Для Сексон дні збігали непомітно. Вона ще працювала в пральні і працювала навіть завзятіше, а увесь вільний час присвячувала Біллі та готуванню до великої зміни, що мала відбутися в її житті. Виявилося, що Біллі дуже нетерплячий коханець, – він вимагав, щоб шлюб відбувся негайно, на другий день після освідчення, і насилу погодився відкласти щонайдалі на тиждень.
– Навіщо чекати? – питався він. – Адже ж ми не молодшаємо з кожним днем… А кожен зайвий день чекання – змарнований!
Нарешті він мусив погодитися на один місяць – і вийшло це на добре, бо за два тижні його з кількома іншими биндюжниками перевели на працю з великих стаєнь Корберлі й Моррісона до Західного Окленду. Отже, розшуки помешкання в протилежній частині міста припинилися. Біллі з Сексон найняли затишний будиночок – чотири невеличкі кімнати – за десять доларів на місяць на Пайн-стріті, між вулицями Четвертою та П’ятою. Це було недалеко від залізничних будівель Південно-Тихоокеанської залізниці.
– Просто за дурничку віддали нам хату, – радів Біллі. – Ти ж тільки здумай: навіть найменша з цих кімнат краща проти тієї, де я тепер живу, а я сплачую за неї аж шість доларів на місяць.
– Зате у твоїй є меблі, – нагадала йому Сексон. – А то велика різниця.
Але Біллі не згоджувався.
– Я не вчений, Сексон, але знаю чотири правила арифметики: у скруті я не раз заставляв годинника, тож навчився вираховувати відсотки. Як на твою думку, скільки коштуватиме нам опорядити нашу господу – купити килимки на підлогу, лінолеум для кухні й усе таке?
– Гадаю, що можна буде обійтися трьома сотнями, – відказала вона. – Таких грошей вистачить – я вже над цим міркувала.
– Три сотні! – промурмотів Біллі, зосереджено насупивши брови. – Три сотні доларів, даймо, по шість відсотків, – отже, шість центів на долар, шістдесят центів на десять доларів, шість доларів на сотню, на три сотні – вісімнадцять доларів! О, на десять я вмію множити, – не турбуйся! Тепер поділи вісімнадцять на дванадцять – маєш півтора долара відсотків на місяць. – Він замовк, тішачись своєю вченістю. Аж тут у нього на обличчі промайнула нова думка. – Стривай! Це ще не все! Ще ж відсоток за меблі на чотири кімнати! А тепер поділи на чотири. Скільки вийде, як поділити півтора долара на чотири?
– П’ятнадцять на чотири буде три і три залишається, – зацокотіла Сексон. – Тридцять на чотири – буде сім; отже, двадцять вісім, два залишається; а дві чверті становлять половину. Готово!
– Ну й ну! Ти, я бачу, в обрахунках жвава! – Він примовк на хвильку. – Я за тобою не стежив… то скільки в тебе, кажеш, вийшло?
– Тридцять сім центів з половиною.
– Ага! Тепер побачимо, скільки я переводжу грошей на свій закамарок. Десять доларів на місяць за чотири кімнати, це буде два з половиною долари за одну. Додай до цього тридцять сім з половиною центів на меблі – буде два долари вісімдесят сім центів з половиною. Відніми від шести доларів…
– Буде три долари дванадцять з половиною центів, – швидко підказала Сексон.
– Маєш! Отже, три долари дванадцять з половиною центів я заробляю на кожній нашій кімнаті. Ти диви! Виходить, шлюб це все одно, що ощадна каса!
– Але ж меблі псуються, Біллі.
– Ото нечиста сила! Як же це мені з голови вискочило? Треба було й це врахувати. Ну, та дарма, ми на нашому будиночку здорово заробили! Чи так чи сяк, а наступної суботи ти вийдеш, не затримуючися, з пральні, і ми підемо купувати меблі. Учора ввечері я заходив до Селінгера. Я йому дам одразу п’ятдесят доларів, а решту сплачуватиму по десять доларів щомісяця. За двадцять п’ять місяців розквитаюся, і меблі будуть наші. І пам’ятай, Сексон, купуй усе, чого тільки душа забажає, хоч би яких грошей воно коштувало. На те, що потрібне для нас, грошей не треба жаліти. Зрозуміла?
Вона кивнула головою, і обличчя її не зрадило: Біллі нічого не знав про численні дрібненькі господарські хитрощі, яких вона понадумала, аби зберегти зайвого цента. Очі їй радісно затуманились.
– Ти такий добрий до мене, Біллі, – прошепотіла вона, горнучись до нього, і враз опинилася в його обіймах.
– А-а, то ви вже зворкувалися! – скрикнула Мері одного ранку в пральні. Дівчата не пробули й десяти хвилин за роботою, як око Мері помітило у Сексон тоненьку каблучку з топазом на середньому пальці лівої руки. – Хто ж той щасливець? Чарлі Лонг чи Біллі Робертс?
– Біллі, – почулася відповідь.
– Тю! Береш собі хлоп’ятко на виховання, еге?
Мері помітила, як прикро допекли ці слова приятельку, і враз схаменулася.
– Бач яка!.. Та я жартую! Ох, і рада ж я за тебе!.. Біллі чудовий хлопець, і я така рада, що ти будеш за ним. Не багато знайдеться таких, як він, – а якщо й знайдуться, то не вельми охочі женитися. Вам обом пощастило. Ви скроєні одне для одного. Кращої жінки за тебе не знайде він серед наших дівчат. Коли ж весілля?
За кілька днів дорогою з пральні Сексон зустріла Чарлі Лонга. Він заступив їй дорогу, набиваючись на розмову.
– То ви тепер воловодитеся з боксером, – буркнув він. – Сліпець і той бачить, чим ця пісенька скінчиться!
Уперше в житті не злякалася вона цього здоровезного, чорнобрового парубка з волохатими руками й пальцями, що стояв перед нею. Вона показала йому ліву руку.
– Бачите цього персня? Хоч який ви там дужий, а не спромоглися вдягнути мені такого на палець. А Біллі Робертс зробив це за один тиждень. Він пошив вас у дурні, Чарлі Лонгу, і потрапив поладнати зі мною.
– А нехай вам трясця! – відрубав Лонг.
– Він не такий, як ви, – не спинялася Сексон. – Біллі – справжній чоловік, чесний і порядний.
Лонг хрипко зареготався.
– Він з вами спритно впорався!
– Із вами також! – відтяла вона йому.
– Я міг би вам багато дечого про нього розказати. Повірте, Сексон, – тиха вода греблі рве. Якби ви знали…
– Краще не в’язніть до мене, – урвала його Сексон. – А ні, то я йому все скажу, і він вам покаже, хвалько ви нікчемний!..
Лонг ні в сих ні в тих переступив з ноги на ногу, а тоді неохоче відступився:
– А ви козир-дівка! – скрикнув він, нарешті, аж трохи захоплено.
– І Біллі Робертс не згірший за мене! – засміялася вона й рушила своєю дорогою. Пройшовши кілька кроків, вона зупинилась. – Слухайте-но!.. – гукнула вона.
Здоровань коваль обернувся до неї.
– Там за рогом стоїть каліка. Підіть і почастуйте його стусанами, якщо вам руки сверблять.
За короткий час своїх заручин Сексон спокусилася на одну зайву витрату. Вона замовила фотографові півдесятка власних фотокарток і мусила віддати за це свій цілоденний заробіток. Біллі запевняв, що без фотокартки коханої для нього життя стане нестерпне: на ній має зупинитися його останній погляд перед сном і перший уранці. Натомість його дві картки – одна звичайна, а друга, де він у пасастому боксерському одязі, – прикрасили її дзеркало. Дивлячись на що останню фотокартку, Сексон щоразу згадувала чарівні материні розповіді про давніх саксів та про морських завойовників, що вчиняли напади на англійське надбережжя. Із старого комода, що мандрував преріями, вона часто виймала одну зі своїх священних реліквій – невеличкий материн альбом, на сторінках якого було понаклеювано багато газетних вирізок із віршами про життя піонерів у Каліфорнії. Окрім віршів, були тут і ілюстрації та репродукції давніх гравюр, теж повирізувані з журналів, що ними зачитувалися попередні покоління.
Гортаючи звичними до того пальцями знайомі сторінки, Сексон зупинялася на одному малюнкові, – скільки разів вдивлялася вона в нього! Під сірим похмурим небом, серед стрімчастих диких скель, з десяток темних, довгих і вузьких човнів з дзюбатими, наче у велетенських птахів, провами підпливає до піскуватого пінявого берега, а на човнах напівголі мускулясті вояки з крилатими шоломами на білявих кучерях. У руках вони тримають мечі й списи; одні чоловіки стрибають з човнів у воду, інші, по груди у воді, вже виходять до берега. Насупроти них – захищаючись від навали – дикуни у звірячих шкурах, зовсім не схожі на індіян; частина їх купчиться на березі, а решта, по коліна в воді, суне на ворожі човни. Боротьба вже розгорілася, і подекуди хвилі, набігаючи, змивають у море тіла забитих та поранених. Один білявий завойовник лежить, розкинувши руки, на дні човна – стріла, що стримить у нього в грудях, свідчить, від чого йому сталася смерть. Повз нього з мечем у руці стрибає з човна у воду другий, напрочуд схожий на Біллі. Таке саме, аж надто біляве волосся, такі самі риси, і очі, й уста. Навіть вираз обличчя такий самий, що й у Біллі отоді, коли він на гулянці зчепився з трьома ірландцями.
Від цих войовничих рас, мабуть, і походили її та Біллині предки, думала Сексон, закриваючи альбом й кладучи його назад у комод. Хтось із її предків і змайстрував цей старовинний, порепаний комод, що колись плив солоними хвилями океану, мандрував зеленими преріями і в бою з індіянами під Літл-Медоу потерпів від кулі. Сексон ввижалися й ті жінки, що ховали в ці шухляди свої покраси й домоткані сувої, жінки тих мандрівних поколінь, до яких належали бабки й прабабки її матері. Сексон зітхнула: так, приємно бути такого доброго роду, – роду, що зазнав на своєму віку тяжкої праці й боротьби. А що сталося б із нею, якби вона народилася китаянкою чи італійкою? Які вони всі присадкуваті, незграбні, смагляві, в хустках і простоволосі, – вона бачила їх не раз; вони звичайно тягають з берега на голові важкі оберемки наплавного дерева, що його викидають хвилі. І тут вона засміялася з власної вигадки, згадала Біллі, їхній чотирикімнатний котедж на Пайн-стріт і лягла в ліжко, всоте уявляючи собі всю їхню обставу до найменшої дрібниці.
– На той час наша худоба почала падати, – розповідала Сексон, – а зима вже ось-ось мала настати, тому ми й не наважувалися рушати в дорогу через Велику американську пустелю. Отже, наша валка розташувалася на ту зиму в Солт-Лейк-Сіті. Мормонам тоді ще не зле велося, і вони ставилися до нас добре.
– Ви розповідаєте так, начебто самі були там, – зауважив Берт.
– Там була моя мати, – гордо відповіла Сексон. – Тієї зими їй минуло дев’ять років.
Вони сиділи навколо столу в кухні маленького котеджу на Пайн-стріті, снідаючи сендвічами й запиваючи пивом. Була неділя; вони мали вільний день і прийшли сюди зрання працювати, багато тяжче, ніж на роботі: треба було обмести стіни, помити вікна й двері, вишарувати підлогу, розкласти килимки та лінолеум, розвішати фіранки, наладнати плиту, розставити кухонний посуд по поличках та порозміщувати меблі.
– Далі, далі, Сексон, – прохала Мері. – Це так цікаво послухати. А ти, Берте, прикуси язика й помовч.
– Отож тієї зими з’явився тут Дел Генкок. Він родом з Кентуккі, але жив здавна на Заході. Він був розвідач, як і Малюк Карсон, і вони добре знали один одного. Не раз доводилося їм спати під одним укривалом. Вони бували разом у Каліфорнії та в Орегоні з генералом Фремонтом. Ну, то Дел Генкок проходив через Солт-Лейк, набираючи гурт мисливців, щоб повести їх зі Скелястих гір ловити бобрів у якомусь новому місці. То був вродливий хлопець. Волосся мав довге, як на малюнках, і носив шовкового пояса – перейняв ту моду від каліфорнійських іспанців, а за поясом у нього стирчали два пістолети. Жінки закохувались у Генкока з першого погляду. Трапилося так, що він побачив Седі, мамину найстаршу сестру; вона, мабуть, припала йому до серця, бо він отаборився в Солт-Лейку, і ні кроку звідти. Він уславився в боротьбі з індіянами, і я, ще маленьким дівчатком, чула від тітки Вілли, що в нього були найчорніші, найблискучіші у світі очі та орлиний зір. Він не раз бився на дуелях, як велося за тих часів, і нічогісінько не боявся.
Седі була красуня, вона кокетувала з ним, а він гинув за нею. Може, вона сама не була певна свого кохання, – не знаю; знаю тільки, що вона скорилась йому не так швидко, як я Білові. Кінець кінцем, він не міг уже далі терпіти: однієї ночі скочив на коня й прилетів до неї, мов навіжений. «Седі, – каже він, – коли ти не даси мені слова завтра взяти зі мною шлюб, я пущу собі кулю в лоб цієї ж ночі – отут за оборою». Він був би так і зробив, і Седі це знала, тому вона, врешті, й дала згоду. В них тоді з коханням не барилися, правда?
– Ну, не знаю, – пирснула Мері. – За тиждень від того дня, як ти вперше побачила Біллі, ти вже з ним заручилася. А хіба ж Біллі казав, що пустить собі кулю в лоб позад нашої пральні, якщо ти не даси згоди?
– Біллі не встиг, я не дала йому часу на це, – призналася Сексон. – У кожному разі, Дел Генкок і тітка Седі побралися на другий день. І вони були дуже щасливі вкупі, тільки вона скоро померла. А по тому його разом із генералом Кастером і багатьма іншими вбили індіяни. Тоді він уже був старий, але індіян чимало винищив на своєму віку і дорого продав власне життя. Такі люди, як він, завжди вмирали в борні і забирали з собою на той світ своїх убивців. За дитячих років я знала одного чоловіка, Ела Стенлі. Він був картяр, але такий зайдиголова! Один залізничник стрельнув йому в спину, коли він сидів за столом і грав у карти. Та куля забила його на смерть. Він помер за дві секунди. Але, перше ніж померти, схопив рушницю й загнав три кулі у свого вбивцю.
– Я не люблю бійок, – здригнулася Мері. – Самий від них неспокій! Берт страх як дратує мене – завжди-бо лізе з кулаками. Ні до чого це.
– А я так гадаю, що чоловік, котрий не має бойового завзяття, нічого не вартий, – відповіла Сексон. – Якби не завзятість нашого народу, ми б з вами тут не сиділи.
– Ви дістали природженого бійця, Сексон, – запевнив її Берт. – Біллі – першорядний хлопець, куди не глянь, він справжній могіканин зі скальпом біля пояса. А коли наш могіканин розлютується, – то тільки держися!
– Ай справді, – докинула слово Мері.
Біллі не брав участі в розмові, він підвівся й почав снуватися по кімнатах: з кухні до маленької кімнати за нею, а звідти до вітальні, потім до спальні, вернувся, зазирнув до тієї затильної кімнати і зупинився, насупивши брови.
– Що тебе гризе, друзяко? – спитав Берт. – У тебе такий вигляд, немов ти шукаєш учорашнього дня. Що тобі застрягло в горлянці? Викашляй його.
– Та я ніяк не можу дібрати, де це в чорта ліжко й усяка всячина для затильної спальні…
– Нема, – відповіла Сексон. – Ми ж для неї меблів не замовляли.
– То доведеться завтра подбати.
– Нащо тобі ще й друге ліжко? – спитав Берт. – Обійдетеся й одним на двох.
– Цить, Берте! – скрикнула Мері. – Поводься як слід!
– Тпру, Мері! – всміхнувся Берт. – Подай назад. Ти, як завжди, пальцем у небо.
– Нам ця кімната зовсім не потрібна, – звернулася Сексон до Біллі. – Тому я й не збиралася купувати для неї меблі. Ці гроші пішли на те, щоб купити кращі килимки та поставити кращу грубку.
Біллі підійшов до неї, підняв зі стільця й посадовив собі на коліна.
– Чудово, моя крихітко! Я дуже радий, що ти так зробила, – в нас має бути все найкраще. Але завтра ввечері ми однаково забіжимо з тобою до Селінгера й купимо добрі меблі для цієї спальні, та ще й килим. Все має бути добротне, – мотлоху нам не треба.
– Але ж це коштуватиме п’ятдесят доларів! – заперечила Сексон.
– Ну й хай, – кивнув він головою. – Хай коштує собі п’ятдесят доларів, і ні цента менше. Ми мусимо мати все добряче. А нащо нам здалася порожня кімната? Вся господа здаватиметься злидняцькою. Ось я ходжу й дивлюся, як поволі кращає наше гніздечко, яке воно затишне, як поступово заквітчується, відколи ми внесли завдаток і повісили на двері замка. І ввесь час, доки я роблю коло коней, мені так кортить глянути на наше гніздечко, що аж жижки трусяться. А коли ми поберемося, мене звідси нічим не виманиш. Тож мені й хочеться, щоб воно було зовсім, зовсім тепле й затишне. Якщо ця кімната стоятиме порожня, з непокритою підлогою, мені все наше гніздечко ввижатиметься цілий день і порожнім, і незатишним. І вийде облуда. І наша хата буде брехлива. Глянь, Сексон, на ці фіранки, що ти в ній повісила. Ти зробила так, аби сусідам здавалося, наче її опоряджено. Ці фіранки брешуть, брешуть кожному, що в цій кімнаті є меблі! Це сором для нас. Ні, я хочу, щоб фіранки казали правду.
– Але ж ви можете винаймати її комусь, – порадив Берт, – Ви житимете недалеко від залізничних майстерень, та й до ресторану два кроки.
– Нізащо у світі! Я одружуюсь із Сексон не для того, аби набирати пожильців. Якщо я не зможу заробити на свою жінку, то знаєте, що я зроблю? Піду на Довгу набережну, прив’яжу собі каменюку на шию, скажу: «Пропадай, моя голівонько!»– та й шубовсну в воду. Так, Сексон?
Це трохи не відповідало тверезим поглядам Сексон, але імпонувало її гордощам. Вона обхопила руками шию коханого і, перш ніж поцілувати його, сказала:
– Ти господар, Біллі. Як ти зажадаєш, так і буде. І завжди буде по-твоєму!
– Слухай, слухай! – осміхнувся Берт до Мері. – Оце так і має бути! Сексон знає, як до справи братися.
– А я гадаю, що ніколи нічого не робитиму, не порадившись із тобою, – мовив Біллі до Сексон.
– Слухай і ти! – зраділа Мері. – Запам’ятай, що той, хто візьме мене, теж повинен буде про все радитися зі мною.
– Біллі тільки влещує її, – не вгавав Берт. – Усі так кажуть, доки не поберуться.
Мері презирливо пирхнула:
– Ручуся, що Сексон обкрутить його круг пальця. А щодо мене, то я не криюся: я таки водитиму за носа того, хто зі мною побереться.
– Якщо покохаєш, то не водитимеш, – заперечила Сексон.
– Тим паче водитиму, – наполягала Мері.
О проекте
О подписке