Наступного ранку батько наказав Джо, щоб той, поснідавши, прийшов до нього в бібліотеку. Хлопець навіть трохи зрадів, що нарешті скінчилося оте напружене чекання розмови. Містер Бронсон стояв біля вікна. Його увагу, здається, притягли горобці, що голосно цвірінькали на дворі. Наблизившись і собі до вікна, Джо побачив мале горобчиня, яке безпорадно тріпалось у травиці, намагаючись звестись на ще нетривкі ніжки й щоразу знов перекидаючись горизнак. Певно, воно вивалилося із гніздечка, звитого на трояндовім кущі, що ріс під вікном, і тепер батько та мати, пурхали над пташеням і голосно розпачували.
– Оце всі пташенята такі, – звернувся до Джо містер Бронсон, якось особливо, ніби серйозно, усміхаючись, – дивись лише, щоб і тобі таке саме не трапилося! Принаймні, мені здається, друже мій, що твої справи заходять у нікуди, й криза не за горою!.. Ось уже рік, як я стежу за тим, що ти робиш: ти цілком занехаяв своє шкільне навчання, ставишся недбало, без найменшої уважності до всього, крім гульні та всіляких непевних пригод…
Він трохи помовчав, ніби сподіваючись на відповідь, але й Джо мовчав.
– Я попускав тобі, давав волю. На мою думку, вільне виховання – то ґрунт на якому розквітають найкращі душі. Отже, я не докучав тобі з доріканнями, не ставив перепон та заборон. Небагато й вимагав від тебе, ти був сам собі пан, робив усе, що заманеться!.. Коротко кажучи, я цілком покладався на тебе самого, ймучи віри, що тобі не бракує доброго сумління, і що навіть за такої самостійності ти не зробиш нічого поганого й не пустиш за вітром свої школярські обов’язки!.. Та бачу, я помилився. Що ж нам тепер діяти?.. Невже ти хочеш, щоб я узяв тебе в шори, щоб обмежив твою волю? Почав пильнувати кожний крок?.. Чи, може, тебе силоміць засадити за науку?!..
– Ось я дістав листа, – казав далі містер Бронсон по невеличкій паузі. Він узяв зі столу конверта й витяг із нього папірець.
Джо відразу пізнав на ньому штучно вироблену, проте тверду руку вчительки міс Вілсон. Серце йому впало.
А батько почав вичитувати з листа: «Протягом семестру син ваш був недбалим та неслухняним, через що не спромігся набути потрібних знань, що й виявилося на іспиті. І з історії, і з арифметики він не спробував відповісти хоч би на одне запитання й подав замість письмової праці білі аркуші паперу. Так було на іспитах, що відбувалися ранком. На решту ж іспитів, які відбулися пополудні, він навіть не потурбувався з’явитись».
Містер Бронсон зупинився і глянув на сина.
– Де ж ти був пополудні? – запитав він.
– Я перевозом поїхав до Окленда, – лаконічно відповів Джо, не морочачи голову, що й досі боліла, якимись дипломатичними викрутами.
– Цебто «стрекача дав», як кажуть?
– Так, сер! – відказав син.
– Увечері проти іспитів, замість подбати за них, ти втік із дому й устряв десь у бійку з якимись волоцюгами. Я тоді нічого не сказав тобі. Я ладен був зовсім поставити хреста на цій пригоді, якби ти другого дня поскладав, як слід, свої іспити!
Джо не було чого відповідати. Він відчував, що має деякі виправдання, але певен був, що батько їх не зрозуміє, отже, й уся балачка буде ні до чого.
– Перший твій ворог, Джо, – це недбалість і брак уваги! Тобі бракує, бачу, суворої дисципліни, якою досі тебе не сковувано. І ось допіру мені спадає на думку, чи не варто б віддати тебе до якоїсь військової школи, де усі чисто твої обов’язки крізь цілу добу відбуватимуться за якнайсуворішим розподілом…
– Ох, татку! Ти не розумієш мене, не можеш зрозуміти! – вибухнув нарешті Джо. – Я силкуюся вчитись, якнайчесніше намагаюся, та чогось – сам не знаю, чого саме – анічогісінько з того не виходить!.. Може, я загалом такий нікчема або, може, моє єство не сприймає науки… Мене кличе до себе світ, я хочу побачити життя, сам жити! Не треба мені ніякої військової школи. Краще я подамся на море, кудись, де я міг би щось робити й чимось бути!
Містер Бронсон лагідно дививсь на сина.
– Тільки через науку може людина сподіватися, «щось зробити» й «чимось» стати у житті… – промовив він.
Джо розпачливо махнув рукою.
– Я співчуваю тобі й розумію тебе! Але ти ще дитина, як отой горобчик за вікном, якого ми допіру бачили. Якщо тобі несила примусити себе вчитися тут, вдома, то й далеко від дому, в тому світі, що – як тобі здається – кличе тебе, ти теж не матимеш волі виконувати ту роботу, яку покладе на тебе той світ! Я залюбки відпущу тебе, Джо, скуштувати цього вільного життя, але тоді, як скінчиш школу, перед університетом.
– Пусти мене тепер! – мимохіть скрикнув Джо.
– Ні. Ще рано. Не виросли ще гаразд твої крила. Думки й ідеали в тебе ще не сформувалися доладу, не усталилися!..
– Коли ж я незугарний учитися! – загрозливо скрикнув Джо. – Знаю, що не вчитимусь!
Містер Бронсон подивився на свого годинника й наважився йти з кімнати.
– Я ще поміркую. Не знаю, що буде краще: чи відразу віддати тебе до військової школи, чи ще трохи залишити в оцій.
На відході він ще на мить зупинився й, озирнувшись, мовив:
– Пам’ятай лише, Джо, що я не гніваюся на тебе. Мене тільки жаль та прикрість бере!.. Ти поміркуй як слід про все, за що ми зараз розмовляли, а ввечері скажеш мені, на чому ти станеш.
Він пішов, і незабаром Джо почув, як грюкнули, зачиняючись за батьком, сінешні двері. Хлопець сів на великий фотель і склепив вії.
«Військова школа! О, цієї установи він боявсь, мов звірятко пастки!.. Ні, туди то вже він ні за що не вступить! Тутешня ж школа… – від одної згадки про неї він глибоко зітхнув. – Йому звелено поміркувати до вечора. Ну, як так, то він знає, що робити! І вечора чекати дарма!».
Джо рішуче схопився на ноги, насунув аж на очі капелюха й подався з дому. «Він доведе батькові, що зуміє виконати своє життєве завдання, – думав він, виходячи. – О, так, він доведе!..»
Дорогою до школи Джо остаточно склав свій план. Лишалося тільки втілити його в життя. Обставини ніби сприяли, у школі саме була перерва, і йому пощастило зайти до свого класу й зібрати та зв’язати свої книжки без найменшої перешкоди. Йдучи вже з книжками, він у подвір’ї зустрів Фреда й Чарлі.
– Що трапилося? – запитав Чарлі.
– Відчепись! – буркнув Джо.
– Що ти робиш?
– Чи ж не бачиш? Несу додому свої книжки. А тобі що здалося?
– Ну, слухай, – устряв до розмови й Фред. – Що за секрети? Кажи, що тобі скоїлося? Чому криєшся?
– Незабаром довідаєтесь! – кинув багатозначно Джо, певно, багатозначніше, ніж сам того хотів.
І повернувши здивованим товаришам свою потилицю, швидко чкурнув геть, щоб не додати ще чого.
Він пішов додому, зайшов до своєї кімнати й заходився порядкувати. Скинув свій новий одяг, акуратно повісив його в шафу, а сам одягся у старіший. Відтак витяг із комода трохи білизни, дві сорочки, пів дюжини панчішок, хусточки, гребінець та зубну щітку.
Усе це він загорнув у грубий папір, перев’язав шворкою, далі помилувався хвилину, як воно в нього добре вийшло, потім витяг із шухляди в бюро свої заощадження за кілька останніх місяців, що становили суму в кілька доларів. Ці гроші він збирав на Свято 4 липня[4]), але зараз він поклав їх до кишені, анітрішечки не шкодуючи.
Нарешті, сівши до бюро, Джо розгорнув свій бювар і написав: «Не шукайте мене й, будь ласка, не турбуйтеся! Мені тут не щастить, отже, я прямую до моря. Не сумуйте. Я зможу сам подбати за себе! Колись я повернуся, і тоді ви ще пишатиметеся мною. Бувайте здорові, тато, мама й Бессі. Джо».
Цидулку він поклав на бюро так, щоб вона враз упадала на очі, далі взяв під пахву свій пакунок, прощальним поглядом обвів кімнату й крадькома вийшов.
Фриско-Кід дратувався, та ще й брала його озлість. Хлопчакам, що саме надили рибу на доку[5] й заздро поглядали на нього, й на думку б не спало, що йому щось може бути не до шмиги. Вони, звісно, були одягнені краще й чистіше за нього, доля не позбавила їх батьків, які їх пестили, але він… він жив на вільній волі, крейсував собі по затоках серед товариства справжніх моряків, і життя його рясніло пригодами. Вони ж – бідолашна малеча – ниділи весь час удома, і скрізь їх оточувала одноманітність та сувора дисципліна. Їм і не снилося, що Фриско-Кід зі свого кокпіту[6] на «Сліпучому» позирає на них із не меншою, а відай ще й з більшою заздрістю й ремствує на свою долю за те, що йому бракує саме тих життьових умов, які їм так наостогидли. Романтика пригод солодкоголосою сиреною співала їм про далекі незнані країни та славетні геройські вчинки. А фантазію Фриско-Кіда зачаровував невідомий йому затишок родинного життя. Серед ясного дня йому снився той сон нездійснений: рідне коло братів і сестер, батько, який підтримає порадою, матуся, яка ніжно поцілує.
Він сердито насупився, зліз із даху на каюті «Сліпучого», де вилежувався на сонці, та скинув важкі гумові чоботи. Відтак, сівши на краєчку вузенького чардака, звісив ноги просто в холоднувату солону воду.
«Ось, де вона, справжня воля!» – позираючи на нього, міркували хлоп’ята. Надто до душі були їм усім оті величезні маринарські чоботи, що сягали аж за коліно й припиналися до ремінної запояски. Вони не знали, що Фриско-Кід не мав власних чобіт і мусів човгати цими старими шкарбанами Піт-ле-Мера, хоч вони й були йому завеликі. До того ж хлопці не уявляли й того, як важко було тягати на ногах ці чоботиська та ще й за такої спеки!
Дратували Фриска-Кіда оті хлоп’ята, що їли його очима, а озлість спричиняло щось інше, а саме: команда «Сліпучого» не мала всього належного складу, бракувало хоч би одної ще людини, отже, Кідові доводилося працювати за двох. Він не нарікав, коли треба було кухарювати, залюбки прибирав чардака, тягав цебром воду… Але, як доходило до того, щоб вишкрібати казанці, мити посуд – тут він обурювавсь! Це ж пак! Чому він має робити те, на що здатне перше-ліпше хлоп’я? Він, хто вміє керувати вітрилами, витягати кітву, стернувати й приставати до берега!
– Гей, стережися там! – Піт-ле-Мер, чи Піт-Француз – капітан на «Сліпучому», хазяїн і можновладець Кідів – жбурнув до кокпіту якийсь невеличкий пакунок, а далі й сам з’явивсь на чардаку, стрибнувши враз просто з молу.
– Мерщій! Плігайть! – кинув він хлопцеві, якому належав той пакунок і який вагався, не знаючи, як його стрибнути з молу, що був вищий за рівень чардака щось футів за п’ятнадцять. Треба, було вхопитися рукою за крицевого штага, аж вона туди не сягала…
– Ну-с. Один, два, три! – ласкаво заохочував його Піт-Француз, як заохочують усіх новаків капітани, якщо їм бракує робочих рук.
Хлопець кинувсь усім тілом уперед, ухопився за штага й за хвилину стояв уже на чардаку з долонями, що аж пашіли після цього.
– Кіде! Це наша нова матроз. Я пофінен вас познайомить! – Капітан Піт-Француз вишкірив зуби, підморгнув, уклонився й одійшов од них, кинувши ще на пояснення:
– Містер Шо Бронсон.
Обидва хлопці з хвилину мовчки дивилися один на одного. Певно, вони були одного віку, проте новий матрос виглядав здоровішим та дужчим за Фриско-Кіда, що простяг до нього руку. Джо потис її.
– Так ви оце хочете скуштувати плавби? – спитав Кід.
Джо Бронсон на знак згоди хитнув головою і перш, ніж додати щось словами, цікаво озирнувся навколо.
– Еге, я думаю, якийсь час поплавати тут, у затоці, а згодом, як оббудусь на воді, попрямую баком у широке море.
– Чим?
– Баком чи на баці… ну, там, де живуть матроси, – пояснював він засоромлено й спалахнув, не маючи певності, що сказав правильно.
– У морській справі ви щось тямите?
– Так… ні… цебто знаю тільки з книжок.
Фриско-Кід лише посвиснув у відповідь, крутнувсь на п’ятах і, запишавшись перевагою свого досвіду проти новака, пішов до каюти.
«На море плисти збирається, – усміхався він сам до себе, розпалюючи в печі й заходжуючись кухарювати, – та ще й «баком»! І гадає, що це дуже приємно!
Тим часом Піт-Француз демонстрував новому матросові своє судно так, ніби це був якийсь почесний гість. Він був такий чемний, такий улесливий навіть, що Фриско-Кід, вистромивши голову, щоб покликати їх вечеряти, ледве не зареготавсь уголос.
Давно вже Джо не вечеряв у такий смак. Їжа була проста, але здорова, солоне ж повітря й уся маринарська обстанова навколо збільшували апетит. У маленькій каютці було чисто й охайно. Усе, що було тут, містилося так, щоб і найменшого куточка марно не пропало. Стіл розкладався лише тоді, як треба було їсти, а то висів собі, прип’ятий до стіни. З обох боків у каюті стояли два ліжка, що разом правили й за ослони, на які сідали до столу. Постіль удень згортали й сидіти доводилося на добре змитих дошках. Увечері в каюті присвічувала спеціальна морська лампа, що висіла, вилискуючи мідяним резервуаром, а вдень було видко, бо каюта мала аж чотири ілюмінатори, цебто круглі бокові віконечка, що в них заправлене товсте скло. З одного боку дверей містилася піч і стояв короб з паливом, а з другого – шафа для посуду. Передню частину каюти оздоблювали дві гвинтівки й дробовик. До того ж з-під згорнутої постелі французової стриміло ще двійко револьверів та пояс-патронташ.
Усе це здавалося Джо за сон. Не раз, не двічі мріяв він за таку обстанову, ось тепер навсправжки сидів тут… Здавалося йому, що й обох своїх нових товаришів він знає вже здавна. Піт-Француз до нього весело осміхався через стіл. Як правду мовити, то обличчя у капітана було махлярське, а Джо здавалося, що воно «у борвах обвітріле». Фриско-Кід набиваючи собі рота стравою, розповідав йому про шторм, який нещодавно подолав «Сліпучий»… Джо, слухаючи, відчував дедалі то більшу пошану до цього хлопця, який давно вже плаває і так добре знається на всьому маринарстві.
Вечеряючи, капітан майже кожного шматка запивав вином… нарешті, обличчя йому розжеврілося, пішло червоними плямами, він простягся на ліжку, не постеливши навіть як слід на ніч, і незабаром щосили захропів.
– Раджу й вам зробити так само! Поспіть годин зо дві, – привітно звернувся Фриско-Кід до Джо, показуючи на друге ліжко, – бо, мабуть, уночі доведеться попрацювати.
О проекте
О подписке