Колгосп тварин

1

Містер Джонс, власник ферми «Садиба», зачинив курники на ніч, а лази до них прикрити забув – сильне сп’яніння давалося взнаки. Пляма світла від ліхтаря, витанцьовуючи в такт хиткій хазяйській ході, вихоплювала з темряви звивистий шлях чоловіка, що лежав через увесь двір. Роззувшись біля дверей заднього ґанку, він пожбурив у куток чоботи, і, перехиливши на кухні останній на сьогодні кухоль пива, дістався нарешті ліжка, де давно вже хропіла місіс Джонс.

Тільки-но світло у вікні спальні погасло, у хлівах одразу відновився рух, заляскали крила. Ще зранку мешканці ферми переказували одне одному новину, що минулої ночі старий Майор, племінний білий кнур, бачив дивний сон, про який він обов’язково хоче розповісти всім. Домовилися зібратися у великому хліві, щойно містер Джонс вкладеться спати. Старий Майор – так зазвичай його кликали на фермі, хоч на виставках він був відомий як Віллінгдонський Красень – зажив такої шани, що жодна тварина не пошкодувала годину сну, щоб почути пророчу розповідь.

Усі мешканці ферми, які поспішали на велике зібрання, переступивши поріг хліву, найперше бачили Майора. Він лежав біля стіни, на високому солом’яному ложі, немов на трибуні. Світло від ліхтаря, що звисав з балки, падало прямо на нього. Майору було вже дванадцять років, і останнім часом він став трохи неповоротким, проте не втратив величного вигляду, мудрого й доброзичливого – попри те, що ікла йому так і не видалили.

Першою прибігла трійка собак: Джессі, Блюбелл і Пінчер. За ними – свині, які одразу вклалися на солому поблизу трибуни. Кури влаштувалися на підвіконнях, голуби злетіли на крокви, вівці та корови, не припиняючи ліниво ремиґати, повлягалися за свиньми. Боксер і Люцерна, тяглові коні, увійшли одночасно, дуже повільно й обережно ставлячи свої величезні копита, щоб, бува, не зачепити випадково якусь тваринку, що зарилася в соломі. Люцерна, кобила середніх років, лагідна й огрядна матрона – після четвертого лошати їй вже не вдалося відновити фігуру. Боксер – величезний кінь, майже два метри заввишки, мав силу, яка зробила б честь парі звичайних коней, а через білу смугу на морді, мав трохи дурнуватий вигляд. Власне, він і справді не відзначався розумом, зате його шанували за непохитну врівноваженість і величезну працездатність.

Слідом за кіньми прийшла біла коза Мюріель та осел Бенджамін, що був найстарший за всіх тварин на фермі, а ще вирізнявся упертим норовом. Говорив він небагато, та й те жовчно, бо все йому було не так. Наприклад, казав, що, мовляв, Бог йому дав хвіст – відганяти мух, але він вважав би за краще, щоб не було ні мух, ні хвоста. Серед усіх тварин ферми віслюк єдиний ніколи не сміявся, а якщо запитували – чому, то відповідав, що не бачить для цього причини. Та була в нього одна слабинка: понад усе він цінував свою дружбу з Боксером, хоч і приховував це. У неділю їх ніхто не міг розлучити: зазвичай вони паслися поруч і мовчали.

Коні вляглися, а до хліва перевальцем присунув виводок недавно осиротілих каченят. Тихенько ґелґочучи, вони взялися розшукували місце, де б на них ніхто не наступив. Тоді Люцерна обережно зігнула свою величезну передню ногу, влаштувавши щось на зразок загородки, і каченята, вмостившись там, одразу задрімали. Швидко перебираючи копитами, до хліва дрібним кроком забігла Моллі, дурненька, але гарненька біла кобилка, яку містер Джонс запрягав у свою бричку. Похрумуючи грудочкою цукру, вона влаштувалася на видному місці і заходилася стріпувати білою гривою, щоб привернути загальну увагу до уплетених в неї червоних стрічок. Останньою прийшла кішка, постояла трохи, виглядаючи тепле містечко, і нарешті, втиснувшись між Боксером і Люцерною, вдоволено замуркотіла, пропустивши повз вуха майже всю промову Майора.

Тепер зібралися майже всі тварини ферми, окрім старого ручного ворона Мозеса, який спав собі на жердині за задніми дверима будинку господарів. Переконавшись, що всі присутні зручно влаштувалися і вже готові слухати, Майор прокашлявся й почав:

– Товариші, ви вже чули, що минулої ночі мені приснився дивний сон. Але про це я розповім пізніше, бо спочатку хочу повідомити таке. Товариші, я знаю, що мені вже недовго бути з вами. Тож, гадаю, повинен поділитися перед смертю тими знаннями, передати вам ту мудрість, яку я збирав усе своє довге життя. Лежачи тут на самоті, я мав чимало часу для роздумів, й під кінець моїх днів зрозумів у чому сенс життя на землі. Про це й хочу говорити.

Перш за все, товариші, яке воно, наше життя? Погляньмо правді в очі: воно виснажливе, нещасливе й коротке. Ми з’являємося на світ, і їжі нам дають саме стільки, щоб душа не розлучилася з тілом, і водночас нас змушують працювати до останньої межі наших сил. А тільки-но ми стаємо непрацездатними, нас огидно й жорстоко вбивають. Жодна тварина в Англії не знає й хвилини спокою і щастя відтоді, як їй виповниться рік. Жодна тварина в Англії не знає, що таке свобода. Життя тварини – це злидні й рабство. Отака вона гола правда.

Та хіба такий природний стан речей? Чи така вже злиденна наша країна, що не в змозі запропонувати гідне життя тим, хто населяє її? Ні, товариші, однозначно ні! Ґрунт Британії родючий, клімат її благодатний, земля може нагодувати набагато більше тварин, ніж є нині. Лише наша ферма прогодувала б дюжину коней, двадцять корів, сотні овець – і всі вони жили б в радості й достатку, про які нині годі й мріяти. Чому ж ми всього цього не маємо, а існуємо в таких жалюгідних умовах? Та тому, що майже все, вироблене нами, крадуть люди. Ось чому вас обступають злидні. Назва нашим головним бідам – Людина. Людина – наш справжній ворог. Заберіть звідси Людину – основну причину голоду й рабське становище тварин буде усунено навіки.

Людина – єдина істота, яка споживає, але не виробляє. Вона не дає молока, не несе яєць, вона заслабка, щоб перти плуга, занадто повільно бігає, щоб ловити зайців. Проте саме Людина панує над тваринами. Вона змушує їх без упину працювати, віддаючи лише стільки, щоб вони не померли з голоду, решту ж забирає собі. Нашою працею обробляється земля, нашим гноєм вона удобрюється, а ми не маємо нічого, крім власної шкури.

Ось ви, корови, що переді мною: скільки тисяч галонів молока дали ви цього року? А що зробили вони з цим молоком, яким можна було вигодувати міцних бичків? До останньої краплі пішло воно у шлунки наших ворогів. А ви, кури, скільки яєць знесли цього року – і скільки з них вивелося курчат? Мало. Усе пішло на ринок, щоб кишені Джонса і його наймитів наповнилися грішми. А ти, Люцерно, скажи, де ті четверо лошат, виношених тобою? Вони могли б втішати й підтримувати тебе на старість, проте їх продали, коли їм не виповнилося й року. І жодного ти ніколи не побачиш. Усе своє життя ти працюєш у полі, а що за це маєш, окрім худої торби з вівсом і дерев’яного стійла?

І навіть те жалюгідне існування, що ми ведемо, не закінчується природно. Я на свою долю не нарікаю, бо маю трохи щастя. Мені дванадцять років, у мене більш як чотириста дітей. Це – непогана доля для кнура. Та врешті-решт жодна тварина не втече від безжального ножа. Ось ви, молоді підсвинки переді мною, знайте: кожен з вас не пізніше, ніж через рік зійде вереском в руках м’ясника. Усі проходять цей неминучий жах – і корови, і свині, і кури, і вівці – усі без винятку. Навіть у коней і собак не краща доля. Того дня, коли твої потужні м’язи, Боксере, втратять силу, Джонс продасть тебе шкуродеру, який переріже тобі горлянку, а м’ясо згодує псам. А з собаками, які постаріли та втратили зуби, Джонс чинить ще простіше: цегла на шию – і в найближчий ставок.

Тож, товариші, хіба не очевидно, що все зло в нашому житті від тиранії людей? Варто лише позбутися Людини, і продукти нашої праці належатимуть тільки нам самим. Мало не в один день ми можемо стати вільними й багатими. Що ж треба зробити? Так, звичайно ж, докласти всіх зусиль, щоб повалити людське панування! Ось вам мій заповіт, товариші: Повстання! Не знаю, коли воно станеться, може, через тиждень, може, – через сто років, але я впевнений – так само як у тому, що лежу зараз на соломі – рано чи пізно справедливість переможе. Треба спрямувати всі зусилля на виконання цього завдання, яким би коротким не було ваше життя! І найголовніше, передайте цей мій заповіт тим, хто прийде після вас, щоб майбутні покоління боролися до остаточної перемоги!

І пам’ятайте, товариші, ваша рішучість повинна бути непохитною. Ніщо не має збити вас із прямого шляху на манівці. Не слухайте тих, хто каже, що в людини й тварини спільні інтереси, що людський добробут означає ваше процвітання. Все це – брехня. Людина дбає тільки про власні інтереси. Але серед нас, тварин, нехай буде повне єднання, повна співдружність у спільній боротьбі. Всі Люди – наші вороги. Всі тварини – товариші.

Раптом усі заметушилися. Поки Майор говорив, четвірка щурів вилізла з нірок і, звівшись на задні лапи, слухала промову. Їх помітили собаки, і лише швидкість, з якою пацюки метнулись в нори, врятувала їх від наглої смерті. Майор підняв ратицю, закликаючи зібрання до мовчання.

– Товариші, – сказав він, – ось питання, яке треба залагодити. Чи дикі тварини – щури, зайці тощо – вони нам друзі чи вороги? Проголосуймо. Чи друзі нам щури? Ставлю питання на голосування.

Голосування відбулося негайно, і переважною більшістю голосів було вирішено, що пацюки – друзі. Проти було четверо: троє собак і кішка, яка, щоправда, як пізніше з’ясувалося, голосувала і «за», і «проти».

– Хочу сказати ще й таке, – вів далі Майор. – Власне, нагадати: пам’ятайте завжди, ваш обов’язок – ворогувати з Людиною. Усі двоногі істоти – вороги. Усі чотириногі або крилаті істоти – друзі. І запам’ятайте – борючись з Людиною, ми не повинні уподібнюватися їй. Навіть у разі перемоги не слід успадкувати її вади. Жодна тварина не повинна жити в будинку, спати в ліжку, носити одяг, пити алкогольні напої, палити тютюн, торкатися грошей, торгувати. Всі звичаї Людини – зло. І понад усе: жодна тварина не сміє вбити іншу тварину. Усі тварини рівні.

А тепер, товариші, я розповім вам про те, що привиділося мені минулої ночі. Описати це повністю неможливо. Я побачив Землю – якою вона стане, коли Людина зникне. І мені згадалося давно забуте. Багато років тому, коли я був ще зовсім маленьким поросям, моя мати та її подруги співали одну стару пісню, в якій знали лише перших три слова. Цю мелодію я пам’ятав у дитинстві, але давно забув. Проте минулої ночі вона прийшла мені уві сні, пригадав і слова. Я впевнений: цю пісню співали всі тварини в давнину, зараз і я це зроблю, хоч від старості голос мій захрип. Вам варто завчити її одразу, разом співатимемо краще. Пісня називається «Тварини Англії».

Старий Майор прокашлявся і завів. Голос у нього справді трохи захрип, але співав він доволі добре. Та й мелодія була бадьорою й бентежною (щось середнє між «Клементиною» і «Кукарачою»). Слова ж були такі:

 
Тварини Англії й Ірландії,
Тварини всіх країн і континентів,
Від Австралії й до Голландії,
Я звертаюся до вас без сентиментів.
 
 
Чи то рано, чи то пізно – але ми
Скинемо своїх людських тиранів,
Запанує тоді в серці й тілі мир,
Як позбудемось своїх кайданів.
 
 
Лиш тварини будуть жити на землі,
Вільні, без кілець й дірок в ніздрях,
В радості та щасті на селі,
А не так, як ми живемо досі.
 
 
Більше ми не будемо страждати,
Працювати на жорстку людину,
Гнути спини, вити, помирати,
Вимагаємо: поважати тварину!
 
 
Мрію я про дні, коли засяє сонце,
Ранок розгорнеться над полями,
Як не буде більше незнайомця,
Що одвіку знущається з нас.
 
 
Але ми маємо ще воювати,
Бо невідомо, коли день настане,
Як будемо самі хазяйнувати,
Як рід тварин візьме та і повстане!
 
 
Тварини Англії та Ірландії,
Тварини всіх країн і континентів,
Від Австралії й до Голландії,
Я звертаюся до вас без сентиментів.
 

Пісня справила на всіх тварин велике враження. Майор ледве встиг доспівати останній рядок, а всі вже підхопили її. Навіть нездари засвоїли мотив і кілька слів, а кмітливі – свині й собаки – вивчили слова напам’ять за кілька хвилин. І незабаром, після кількох спроб, голоси присутніх злилися в хор, виконуючи «Тварини Англії». Корови мукали її, собаки скиглили її, вівці мекали її, коні іржали її, качки крякали її. Пісня так сподобалася тваринам, що її проспівали п’ять разів поспіль і, певно, почали б вшосте, якби їм не завадили.

На жаль, галас розбудив містера Джонса, і він, підхопившись з ліжка, схопив рушницю, яку завжди клав напохваті, і наосліп пальнув у темряву, не сумніваючись, що до хліву пробралася лисиця. Тож збори закінчилися переполохом. Кожен миттєво дістався свого звичного місця ночівлі. Птахи злетіли на сідала, тварини повлягалися в стійлах, і за мить ферма занурилася в сон.

2

Через три ночі Майор мирно сконав уві сні. Його закопали біля живоплоту. Сталося це на початку березня. А в наступні три місяці на фермі набирав сили таємний рух. Промова Майора спонукала тямущих тварин подивитися на своє життя і світ загалом по-новому. Коли вибухне Повстання, чи визріє воно за їхнього життя – ніхто не знав, проте кожен чітко усвідомлював свій обов’язок – готуватися до нього. Навчальна та організаційна робота припала, природно, на спільноту свиней, які за загальним визнанням були найрозумнішими. Серед них виокремилася двійка лідерів – молоді кнури Сніжок і Наполеон, яких містер Джонс відгодовував на продаж.