IV. Є й на вовчика куля

Минула якась хвилина, й «верховинцям» довелося упевнитися, що тут, у «Пеклі», ні на що не можна покластися.

Не встиг ще Джо знову заволодіти своїми літавцями, аж раптом трапилося щось несподіване: усіх його ворогів, та ще й з кочегаром на додачу, ніби вітром здмухнуло: кинулися врозтіч так самісінько, як утікали перед тим вуличні дітлахи, угледівши Симпсонову ватагу. Певно, їхнє місце заступала якась ще можновладніша сила. Остовпілий Джо почув лише несамовиті вигуки втікачів:

– Рибалки!

– Рибальська банда!..

Він і сам був не від того, щоб задати латати, але не встиг ще перепочити після останньої бійки й певен був, що ноги зрадять його. Фреда й Чарлі теж не дуже то кортіло здибатися з новим лихом, таким, що злякало навіть Симпсонівських урвиголів та хороброго кочегара, але вони не могли кинути товариша.

Тим часом на пустирі засновигали якісь темні постаті. Одні з них наближалися до хлопців, решта припустила наздогін за Симпсонівськими втікачами, й незабаром зойк та лемент красномовно довів, що їм пощастило декого злапати. По хвилинці вони повернулися, волочачи за собою Червонька-Симпсона, який страшенно лаявся й гарчав, не пускаючи з рук пакунка з літавцями.

Джо цікаво позирав на цю нову зграю харцизяк. Усі вони були парубки років на 17‒18, а то й на 23‒24. На всіх виразно лежало тавро волоцюзтва, а в багатьох обличчя були такі вже не гідні доброго слова, що аж мороз біг поза шкірою дивитися на їх.

Двійко харцизяк міцно схопили Джо за обидві руки. Чарлі з Фредом теж зазнали долі бранців.

– Гей ви! – гримнув владним голосом старший із Рибальської банди. – Ми тут розберемося по-свійськи. – У чому річ? Ти, червона мармизо, відповідай мені! Що ви тут витівали?

– Нічого я не витівав, – захлипав Симпсон.

– Так-то воно так, та не так! – Харцизький отаман повернув Червонька обличчям до ліхтаря.

– Хто це тобі так пику розписав? – спитав він.

Той кивнув головою в бік Джо, якого ту ж мить виштовхнули наперед.

– Через що ви оце бучу збили?..

– Через літавці, мої власні літавці! – сміливо й з притиском відмовив Джо. – Цей хлопчак хотів їх у мене забрати. Ось він ще й досі держить їх під пахвою!

– А, он воно що. Він їх заграбастав?!.. Слухай сюди, ти – Червона кучмо! У нас тут красти заборонено. Ти завжди гарбаєш чуже добро.

– Давай пакунка! Зараз мені!..

Отаман загрозливо стис кулака. Симпсон, плакавши лютими слізьми, мусив таки віддати здобич.

– А ти що там ховаєш? – кинув раптом отаман, обертаючись до Фреда й вихоплюючи йому з рук пакунка. – Ще літавці, га? Тут, як я бачу, ціла фабрика їх!.. – додав він, відбираючи пакунок у Чарлі. А тоді, промовив тоном безстороннього судді:

– Тепер ми маємо винести постанову, як саме покарати цих трьох молодців.

– За що саме? – обурився Джо. – За те, що нас пограбовано?…

– Ні, не за це, зовсім таки не за це, – удаючи ввічливого, відказав голова суду, – а за те, що ви тут швендяєте зі своїми забавками на спокусу людям і утворюєте заколоти, бешкетуєте!.. Це чорти батька зна що!..

Добре зваживши, що вся увага «рибалок» купчилася зараз коло трьох «верховинців», Червонько, вгодивши мить і вислизнувши зі своєї куцини, прожогом кинувся до тої самої вилазки, де його перейняв Джо. Кілька рибалок перескочили тин, і з галасом помчали наздогін. Десь зайшлися гавкаючи й виючи собаки, далі зацокотіли каблуки не то по дахівках, не то по порожніх скриньках, а тоді захлюпала вода, немов хтось бочку перекинув.

По хвилині здогінці повернулися, мавши вигляд не дуже хвацький – мокрі, як хлющ, після холодного душу, яким почастував їх каверзний Червонько; а згори звідкись, з приязного даху, долинав його глузливий регіт.

Цей випадок, вочевидь, збентежив отамана рибальської ватаги; він знову повернувся до трьох приятелів, як раптом почувся протяглий свист – вочевидь, гасло, яким вартовий застерігав своїх товаришів. За мить примчав той вартовий сам і приєднався до ватаги, яка вже, почала відступати.

– Чубаті^[2] – гукнув він, ледве зводячи духа.

Джо озирнувся, угледів двох полісменів, що наближалися, поблискуючи касками на головах: та електричними ліхтариками, і пошепки озвавсь, до товаришів:

– Тікаймо!

Та банда, що погналася, хто куди, заступала їм дорогу спереду, а поліція наближалася ззаду… Отже, їм довелося кинутися вбік Червонькової вилазки, полісмени ж і собі побігли за ними, гукаючи, щоб вони зупинилися.

Хлопчачі ноги прудкі, а надто, як за погонича їм буває страх. Перескочивши через паркан хлопці дременули далі задвірками й закутками. Полісмени, ті за ними не полізли. Певно, їм уже доводилося скуштувати гарячого по цих лазах-перелазах. Отже, натрапивши на тин, вони вирішили на своїх здогонах заговіти.

Тут не було жодного ліхтаря, хлопцям доводилося навпомацки блукати серед темряви, і серця їм шалено калатали.

На подвір’ї, серед кучугурів, порожніх кошів та скриньок хлопці блукали щось із чверть години. Куди не тикалися, усюди натикалися на гори ящиків, яким кінця-краю не було. З цього лабіринту вони нарешті видряпалися на дашок повітки, але потрапили на друге подвір’я, де теж не було куди подітися – так його захаращено порожніми клітками для курей.

Урешті-решт натрапили вони й на ту славну споруду, що через неї так добренько скупалися Червонькові здогоничі. Приладдя було просте, але напрочуд дотепне: біля самісінької вилазки приправлено довгу підойму, якої не можна було обминути пролазячи крізь дірку в паркані; у цій підоймі й була вся сила! – якщо її трохи зачепити, вона враз посувала величезну каменюку, що врівноважувала цебер із водою, прилагоджений вгорі – цебер ту ж мить вивертав усе, що в ньому було, на того, хто стояв біля підойми.

Апарат сподобався хлопцям, коли вони уважненько оглянули його. На їхнє щастя, цебер був уже порожній, а то й їм довелося б скупатися, бо Джо, йдучи попереду, зрушив із місця підойму.

– А отже, це, мабуть, Симпсонове подвір’я! – пошепки озвавсь Джо до товаришів.

– Певно, що так! – погодився Фред, – або ще когось із його ватаги.

Раптом Чарлі ухопив їх обох за руки.

– А ну цитьте!.. Чуєте?.. – прошепотів він.

Хлопці принишкли прислухаючись. Чутно було чиюсь ходу… задзюрчала вода, наче з відкрученого крана… відтак знов тверді сміливі кроки, й дедалі то ближче… Ще нижче припали до землі Джо з товаришами, аж духа затаївши. Пройшла близесенько якась темна постать, що полізла на ящика та й почала поратися коло цебра, налагоджуючи пастку. Це був Червонько. Він підсунув трохи підойму, поклав на місце каменюку, постановив як слід цебра й улив у нього два відра води; відтак, скочивши з ящика, попрямував по воду ще… Аж тут Джо вихопивсь йому назустріч, перекинув його на землю і насів.

– Не кричи! – наказав. – А слухай ось що!

– А це тільки ви, – з полегкістю промовив Червонько.

У цій фразі бриніла миролюбна нотка, що відразу змінила на добре настрій усім хлопцям. – Що ви тут робите?..

– Хочемо звідси вибратися, – відказав Джо, – і якомога швидше!.. Нас аж троє, а ти сам-один…

– Гаразд, гаразд… – урвав його голова ватаги. – Я залюбки проведу вас. Хіба мені що? Я ніякого зуба на вас не маю. Ходімо, я вас зараз виведу звідси.

За кілька хвилин вони й справді перелізли вже високого паркана й опинилися десь у темнім завулку.

– Простуйте сюдою і вийдете на вулицю… там, пройшовши два квартали, завертайте праворуч… женіть ще три квартали й знов таки праворуч… а там ви й опинитися прямісінько на Юніон-стрит!.. Тра-ля-ля!..

Вони попрощалися й рушили. А отаман Сімпсонівської ватаги гукнув їм ще наздогін таку пораду:

– Іншим разом, як знов дістанете літавців, то… краще покиньте їх удома!!!

V. Знову вдома

Йдучи так, як сказав їм Червонько, хлопці вийшли на Юніон-стрит і без подальших пригод дісталися до себе на Верховину. Звідти вони ще раз зазирнули вниз, туди, звідки не вгаваючи, долинав невиразний гамір густо залюдненого кварталу.

– Доки житиму, не піду туди! – суворо вимовив Фред. – А цікаво б мені довідатись, куди подівся отой кочегар.

– Добре, що ми цілі вихопилися звідти, – філософськи заспокоював товаришів Джо.

– Ну, щоб зовсім цілі, того не можна сказати, надто за тебе, – усміхнувся Чарлі.

– А так! – погодився Джо. – Отже, вдома, мені не втекти від прикрого!.. На добраніч, товариші!

Як він і сподівався, бічні двері були замкнуті; обійшовши навколо будинку, він, мов злодій, уліз вікном до їдальні. Широким передпокоєм він уже тихесенько скрадався до сходів, як раптом із бібліотеки вийшов батько. Обидва враз мов до землі прикипіли з подиву. Джо мало не вибухнув істеричним реготом, уявивши собі, який у нього вигляд, коли подивитися збоку. Але вигляд був і багато гірший, ніж міг він собі уявити. Перед містером Бронсоном стояло, ніби в калюжі скупане, хлоп’я зі запухлим носом, із розбитою губою, з геть чисто подряпаним обличчям, закривавленими руками та в розпанаханій од гори й донизу сорочині.

– Що це таке, добродію? – спромігся, нарешті, вичавити із себе містер Бронсон.

Джо мовчав. Чи сили було втиснути в одну коротеньку відповідь усю довгу низку пригод цієї ночі?.. А їх довелося б перелічувати геть усі, щоб стало зрозумілим, як дійшов він такого жалюгідного стану.

– Чи не ковтнув ти язика?.. – нетерпляче запитав містер Бронсон.

– Я … Я…

– Ну, ну… далі! – підганяв батько.

– Я… я був там… у «Пеклі»! – вибухнув Джо.

– Цьому достойно можна пойняти віри! – суворо мовив містер Бронсон, але якщо йому доводилося коли вживати найдужчих зусиль, щоб не усміхнутися, то це саме зараз… – Однак, гадаю, що ця назва стосується не того місця, де спокутуються гріхи, а певне якогось району Сан-Франциско. Чи так?

Джо махнув рукою у бік Юніон-стриту й промовив.

– Це там під горою.

– А хто ж дав таку назву «Пекло»?..

– Я, – вимовив Джо, немов визнаючи якийсь особливий злочин.

– Дуже влучно! Це доводить, що в тебе неабияка фантазія. Кращої назви й не вигадати! Певно, ти маєш у школі добрі бали з англійської мови?

Не дуже то зрадів Джо з цієї похвали, бо англійська мова то був один-однісінький навчальний предмет, за який йому не доводилося пекти раків.

А поки він отак стояв – мовчазний образ лиха й нещастя – містер Бронсон дививсь на нього крізь призму власного юнацтва та ще з такою любов’ю та щирим розумінням, що Джо ніколи цьому й віри не пойняв би.

– Ну, зараз у будь-якому разі тобі не до балачок. Тобі треба ванну, примочку, пластир та компрес, – сказав батько. – Отже, йди до своєї кімнати. Тобі слід добре виспатися. Май на увазі, що завтра ти й поворухнутися не зможеш без болю!

Годинник вибив першу по півночі, коли Джо, нарешті, натяг на себе укривало. У ту ж мить – принаймні так здалося йому – він кинувся, бо у двері його кімнати хтось тихенько, але уперто, настирливо стукав. Це тривало кілька століть, аж нарешті хлопцеві терпець увірвався, і він, ураз розплющивши очі, підвівся і сів на ліжку.

Крізь віконце ринув струменем погожий сонячний ранок. Джо потягся, наміряючись солодко позіхнути, але враз відчув гострий біль у всіх м’язах, і піднесені руки впали йому далеко швидше, ніж зносилися догори. Він аж скрикнув, подивився запаморочено на свої руки й тут враз пригадав усі пригоди вчорашньої ночі. У двері стукотіли таки.

– Чую, чую! Котра година?

– Уже на дев’яту, – долинув крізь двері Бессін голосок. – Одягайся мерщій, бо спізнишся до школи!

– Ой, лишко! – Він зірвався з ліжка й, застогнавши від нестерпного болю в м’язах, обережно сів на стільця. – Чом же ти раніш не збудила мене?

– Батько наказав, щоб тобі дали виспатися.

Джо скривився. Відтак на очі йому потрапив підручник історії, і тут він застогнав уже з іншої причини.

– Добре! – гукнув він. – Іди. Я зараз прийду.

Джо й справді таки не забарився; але якби то Бессі побачила, як він злазив сходами, вона б здивувалася надміру з його боязкої обережності й тих гримас, що коли-не-коли пересмикували йому обличчя. Ледве зайшов він до їдальні, як вона з переляканим криком кинулася до нього.

– Джо! Що з тобою?.. – голос її тремтів. – Що сталося?..

– Нічого, – буркнув він, присипаючи цукром свого пориджа^[3].

– Ой, ні! Певно, щось…

– Будь ласка, дай мені спокій! – урвав він її. – Я спізнився і хочу мерщій поснідати.

Місіс Бронсон тієї ж миті зловила очима доньчин погляд, і Бессі, усе ще не розуміючи, поспіхом вийшла з їдальні.

Джо зрадів, що мати вирядила сестру геть і що сама вона ні про що не допитувалася. Певно, батько попередив її. Він знав із досвіду, що в такому разі мати йому не докучатиме. Йому було ніяково. Він нашвидку ковтав свій сніданок, відчуваючи, що мати якось тривожно стежить за ним.