Розділ X

Ще ніхто не вірив, що виявилось багате золото. Коли Буйний День із своїм припасом і з усім борошном дістався до гирла Клондайку, велика площина була така сама пустельна й безлюдна, як і раніше. Нижче над річкою отаборився індіянський ватаг Айзек зі своїм плем’ям. На риштунках із жердин вони сушили лососів. Там-таки стояли табором кілька старожитців. Кінчивши літні роботи на річці Десята Миля, вони спускались Юконом до Серкл-Сіті. Прочувши на Шістдесятій Милі про золото, вони подалися туди, щоб самим обдивитись місце. Коли Буйний День приплив із борошном, вони якраз збиралися відпливати, і розмовою з ними він не дуже втішився.

– Нікчемне лосяче пасовисько, – сказав один, Довгий Джім Гарні, переставши дмухати на чай у бляшаному кухлику. – Кинь ти все це к бісу, Буйний Дню. Саме шахрайство й дурисвітство. Вони зумисне роздимають усю цю вигадку із золотом, Кармака пустили як припаду, а за ним ховаються Гарпер і Ледю. Чи хто чув коли, щоб копали золото на лосячому пасовиську, десь аж за півмилі від придолинних горбів і хтозна-як далеко від материкової породи?

Буйний День кивнув згідливо головою.

– Ви брали там пробу? – спитав він перегодом.

– А на біса? – обурено відповів Довгий Джім. – Що я, вчора на світ народився? Це треба бути дурним чечаком, щоб копирсатись там у багні. Мене на таку дурницю не зловиш. Мені раз глянути. Завтра ми рушаємо до Серкл-Сіті. Я ніколи не вірив у цю Горішню Країну. З мене доволі й верхоріччя Танани, і згадаєш моє слово, що коли й виявиться де велике золото, то тільки на долішній течії Юкону. Джонні там на Бонанзі теж понатикав паколів миль на дві нижче від Кармакової займанки, і сам не знає нащо.

Джонні засоромився.

– Та я тільки задля жарту, – пояснив він, – за пачку «Зорі» залюбки віддам своє право кому завгодно.

– Гаразд, – відразу сказав Буйний День, – гляди тільки, щоб потім не скиглив, як я візьму там двадцять або тридцять тисяч.

Джонні весело вищирив зуби.

– Давай тютюн, – сказав він.

– Шкода, що й я не позабивав паколів, – зітхнув Довгий Джім.

– Ще не пізно, – відмовив Буйний День.

– Еге, не пізно, двадцять миль піхтурою туди й двадцять назад.

– Узавтра я там буду й позабиваю за тебе, – запропонував Буйний День. – А ти зроби так, як Джонні. Грошей на реєстрацію візьміть у Тіма Догана, буфетника із «Закваски». Він мені позичить. Зробіть заявки на своє ім’я, перепишіть на мене й віддайте Тімові.

– То й у мене купи, – озвався третій старожитець. У такий спосіб за три фунти жувального тютюну «Зоря» Буйний День зразу купив на Бонанзі три п’ятсотфутові займанки, а через те, що вони були на нього переписані, він мав право подати заявку ще на одну від свого імені.

– А чого це ти так дуже тютюном розкидаєшся? – усміхнувся Довгий Джім. – Либонь, десь тютюнову фабрику купив?

– Фабрику не фабрику, а моє серце чує, що йде до мене щастя, і, далебі, дешево воно мені дістанеться, коли за три пачки тютюну я маю три займанки, – відказав Буйний День.

А за годину до нього прийшов Ледю – просто з Бонанзи. Спершу він не хотів і балакати про Кармакову знахідку, тоді висловив сумнів, і врешті запропонував Буйному Дневі сто доларів за його пай у клондайкській займанщині.

– Готівкою?

– Звісно. Ось маєш.

І Ледю зразу витяг свою торбинку із золотом. Буйний День узяв її знехотя, ніби замислено, зважив на руці, так само знехотя розв’язав зашморга й висипав трохи золота собі на долоню. Воно було темніше, ніж звичайно, – таке саме, як і в Кармака. Гарніш усипав його назад, зав’язав торбинку й віддав Ледю.

– Мабуть, тобі воно потрібніше, ніж мені.

– Та ні, у мене його багато, – поспішив той відповісти.

– Звідки воно в тебе? – спитав Буйний День із безневинною міною.

Ледю сприйняв те запитання незворушно, мов справжній індіянин. Та коли вони глянули у вічі один одному, у Ледю неначе блиснуло в очах щось невловне, якась ніби іскринка. І Буйний День, помітивши ту іскринку, здогадався, що Ледю хитрує.

– Ти знаєш цю річку ліпше за мене, – сказав він, – і якщо ти цінуєш мій пай у сто доларів, то, напевне, він вартий стільки й для мене, хоч би я й не знав нічого.

– Ну, триста доларів хочеш? – ще чіплявся Ледю.

– Скажу те саме. Чи там я щось знаю, чи ні, а скільки він вартий для тебе, стільки ж і для мене.

І тоді Ледю ганебно здався. Відвівши Буйного Дня набік, далі від людей, він заговорив відверто й не криючись.

– Таки є воно там, – сказав він наприкінці. – Я ж іще й жолоба не поставив, усе оце, що маю в гамані, я намив учора в мисці. Воно лежить під самим дерном, а скільки його там на дні річки, у щирці, – й не сказати! Ти тільки мовчи та займай ділянок скільки зумієш. Золота сила-силенна, кажу тобі. Воно залягає гніздами, і я не здивуюсь, коли деякі займанки дадуть по п’ятдесят тисяч. Ото тільки й шкода, що воно гніздами, а не суспіль.

Минув місяць, а на Бонанзі ще було тихо. Душ кільканадцять запаколили собі ділянки, а потім здебільшого подалися до Серкл-Сіті або на Сорокову Милю. Залишилися тільки ті, хто твердо вірив у золото. Вони заходились рубати ліс та ставити собі халупи на зиму. Кармак зі своєю індіянською ріднею робив промивальні жолоби та підводив воду. Робота посувалась повільно, бо вони мусили самі рубати дерево й розпилювати ручною пилкою. Трохи далі за водою працювало четверо чоловік: Ден Макгілвері, Дейв Маккей, Дейв Едвардс і Гаррі Во. Вони припливли з юконського верхоріччя. Тихі, мовчазні люди, вони нікого не розпитували ні про що, не балакали ні з ким і тримались осібно. Але Буйному Дневі, що вже взяв безліч проб скраю Кармакової займанки, де золото лежало під самим дерном, і вище та нижче понад річкою, де не знаходилось нічого, страшенно цікаво було, що ж є в материковому нарінку. Вів бачив, як четверо мовчазних чоловіків мовчки копали шурфа біля самої води, і чув скрегіт їхньої пилки, коли вони пиляли дошки на промивальні жолоби. А першого ж дня, як вони почали промивати, він підійшов до них, не чекаючи на запрошення. З нарінку, що накопав один чоловік за п’ять годин, узято тринадцять із половиною унцій ядряного золота – від піску завбільшки із пшонину до десятидоларових самородочків. А головне – добуто його з материкової верстви. Того дня випала перша пороша. Насувалася полярна зима, але Буйний День навіть і не помічав сумних картин умирання короткого літа. Він бачив, як справджуються його мрії, як на широкій площині серед снігів зводиться його золота столиця. Знайдено золото в щирці. Це велике діло. Кармакова знахідка не одурила. Буйний День запаколив займанку від свого ім’я поруч із тими трьома, що купив за тютюн; тепер він мав суцільну ділянку дві тисячі футів завдовжки, а завширшки через усю долину Бонанзи.

Повернувшись увечері на свою стоянку в гирлі Клондайку, він застав там Каму, того індіянина, що його був узимку залишив у Даї. Кама плив човном за водою, віз останню пошту того року. Він мав двісті доларів піском. Буйний День позичив їх у нього, а на подяку пообіцяй запаколити йому ділянку, щоб Кама подав на неї заявку, проїздячи через Сорокову Милю. Кама відплив другого ранку і повіз Гарнішеві листи до всіх старожитців уподовж Юкону. Буйний День кликав їх, щоб не гаялись та їхали сюди займати ділянки. Такі листи передали Камою й інші, що працювали на Бонанзі.

– Тепер така завариться каша, якої досі й не куштували! – сміявся собі Буйний День, уявляючи, як збуриться людність у Серкл-Сіті та на Сороковій Милі, як усі прожогом кинуться в човни й наввипередки погребуться Юконом проти води. Він знав, що на його слова кожен звіриться.

Щойно прибули перші човни, Бонанза прокинулась, і почалися перегони між правдою та брехнею; проте, хоч би яка була велика брехня, правда увесь час її далеко випереджала. Люди не повірили Кармакові, що він намив у мисці за раз на два з половиною долари, а намивши стільки ж самі, уже казали, що в них вийшла ціла унція. Але не встигла ще ця брехня оббігти всіх, як миска давала за раз уже п’ять унцій, і люди хвалилися, що взяли десять. А набравши миску нарінку, щоб те довести, вимивали вже дванадцять унцій. І так без кінця. Люди відважно брехали, проте дійсність увесь час їх випереджала.

Якось у грудні Буйний День набрав миску породи в себе на ділянці й приніс до хатини. У нього завжди горіла грубка, і вода в брезентовому цебрі не замерзала.