання можливе лише як переживання, а не як щось просторове. Натомість відтінюване принципово можливе лише як щось просторове (адже воно за власною сутністю є просторовим), але воно не може бути переживанням. Безглуздо вважати відтінювання фігури (наприклад, якогось трикутника) чимось просторовим і можливим у просторі, а той, хто це робить, плутає його з відтінюваною, тобто явленою фігурою. Систематичне розрізнення розмаїтих реальних моментів сприйняття як cogatatio (що протистоять моментам трансцендентного їм cogitatum) та характеризування їхніх особливостей, що часто бувають доволі складними, є темою великого дослідження.

§ 42. Буття як свідомість і буття як реальність. Принципова відмінність способів споглядання

Із цих розмислів випливає трансцендентність речі щодо її сприйняття, а також щодо кожного пов’язаного з нею усвідомлення; не лише в тому сенсі, що річ не можна фактично знайти у свідомості як її реальну складову, тут радше йдеться про ейдетичне вбачання загального стану речей: з цілковито безумовною загальністю, тобто необхідністю, річ не може бути дана як реально іманентна в жодному можливому сприйнятті й узагалі в жодному можливому усвідомленні. Отже, постає засадове розрізнення буття як переживання і буття як речі. Регіональній сутності переживання (а надто регіональній специфікації cogitatio) притаманно те, що його можна сприймати в іманентному сприйнятті, а сутності просторової речі – те, що так її сприймати не можна. Якщо, як показує глибша аналіза, сутності кожного давального споглядання речі притаманно те, що завдяки відповідній зміні погляду разом із даною річчю схоплюються інші аналогічні речі даності, скажімо, відокремлювані шари та нижчі рівні конституювання явлення речі – як, наприклад, розмаїті специфікації «візуальних образів речей» – то їх стосується те саме: вони принципово є трансценденціями.

Перш ніж далі простежувати це протиставлення іманентного і трансцендентного, варто зробити деякі зауваги. Якщо відволіктися від сприйняття, то можна знайти різноманітні інтенційні переживання, які виключають реальну іманентність власних інтенційних об’єктів, хоч би якими зрештою вони були. Звичайно, ми не маємо змішувати цю трансцендентність із тією, про яку нам тут ідеться. Сутності речі як такої, будь-якої реальності у справжньому сенсі, який ми ще маємо прояснити та зафіксувати, «принципово»^[27] притаманна нездатність бути іманентно сприйнятою та через це взагалі перебувати у зв’язку переживань. Тому сама річ називається просто трансцендентною. Саме в цьому дається взнаки принципова й найкардинальніша з-поміж тих, що взагалі існують відмінність способів буття, а саме – відмінність між свідомістю та реальністю.

До цього протиставлення іманентного та трансцендентного додається, як стане зрозумілим із нашого подальшого викладу, принципова відмінність способів даності. Зрештою іманентне сприйняття відрізняється від трансцендентного не лише завдяки тому, що інтенційний предмет, який має характер тілесної самості, в першому разі реально іманентний сприйняттю, а в другому – ні, а насамперед через спосіб даності, сутнісна відмінність якого mutatis mutandis^[28] переходить у всі інші репрезентаційні модифікації сприйняття, в паралельні споглядання пригадування та фантазії. Ми сприймаємо річ завдяки тому, що вона «відтінюється» у всіх за певних умов «справжніх» визначенностях, які «трапляються» у сприйнятті. Переживання не відтінюється. Воно не є випадковою подією речі або випадковістю «нашого людського конституювання», яка полягає в тому, що «наше» сприйняття речі може досягнути саму річ лише через її відтінювання. Натомість із сутності просторової речі (навіть у найширшому сенсі, який охоплює «візуальні образи речей») з очевидністю випливає те, що буття такого ґатунку принципово може бути даним у сприйняттях лише через відтінювання; так само із сутності cogitationes, тобто будь-яких переживань, випливає те, що вони це виключають. Інакше кажучи, для сущого їхнього регіону щось на кшталт «явлення» як самопрезентації через відтінювання не має взагалі жодного сенсу. Де нема просторового буття, там немає жодного сенсу говорити про бачення з різних позицій, в орієнтації, що змінюється, з різних боків, що постають при цьому, в різних перспективах, явищах, відтінюваннях. З іншого боку, аподиктичне вбачання із сутнісною необхідністю схоплює те, що певне Я (будь-яке можливе Я) взагалі може сприйняти просторове буття лише у зазначений спосіб даності. Воно може «являти» себе лише в певній «орієнтації», разом із якою необхідно накреслені систематичні можливості нових орієнтацій, кожній із яких знов-таки відповідає певний «спосіб явлення», який ми виражаємо як даність того й того «боку» тощо. Якщо ми розуміємо способи явлення як способи переживання (вони також можуть, як показав щойно здійснений опис, мати корелятивно онтичний сенс), то це означає: до сутності своєрідних способів переживання, точніше своєрідних конкретних переживань, належить те, що інтенційно усвідомлене в них є просторовою річчю; до його сутності належить ідеальна можливість переходити у специфічно впорядковану континуальну розмаїтість сприйняття, яка завжди може бути доповнена, а отже, ніколи не може бути завершеною. У сутності цього розмаїття міститься те, що в ньому постає єдність усвідомлення, яке дедалі повніше та глибше, завдяки дедалі багатшим визначенням дає несуперечливе сприйняття речі. З іншого боку, просторова річ є нічим іншим, ніж інтенційною єдністю, яка принципово може бути дана лише як єдність таких способів явлення.

§ 43. Прояснення одної принципової помилки

Отже, принциповою помилкою є думка, що сприйняття (і будь-яке інше споглядання речі у власний спосіб) не сягає самої речі. Що вона сама по собі та її буття-самої-по-собі не дані нам. Що для кожного сущого існує принципова можливість простого споглядання його таким, яким воно є, і сприймання його в адекватному сприйнятті, в якому без жодного опосередкування «явищами» живо дано воно саме. Мовляв, Бог, суб’єкт абсолютно досконалого пізнання, а заразом також усіх можливих абсолютних сприйняттів, має сприйняття речі самої по собі, що його не мають такі скінченні сутності, як ми.

Але такий погляд є безглуздим. Адже згідно з ним між трансцендентним й іманентним немає жодної сутнісної відмінності, а в постульованому божественному спогляданні просторова річ є реальним конституєнтом, тобто самим переживанням, яке належить до божественного потоку свідомості та переживань. Думка про те, що трансцендентність речі є трансцендентністю образу чи знаку, спантеличує. Часто затято борються з теорією образів, замінюючи її теорією знаків. Але обидві є не лише хибними, а також безглуздими. Просторова річ, яку ми бачимо, з усією її трансцендентністю є сприйнятою, тілесно даною свідомості. Замість неї не даний якийсь образ або знак. Сприймання не можна замінити усвідомленням знаків чи образів.

Між сприйняттям, з одного боку, й образно-символічним або позначально-символічним уявленням